Зміст роботи Введення. Актуальність теми - polpoz.ru o_O
Главная
Поиск по ключевым словам:
страница 1
Похожие работы
Зміст роботи Введення. Актуальність теми - страница №1/1



Зміст роботи


  1. Введення. Актуальність теми......................................................................2

  2. Загальна характеристика революції..........................................................3

  1. підготока до наступу................................................................................3

  2. надзвичайні вибори президента............................................................4

  3. напрямки політики нового курівництва.............................................5

3. Насильницький варіант розвитку подій....................................................9

4. Запізніла революція. Висловлення головних персонажів......................13

5. Висновок...........................................................................................................24

6. Використована література............................................................................25



Актуальність теми:

Періодичність подій у іторії доведено науково. Цей ланцюг ми можемо прослідкувати навпротязі столітть. Ось візьмемо, наприклад, революцію 1917 року. Тоді було змінено існуючий політичний устрій на новий, такий, який ніби повинен був влаштовувати всіх. Але, як ми можемо побачити з подальшого розвитку подій, комунізм теж вичерпав свій ресурс під час розпаду Радянського Союзу.

Приблизно подібну картину ми могли спостерігати під час Помаранчевої революції. До головних причин, що призвели до революції, можна віднести саме вичерпання резервів влади Л.Д.Кучми, а також своєчасне зростання активності опозиції, в лиці В.А.Ющенко, колишнього прем’єр-міністра та голови Національного Банку України.

Актіальність теми цього реферата є у визначенні наслідків того „стихійного лиха”, яке охипило всю українську державу і через яке укрїнський народ ледве не втратив найцінніший скарб – свою єдність.

У ще не написаних підручниках із теорії ненасильницьких революцій подіям у Україні кінця листопада — початку грудня 2004 року, можливо, присвятять окремі розділи. Можливо, з урахуванням нашого досвіду фахівці дадуть, нарешті, подібним явищам чітке визначення, виведуть ту саму універсальну «формулу революції», якої досі, як стверджують експерти, не існує.

Поки ж ми лише починаємо осмислювати те, що відбувається. Що це було? Який характер «помаранчевої революції-2004» та її суспільно-політичний результат? Хто її носії та які її цілі? Якої якості набуває українське суспільство та чи оборотні ці процеси?



ДО РІЧНИЦІ ПОМАРАНЧЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ В УКРАЇНІ

Історики розпочинають відлік нового століття з певної історичної події, яка ґрунтовно вплинула на подальший розвиток суспільства. Зазвичай такими подіями є війни або революції. І ті, й інші круто змінюють долю не лише окремих країн, а й цілих континентів, вносять свої корективи в розвиток цивілізацій. Так, початок XX століття ознаменували Перша світова війна та Жовтнева революція у Росії.

 

В Україні третє тисячоліття почалося з Помаранчевої революції, яка, за своєю суттю, була масовою акцією протесту громадян проти антидемократичного режиму. Дві третини українців вважають її найяскравішою політичною подією минулого року. Є підстави вважати, що й новітня історія Європи відкриватиметься цією українською сторінкою.



 

Основною причиною Помаранчевої революції стали відверте ігнорування права та зневага попереднього режиму до основних конституційних засад: волевиявлення та влади народу.

 

Фальсифікація результатів виборів заради узурпації державної влади спричинили справедливе обурення сотень тисяч громадян, які вийшли на майдани своїх міст, щоб захистити свої права.



 

Люди вийшли на вулиці не за шматок хліба, а заради захисту своєї гідності, свободи, заради справедливості, демократії і незалежності своєї країни.

 

Український народ довів, що він кращий та сильніший за недолугих правителів.



 

Вийшовши на Майдан, народ України зміг протидіяти намаганням узурпувати владу і встановити авторитарний режим, продемонстрував своє право та здатність захищати свободу та демократію.

 

Майдан довів, що в Україні сформувався і діє „середній клас”. Робітники, інтелігенція, студенти, власники малих підприємств повстали проти несправедливості. Україна відмовилася надалі утримувати та терпіти  олігархічну систему (зрощення великого бізнесу з владою на злочинній основі), так звану  керовану демократію.



 

Деградація старої влади досягла свого апогею. Брудні вбивства опонентів, корупція, тиск на ЗМІ сколихнули Україну. Влада переступила межу і внаслідок цього була покарана власним народом.

 

Після довгих років відсутності духовного лідера Україна отримала сильного Президента – Віктора Ющенка – глибоко віруючу людину з високими моральними принципами.



 

Ще з часів керівництва Національним Банком України В.Ющенко став харизматичною фігурою. За час роботи в уряді він, за даними соціологічних опитувань, став найпопулярнішим політиком України.

 

Низка політичних інтриг, яка розгорнулась навколо Кабінету Міністрів України, призвела до відставки уряду Ющенка в травні 2001 року.



 

Саме тоді починається кар’єра опозиційного політика В.Ющенка та підготовча стадія майбутньої Помаранчевої революції.

 

У 2004 році В.Ющенко бере участь у Президентських виборах.

 

Весь період його президентської кампанії характеризується надзвичайно жорстким пресингом з боку мобілізованого владою адміністративного ресурсу. Це було підкріплено брутальними політтехнологічними розробками переважно іноземних спеціалістів, які мали на меті формування негативної суспільної думки про В.Ющенка та загравали з російськомовним електоратом, спекулюючи на питанні російської мови, перекручували біографічні відомості про В.Ющенка та його родину, компрометували очолювану ним політичну силу.  



 

Кульмінацією цих брудних технології стало загадкове отруєння В.Ющенка в розпал передвиборчої кампанії.

 

За результатами першого туру голосування Ющенко набрав 39.90% проти 39.26% у свого головного опонента, кандидата від провладних сил В. Януковича. Цей тур голосування, за твердженнями низки вітчизняних та міжнародних організацій, зокрема Комітету виборців України, ОБСЄ, відбувався зі значними порушеннями виборчих прав громадян.



 

Після першого туру В. Ющенком була укладена низка політичних угод про підтримку його кандидатури важливими політичними силами, зокрема з О.Морозом та А.Кінахом, які також балотувались у першому турі. До початку кампанії аналогічна угода була укладена з Ю.Тимошенко.

 

Другий тур голосування, за твердженням переважної більшості міжнародних організацій, пройшов з брутальними порушеннями виборчого законодавства та прав людини, з застосуванням технологій загальнодержавної фальсифікації результатів, у тому числі і з втручанням в електронну систему підрахунку голосів в Центральній виборчій комісії. Після цього почалася активна стадія Помаранчевої революції, яка проходила на фоні безпрецедентних протестних акцій українського народу проти фальсифікації виборів. На чолі цього руху став В.Ющенко. Верховний Суд України у історичному судовому процесі "Віктор Ющенко проти Центральної виборчої комісії" довів злочинні дії влади, скасував результати другого туру в призначив повторне голосування 26 грудня 2004 року.

 

В той же час, в низці східних та південних регіонів України внаслідок передвиборчих інформаційних війн та політичних інтриг, населення залишалося ізольованим від реальних фактів.



 

Країна опинилась на межі повномаштабної політичної та економічної кризи, і лише завдяки обережним та конструктивним діям основних політичних гравців, а також міжнародних посередників змогла швидко вийти з критичного стану.

 

Цей етап Помаранчевої революції характеризувався широкою підтримкою з боку міжнародного співтовариства демократичних процесів в Україні, підтримкою українського народу, його прагнень забезпечити чесні демократичні вибори, засудженням обставин, за яких відбувся другий тур виборів.



 

Внаслідок повторного другого туру голосування, визнаного експертами набагато демократичнішим ніж два попередніх, В.Ющенко отримав 51.99% голосів, тоді як В.Янукович 44.20%.

 

Завершення президентських виборів в Україні стало лише початком оздоровчих процесів, що мають привести до повного одужання та становлення зрілого державного механізму, стійкого до вірусів корупції, автократії, цензури, будь-яких порушень прав людини. Це початок упевненого руху до економічного процвітання, економічних гарантій та достойного життя кожного українця.



 

Помаранчева революція засвідчила приналежність України до європейської цивілізації – не географічно, а ціннісно, політично, духовно, ментально.

 

Відповідно змінилася й зовнішня політика України. Словесні запевнення щодо європейського та євроатлантичного вибору замінилися наполегливими діями.



 

Україна і ЄС схвалили План дій в Брюсселі 21 лютого 2005 року. Імплементація його положень розрахована на три роки і дає Україні структурований механізм практичної взаємодії з ЄС у першу чергу в соціально-економічній сфері.

 

Європейська сторона вже з цього року на 30 відсотків збільшує обсяг технічної допомоги Україні.



 

Серед конкретних позитивних зрушень, які очікуються вже найближчим часом, є надання Європейським Союзом Україні статусу країни з ринковою економікою в рамках антидемпінгового законодавства ЄС.

 

Опрацьовується питання підготовки спільного з ЄС плану-графіку проведення переговорного процесу про створення зони вільної торгівлі між Україною та ЄС.



 

У рамках виконання Плану дій Європейською стороною узгоджено проект мандату Єврокомісії на переговори з Україною щодо спрощення візового режиму, положеннями якого передбачається спрощення процедури отримання віз для громадян України, зокрема, можливість оформлення безоплатних віз, поступове запровадження довготермінових віз та безвізовий режим поїздок для осіб, які користуються дипломатичними паспортами.

 

У цьому зв’язку слід також відзначити, що Україна та ЄС погодили механізм приєднання нашої держави до заяв ЄС, зокрема з питань демократії та захисту прав людини. Починаючи з 17 травня ц.р. Україна приєднується до заяв, декларацій та спільних позицій ЄС. (На сьогодні Україна приєдналася до переважної більшості заяв ЄС – близько 95%).



 

Була змінена позиція під час голосування у Комісії ООН з прав людини на підтримку ініційованих ЄС та США резолюцій по Кубі та Білорусі.

 

Україна впевнено рухається в напрямку набуття членства в НАТО, розпочавши Інтенсифікований діалог з Альянсом. Заявлені Президентом України в лютому 2005р. в Брюсселі від імені держави наміри приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО набули реальних форм і консенсусного підходу і в Україні, і в НАТО.



 

В контексті Європейської та Євроатлантичної інтеграції розвиваються відносини з Росією, які зазнали цього року якісної перебудови.

 

По-перше, російський напрямок зовнішньої політики України отримав чітке і однозначне місце в структурі основних зовнішньополітичних пріоритетів нашої держави: розвиток відносин стратегічного партнерства з РФ як невід’ємна складова євроінтеграційної політики України.



 

По-друге, українсько-російські відносини засвідчили тенденцію до поступового переходу у русло прагматизму та дотримання принципу взаємовигоди і невтручання у внутрішні справи один одного.

 

Разом з тим, Україна конкретизувала припустимі межі своєї участі в інтеграційних проектах на пострадянському просторі – СНД та ЄЕП, наголосивши, перш за все, на зацікавленості у створенні зони вільної торгівлі між учасниками цих об’єднань.



 

Останні місяці засвідчили стратегічний рівень наших відносин із США. Ми підписали „Порядок денний українського-американського стратегічного партнерства у новому сторіччі”. США висловили відверту підтримку прагненням України щодо членства у трансатлантичних структурах та СОТ. Крім того, вдалося дійти згоди щодо інтенсивного співробітництва у сфері поширення та захисту демократії у світі, боротьби з тероризмом та мирного розв’язання конфліктів.

 

Зі вступом Польщі до НАТО (1999) та в ЄС (2004) остаточно формується роль Варшави як одного з найважливіших партнерів України на міжнародній арені, “провідника” її європейських та євроатлантичних інтеграційних прагнень.



 

Польща здійснює активні зусилля з метою формування сприятливої для України концепції східного напряму зовнішньої політики ЄС, привернення уваги до української проблематики у Брюсселі та ключових європейських столицях.

 

Невід'ємною складовою реалізації курсу на інтеграцію до європейських та євроатлантичних інституцій стала нова регіональна політика України.



 

Її метою визначено створення гомогенного з ЄС простору демократії, стабільності та безпеки від Вітебську до Баку. У цьому зв'язку ми спрямовуємо зусилля на розвиток відповідних регіональних форматів співробітництва та посилення таких регіональних утворень як ГУАМ, Центральноєвропейська ініціатива та Організація Чорноморського Економічного Співробітництва.

 

Головним інструментом реалізації комплексу завдань у регіональній політиці є організація ГУАМ, країни якої налаштовані на утвердження нової – європейської – ідентичності регіону.



 

Важливо, що для членів цього об'єднання пріоритетним є курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію.

 

Окремим напрямком діяльності України в рамках ГУАМ стала участь у врегулювання т.зв. „заморожених конфліктів”, перш за все Придністровського. На Кишинівському саміті ГУАМ, який відбувся 22 квітня 2005 р., Президент України В.Ющенко представив ініціативи стосовно врегулювання Придністровського конфлікту. Україна налаштована на реалізацію зазначених ініціатив і закликає усі причетні сторони до результативного співробітництва, спрямованого на встановлення миру і стабільності в регіоні.



 

Віддана демократичним ідеалам та цінностям, Україна розглядає їх поширення у світі як запоруку стабільності та сталого розвитку. Саме з цією метою Президентами України та Грузії було проголошення ідеї „Демократичного вибору”. Символічно, що ця ідея знайде свою реалізацію саме в річницю Помаранчевої революції, коли у Києві (2 грудня 2005 р.) буде проведено установчий форум регіональної Спі­ль­ноти Демократичного Вибору.

 

Отже, пріоритети зовнішньої політики нашої держави чітко окреслилися: європейська та євроатлантична інтеграція, стратегічне партнерство з Росією, США та Польщею,  активна регіональна політика.



 

Ключовою відмінністю нової зовнішньої політики є те, що вона стала передбачуваною, послідовною і відкритою. Не лише в Брюсселі та Вашингтоні, а й в Москві ми чітко і відверто заявляємо: нашими стратегічними пріоритетами є набуття членства в НАТО та ЄС.

 

В Україні вже втретє цивілізовано відбулася передача влади демократично обраному президенту. Не призначеному кимось спадкоємцю, не шляхом кривавих зіткнень і насильства, а мирно, прозоро, демократично.



 

Демократія перемогла, хоч як важко не коштувала ця перемога українцям.

 

Вона стала можливою лише завдяки народженню в Україні справжнього громадянського суспільства, появі сильного середнього класу, незалежних політиків, журналістів, бізнесменів, чесних суддів, державних службовців і охоронців правопорядку.



 

Помаранчева революція відкрила нову сторінку в історії України. Вона суттєво позначилася на розвитку політичних процесів в Європі. Майдан став символом свободи, боротьби за справедливість і мирної перемоги народу над насильством і фальсифікаціями. Початок XXI століття став помаранчевою епохою.



Насильницький варіант розвитку подій
Таємне стає явним: у дні Майдану-2004 танкісти з «Десни» рвалися на своїх бойових машинах у Київ — на штурм Банкової. Їх зупинило лише рішення Віктора Ющенка брати владу без застосування зброї
Культовий «байкар» України Лесь Подерв'янський віднедавна любить розповідати журналістам під чарку рекламованої ним горілки «гостро-хрінової», чим він займався під час Помаранчевої революції: «Ми з друзями створили мобільний загін із 30 чоловік. Він складався, в основному, з колишніх офіцерів підрозділу «Альфа». Підпорядковувалися ми безпосередньо штабу революції, і нас планували кидати на особливо небезпечні ділянки. Але жодного разу так і не кинули. Хоча народ підібрався бойовий і, маю підозру, озброєний. Здавалося навіть — ці хлопці хочуть, щоб на Майдан пішли танки. З якою замріяністю в очах вони казали мені: «Ти не знаєш, як танки красиво горять...»

Це зізнання — одне з багатьох зізнань «по секрету», що стосуються можливості застосування зброї не лише злочинним режимом Кучми—Медведчука—Януковича, а й «помаранчевими» революціонерами. Спокуса піти на штурм і відповісти на удар ще сильнішим ударом була великою, і дуже добре, що наша демократична, ввічлива, весела революція обійшлася без крові.

Були дні, коли до кровопролиття залишалося кілька кроків. Уже всі знають про «готовність номер один» внутрішніх військ Білоконя—Попкова, які от-от мали вирушити з Василькова, Петрівців, Борисполя на Київ і «задавити» Майдан. Однак донині майже ніхто не знає про те, що у вирішальні дні Помаранчеву революцію готувалася підтримати ще потужніша збройна сила — танки Північного оперативного командування. Вони вже прогрівали мотори й чекали останньої відмашки народного Президента. Саме про цю білу сторінку Помаранчевої революції розповідає сьогодні «Україна молода».

Про це знали тільки п'ятеро

Про цей максимально законспірований план знало дуже вузьке коло людей — власне, їх можна перерахувати на пальцях однієї руки.

Микола Щербина, пiдприємець, керівник фірми «Сіріус», що займається будівництвом і газовидобутком (нині позаштатний радник Президента Ющенка). Саме він був ініціатором «танкового сценарію».

Михайло Дорошенко, редактор «УМ», після виборів також позаштатний радник Президента.

Іван Плющ, народний депутат України від Чернігівської області, на час виборів — один із лідерів «Нашої України».

Віктор Ющенко, тоді — кандидат у президенти.

Віктор Безпальчук, полковник, начальник 169-го навчального центру Сухопутних військ ЗС України «Десна». Саме йому випадало стати «генералом революції».

Крім того, частково в деталі плану були посвячені кілька людей із числа заступників Безпальчука по танковій бригаді, розквартированій у Десні на Чернігівщині.

«Помаранчеві» танки мали стати адекватною відповіддю на можливе використання тодішньою владою внутрішніх військ для ліквідації вогнищ спротиву в центрі Києва. Водночас план передбачав застосування бойових машин для штурму Адміністрації Президента та Кабінету Міністрів.

Два танки — на Банкову, один — на Майдан

«Ясна річ, про стрілянину з танкових гармат по вікнах АП не йшлося, — каже Михайло Дорошенко. — Це лише в Росії можуть розстрілювати прямою наводкою з танків органи державної влади. У нашому випадку сама поява кількох Т-72 чи Т-80 на Банковій мала справити вирішальний вплив на озброєних захисників президентської Адміністрації. Російський (чи кримський — досі точно невідомо) спецназ, на нашу думку, просто розбігся б, якби на нього пішли танки під помаранчевими прапорами. Таким чином, революціонери без проблем увійшли б до АП. Усе залежало від згоди самого Віктора Андрійовича на такий варіант».

А ймовірність реалізації цього плану на піку протистояння здавалася дуже ймовірною. Згідно з «творчим задумом», для розрубання вузла політичної кризи достатньо було семи-дев'яти танків. Зайти в Київ вони мали з боку Лівого берега. На Банкову відряджалися два екіпажі: один — з боку Лютеранської, інший — з Інститутської. Таким чином, спецназівці опинялися в танкових лещатах. Також передбачалася поява танків біля Кабміну, студійно-апаратного телекомплексу на вулиці Мельникова (для остаточного викорінення «темників»). А танк із самим полковником Безпальчуком, згідно з тим самим задумом, повинен був під'їхати на Майдан і зупинитися біля сцени під час мітингу. Звідти мав вийти Віктор Володимирович (до речі, за іменем і по батькові — тезка Медведчука) й відрапортувати Вікторові Андрійовичу по-військовому на кшталт такого: «Товаришу Президент! Танкова рота у ваше підпорядкування на захист української демократії прибула!»

«Миколо, де ти вештаєшся, ми тебе чекаємо!»

Отже, на п'ятий день Майдану Щербина прибув у «Десну» — він був зв'язковим. За домовленістю, після згоди Ющенка на входження танків у Київ Плющ або Дорошенко мали передзвонити Щербині на мобільний. Пароль був таким: «Миколо, де ти вештаєшся, ми тебе чекаємо!» Після цього Щербина передав би сигнал Безпальчуку.

Цікавий факт: «замполіт» у «Десні» запідозрив у поведінці Безпальчука та ще кількох командирів на тлі революційних подій щось «неладне» і, кажуть, «накапав» у штаб. Звідти приїхав генерал проводити «розбір польотів». «Розрулювати» ситуацію в «Десну» хутко прибув і Іван Плющ. Йому це вдалося. Генерал поїхав, «танковий проект» лишився в силі.

Віктор Ющенко думав над таким сценарієм два-три дні. Вагався. На той час уже почалися переговори за «круглим столом» за участю Кваснєвського, Солани та інших міжнародних посередників, і лідер «Нашої України» почав схилятися до думки, що в разі застосування сили «Європа нас не зрозуміє». Мовляв, потрібно брати владу мирним, демократичним шляхом.

Звісно, якби силу застосували Янукович-Медведчук-Кучма, все могло повернутися інакше, і десь на підходах до Києва могла відбутися швидкоплинна «Курська дуга в мініатюрі». Піковим днем, пригадується, було 28 листопада, коли Юлія Тимошенко зі сцени Майдану закликала до захоплення АП, а Ющенко намагався стишити войовничий запал. Постфактум Юлія Володимирівна пояснювала, що 28-го справді надходили відомості про початок маршу кучмівських внутрішніх військ спецпризначення на Київ. Цитата за «Українською правдою»: «Так, у Василькові війська були приведені у повну бойову готовність о 22:50; о 23:10 почалося шикування колон; наказ про відбій надійшов о 23:58. У Петрівцях погрузка машин почалася о 23:30; наказ про відбій також надійшов о 23:58». За словами Тимошенко, операцію вдалося відвернути, бо знайшлися чесні офіцери і повернули війська. «Давайте подякуємо офіцерам, які зупинили державний заколот!» — закликала на мітингу леді Ю.

Саме 28 листопада — причому цілий день — прогрівали мотори й «помаранчеві» танки в «Десні», готові до марш-кидка на столицю. І саме після цього важкого дня Ющенко дав остаточний відбій проведенню танкової операції. Кажуть, танкісти з горя понапивалися. Вони дуже хотіли захистити революцію. Романтики...

До речі, тоді були розмови, що на бік «помаранчевих» готові перейти ще кілька військових частин.

Полковник став генерал-майором

Зараз Віктор Безпальчук воліє не розповідати про події тих днів у «Десні». Воно й зрозуміло: ініціатива в нас карається, і хтозна, як до його намірів влаштувати танкову атаку на Київ поставиться начальство та будь-яка влада. Хоча 24 серпня цього року полковник Безпальчук, начальник 169-го навчального центру Сухопутних військ Збройних сил України, отримав із рук Анатолія Гриценка — колишнього «штабіста» Ющенка, а тепер — міністра оборони, — погони генерал-майора. Утім у званні Віктора Володимировича підвищили не за ті революційні «подвиги» (про них Гриценко й не здогадувався), а з нагоди 14-ї річниці незалежності України. А разом із Безпальчуком генералами стали ще 19 військовослужбовців ЗСУ.

Погано думали ми про «Десну»...

Така-от історія про інший бік можливого застосування «силового сценарію». У «дні совісті» наша армія виявилася-таки на боці народу, а не режиму. Хоча напередодні революції її підозрювали в протилежному. Зацитуємо, зокрема, заяву управління прес-служби Міноборони.

«21 листопада на брифінгу в штабі кандидата в президенти України Віктора Ющенка народний депутат Петро Порошенко зробив заяву про те, що до Києва... рухається бронетанкова колона з місця дислокації Навчального центру Сухопутних військ Збройних сил України «Десна». У зв'язку з цим Управління прес-служби Міністерства оборони України уповноважене заявити, що дана заява... не відповідає дійсності і є провокаційною. ...Всі з'єднання, частини та підрозділи Збройних сил України перебувають у пунктах постійної дислокації. Вся штатна броньована техніка знаходиться у парках військових частин і надійно охороняється. Слід нагадати, що Збройні сили у своїй діяльності керуються виключно Конституцією України, Законом України «Про Збройні сили України» та іншими нормативно-правовими актами... Управління прес-служби Міністерства оборони України розцінює заяву народного депутата Петра Порошенка як таку, що спрямована на дестабілізацію ситуації в країні, свідоме залякування суспільства та дискредитацію військовослужбовців Збройних сил в очах власного народу».

Як виявилося, в «час ікс» армія не дала себе дискредитувати в очах народу. Навіть навпаки.




Головні персонажі говорять про свою роль у відбувшемуся хаосі:

ЗАПІЗНІЛА «РЕФОЛЮЦІЯ»
— Отже, «помаранчева революція» — що це було?
Костянтин МАТВІЄНКО: — Це процес, який не вчора стартував і не завтра закінчиться. Він триває впродовж усього періоду української незалежності, і, попри всі негаразди, які виникали при становленні українського суспільства, привів до двох складових. По-перше, виник прошарок людей, які усвідомлюють власні інтереси й настільки усвідомлюють, що готові їх захищати. По- друге, виник прошарок, який має відмінну від старшого покоління етику та користується іншими технологіями (мобільними телефонами, інтернетом). Це люди, які бачили, як живуть в Європі. Історична аналогія: після перемоги Росії у війні з Наполеоном у 1815 році виник прошарок російської освіченої інтелігенції, яка побачила Париж і спричинилася до спроби заколоту декабристів у 1825 році. Приблизно такі ж процеси відбувалися і в українському суспільстві. І коли цьому суспільству брутально, нетехнологічно спробували нав’язати певну владу, суспільство абсолютно нормально проявило свій розвинутий імунітет і спробувало її відторгнути. Надзвичайно позитивним у процесі «помаранчевої революції» є те, що організовані суспільні спільноти чи елементи громадянського суспільства, вплинули на легітимні органи влади — парламент і Верховний Суд, які перевели суспільну енергію в законне ненасильницьке річище.
Володимир ФЕСЕНКО: — Зараз широко озвучується, що «помаранчева революція» — це революція середнього класу. Але я хотів би зауважити, що середній клас фактично сформувався лише в Києві. Тому Київ невипадково став епіцентром подій. Але що далі? Якщо ми згадаємо досвід усіх попередніх світових революцій, то побачимо, що вони розвивалися таким чином: або це була тріумфальна хода революції по країні, або контрреволюція, яка зароджується в провінції й починає боротьбу з революційною столицею. Єдине, що мене заспокоює і вселяє надію — це те, що «помаранчева революція» за своїм характером, формою та завданнями дуже нагадує оксамитову революцію кінця 80-х — початку 90-х років. По суті, це може бути запізніла революція, яка повинна була здійснитися й вирішити свої задачі ще десять років тому. Але тоді не було такого соціального носія тих ідей і тієї енергії, який з’явився зараз. Однак в інших регіонах, зокрема й у інших великих містах країни, повноцінного носія та продовжувача цієї революції й зараз немає. І в цьому проблема. Ще одна проблема, на мій погляд, у тому, що ця революція залишилася незавершеною. Майдан, частина революційно налаштованої маси зробила свою справу — підштовхнула органи державної влади до відповідних рішень. Друга частина революційної роботи залишилась за органами влади, політичною елітою. Потенціал Майдану може передатися політичній еліті. Але наскільки будуть реалізовані завдання, що виникли в ході революції? Це поки що питання, на яке немає відповіді.
Олександр ЛИТВИНЕНКО: — Я б розглядав цей рух з кількох позицій. Безумовно, це за цілями та метою буржуазно-демократична революція. Безумовно, її носій — середній клас. Але є ще кілька складових, на яких слід наголосити. Насамперед, ці події треба розглядати не в контексті оксамитових революцій 1989 року, а, скоріше, в контексті подій 1997—2001 рр., які відбувалися в балканських й інших православних країнах. Основним посланням цих подій був рух за справедливість і правду. Підйом був не тільки і не стільки за конкретного кандидата, скільки проти брутального порушення прав людей. І цим ми довели наявність певних особливостей нашої політичної культури.
І ще один, найважливіший, момент. Основне завдання цього масового суспільного руху — це реальне вбудовування України в західний контекст, пошук нашого місця в загальноєвропейській архітектурі. Тобто не тільки і не стільки вирішення внутрішньодержавних проблем, скільки пристосування внутрішньої української архітектури до загальноєвропейської.
В. ФЕСЕНКО: — Питання звучало: що це було? І я згадав варіант відповіді на нього. Його, до речі, озвучив Віктор Янукович. Що це — революція чи політтехнологія? Для себе він відповідь знайшов, — на його думку, це була політтехнологія. Між іншим, у експертному середовищі дискусія зараз триває й у цьому плані. Кожен шукає аргументи на користь тієї чи іншої версії. Я для себе дійшов такого парадоксального висновку: раціонально на це запитання відповісти неможливо. Рiч у тому, що тих, хто дотримується версії, що це була політтехнологія, експортована з Заходу й апробована в Белграді, Грузії, переконати раціональними аргументами практично неможливо. Згадаймо перебудову, яку називали змовою імперіалістичного Заходу... І цей ряд можна продовжувати. Раціональними аргументами перебити цю думку просто неможливо. Я почав перегортати книги та статті з теорії революції й несподівано виявив, що всі автори констатують одне: універсального, чітко сформульованого визначення революції немає. Щодо східноєвропейських оксамитових революцій використовувався навіть такий термін, як «рефолюція», тобто поєднання термінів «революція» і «реформи», — це коли революція переходила в реформу, тобто мала своїм наслідком і продовженням широкий пакет політичних, економічних і соціальних реформ. З iншого боку, стрічки, помаранчевий колір — це певні елементи технологічності. Але знову ж таки: й до цієї революції опозиція використовувала технології, але вони не мали результату. А потім відбувся такий собі акт політичного чуда, коли сума технологій поєдналась з людським чинником. Один мій колега вважає першим кроком у психологічному вивільненні масову акцію 23 жовтня, коли близько 100 тисяч людей пройшли колоною повз Центрвиборчком, а Київ уперше став помаранчевим. Приблизно тоді ж помаранчеві стрічки стали з’являтися на автомобілях, тобто почалася символічна маніфестація киян — представників середнього класу й малого та середнього бізнесу. Другий етап — це оголошення результатів першого туру та ще більше психологічне вивільнення. Воно було вкрай важливим. Адже, згадаймо, починалася виборча кампанія з парадоксу, коли було відомо, що Ющенко — фаворит, але при цьому близько 60% опитаних заявляли, що переможе на виборах Янукович. Тобто психологічно вони були на це налаштовані. А виявилось, що можливий інший результат. Тоді й виник акт політичного чуда, певна ірраціональна дія, коли технологічна кількість перейшла в несподівану якість, яка не очікувалась ні опозицією, ні владою.
К. МАТВІЄНКО: — Люди усвідомили, що вони реально мають можливість впливати на результат. Відбувся злам. Народ (бо назвати це натовпом не повертається язик) відчув власний безпосередній вплив на процеси та на результат волевиявлення. Врешті-решт — на формування влади. Якщо це відбулося — назад повороту вже немає. Усвідомили — й рухаємося далі.
До речі, середній клас формувався не лише в Києві. Величезний потенціал виявляють такі міста, як Харків і Львів. Зокрема демонструє свідомість харківська міська влада. Коли виникли сепаратні ідеї губернатора Харківської області Євгена Кушнарьова, всенародно обраний харківський міський голова разом із депутатами міської ради, які є здебільшого представниками середнього класу, не напружуючись, вказали Кушнарьову на його місце.
Олександр ГУБЕНКО: — На мою думку, це революція віртуального середнього класу. Бо середній клас як такий у нас тільки формується. І цьому формуванню перешкоджає дуже багато соціально-економічних, соціально-психологічних і політичних несвобод. Основні з них — це, власне, те, проти чого відбувалася ця революція. По-перше, проти пролетаризації, тобто масового зниження рівня життя, втрати власності, накопичень. Реформування за допомогою шоку, яке свого часу втілювали Гайдар у Росії, Пинзеник і Кучма в Україні, обернулося шоком пролетаризації. Тоді люди разом із власністю втратили впевненість у собі, орієнтири на майбутнє. Ними стало легше маніпулювати. І це призвело до розвитку другої небезпеки — концентрації власності в одних руках. Тобто утворення могутньої олігархії, причому олігархії, яка не заробила свою власність, а просто її награбувала, експропріювала. Третя перепона для формування заможної незалежної людини — це державна бюрократія, яка нам залишилась у спадок від тоталітарного радянського суспільства. Вона в той час все контролювала й зараз намагається контролювати й перетягувати на себе владу, але робить це не прямими методами адміністративного тиску, а опосередковано — наприклад через податкову службу.
Революція зараз носить у собі дві тенденції. Перша — це реалізувати соціальні завдання середнього класу в боротьбі із вищезазначеними небезпеками. Друга — це те, що мільйонери, які повстали проти мільярдерів і використали для цього революційну протесну енергію народних мас, можуть зрадити інтереси широких мас і позбутися цієї бази. Тоді революція закінчиться звичайним пересічним термідором, переродженням, як це вже часто бувало в історії. Ця друга небезпека, на мою думку, теж цілком реальна, бо ми знаємо декого з оточення пана Ющенка — вони ще вчора були правою рукою тих, хто зараз символізує те, з чим ця революція боролася.
СИМВОЛИ ТА ІМПУЛЬСИ
— Вийшло, що олігархи виступили озброєним загоном народу...
К. МАТВІЄНКО: — Це не зовсім так. Українська олігархія поділяється на два класи. Є олігархи-«паразити», тобто ті, які «паразитують» на вкраденій ними інфраструктурі (нафтопроводи, енергокомпанії, канали і т. ін.). І є неоолігархи — олігархи- виробничники. Перші зацікавлені в консервації тих соціально-економічних і політичних засад, які виникли за діючого режиму. Звичайно, вони доклали всіх зусиль, щоб наступник цього режиму — Янукович — прийшов до влади. Олігархи-виробничники вже зараз зацікавлені в тому, щоб Україна була щонайменше міжнародно визнаною країною. Їм потрібні квоти на західних і не лише західних ринках. Отже, вони були об’єктивно змушені підтримати Ющенка як виразника та демонстранта цивілізованості України, з якою вони сподіваються пов’язати своє майбутнє.
Тут прозвучала дуже цікава думка щодо небезпеки пролетаризації. Справді, це революція проти пролетаризації. А наші південно-східні олігархи можуть існувати тільки тоді, коли робоча сила в цих регіонах коштуватиме менше, ніж вона реально може коштувати на загальнонаціональному ринку праці. Їхні підприємства можуть функціонувати й бути рентабельними лише якщо пролетаріат цих територій буде упослідженим — малоосвіченим, питущим, згодним на мінімальну заробітну платню. І найперше, що для цього потрібно зробити, — це заблокувати будь-яку інформацію. Тому що пролетаріат закінчується там, де починається вільна преса. Зрозуміло, що в постіндустріальному інформаційному суспільстві такі спроби абсолютно марні і безперспективні. Тому їм потрібно переходити на нові технології, цивілізуватися й поважати своїх найманих працівників. Але їхня психологія не дозволяє їм цього зробити. Тому ми зможемо їх подолати лише в наступному поколінні або за допомогою жорстких адміністративних заходів.
О. ЛИТВИНЕНКО: — Щодо революцій і технологій. Будь-яка революція, яка здійснилася, мала в своєму зародку технології. Жовтневу революцію 1917 року досі багато хто вважає технологією. Це справа погляду, а не справа реальності.
Давайте не перебільшувати нової якості, якої набуває суспільство. Дійсно, нова якість формується, але зараз йдеться лише про стадію становлення. І цим процесом можна ще непогано маніпулювати. Упевнений, що ми ще це спостерігатимемо.
Я глибоко переконаний також, що ми зараз маємо справу не тільки із незакінченим процесом, а навіть не з його піком. Але за кілька років можна сподіватися на достатньо потужне зростання. Ми з колегами зійшлися на тому, що йде нове покоління, якому зараз близько 20 років (тобто 1980, 1981 років народження), — принципово інше за своїми соціальними практиками, психологією. І тільки коли воно візьме владу — а це буде більш активне покоління, ніж наше (тридцятирічних і сорокарічних), в нас піде стабільний розвиток. Поки що, в найближчі п’ять-десять років, ми приречені на достатньо жорсткі коливання.
В. ФЕСЕНКО: — Я трохи займався дослідженнями з теорії поколінь. І не поділяю оптимізму мого колеги. Згідно з цією теорією, період формування політичного покоління — це віковий період з 17 до 25 років, коли молоді люди вступають у самостійне соціальне та громадянське життя. І коли цей період припадає на війни або революції, то це покоління виявляється дуже конфліктним. Як ця конфліктність в майбутньому відобразиться на траєкторії розвитку суспільства, спрогнозувати не можна. Може — позитивно, а може — негативно. Простий приклад: покоління Першої світової війни в Німеччині привело до влади фашистів. У СРСР це було покоління, на яке опирався Сталін в репресіях 30-х років. Тобто однозначно пов’язувати великі сподівання з цим поколінням не варто.
Ще одна цікава річ щодо поколінь. Ми говорили про середній клас, малий середній бізнес. Це, по суті, люди, які почали формуватися на початку 90-х років. І зараз ми маємо дві суперечливі тенденції: покоління революціонерів, яке починає звільнятися, серед іншого, від конформістських установок, і водночас — покоління конформістів. Як це поєднається — поки що не знаю. Я знаю конкретних представників молодого покоління, які зараз ходять із помаранчевою стрічкою, при тому дуже добре знаючи, як влада конвертується в гроші. Тому я б не радив квапитися із висновками про те, що ця революційна хвиля уже зараз внесла в суспільство певний імпульс, який обов’язково приведе до позитивних змін.
— А може, це не хвиля, а гейзер? Адже хвиля — це інша траєкторія, інша фізична природа. А гейзер — це певний викид енергії, яка накопичувалась і зараз звільнилася.
В. ФЕСЕНКО: — Так, але хвиля приводить до результату. І ми вже зараз бачимо певні результати. Окрім результатів суто політичних, хоч вони зараз виглядають обмеженими, є ще й зрушення у суспільній свідомості. На мій погляд, все-таки відбулася деяка зміна — хоч би позбавлення від страхів та конформізму. І якщо це закріпиться у того ж середнього класу, то це вже буде результат.
— Без великої кількості громадян на вулиці опозиція не змогла б домогтися ані скасування результатів виборів, ані, тим більше, переголосування. І це великий політичний результат. Але чи стане він результатом для суспільства?
О. ЛИТВИНЕНКО: — Уже став.
В. ФЕСЕНКО: — Ми зараз все переводимо у площину виключно політичних результатів. А я хотів би сказати про результати, пов’язані із суспільною свідомістю і, знову ж таки, відмінностями поколінь. Нещодавно ректор Києво-Могилянської академії В’ячеслав Брюховецький сказав дуже важливу річ (ще до того, як стало відомо, чим закінчаться усі ці події). Він сказав, що це покоління або зламається у цих подіях, або відчує смак перемоги. Це, до речі, стосується не тільки молодих людей, але й середнього класу: йдеться про усвідомлення власної суб’єктності, можливості впливати на процес прийняття рішень. Самі масові акції громадянської непокори вписуються в теорію справедливості Джона Роулза, де йдеться про те, що розуміння легітимності базується на визнанні справедливості. У нашому ж випадку було усвідомлення несправедливості того, що відбулося. Таким чином, цей масовий акт протесту був якраз спрямований на відновлення справедливості. І оскільки цього результату було досягнуто, то смак перемоги, якщо він залишиться, якщо він все-таки приведе до зрушень у масовій свідомості, буде найбільшим суспільним результатом «помаранчевої революції».
— До речі, на Майдані загальнодемократичні гасла скандували не менш часто, ніж прізвище лідера опозиції...
К. МАТВІЄНКО: — Там була набагато цінніша річ: вони абсолютно іронічно та критично ставилися до лідера. Причому ця іронія — і тут я б відмовився від теорії поколінь — пронизувала весь Майдан: від старшого покоління до наймолодшого.
О. ГУБЕНКО: — Вони свідомо використовували Ющенка як колоду, яку вони кидали у владу і яка, до того ж, відповідала їхнім соціальним очікуванням.
В. ФЕСЕНКО: — Він був символом порушення справедливості.
ІНЖЕНЕРІЯ КОМПРОМІСУ
— На ваш погляд, чим був компроміс щодо «пакетного» голосування у Верховній Раді?
К. МАТВІЄНКО: — Він засвідчив, що всередині команди Ющенка немає консенсусу щодо стратегічних завдань.
О. ГУБЕНКО: — Говорячи про цей компроміс, ми підходимо до питання засобів революції. Серед них — свідоме гальмування будь- яких радикальних дій з боку учасників акції, оскільки це було можливо в постійному напруженому очікуванні то штурмів, то провокацій.
Другий компонент — це пошук компромісу. Всі розуміли, що далі — або громадянська війна, або загострення ситуації аж до можливого розпаду України і навіть втрати нею незалежності, або — компроміс. Народ ненавидів олігархів і бюрократів, але він був готовий піти на компроміс з ними за формулою: залишайте собі все награбоване, а нам віддавайте владу. І з цього погляду рішення Верховної Ради — це компроміс між елітами, компроміс поділу влади та власності, а не експропріації.
— Чи є Ющенко для українських олігархів загрозою, яка унеможливить використання ними влади у своїх інтересах і змусить працювати чесно? Чи, може, ті люди з оточення Ющенка, які стояли перед народом на Майдані, повинні були плакати — але не від розчулення, а від того, що цьому народу вже не вдасться нав’язати ту роль, яку він виконував до них, при цій владі?
К. МАТВІЄНКО: — Я б не перебільшував значення постаті Ющенка. І його психофізичні можливості, і його оточення не дають нам підстав сподіватися, що він у повній мірі наведе порядок і все буде чесно, прозоро. Але весь хід виборчої кампанії уже зрушив певні суспільні пласти. І якщо ми не дамо цим процесам затухнути, то є шанс, що й еволюційним шляхом можна буде досягнути позитивних змін.
— А хто може бути зацікавленим у тому, щоб ці процеси не згорнулися?
К. МАТВІЄНКО: — Нововиниклі організовані спільноти. Наприклад місцеве самоврядування: обрані міські голови, що прийшли в політику з бізнесу з іншою технологією здійснення влади та з іншою етикою, місцеві депутати...
В. ФЕСЕНКО: — Я б усе-таки не перебільшував ступінь їхньої новизни...
К. МАТВІЄНКО: — Я абсолютно не перебільшую та приймаю всі застереження з цього приводу. Але є суспільний запит на прозорість і правила гри. Якщо вдасться це зберегти, то є шанс на певний розвиток. Серед зацікавлених також — вищі навчальні заклади. Києво-Могилянська академія є, на мою думку, феноменом прагнення до свободи. Те ж можна сказати і про інші університети. Третя група зацікавлених — великі бізнес- і промислові корпорації. Вони передовсім зацікавлені в прозорих правилах гри, а не в «понятіях». Це ті спільноти, які можуть існувати лише в інтелектуальному середовищі, на нових технологіях, нових формах взаємин.
— Хто ще може бути гарантом змін?
В. ФЕСЕНКО: — Гарантів немає і не може бути. Але паростки пробиваються. Я згоден, що, попри критичне сприйняття багатьох мерів і складу міських рад, вони все-таки відчувають необхідність у правилах, фіксації цих правил. До речі, один із уроків останніх подій — у необхідності дотримуватися домовленостей. На мій погляд, сенс компромісу у Верховній Раді, за всіх його мінусів і негативів, у тому, що, можливо, нова система буде постійно підштовхувати політичні сили до пошуку домовленостей, погодження інтересів. Наскільки це спрацює, поки що не знаю. Але там закладені механізми, які їх підштовхуватимуть до цього. Не до рішень через адміністрацію, прем’єра тощо, а до хоча б часткового погодження інтересів.
Що стосується згортання цих процесів, то вже те, що почали складати бази даних і спробували хоча б частину тих людей, що стояли на Майдані, використати у виборчій кампанії, — це вже форма збереження цього імпульсу.
О. ЛИТВИНЕНКО: — Є ще один, можливо, не такий популярний, але реальний чинник — це наші зовнішні партнери. І рiч не в тому, що їм дуже потрібна наша демократизація. Їм потрібні прозорі та чіткі правила гри, потрібно зрозуміти, з ким тут можна працювати, потрібно, щоб домовленості виконувались.
Про «пакетне» голосування. Компромісу насправді не відбулося. Це лише натяк на нього. Усе залежить від тих звичаєвих практик, якими наповнюватимуться норми Основного Закону. Наша Конституція була за багатьма показниками близька до французької. У французькій конституції ніде не написано, що президент мусить призначати уряд за згодою парламентської більшості. Проте він завжди призначатиме такий уряд, бо інший просто не отримає згоди парламенту. У нас була та ж сама модель, але проходили будь-які уряди.
В. ФЕСЕНКО: — Я б не перебільшував ступінь раціоналізації інтересів у «пакетному» голосуванні. Компроміс був не з приводу змісту конституційної реформи — там не було ніякого компромісу. Компроміс був по формі: ми вам одне, ви нам інше. Причому та сторона, яка в обмін отримала конституційну реформу і перехід до парламентсько-президентської системи, навіть не розраховувала на цю реформу. За день до голосування я говорив з одним із наших олігархів, який поставив на те, що ніякої реформи не буде. Він не вірив і казав, що точно знає, що ніякого компромісу не буде. А компроміс все-таки відбувся. І, до речі, автором цього політичного компромісу була «Наша Україна». Був елементарний торг, який стосувався насамперед виходу із кризи на символічному рівні: ми знімаємо один блокуючий елемент, ви — інший. У цілому знімається тромб, і ми продовжуємо рухатися далі.
А що стосується нової системи влади, яка, можливо, з’явиться і сформується на основі цього законопроекту, то це вже абсолютно окрема розмова. Думаю, відбулося те, що дуже часто має місце в нашій політичній практиці. Придумується щось, складається якась модель, а як потім її використовувати — ніхто до пуття не знає. Причому інколи не знають навіть ті, хто безпосередньо цю модель конструював. У ході експертних обговорень останніми днями я часто чув одну думку: як тільки починають діяти правила політичного компромісу, а не законодавчої або конституційної інженерії, продукт на виході, з погляду законодавчої якості, виходить найнижчої проби. Ось такий парадокс. Тобто політики з’ясовують свої інтереси та здійснюють щось на зразок «дерибану», а суспільство в цілому від цього програє.
Але разом з тим, при усіх мінусах змістовної сторони політичної реформи, важливий сам факт компромісу — те, що вони домовилися й пішли далі. І що суспільство при цьому не штовхнули на конфліктний шлях. Поки що. Загрози, на жаль, залишаються. Але вчитися домовлятися та дотримуватися домовленостей все одно потрібно.
СМАК ПЕРЕМОГИ
— Кого ви у цих подіях вважаєте реальними переможцями, чи є вони взагалі і як може розвиватися характер перемоги?
К. МАТВІЄНКО: — Переможцем я в першу чергу вважаю себе як громадянина. І, відповідно, українське суспільство. Що буде далі та чи вважатиму я себе переможцем через рік — невідомо.
О. ГУБЕНКО: — Я вважаю, що можна говорити про перемогу певних цінностей і принципів. Перш за все, цінності ненасильства. По-друге, вміння досягати компромісу. Є два засоби вирішення соціальних конфліктів — або знищення протилежної сторони, або компроміс. Вівці мають знаходити компроміс з вовками. І при всіх мінусах парламентського компромісу, вовки все-таки не з’їли овець, а вівці не розстріляли вовків. І третій принцип — це принцип свобод. Цей принцип має й духовне походження, і психологічне, й соціально- економічне. Народження третього класу, поєднання особистості з приватною власністю вмикає механізм самодетермінації поведінки. І саме цей механізм породжує потребу в свободі. Людина починає цінувати свою волю, свої бажання. Люди ж вийшли на Майдан саме тому, що завдали утиску їхній волі.
О. ЛИТВИНЕНКО: — Я налаштований песимістичніше. Я б сказав так: перемогло, безумовно, суспільство. Але суспільство і програло. Програло тому, що воно було вимушене виходити на майдани для того, щоб відстоювати свій вибір. Тому що політики не змогли знайти в собі розуму, щоб не допустити масового невдоволення. Другий момент — наша революція ще дуже юна. Якщо згадати історію, то всі революції в перший місяць були досить безкровними. Я дуже сподіваюсь, що наша ситуація буде винятком із цього правила, але не потрібно забувати суворі уроки історії.
В. ФЕСЕНКО: — На мій погляд, головний результат такий. Ті, кого вважали вівцями, не дали вовкам себе з’їсти. Я можу навести чимало прикладів, коли зганяли на площі десятки тисяч людей, які мерзли та мокли з примусу. А тут люди самі прийшли на Майдан — мерзнути й мокнути задля того, щоб їх не вважали вівцями, і щоб довести, що в них також є право на власний вибір. Вони, поза сумнівом, виграли. Мені здається: якщо хоча б у частини цих людей збережеться цей смак перемоги, оце й буде їхній виграш. Головне — зберегти цей смак перемоги.
Стосовно політиків я б не говорив, хто з них виграв, хто програв. Оскільки це «бої» дрібні, так би мовити, локального значення, які, напевне, не так цікавлять суспільство. А ось те, що в результаті «вовки» не «перегризлися» між собою, а все ж таки домовилися, — це, безумовно, також позитив. Дай, Боже, ще пережити 26-те число, щоб теж не сталося відкату у відвертий агресивний конфлікт. Тому що, попри всі позитивні оцінки останніх подій, у мене відчуття, що зараз уже Януковича заганяють у куток. Що, на мій погляд, також не зовсім правильно й контрпродуктивно. Наш колега Вадим Карасьов запропонував вдалу формулу виходу із нинішнього конфлікту: потрібно дати Ющенку можливість легально виграти, а владі — гідно програти. Зберегти обличчя. При такому розвитку подій фактично не програє жодна зі сторін, зате може виграти суспільство.
— Ті, хто зараз захоплюється станом Києва, Центральної та Західної України, не звертають уваги зокрема на Схід — колосальний густонаселений сектор, який відчуває розмежованість. Там може відбутися абсолютно ненасильницька мобілізація електорату, і буде 90% явки. До того ж спроба Януковича виглядати кандидатом від опозиції — можливо, дещо незграбна, проте відчуття, що частина номенклатури його зрадила, таки є. І цей чинник може активно розігруватися, множачи його електорат...
В. ФЕСЕНКО: — За оцінками донецьких соціологів (хочу підкреслити — з якими я згоден), рівень явки буде набагато нижчим, ніж навіть у першому турі. І не лише на Сході. Сприйняття нинішніх подій неоднозначне. І вже є відчуття неприйняття як однієї, так і iншої сторони. Поки що в невеликої кількості людей, але, мені здається, це може призвести як до зниження явки, так і до зростання кількості тих, хто голосуватиме проти обох кандидатів.
Щодо мотивів нинішньої поведінки В.Януковича. Я від людей з його оточення чув, що йому участь у «третьому турі» потрібна не стільки для того, щоб перемогти (він, мовляв, розуміє, що за два тижні усі свої мінуси не ліквідує), скільки з огляду на перспективи майбутніх парламентських виборів. У нього є шанс стати лідером невдоволеного Сходу. Сходу, який зараз програв, але з відчуттям не зовсім чесного програшу. Певне, стимулюватимуть мобілізацію східного електорату тi економічні проблеми, які неминуче виникнуть. Тобто, можливо, ми отримаємо відтворення теперішнього конфлікту на виборах-2006.
К. МАТВІЄНКО: — Справді, Донбас після цих виборів відчуватиме певний комплекс упослідженості. Нинішня влада не мала ефективної регіональної політики. Команда Ющенка не артикулювала основні засади її регіональної політики. Очевидно, експертне середовище мало б сьогодні поставити собі за завдання порадити команді Ющенка, яким чином діяти на Донбасі. Ні в якому разі не можна залишати його ображеним і приниженим. Як це зробити? Варіантів існує безліч. Перш за все, на мою думку, необхідно піднімати великі територіальні громади — Донецька, Луганська, Макіївки, інші, з великими прошарками інтелігенції, зі штаб-квартирами корпорацій, з університетами, великими медичними закладами тощо.
— Є ще одна проблема, про яку пише в тому числі «Нью-Йорк Таймс»: мовляв, ми мусимо якимось чином допомогти Путіну...
К. МАТВІЄНКО: — Проблема в тому, що те, що зараз робить Путін в Росії, об’єктивно максимально прискорює її дезінтеграцію. І якщо цей обвал почнеться, під уламками Російської Федерації від України, ви розумієте, мало що залишиться. Україна разом з іншими цивілізованими країнами муситиме взяти на себе відповідальність щонайменше за ефективність функціонування освітньої та оздоровчої структур на території колишньої Російської Федерації. Це епатажно, це, звичайно, абсолютно не сподобається Затуліну чи Лужкову, але...
В. ФЕСЕНКО: — Я від розумних, інтелектуально просунутих, ліберально мислячих людей чув прямо протилежні оцінки: період розпаду, відчуття державного колапсу було за Єльцина, Путін — при всіх негараздах — витягає країну з цього колапсу.
О. ГУБЕНКО: — До питання про збереження національної, скажімо так, ідентичності східних регіонів у плані збереження єдності України та перебудування стосунків з Росією тощо. Ми забуваємо, що для значних мас населення Сходу України російська мова та культура — це база їхньої самоідентифікації. І Ющенку потрібно з цим рахуватися, якщо він хоче бути президентом усієї України. Є ще такий шлях Назарбаєва, який є офіційним патроном Товариства російської мови та культури в Казахстані, майже щомісяця ручкається й цілується із Путіним тощо, але при цьому ні на крок не поступається політичною незалежністю Казахстану...
К. МАТВІЄНКО: — Не команда Ющенка, а українське суспільство мусить усвідомити дуже просту річ: Україна — полікультурна країна. Російська мова тут є повноцінною мовою спілкування, і робити вигляд, що це не так, просто ірраціонально. Майдан дав чудовий урок: проблеми мови не існує. У результаті спілкування галичан із одеситами, черкащанами тощо питання мови було знято буквально впродовж двох днів. Раз — і зникло. Тобто виходить, що проблему з цього робить владна еліта — на відміну від нормальних людей, суспільства. Між іншим, фіаско Януковича пов’язане значною мірою саме з неактуальністю його тематики — подвійного громадянства та державності російської мови. Українці мають колосальну перевагу перед росіянами: ми фактично всі двомовні.
О. ЛИТВИНЕНКО: — Є дуже гарна з усіх поглядів ідея — вивчення російської літератури в школах як окремого предмету, яку Ющенко вже озвучив.
— Якщо в нас перший етап революції (буржуазний) перетвориться на буржуазно-демократичний, і все піде цілком нормальним шляхом — 26 грудня відбудуться вибори, потім інавгурація нового президента, формування нового уряду, згодом будуть оголошені або позачергові, або ж чергові парламентські вибори, це буде викликом тій моделі спадкоємності влади, яка створювалася дотепер на пострадянському просторі. Проте чи можливі, на вашу думку, 26 грудня якісь несподіванки, які є загрози тощо? І як можна цій небезпеці запобігти?
В. ФЕСЕНКО: — Є загроза зриву голосування — технічна, організаційна, яка, втім, може бути підсилена конкретними політичними діями, серед іншого й з-за кордону. Голосування, що відбулося у Верховній Раді 8 грудня, зняло частину загроз, запустило законодавчий і політичний механізм вирішення цих проблем.
О. ЛИТВИНЕНКО: — Я сподіваюсь, що голосування 26 грудня відбудеться. Хоча проблеми, безумовно, є. Зокрема, є небезпека того, що Віктор Янукович зніме свою кандидатуру й вибори перетворяться на плебісцит. Я не впевнений, що Ющенко зможе його виграти, навіть на сьогоднішній хвилі.
В. ФЕСЕНКО: — Зараз спостерігається параліч адміністративного ресурсу: влада на місцях не знає, на кого і як працювати... Технічна проблема — формування по-новому дільничних і окружних виборчих комісій, до складу яких повинні входити представники обох сторін. Де кандидати зараз знайдуть стільки людей? Тобто тут потрібен якийсь режим сприяння.
О. ЛИТВИНЕНКО: — Ми можемо скільки завгодно стверджувати, що вибори 26 грудня будуть найпрозорішими в нашій історії, але зібрати певну кількість доказів для того, щоб піддати сумніву і їхній результат, не буде надважким завданням. Знову — Верховний Суд? Добре, ВС не перекреслить власне рішення та не прийме це подання. Проте у Віктора Януковича виникне дуже багато підстав заявляти: «В Україні немає правосуддя!», «Нас засудили!», «Ми повинні захищатися!» і таке інше. Безумовно, символічне голосування в парламенті за політреформу дещо послаблює цю перспективу.
В. ФЕСЕНКО: — Вся надія, хоч як це дивно, на українську бюрократію. Свого часу українська бюрократія стала одним із чинників становлення фундаменту української нації: вони присягали новій владі, швидше за інших переходили на українську мову тощо. Зараз багато хто з них відчуває ризики, зокрема й на Сході, і для них це, на мою думку, дуже серйозна проблема, серйозний вибір. І багато хто обирає найбезпечнішу позицію.
О. ЛИТВИНЕНКО: — Ющенко багато чим завдячує в цій ситуації саме бюрократії. Саме тій її позиції, згідно з якою вона на цих виборах або ж дистанціювалася від «сутички», або ж діяла без адміністративного ентузіазму — як кажуть, без фанатизму. Якби позиція бюрократії, насамперед «силовиків», була іншою, ще невідомо, чим би ці події, які розпочалися наприкінці листопада, закінчилися.

Висновок.
Сьогодні, під час річниці помаранчевої революці, особливо гостро стає питання про наслідки, що переживає український народ піля революції. Особисто на мою думку, ці події взагалі не можна називати революцією, бо це дуже велике перебільшення. Адже не було суттєво змінено нічого, окрім складу керівництва, але це не означає зміну кінцевої мети кожного політика – самозбагачення. Головний аргумент Віктора Андрійовича під час його передвиборчої програми – це його чесність. Під час дебатів, що відбувались напередодні третього туру виборів, він навіть натякає на те, що це влада Кучми завела Україну в таку глибоку фінансову кризу. Але саме тут я вважаю доцільним нагадати, що саме він тоді був головою Нацбанку...

За часів прем’єрства Ю.В.Тимошенко економіка України зовсім полетіла у прірву. В цей період відбувається спроба кардинально змінити напрямок зовнішноьої політики держави, але ця спроба приводить ще до більшої кризи. Ющенко майже повністтю розриває відносити з странами СНД, не маючи зв’язків зі странами Європи, що призводить до обосіблення України від усіх.

На сьогоднішній день ми маємо протиставлення політичних сил президента та прем’єр-мінистра (Ющенко - Янукович). Завдяки конституційній реформі кабінет міністрів має більше повноважень ніж президент і тому можемо спостерігати деяку стабілізацію становища на Україні. Сили команди Ющенко прагнуть всіма можливими шляхами відмінити дію конституційної реформи, чим досягти необмеженної влади президента.

Через два роки на Україні мають відбутися чергові вибори президента держави і яким може бути їх фінал можна тільки гадати.



Використована література:


  1. „Танки Помаранчевої революції” журнал "Україна молода" 22.11.2005

  2. „Українська революція: «хвиля» чи «гейзер»?”газета „День” №231, п'ятниця, 17 грудня 2004

  3. „Як це було. Помаранчева революція в оцінках її львівських лідерів”, газета „Вголос”

  4. „Сторінками революційного самвидаву”,"Слово Просвіти" (№ 50, 9-15 грудня 2004)

  5. Internet видання газети „Огонёк” вересень 2005




izumzum.ru