Володимир арєнєв - polpoz.ru o_O
Главная
Поиск по ключевым словам:
Похожие работы
Володимир арєнєв - страница №1/8

Володимир АРЄНЄВ




МАГУС



Магічний детектив

Незвичайні події трапляються там настільки рідко, що люди не помічають, коли вони все-таки відбуваються.



Є. Шварц. Звичайне диво
Пролог
Спокуса фра Вінченцо

Нікчемний той учень, котрий не перевершує свого вчителя.



Леонардо да Вінчі. Навчання живописця
1
Те, що брат повернувся до монастиря без двох пальців на лівиці, першим помітив апокризіарій, фра Вінченцо.

В обов’язки апокризіарія входило подавати монахам сніданки - і коли Вінченцо простяг порцію щойно прибулому братові-законнику, той прийняв її правою рукою, але невдало: поквапився підтримати миску лівою, довгий рукав ризи трохи зсунувся і - бачте, мизинця і безіменного наче й не було!

Справедливо вирішивши, що брат сам слушної миті повідає про все панотцеві-настоятелю, фра Вінченцо робив свою справу далі й про побачене намагався не думати. Щоправда, перше апокризіарію вдавалося краще, подумки він усе повертався до спотвореної кисті того, хто вважався найкращим, найудатнішим і найталановитішим з-поміж вихованців ордену. Як же так? - губився в здогадках просто­душний брат. Якщо найкращий, чому дозволив комусь себе скалічити?

Цікавість - гріх, хоч і не тяжкий. З прикрістю думав фра Вінченцо, що до капітула, де вся братова почує від прибулого про виконане завдання, до капітула, Господи, ще майже доба!

Що ж, ось і нагода вгамувати дух свій, всупереч спокусі зберігать безпристрасність, гідно виконуючи свої обов’язки в обителі; дивись, і час збіжить непомітно, а там і капітул...

Та ба, чеканням фра Вінченцо не судилося здійснитись. На капітулі, після богослужіння і розповіді абата про поточні справи монастиря, братам-законникам було оголошено, що рівно на рік їх залишає... саме цей “найудатніший і найталановитіший”! Повідане спричинило неабияку розгубленість братови - і єдине, що цікавило всіх, - чому він іде з монастиря?.. Про відсутність пальців ніхто й не згадав.

Що ж до фра Вінченцо, то ця загадка ще якийсь час непокоїла його, а потім апокризіарій просто забув про неї, ще раз довівши: хто наполегливий у намірах своїх, хто приборкує миттєві пориви і негідні думки, той здатен творити справжні дива!

2
Ех, якби знав фра Вінченцо, котрий разом із братами пішов на обов’язковий полудневий відпочинок, якби тільки знав, що саме цієї миті в монастирському саду таємне ставало явним, а питання, яке мучило апокризіарія, отримало просту і однозначну відповідь! Ех, якби знав! Якими терзаннями, якими спокусами сповнилася б тоді душа його, наскільки почеснішою була б перемога над ними!

Аж ні, достойний апокризіарій відпочивав тілом (і мучився душею, охоплений цікавістю), а в монастирському саду тим часом і питання пролунали, і відповіді - й тепер панувала в ньому тиша, тільки не та благодатна, наповнена спокоєм тиша, яка притаманна богоугодним місцям, ні. Тиша, якою повнився сад, була важкою і грізною, вона віщувала неминучі громовиці, а можливо - і гнів, і навіть сувору покару.

Покалічений брат чекав і того, і другого, і третього. Коли він повертався до обителі, знав, що буде так. Але не міг не повернутися - і не міг змовчати, коли колишній його вчитель, наставник, глава ордену запитав, чи не хоче він додати щось до вже сказаного.

- Хочу, отче... - І, затамувавши подих, ніби перед стрибком у нуртуюче полум’я: - Я маю намір просити вас про милість і поблажливість. І - вашого благословення, якщо ви вважатимите за можливе. Отче, я... Я хочу залишити орден.

- Поясни, - велів наставник, і покалічений його учень розповів, що до чого.

Отоді й запанувало в саду те передгроззя.

Скалічений брат знав, звісно, що з ордену законників можна піти. Сам він ще кілька місяців тому і не думав про таке, він розсміявся б, почувши від когось: “Ти захочеш залишити орден і своїх братів”! Скалічений не вперше вирушав у світ, аби виконати наказ учителя; законниками саме для того і стають: досягнувши внутрішньої чистоти і досконально вивчивши закони, брати йдуть до людей - допомогти, підтримати, покарати, якщо це буде потрібно...

- Ти більше не віриш в ідеали ордену, - кинув раптом наставник - і скалічений здригнувся від неспо­ді­ванки. - Гаразд. Якщо ти так вирішив...

- Я розумію...

- Ти нічого не розумієш! Ти тільки думаєш... А зрештою, можеш чинити, як вважаєш за потрібне. Хочеш - іди. Все одно рано чи пізно повернешся.

Скалічений повільно хитнув головою.

- Простіть, учителю... Я не...

- Не прощу. Ти можеш сумніватися у правоті засад ордену, але перечити наставникові - ні. А втім, час усе розставить по своїх місцях. Іди!

Скалічений хотів щось додати, але не насмілився. Він шанобливо вклонився й залишив сад, а невдовзі - і монастир.

І хоч не ризикнув удруге заперечити наставникові, все-таки залишився при своїй думці.

А час, як ведеться, показав, хто ж мав рацію.

Розділ перший


Дивне прохання Рубера Ходяги
Трубадурів радий прославлять,

Що співають нескладно й не в лад...

Співом кожен захоплен своїм,

Наче сто свинопасів кричать:

І найкращий розкаже навряд,

Які нота чи тон взяті ним.



Пейре Овернський

1
Записку передали рівно опівдні, коли дзвін на ратуші лунко сповістив: настала година Єдинорога. Фантин у цей час, як завжди, щойно очі продер після нічної прогулянки і снідав у харчевні “Кістка в горлі”. Хлопчина-розсильний з блискучими очима і замурзаним личком мавра-напівкровки, відхекавшись, пробелькотів: “Чи то ви Лезо Монети?” - і дочекавшись Фантинового кивка, виклав на стіл, поряд із напівпорожнім горням молока, конверт.

Після чого, звичайно ж, недовірливо покосував на горня: доросла людина, наче не хвора, а диви - молоко!..

Фантин подумки усміхнувся, кинув замурзаному монетку і дивився, як він джингує, на ходу впевнюючись, чи насправді в одержаного мідного кругляка гостре ребро. От молодь! Ні тобі знання традицій, ані поваги до старших: навіть спокійно поснідати не дають!

Що ж до молока, то Лезо Монети перед роботою нічого міцнішого не пив: іще відтоді, як отримав своє прізвище. Крадій - чи кишенькар, чи чистильник панських вілл - повинен піклуватися про чистоту власного розуму і точність рухів. Фантин за ці роки виріс із базарного “щипали” у висококласного “віллана”, але свого принципу дотримувався штивно.

Він допив молоко й сколупнув печатку. “Коли проб’є година Сікача, приходь у “Стоптаний чобіт”, - чи то просили, чи наполягали у записці. Судячи з намальованого внизу кострубатого чобота, текст складав господар згаданого закладу, Рубер Ходяга.

Фантин зліньки поміркував, для чого він міг терміново знадобитися Ходязі, нічого не придумав і таки вирішив іти. Власне, вирішувати було нічого. Руберу він вірив, властей не боявся, оскільки вже тиждень як ліг на дно і жив на старі заощадження. Ось тобі і примхи фортуни: усеньке містечко перетрушують знизу догори через крадіжку в градоначальницькому маєтку (що саме на тій горі стоїть), а Фантин - не боїться! Тому, по-перше, що до згаданого пограбування не причетний, а по-друге, ловити його стражам порядку нема на чому. “Чистий, як джерельна водиця, пане слідець, хочете - перевіряйте, хочете - довіряйте, мені байдуже”.

“Тоді чому так неспокійно на серці? - спитав він себе - і сам собі відповів: - Не знаю. Передчуття “.

Це був один із випадків, коли, як полюбляють наспівувати мандрівні musicus’и, “ніщо біди не віщувало, а серце нило і лякало” - тьху, несила зносити їхні дівчачі, оксамитні голоси! Один он усівся в кутку “Кістки” - і зрання бренькає, навіть крізь сон було чутно. Спитай хто Фантина, то він сказав би, що ці горлопани не заманюють відвідувачів, а навпаки, віднаджують, - проте Лезо Монети ніхто не питав, та й сам він не схильний тепер до відвертих розмов.

Бо - передчуття. Те саме, дякуючи якому Фантин не раз уникав засідок, втікав від погонь; йому ще сім років тому стара ворожка намовила: “Мічений ти вдачею, синку, але диви, не розтринькуй її намарне, не спокушай долю, дослухайся до свого серця”.

Отже, не йти в “Чобіт”?

Іншим разом Фантин так і вчинив би. Через розсильного передав би Руберу свої тисячі вибачень, а сам умостився б на горищі в домі навпроти “Чобота” і поспостерігав.

Та нудьга коїть із людьми неможливе. Певна річ, цього тижня Фантин не тільки плював у стелю й чавив по стінах клопів, ось учора ходив “прицінюватися” до однієї вілли, повернувся лише над ранок - але віллу й решту справ тепер можна відкласти на бозна-коли, а Фантин - йому життя не життя без азарту, серце нудьгує за ризиком, - і Лезо Монети зусиллям волі забуває сказане ворожкою, наказує своєму передчуттю помовчати й вирішує: піду!

- Він наважився, один супроти всіх!.. - нявчить зі свого кутка в “Чоботі” мандрівний співак, чим надміру дратує крадія, хоч достоту передає суть моменту. Співці - вони такі.

2
Приморське містечко Альяссо схоже на краба-сигнальника. Бухта, утворена двома мисами-клешнями, гостинно розкриває свої обійми; просто в порту вже булькає, піниться варево справ, справочок, справищ, дзвінка монета пересипається із рук у руки, товари на будь-який смак тягнуться на склади і зі складів, гріють чуба вантажники, котяться сходнями важезні бочки, роззяви не ловлять ґав і намагаються поцупити, що випало із тюків (“як упало, вже пропало”, - ось вона, втілена народна мудрість!), корабельні теслі в доці латають розпанахане черево “Цирцеї”, збирачі митного невдоволені: спекотно сьогодні! - вони завжди невдоволені, такі гроші через їхні руки проходять - і майже всі - повз кишені, за винятком хабарів, але хабар - це ж хіба прибуток, так, сльози одні! - тут і в найлагіднішої людини характер спаскудиться. Ну а щоб настрій піднявся - йдемо на ринок, він починається вже в порту, і розростається, шириться, пускає коріння: весь Нижній Альяссо - суцільні прилавки, магазинчики, крамнички, “Гей, красунчику, купи синьйорі коралі, дешево віддам!”, “А от родзинки, кому родзинки, за новою методою виготовлені, без кісточок, а от родзинки, кому...”, “У мене найліпші кинджали на всьому узбережжі, віриш?!” - і таке інше, хто був в Альяссо - зрозуміє, хто не був - уявить. А нам час далі, у плутанині вуличок нижнього міста заблукати легко, від “Кістки в горлі” до “Стоптаного чобота” путь неблизька: хоча, звичайно, на ній взуванку не зітреш, але часу згаєш порядно, особливо якщо йти не напрямки, а петляючи, немов заєць, що тікає від мисливця. Фантину таке порівняння не сподобалося б, він віддав би перевагу чомусь піднесеному - нехай буде леопард або рись. Тим більше що частину шляху Лезо Монети долає у височині - не по гілках дерев, певна річ, а по дахах осель; у цьому немає нічого дивного, Альяссо - містечко, що виросло на скелях, вулиці його тягнуться знизу вгору, й іноді покрівля одного будинку знаходиться на рівні першого поверху іншого. Однак Фантин воліє рухатися по дахах навіть тоді, коли міг би прямувати бруківкою. Він вирішив сходити в “Чобіт”, незважаючи на недобрі передчуття, та це не означає, що зовсім втратив обережність.

Навпроти потрібного Фантину заїжджого двору розташована крамничка Лавренца-Шкірника, який усупереч родинному прізвищу торгує не лише виробами зі шкіри, а й будь-якою взуванкою, що почасти виробляється його підмайстрами, почасти - купується у заморських крамарів. Фантин і Лавренц добре знайомі, тож Шкірник дозволяє йому вмоститися на горищі майстерні, де є зручне віконце прямо на вулицю. “Ось тобі мішок, набитий соломою, як раптом що, - лишень свисни”. - “Дякую, Лавренце”. - “...ось сталося?” - “Поки нічого. Просто хочу огледітися”, - обидвоє заступили на півкроку неписані правила: один влаштувався спостерігати за оселею спільного приятеля, інший запитав про причину. Кожен трохи знічений, але час усе розставить на свої місця, а поки що - тс-с-с! - не шумітимемо: засідка - наче риболовля, вона не вибачає галасу, різких рухів і поспіху. Сонце сповзає по небу просто на списи димоходів, Альяссо продовжує торгувати, випивати, правити митне, лаятися, родити, у муках чи безболісно відходити до праотців; вулицями частіше, ніж зазвичай, проходжаються стражники, завжди по двоє, в повних обладунках і з алебардами на плечах (як уже говорилося, місто схвильоване зухвалим пограбуванням на віллі подести, синьйора Леандро Цинікуллі). Фантин лежить на горищі, солома поколює, але нічого, бувало і гірше, головне - передчуття біди вгамувалося: чи то послухалося господарського веління, а чи немає причин для неспокою.

Нарешті озивається дзиґар на вежі - час іти. Лезо Монети востаннє оглядає вулицю, підводиться на повен зріст - на горищі стеля низька, але й Фантин аж ніяк не здоровань, не дарма ж носить таке ім’я, - спускається дерев’яними сходинками, дякує Шкірникові й ступає на бруківку. Перетнути вулицю - справа кількох кроків; Лезо Монети зупиняється під вивіскою “Стоптаного чобота”, мимоволі торкається пальцями шкіряного руків’я кинджала, штовхає двері й заходить до харчевні при заїжджому дворі.

Тут димно, задушливо, весело. Щойно смеркло, але постояльці та завсідники вже зайняли кращі місця й встигли випити для підігріву. В кутку, пригодований і в доброму гуморі, бренькає на струнах... ти диви! той самий музикантик, що вранці не давав Фантину відіспатися в “Кістці”! Мабуть, попросили його звідти або сам перебрався, де тепліше і народ привітніший; Лезо Монети хоче позловтішатися, але на душу не лягає: і справді, хіба тобі шкода - кожен заробляє на хліб і вино, як може. Не всім же перебуватись мистецтвом класти до кишені те, що погано лежить, - це вже подає голос Фантинова самоіронія, він би й радий не чути її, але не виходить. Нехай уже... - і це стосується водночас musicus’a й іронії.

Гаразд, а де ж господар закладу, вельмишановний Рубер?

- ...чому?! Я запитую тебе - і не смій відвертатися й мовчати, не смій мені брехати! Невже я мало платив тобі? Така твоя вдячність, еге ж?

Ось і Рубер. За останні роки, як споважнів і завів власне дільце, він надміру розтовстів, та й клопоти в “Чоботі” здоров’я не додають. Утім, Ходяга ніколи не міг похвалитися лагідним характером. Зараз він шпетить якусь дівулю, певно, зі своїх же служниць; та, збліднувши немов мриця, вислуховує його лайку не наважується вставити й слівце на своє виправдання. Чи то знає, що зараз це безглуздо, навіть небезпечно, а чи до смерті налякана Руберовим риком. Цікаво, у чому її, власне, звинувачують? Ага:

- Ні, уявіть лишень: поцупити цілих два глечики з молоком! Пресвята мадонно, я не скнара, не скупар, тільки ж це занадто - два глечики... Вони що, якісь надзвичайні здоровані, твої немовлята?! Може, вони з’їдають щодня віз хліба та випивають відро молока, я не знаю, це ж безглуздо!.. А тепер що? Звідки я візьму молоко, аби готувати багелі, і ризото, і гноці. Зрештою, щоб пригостити мого найкращого приятеля... - Певна річ, від Руберових очей у “Чоботі” нічого не заховається, він давно помітив Фантина і тепер, нашвидку віддавши накази - зокрема й служниці-недбасі, - поспішає назустріч гостеві.

- Даруй, старий, сьогодні ти залишишся без випивки!

- Пусте. - відмахується Лезо Монети і вже тихіше запитує: - Ну, то в чому річ?

- Га?

- Оцю записку ти писав?



Ходяга, насупивши брови, вдивляється в папірець.

- Ні, не я. - Він ледве встигає перехопити за руку Фантина, який уже розвертався до виходу - стрімко й плавно, готовий будь-якої миті до нападу звідки завгодно: він і Ходягу ось-ось вдарив би кинджалом, та вчасно зупинився. - Не я, - повторює Рубер, - а мій синок. Під мою диктовку. Чого ти, справді, мов ужалений?

- Вибач, - Фантин непомітно ховає кинджал у піхви. - То для чого я тобі потрібний?

- Не поспішай. Сядь, поїж, випий... ну, не молока, то чаю, чай ти ж п’єш, так? Тебе хотів бачити один чолов’яга, він скоро надійде... Та не сіпайся ти! Скрізь бачиш одні засідки, облави, сядь, кажу, поїж, а то ображуся! Ну ж бо, Фантине!

Гаразд! - сів, у Рубера вже й окремий столик звільнено, тарілками спішно заставляється, чайничок вишуканий із носика пару пускає; аромати такі-і-і!.. - руки самі тягнуться до ножа, але не щоб комусь під ребро запхати - аби нарізати холодні телячі язики з артишоком, посипати тертим сиром ньокі й часниковим соусом полити славнозвісні Ходягові капітанові оладки та розважено відкусити, пожувати без поспіху. Чим ми не пани?! Прізвищем не вийшли, кров не та - але й нам життя всміхається, чи не так, Рубере?

Перекинулися слівцем про те про се, і Ходяга спохопився: справи! клопоти! нема коли розсиджуватися, навіть із таким дорогим гостем: вечір у самому розпалі, треба віддати розпорядження, перевірити, доглянути... А ти, Фантине, їж, не турбуйся.

Фантин їв. Фантин не турбувався. Він чіпко придивлявся до кожного, хто заходив, але одразу ж і відводив погляд: “Не той”. “Не ці”. “Навряд”.

І так далі.

Коли ж година Сікача закінчилася і дехто з відвідувачів почав випивати “на коня” (хоча більшість і прийшли, і підуть звідси пішки), - Фантин зізнався собі: вечір видався славний. Готували у Рубера завжди смачно, таємничий незнайомець, що прагнув зустрічі з Лезом Монети, так і не з’явився. Якби не музикантик зі своїми тягучими піснями... Утім, пісні були не такі вже й погані, та й він замовк нарешті, напевне, відпочиває.

Ну, добре. Побавилися і досить. Треба покликати Ходягу, розрахуватися за вечерю і йти подалі від “Чоб­ота”, сьогодні, саме від години Щура, Фантину є чим зайнятися. Ту віллу, за якою він учора спостері­гав, слід іще раз оглянути, вже з інших точок, а щоб до неї дістатися, треба рушати не зволікаючи.

- Як вам мої пісні?

Це, ясна річ, музикантик. Не питаючи дозволу, сів на ослінчик навпроти Фантина; тут, за столиком Леза, завис м’який сутінок, обличчя музики пливе туманом... та ні, розуміє Фантин, лице musicus’a насправді розпливається, риси його нечіткі: ось, приміром, ніс - який у нього ніс? гачкуватий, кирпатий, з горбинкою? - не розібрать! Форма вусів і бороди також мінлива, якщо не дивитися прямо у вічі, а ніби краєм ока, тоді здається: ось-ось вловиш справжню, та ні, не вдається, все пливе, все міняється.

Тільки погляд лишається таким, як був.

Він узагалі немов з іншого обличчя: уважно-гострий, насмішкуватий, трохи стомлений. Не горланський погляд.

- То вам сподобалися мої пісні?

- Гарні пісні. - І Фантин кладе на столик монетку: якщо гарні, треба заплатить. Знаємо, знаємо, для чого про таке запитують! - Щось іще?

- Так, - каже музикант. І проводить рукою по очах, ніби стомився грати й співати і хоче зняти з обличчя втому.

А виходить - разом із нею знімає саме обличчя: те, верхнє, музикантове.

Теперішні ж його риси доволі однозначні, ніякої тобі туманності, ніякої мінливості. Суворий погляд, борідка клинцем, на чолі круті зморшки - мабуть, від роздумів тяжких.

“Ну, попа-ав”, - Лезо Монети подумки картає і себе, і Рубера, і синочка його, надто грамотного; а насамперед - ось цього псевдо-musicus’a.

Насправді ж - законника-magus’a.

Чародія, по-простонародному.

- Так, - каже Фантину магус. - Дещо ще. Не дарма ж я тебе в “Чобіт” покликав. А монетку заховай. Ще знадобиться.

3
“І нікуди ж не подінешся!” - з тугою думає Фантин.

Поряд псевдо-musicus незворушно жує каштанову оладку, щедро политу часниковим соусом. Зголоднів, мабуть, цілий день виспівувати і за Фантином наглядати.

Тепер поставив питання і чекає відповіді, і жере заодно, аби часу не гаяти.

А що відповідать?

Ну, чув Фантин про пограбування, чув! Але що саме хоче знати магус? Фантин до чистки Леандрової вілли непричетний, у нього і свідки є, які підтвердять, що тієї ночі він сидів якраз у “Стоптаному чоботі”.

Про що мова, пане вивідувачу? У чому звинувачуєте?

- Ні в чому я тебе не звинувачую, - кривиться магус. - А захотів би - знайшов би, в чому. У мене пропозиція, ділова.

Авжеж, ділок знайшовся, купчина нововідкарбований! Знає Фантин його пропозиції, це нехай іншим спагеті на вуха вішає! Ясно ж, магус прибув до Альяссо не випадково: послуги таких, як він, коштують недешево; мабуть, синьйор Леандро для того його і покликав. Аби, значить, розслідувати і покарати. А магус спікся, сам розплутати справу не здатен, от і шукає собі балакунів-донощиків. Тільки Фантин швидше язика собі відріже, ніж стане приятелів закладати!

Яким же треба бути cretino, щоб не розуміти таких простих речей?!

- А спагеті тут чудові, - між іншим зазначає магус. І хитає головою: - Неправильно ти мене зрозумів. Коли б треба було розв’язати тобі язика, я би це зробив. І без твоєї згоди. Я іншого хочу. Знаю, що до пограбування у синьйора Леандро ти непричетний, але й про твої недавні нічні прогулянки теж знаю. Ти коли збирався туди навідатися?

- Куди? - вдає дурника Фантин.

- Не дратуй мене. - Погляд у магуса залишається гострим, оцінюючим. Кошлаті брови зійшлися над переніссям: господар незадоволений, господар гнівається. - Ти ж усе добре зрозумів.

І Лезо Монети вирішує: а-а! хай буде, що буде! Навіть якщо тільки половина балачок про магусів - правда, пан вивідувач запроторить Фантина в холодну запросто. Навіть не моргне.

Уже запроторив би, якби було бажання!

- Тижнів зо два, - відповідає Фантин. - Може, пізніше. Коли б вщухла буча через попереднє пограбування.

- Але як пролізти на віллу, ти вж

е вигадав. - Він не запитує, але Лезо Монети киває. - Сьогодні, - говорить магус. - Можеш відвести мене туди просто зараз?

Фантин стенає плечима:

- Навіщо? Ви ж і без мене можете... ну, ваше мистецтво - воно ж дозволяє всякі такі штукенції виробляти: очі охороні відводити, крізь стіни проходити...

Магус сміється:

- Не все так просто! Хоча, - додає, - ти маєш рацію: я можу потрапити на віллу і без тебе. Але мені хочеться зробити це чисто, не вдаючись до магії.

- А якщо відмовлюся?

- Є два методи: батіг і медяник. Якому надаєш перевагу?

Фантин мовчить. Він спостерігає, як магус продовжує поглинати оладки, і чомусь сердиться: все це за його рахунок!

- Ви вже самі по собі батіг, месере, - каже нарешті. - А що там про медяник?

- Буде тобі й медяник, неодмінно. В коштах я не обмежений, візьмеш скільки донесеш. І Леандро не висуватиме претензій. То як, по руках?

- По руках!

Вони встають з-за столика, Фантин тягнеться до пояса, щоб заплатити Ходязі за вечерю, але магус його випереджає:

- Я розрахувався заздалегідь. Ходімо. У тебе інструмент із собою?

Лезо Монети всміхається: ото свята простота! Куди ж я без інструмента?!

Розділ другий


Гримо на дзвіниці та примара в склепі

Із балачок людських найбезглуздішими слід вважати ті, що поширюються про марновірства некромантії. [...] Некромантія ця, вітром полощене знамено, є поводир глупої юрби, яка постійно засвідчує галасом про численні дії такого мистецтва; і цим наповнили книги, стверджуючи, що духи діють і без язика, говорять і без органів, без яких говорити неможливо, говорять і носять непосильні вантажі, викликають буревії і дощ, і що люди перекидаються на кішок, вовків та інших звірів, хоча у звірів насамперед вселяються ті, хто подібне стверджує.



Леонардо да Вінчі.

Dell’Anatomia. Fogli B
1
Двоє перехожих мовчки піднімаються вуличками Альяссо: кожен думає про своє. Фантина турбує халепа, в яку він вскочив, і трохи тривожить те, що доведеться здійснити. Магус...

От про нього - докладніше.

На відміну від церковних слідців-інквізиторів, магуси-законники займаються злочинами насамперед мирськими, хоч і підпорядковані вони тій-таки церкві - а як інакше? Всякий надприродний талант оголошується клириками або даром Господнім, або витівками диявола. У першому випадку, будь ласкавий, служи на благо церкви, якщо ж ні - ось і другий випадок, при якому належить тобі задушевна розмова, що зазвичай розкриває весь підспідок підозрюваного, ну а потім - тепле, ба навіть гаряче прощання - і невідворотна дорога на небеса, все одно, наче за руку тебе туди провів би сам Папа.

Магуси - одні з тих, хто не квапиться з прогулянками на небо і віддає перевагу життю земному.

Для навчання молодиків із природженими здібностями до надчуття клирики навіть відкрили кілька шкіл при монастирях ордену законників, в одній із них і вчився Оберто, супутник Фантина. “Як, - запитаєте ви, - невже такий поважний пан - і без прізвища, тільки з іменем?” А хтось спостережливий зауважить: “Але ж у Альяссо - як і в усій цій Італії, схожій, хоч і не зовсім, на нашу, - чоловічі імена закінчуються на “о” виключно в знатних персон. Що ж виходить?..”

Отаке й виходить: Обертове походження знатне лиш наполовину. Бастардо він: матінка із вискородних, а щодо батечка лише породіллі магусовій відомо, ким той був. Молоді роки, гаряча кров, amour у прибережній печері, подалі від допитливих очей... А потім “раптом сталось, як не гадалось...” - у маєтку скандал за зачиненими дверима, донечку негайно - заміж, “хто погодиться, за того і підеш, раніше слід було вибирати!”, малюка думали спершу... того... ну, немає значення, що думали, головне, фра Діоніджі вчасно помітив у нього ті самі, до надчуття, - ось і віддали дитя монахам, усе ж краще, ніж...

Так зазвичай і стають магусами-законниками. Є чому позаздрити, чи не так? Із девізом “Закон земний - над усе” і з повноваженнями майже необмеженими ідуть вони вершити правосуддя - і вершать, безстрасні, непідкупні, керовані одним лише прагненням до справедливості.

“Страшні люди - магуси”, - кажуть старі. А мудріші з них додають: “Якщо взагалі - люди”.

Магусів багато не буває, взагалі діти з такими здібностями рідко зустрічаються. І тим паче не з кожної дитини із надприродним талантом вдається виховати слідця-чародія. Але потреби великої в магусах немає: мало хто ризикує просити в них допомоги, та й не завжди магуси надають її - їх щонайперше цікавлять випадки незвичайні.

Як той, наприклад, що стався на віллі синьйора Леандро Цинікуллі.

2
У маєтку синьйора Леандро, як у кожній садибі, вік якої нараховує століття, а родовід згідно зі звичаями (зрідка - і насправді) сягає осіб королівської крові, мешкав привид. У цьому не було нічого виняткового: заповзятливі нащадки за згодою церкви часто викликали дух померлого пращура і просили його ще якийсь час побути в цій юдолі страждання і гріхів. Усі сторони попервах були задоволені: церква вкотре підтверджувала факт безсмертя душі (і отримувала неабияку винагороду за дозвіл на її виклик), невпокоєний пращур навіть безтілесному існуванню тут надавав перевагу перед тамтешньою невідомістю (оскільки, воскреслий, забував, що ж із ним було після смерті); нарешті, нащадки доводили свою вельможність і мали на додаток безоплатну охорону вілли.

Усе це, повторимо, викликало священний трепет і захоплення в усіх зацікавлених сторін. Але поступово з’ясовувалося, що престижний “привид пращура” має і негативні риси. Так, дійсно, мате­ріаль­не його не турбувало, він не голодував, не мерз, не хотів спати, - але ж душа (та сама, безсмертна!) жа­дала належної поживи. Розмови, читання книг, насолодження музикою - все це привид міг мати, але вияв­лялося, що грати для примар, навіть за великі гроші, ніхто не бажає; книги з родинних бібліотек привиди прочитували швидко, нові ж фоліанти надто дорогі для більшості нащадків колись заможних родів.

Ну й не слід забувати про розмови - чи не найдоступнішу для привидів розвагу. Із часом характер воскреслих не поліпшувався, навпаки - ставав дедалі чварнішим, дратівливішим. Бо й, справді, важко залишатися незворушним, коли можеш тільки спостерігати за любовними втіхами своїх нащадків, за молодецькими вечірками, за танцюльками - і навіть проста радість від купання для тебе недосяжна!

А ви кажете: “виють, зубами скрегочуть”! Що ж дивного?

...Слід пояснити: після виклику і часткової матеріалізації привиди не могли самовільно розутілюватися. Щоб це сталося, потрібні були особливі ритуали, які здійснювали, знову ж таки, клирики і за... - правильно! - чималенькі грошенята. Нащадки ж не квапилися позбутись “дорогого прапрадідуся” чи “безцінного прадядечки”, оскільки престиж є престиж і користь від привидів переважувала незручності, з ними пов’язані. Адже з усіх способів розважатися найулюбленішою у привидів залишалася гра в кота-мишки з грабіжниками, які час від часу замірялися на родинні коштовності. Жодна команда охоронників і в слід не ступить привиду, який знемагає від неробства, - ні за пильністю, ні за винахідливістю покарань для “вілланів”. І ще - людей можна підкупити, а чим підкупиш безтілесну примару?

Та, як свідчив випадок на віллі синьйора Леандро, знайшлися і такі спритники. Вивчивши всі обставини пограбування, Оберто дійшов висновку категоричного і несподіваного: той, хто виніс із маєтку набір родинних перснів (дев’ять штук; робота майстра Улівьєрі делла Кьостра), не скористався жодним із відомих способів знешкодження привидів.

Це була лише перша дивина, пов’язана із пограбуванням родини Цинікуллі. Не менш підозріло виглядали спроби синьйора зам’яти те, що сталося: він запросив магуса, підписав contractus, та несподівано передумав, мимрив нісенітниці про “мабуть, загубилися”, перепрошував за те, що даремно потурбував, і мало не випихував Оберто із маєтку.

Магус стенув плечима, зібрав речі й поїхав. Начебто. Насправді ж звернув на півдорозі, увійшов до Альяссо через браму Нижнього міста й оселився incognito на заїжджому дворі “Блаженний відпочинок”. І розпочав розслідування уже за власним почином.

Бо для магусів “закон земний - над усе”. Немає в них інших прагнень і бажань, які б зрівнялися з оцим “над усе”, немає і бути не може. Пристрасть до встановлення законної справедливості відкидає особисті вподобання і матеріальну зацікавленість... Слідці-інквізитори інколи зневажливо нарікають магусів “ідейними” - і цілком слушно.

Утім, окрім міркувать “ідейних”, Оберто мав іще й кошти, аби продовжити розслідування: родина Цинікуллі сплатила йому винагороду буцім “за те, що потурбували”, а насправді - щоб якнайшвидше позбутися небажаного гостя.

Байці про “загубилися” Оберто не повірив - і невдовзі у підозрах своїх переконався. Вулиці Альяссо посилено патрулювалися сторожею, що явно отримала добрячого прочухана; взагалі ставлення до всякого злодійського поріддя стало жорсткішим. Місцева погань залягла на дно, не ризикуючи траплятися на очі охоронцям порядку: ті підбирали всіх підозрілих і відпускали далеко не одразу. Й не без синців.

Хто це раптом в Альяссо почав перейматися запобіганням можливих злодійств, було зрозуміло й останньому вантажнику. Оберто заходив у портові шинки, сідав десь у кутку, навіть не надягаючи “ілюзорну маску”, - і слухав.

- ...Рада Знатних? - скептично посміхаючись, перепитував приятеля який-небудь дідуган у засмаль­цьованій куртці. - Та забудь ти про Раду, коли вони востаннє щось вирішували? Наш синьйор з пагорба, шановний Леандро Цинікуллі - ось хто верховодить у місті, і не відають про це тільки медузи в бухті, а ось у Раді всі все правильно розуміють. Він згори спустив пропозицію: варто б, мовляв, попатрулювати наше рідне місто, - Рада і погодилася: ой, варто, давно слід, якраз самі збиралися!.. “Навіщо”, питаєш? - Старий хмикав і вистукував чорними пальцями (засмага впереміш із брудом) натхненне стакато. - А чи чув ти, що у нашого шановного Леандро зникли родинні перстеньки? Навіть магуса виписали, аби їх відшукати, тільки магус розвів руками, мовляв, тут я безсилий - вклонився Левові, вклонився німому і неграмотному Левенятові й відчалив до себе в Ромму. Уявляєш, як вони тепер шаленіють від люті?

- Еге ж, залишилося нашому синьйору тільки на милість Божу сподіватися.

- Гадаю, тут милість Божа - не те, що йому треба. Тут одне з двох: або милість, або правда. Чому ти віддав би перевагу?..

Оберто слухав ці розмови і подумки складав одне до одного, як скалки розбитого вітража.

Він знав напевне: йому потрібна правда. І, милістю Божою, Оберто віднайде її - що б там не сталося!

3
- Можна спитати? - стиха каже Фантин. Вони одні на вулиці, вдалині вже видно Нову браму Верх­нього Альяссо, але до вартової далеченько, міг би і голосніше запитати... - не наважився.

Місто має вдосталь чужих очей і вух. Навіть уночі.

Особливо уночі.

Оберто зронює теж упівголоса: “Питай”, - і через плече з легкою цікавістю дивиться на свого супут­ника. Приземкуватий, з чисто виголеним обличчям, він дійсно схожий на дитину, такого собі хлопчика-лялечку з не дуже благополучної сім’ї. Очі - наївно-довірливі, широко розкриті, права рука зніяковіло жмакає полу плаща.

Гарно грає, бісова душа! Переконливо.

А повернися до нього спиною, дай впевнитися, що ти неозброєний і розслаблений, - либонь, штрикне своїм ножичком-валлетом, під пряжку ременя замаскованим, - і отямитись не встигнеш!

- Гніватися не будете?

- Не буду.

- Навіщо вам це? Ну, персні крадені. Вам же синьйор Леандро заплатив за послуги, ви ж і поїхали були. Сам він про винагороду за брязкальця ці не сповіщав. А так... ну який резон?

- Я - магус, - нагадує Оберто. - Я стежу, щоб був дотриманий закон, щоб злодія покарали і коштовнос­ті повернулися до законного власника.

Фантин тихо сміється, хитаючи головою.

- Я сказав щось кумедне?

- Ох, пане магусе, не ображайтесь, але... Самі ж говорите: “щоб був дотриманий закон”, так? І самі ж його порушити збираєтеся. Ну, припустімо, залізти на віллу градоначальника - нічого тут такого особливого, ви ж не красти лізете, а ніби навпаки. Але мені от дозволили брать, що захочу, а це вже крадіж­ка, як не верти. Так? Так. Та це дрібничка, а якщо глянути ширше? Будь-яке місто візьміть - хоч наш Альяссо, хоч Фьйоренцу, - всюди крадуть, шахраюють і нутрощі з людей випускають ні за гросо. Чого ж ви тих, інших, не ловите?

- Ти колись бачив, щоб лев полював на ящірок? Не випадково притис, а умисно вистежував? Правильно, не бачив. Бо на ящірок є свої мисливці, дрібніші.

- Допетрав, - хмикає Фантин. - То ви, значить, лев.

- Я не лев, - байдужо відповідає магус. - Я той, хто полює на левів.

4
Через Порта Нуова вони, звісно, залишати місто не ризикнули. Вночі до брами тільки сунься: там тобі одразу - хто? куди? навіщо?..

Попрямували вздовж стіни, де ліворуч струнчилися будинки знатних і заможних городян із розкішними, личкованими мармуром фасадами, із садами, сторожовими собаками й охоронцями, котрі, стиха пояснив Фантин, тільки що - стріляють із арбалетів, а вже потім цікавляться, хто такий. Але це - якщо у вікна заглядатимеш чи там дверного важка торкатимешся, коли ж просто йдеш мимо - прямуй собі без дригачів. Мало в якій справі пошлють людину: може, із писулькою від дона Джованні до донни Анни, а може, до “Трьох поросят” - за піцою з беконом. Якщо ж в усіх стріляти - болтів не назбираєш.

Отже, уподовж мармурових фасадів прошкували на захід, а потім вийшли до цвинтаря. Обнесений невисокими портиками, повитими плющем, різьбленим і живим упереміш, він проступав із пітьми, як борт величезного вітрильника - того самого, з моряцьких легенд про галеони-привиди, тільки тут замість скелетів за команду слугували гранітні й алебастрові пам’ятники. Ангели зі смутними обличчями і напівскладеними крильми докірливо тикали пальцями кудись за спину двом опівнічникам, які петляли між склепами. Скорботні мадонни дивилися їм услід й ронили скупі кам’яні сльози. Щур - не скульптурний, живий! - шарахнувся від непроханих гостей, і Фантин звичним рухом сипонув у його бік хлібні крихти. Мабуть, умисне прихопив, ач, вони в нього в окремій торбинці. Акуратний хлопчина.

- А це навіщо? - питає Оберто.

- Раптом то був гримо.

Авжеж, правильно, магус у темряві бачить, майже як удень, а от Фантин - ні. Але навіть якщо це був би гримо, а не щур - хлібні крихти навряд чи знадобилися б. Гримі, одна з гілок “дрібного народця”, оселяються зазвичай на кладовищах чи неподалік від них. їх хлібом не годуй - дай полякати людей, але загалом вони миролюбиві, і хоч інколи люблять побешкетувати (майже всі пуерулі цим грішать), а все-таки не злостиві.

Словом, відлякувати чи відволікати гримо Фантинові не довелося б, та й за гостинець хлібні крихти не всюди годяться.

- Вони освячені, - шепоче крадій-“віллан”. - Якщо чесно, гримо я тут жодного разу не бачив, а дещо інше - траплялось.

- І допомагали крихти?

- По-різному, - ухиляється від відповіді Фантин. І вказує на величний склеп із грізним, у два людських зрости янголом над дверима: - Прийшли. Звідси, месере, пряма дорога із Альяссо на кільцеву, до перехрестя, від якого до вілли синьйора Леандро рукою подать.

- То ходімо... - якось надто вже бадьоро погоджується Оберто.

- Ви не сумнівайтесь...

Закінчити фразу Фантин не встигає - зненацька на церковній дзвіниці, здається, зовсім поряд із ними, лунає розкотисте “БОМ!” - і потім, зі щораз меншими паузами, знову і знову: “БОМ! БОМ-М!! БОМ-М-М!!!” - немов б’ється, прокладає собі дорогу назовні з яйця велетенське пташеня чи драконеня вог­недишне.

Фантин неусвідомлено втягує голову в плечі й горбиться, кутаючись у плащ. Оберто, навпаки, плечі розправляє і напружено дивиться туди, де на фоні неба, присипаного позолотою зірок, бовваніє силует церковки. Дзвіницю він теж бачить - і бачить того, хто там сидить, звісивши кудлаті ноги з парапету і вдивляючись кудись удалечінь. Істота схожа на помісь мавпи з собакою - волохата, худюща, вона завмерла, повернувши голову в бік Нижнього Альяссо. Дзвін за спиною гримо сам розхитується, але (магус упевнений) змусив його калатати пуеруло.

Таке інколи буває. Вночі, під час або напередодні чиєїсь смерті - зазвичай трагічної, мученицької - гримі б’ють у церковні дзвони. Вважається, у такий спосіб вони сповіщають Бога, що ця душа-страдниця гідна поблажливості, навіть якщо і грішила за життя. Повір’я твердять, нібито гримове дзвонарство допомагає змученій душі легше відійти на той світ.

Фантин, мабуть, знає про ці прикмети і здогадався, хто сидить на дзвіниці.

- Не передумали? - запитує. (А дзвін - “БОМ! БОМ-М!! БОМ-М-М!!!” - розмішує собі міцно заварений чай у склянці неба). - Якщо там гримо, виходить, сьогодні чи завтра хтось помре. І смерть його буде нелегкою. То, може, нам відкласти справу? Погана прикмета.

- Знаменнями Господь дає знати, що чекає нас попереду, - каже Оберто. - Слабкий духом відступиться, сильний - скористається попередженням і додасть випробування до ще більшої слави Його.

- Ви говорите точнісінько, як панотець! А тільки, знаєте, я саме зі слабкодухих, месере.

- Я теж, синку. Та треба ж колись гартувати душу? Чи, може, ти уже не впевнений, що зможеш про­вес­ти нас на віллу синьйора Леандро?

- На “слабо” берете? Гаразд, месере, підемо. Але потім, як раптом щось, - дорікайте собі!


Коли вони увійшли до склепу, дзвін над церковкою калатав, гримо - дивився в бік Нижнього Альяссо.

5
Під прадавнім склепінням усипальниці тихо і темно; Фантин сіпнувся був запалити потаємний ліхтарик - витончене творіння злодійських умільців, але магус зупиняє свого супутника.

- Не привертатимемо до себе зайвої уваги.

Нісенітниця та й годі: чию увагу можна привернути в старому склепі? - пацюків? мокриць? тарганів? - але Фантин лише схиляє голову, мовляв, як скажете, месере. Обидва знають: необачність у таких місцях дорого коштує.

Проте “віллан” знає й дещо інше. І тому не дивується, коли в самому кінці склепу, біля надгробка засновника роду перед ними раптом з’являється розмитий, ледь сяючий силует.

Привид зодягнений старомодно: у строкатий жустокор із численними химерними оборками, зубчас­тими полами, розрізами та буфами, з довгими обвислими до землі рукавами. На голові - кругла яскраво-зелена шапочка з опущеними вушками, прикрашена золотим мереживом і медаллю із драконом та вершником, який пронизує гада списом. На поясі у привида повнобока сумочка, кинджал і рукавички. Ще на духові - плащ, такий довгий, що, спадаючи широкими складками, тягнувся б по землі вражаючим шлейфом... якби був чимось більшим, ніж примарним одягом безтілесної істоти.

- Доброї ночі, синьйоре Аральдо! - кланяється Фантин.

Привид вдивляється в прибульців великими блискучими очима. Щоки його ретельно виголені, біля перенісся та на лобі - глибокі, різкі зморшки. Вузькі губи розтягуються в добродушній усмішці, проте випнуте вперед підборіддя і гострий ніс надають їй зловісного відтінку.

- Доброї ночі, малий. Радий тебе бачити. - Голос привида звучить лагідно, одначе лагідність ця нагадує подушечки котячої лапки. А ось і пазурі: - Та хто це з тобою? Хіба не знаєш: кожен, хто порушить спокій усипальниці роду Арігуччі, мує бути покараний?!

Авжеж знає. Мабуть, на те й сподівався, привівши сюди Оберто.

Дурник.

Але додумати магус не встигає - із Фантином він розбереться згодом, а поки що є невідкладніші справи: привид синьйора Аральдо уже запустив у його свідомість свої чіпкі пальці.



Це, звичайно, такий словесний образ: звідки б узялися пальці в безтілесної істоти? Привиди діють інакше: замість втраченої тілесності набувають можливість впливати на те, що бачить, чує, відчуває жива людина. По суті, кожен із нас обмежений власними органами чуттів, магуси це усвідомлюють краще за інших - і знають, наскільки залежні люди, їхні уявлення про навколишній світ, від очей, вух, язика. Позбав людину всього цього - чи багато знатиме вона про те, що діється довкруж?

А якщо не позбавляти? Якщо підмінити одні відчуття іншими?

Привиди (і, до речі, магуси теж) саме так і діють. Вони змушують людину сприймати неіснуючі, вдавані звуки, запахи, дотикові відчуття. Ясна річ, люди бувають різні: одним простіше передати відчуття звуків, іншим - запахів, а хтось узагалі “непробивний” для будь-якого впливу ззовні.

Проте синьйор Аральдо вже знає, що супутник Фантина - не з останньої категорії, адже він почув слова, “сказані” засновником роду Арігуччі. Отже, такому впливу піддається.

І тепер привид штурмує свідомість Оберто легіонами образів: біль від розжарених голок, гіркота жовчі, ревище всіх демонів пекла, безодня, що раптом ошкірює біля ніг магуса свою ненажерливу пащеку, вивергаючи тяжкий сморід брудних казанів, лайна, гнилих тіл!.. - усе це синьйор Аральдо кидає на небажаного гостя, ніби хвацький шахрай - віяло карт: “Походимо з найментого козиря. А тут поб’ємо валетом. А далі - з туза! А з козирного туза!”

Красиво грає, шельма, переконливо!

Однієї тільки карти немає у синьйора Аральдо в рукаві, однією властивістю не володіє він - а втім, і ніхто із духів.

Не можуть вони передавати живим людям відчуття страху. Наслати страхітливі картинки, звуки, запахи - легко, але лякається при цьому сама людина.

Або не лякається.

Магуси, приміром, до таких атак на свідомість привчені й уміють вчасно “закритися”. При потребі - ще й дати капосному жартівникові, так би мовити, по руках.

- Йой! - тонко вищить синьйор Аральдо. - Егей, люб’язний, не треба так! Я ж не знав!

Скрегіт зубовний і полум’я пекельне вмить щезли. І сморід розвіявся. І безодня - дивись-но! - затяглася, немає її, лише підлога кам’яна, трохи волога та в міру брудна.

- Чому ж ти, малий, не сказав, кого з собою привів? - докірливо вигукує синьйор Аральдо. - А ви, месере, вибачте мене. Слід було старому бовдурові розгледіти, хто завітав у гості!

- Нічого страшного, шановний Арігуччі. Хто не помилявся в цьому житті?

- І в цьому, і в іншому, - сміється синьйор Аральдо. - Поки помиляємося - живемо, чи не так? Але скажіть-но, люб’язний, ви що, теж подалися у “віллани”? Простіть мені невгамовну і, може, невиправдану допитливість, але тут так нудотно, і поговорити нема з ким - самі покійники, такі, як і я, ми да-авно всі кістки одне одному перетовкли... а розмови? - Синьйор Аральдо скрушно хитає головою: - Ну про що, скажіть на милість, можуть говорити двоє старих засновників знатних родів? Правильно, саме про занепад: кишка тонка, кров - не кров, а водиця, колишні доблесні звершення навік залишаться недосяжним стрімчаком для наших нащадків. ...Адже, месере, ми - Арігуччі, Пітті, Карнесеккі - ми самі, власними руками і головою, робили собі ім’я, накопичували статки! Я, вірите, знав одного теслю, його звали... дай Боже пам’яті... Томмазо? так, Томмазо Гвідотті - то він разом із моїм дідом входив до міської ради Фьйоренци, а вже його син вибився у гонфалоньєри справедливості! Уявляєте, які часи, які можливості, люди які!.. Тоді від кожної муніципальної “компанії” пополанів у радники обирали всього... скільки ж? - хмурить лоба привид. - Чи то по шість, чи то по сім... ех, пам’ять уже не та!.. та, зрештою, це не суттєво, головне, що раніше син простого теслі - уявляєте?! теслі! - ставав шанованою людиною, міг досягти таких вершин - а тепер? Я питаю вас, месере, куди ми котимося? Мої прапрапра... - синьйор Аральдо ревно загинає пальці, але збивається і махає рукою: - Словом, мої нащадки - вони ж нічим не цікавляться, окрім куртизанок і карт. Ви не подумайте, я не святенник, я і сам до куртизанок ставлюся цілком прихильно, але все-таки Господь розмістив нашу голову вище, ніж... гм... те, чим зазвичай керується сучасна молодь. І уявіть, споглядаючи за іншими нащадками знатних родів, я можу лише пишатися, що мої хоч не скотилися до самого дна! А зараз бачу магуса, котрий прямує разом із неперевершеним “вілланом” західного узбережжя до маєтку Цинікуллі. Як вважаєте, що я мушу відчувати?

- Подив? - намагається вгадати Оберто.

- Задоволення, месере, за-до-во-лен-ня! - синьйор Аральдо прицмокує і, здається, ось-ось затанцює від надлишку почуттів. - Розважте самі: нарешті, після стількох років, цей пройдисвіт звернув на себе увагу законників!.. Нарешті мерзотник відповість за все!

- Ви про синьйора Леандро чи...

- Який ще синьйор Леандро? - не зрозумівши, кліпає очима шановний Арігуччі. - Ах цей, нинішній глава сімейства! Облиште, месере, я ж казав: теперішні не рівня попередникам. І хоч рід Цинікуллі завжди мав слабкість до жінок, куди там нащадкам до Бенедетто Цинікуллі! Ото був бабій!..

- Закон, здається, не дуже суворий до любителів плотських утіх, - Оберто всміхається самими краєчками вуст, але синьйор Аральдо це помічає і шалено махає руками: - О, месере, не лукавте, прошу вас! Усі ми не без гріха, але старий Цинікуллі заткнув би за пояс будь-кого з теперішніх дамських підлесників. І головне - його плодючість увійшла в легенди, в них же і герб - ха-ха! - мав відповідне зображення! І коли Цинікуллі замовляв собі персні, аби потім роздавати безцінним нащадкам, зробив не один, не два - цілих дев’ять штук!

- Дев’ять, кажете?

- Саме так! І були часи, коли на всіх чистокровних Цинікуллі їх не вистачало.

Оберто задоволено мружиться:

- Але часи змінилися, якщо я правильно вас зрозумів. Сімейства нікчемніють - і Цинікуллі не виключення. То чому ж Граціадіо - він же нащадок, чи не так? - не носив свій перстень? їх було дев’ять, синьйор Леандро мусив один пожалувати синові, а решту зберігати в заповітній скриньці, в своїй бібліотеці, звідки їх нещодавно викрали, усі дев’ять. Як же так?

- Цинікуллі завжди були трохи того, з дивинкою. Звідки мені знати, що коїться в їхніх головах і чому вони вчинили саме так?!

- Даруйте, синьйоре Аральдо, вибачте, месере, - подає голос Фантин. - Якщо ми збираємося потрапити... туди, куди йшли, то варто поквапитись.

- Так-так! - старий Арігуччі робить припрошувальний жест. - Ось цей, малий.

Коли Фантин зрушує вказаний камінь в кладці, одна з плит біля його ніг зі зловісним скреготом відсувається вбік, під стіну. На місці плити чорніють круті сходинки.

- Потаємний хід, - констатує Оберто. - І вийдемо ми?..

- Уже поряд із віллою Цинікуллі, - гордовито повідомляє синьйор Аральдо. - Сподіваюся, ви зробите, що треба, панове, і ця сімейка одержить належне! Між іншим... гм... месере, чи можу я попросити вас про одну маленьку послугу? Чи не завітаєте ви колись до мене в гості - сюди, в будь-який зручний для вас час?

Оберто, котрий і сам збирався напроситися, погоджується.

Вони удвох із Фантином спускаються сходинками - нижче й нижче, позаду синьйор Аральдо задумливо дивиться їм услід; нарешті “віллан” натискує на якийсь важіль у стіні, і плита над їхніми головами з тим самим нестерпним скреготом стає на місце.

- Чи далеко йти? - стиха питає магус.

- Не дуже... тут по прямій виходить швидше. Та все одно давайте поквапимось, ще ж на віллі працювать не одну годину.

- До речі, Фантине. Ти ж знав, як поставиться синьйор Аральдо до моєї появи. І що вчинить.

- Знав, месере, - спокійно погоджується “віллан”. - Гадаєте, я зла вам хотів, коли не попередив? Але міркуйте самі: ви змусили мене піти до Цинікуллі раніше, хоч я ще не готовий. А там нам зустрінуться і пастки, і привиди - і з ними я не знайомий, вся надія на вас. А раптом ви тільки очі відводити майстер, на більше не здатні?

- Виходить, перевірити мене вирішив, - підсумовує Оберто.

- Начеб.


- І що скажеш? Пройшов я випробування?

- Це - пройшли, - серйозно відповідає Фантин. - А далі уже для нас обидвох випробування, месере. Не знаю, чи пройдемо. ...Чуєте? Здається, гримо перестав бевкати.

Гримо давно вже перестав дзвонити, чого Фантин не зауважив, захоплений розмовою із синьйором Аральдо, але Оберто воліє поки що про це не говорити. Він іде крізь вогку темряву потаємного ходу і розмірковує над словами старого Арігуччі.

І чим більше розмірковує, тим менше магусові подобається справа, яку він розслідує. “Надто просто! Занадто все просто виходить. Зазвичай під такими “рівними справами” чигають твані неймовірної глибини - в’язкі, смердючі”.

Він волів би, аби хоча б цього разу все було інакше.

Але не вірить, що так буде.

Розділ третій

следующая страница >>


izumzum.ru