В історії Європи остання третина минулого століття позначена справжнім вибухом у сфері інтелектуального життя, що особливо відчувавс - polpoz.ru o_O
Главная
Поиск по ключевым словам:
страница 1страница 2
Похожие работы
Название работы Кол-во страниц Размер
Лекція: загальна характеристика європейського регіону сучасна політична... 1 188.71kb.
Юрій Павленко: Захист прав дитини – один із пріоритетів соціальних... 1 14.77kb.
Адріано роккуччі ХХ століття та християнські церкви: спадок мучеників. 1 213.71kb.
1 Особливості політики єс та окремих країн Європи щодо України 30... 1 162.21kb.
Володимир сідак. Полковник Петро Болбочан на тлі своєї доби …навіть... 1 165.09kb.
Оскільки сфера кримінальної політики держави пов’язана з реалізацією... 2 487.71kb.
Ім’я Марусі Чурай як легендарної української піснетворки стало відоме... 1 75.33kb.
Диплом для швидкого опанування компетенції державного службовця Інститут... 1 75.68kb.
Підготувала вчитель історії Ремезівцівського нвк жеграй Ірина Миколаївна... 1 197.26kb.
Громадська оцінка державної політики в сфері прав людини 1 202.2kb.
«Модернізація законодавчих стандартів та принципів освіти і начальної... 1 19.96kb.
Творча група 1 129.13kb.
1. На доске выписаны n последовательных натуральных чисел 1 46.11kb.

В історії Європи остання третина минулого століття позначена справжнім вибухом у - страница №1/2

Ігор ЧОРНОВОЛ
ПОЛЬСЬКІ ТА УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ ДОКТРИНИ

70-90-Х РОКІВ XIX СТ.: ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ

(ГЕНЕЗА СПІВПРАЦІ ПОЛЬСЬКОЇ НАЦІОНАЛ-

ДЕМОКРАТИ З УКРАЇНЦЯМИ)
В історії Європи остання третина минулого століття позначена справжнім вибухом у сфері інтелектуального життя, що особливо відчувався у галузі політики. Ідеї соціального і національного визволення поширювалися з небаченою швидкістю, сягаючи найвіддаленіших і найвідсталіших закутків Європи. На практиці цей процес свідчив про завершення цілої епохи в історії людства, а саме започаткованої французькою революцією 1789 р. «великої емансипації» плебейських прошарків суспільства. Як і в усій Європі, у Польщі та Україні «велика емансипація» супроводжувалася виникненням на основі ідеологій соціального та національного визволення відповідних їм політичних рухів і партій. Завдання цієї розвідки полягає у спробі провести певні паралелі щодо нових політичних течій 70-90-х років XIX ст. у Польщі та Україні, а також у тому, щоб з’ясувати ступінь взаємовпливів і співпраці їхніх прихильників.
Інтелектуальний рух 1860-1870-х років

Поразка польського повстання 1863 р. була справжньою національною катастрофою, але водночас вона змусила польське суспільство шукати інших, нереволюційних шляхів для самореалізації. Без сумніву, у 60-70-х роках. Польща пережила справжню інтелектуальну революцію. Реалізація гасел «органічної праці» та реальної політики дала чудові результати, і не тільки в галузі освіти чи культури, а навіть у хронічно занедбаному польському економічному господарстві. Німецька байка про «Polnische Wirtschaft», як і відома істина про те, що «Polska nierządem stoi», здавалося, назавжди втратила актуальність.

Вирішили відмовитися від активної політичної діяльності також українські політики. Незважаючи на заборону української мови у 1863 р. (захист існування якої російські урядовці трактували як черговий прояв «польської інтриги»), український рух прогресував. В Україні, як і в Польщі, особливий прогрес відчувався у духовній сфері. Розвиток літератури, досліди в галузі гуманітарних наук, налагодження контактів між Галичиною й Наддніпрянщиною – все це створювало необхідні інтелектуальні підстави для кристалізації політичних доктрин й самоорганізації українського руху.

На відміну від польського, український рух ніколи не мав наступального характеру. Українці намагалися діяти в межах законодавства, тому при кожній нагоді підкреслювали своє вірнопідданство і всіляко відхрещувалися від будь-яких підозрінь у сепаратизмі. Така поведінка мала свою логіку: патріоти того покоління не втрачали надії на прийняття урядами до уваги їхніх потреб. Проте після підтвердження і навіть розширення у 1876 р. компетенції указу про заборону української мови така політика остаточно втратила сенс.


Шляхом радикалізації

Першопоштовх для радикалізації як польського, так й українського національних рухів дало російське середовище, а саме народники 1870-х. Пишучи про ті роки, відомий український літератор Євген Маланюк зазначав: «Це всевладне, майже релігійне панування доктрини позитивізму, раціоналізму, ба й анархізму. Прудон, Маркс, Бакунін – це визначні апостоли й незахитані божища. Це віра в якийсь соціологічний дарвінізм з, мовляв, мирною еволюцією до великого раю. Це фактичне обожнення т. зв. поступу і спровадження правдивого природного патріотизму до неприродної «класової свідомості» [...] символ віри був такий: 1) космополітизм у політиці, 2) натуралізм у штуці, 3) атеїзм у релігії (!). Так. Для нас це звучить анекдотою і навіть дотепною. Але в 70-х, 80-х роках минулого століття ця гумористика далеко не була анекдотою, навіть на Заході Європи»1. «Соціалістичні ідеї розпалювали людей до фанатизму; при тім же ті ідеї далекі були від критичності, якої набралися пізніше, Маркс (і то лише перший том [«Капіталу»]), був євангелієм, а те, чого не ставало в ньому, доповнювано фантазією, чуттям. Великий соціальний переворот мерещився всім на яви; Енгельс і інші західноєвропейські соціалісти пророкували його настання за 10 літ, а коли ті літа минули, переносили річинець на дальших 10 літ і т.д. В головах росіян, переважно людей мирової, але несистематизованої освіти, ті ідеї родили формальний хаос і завершувалися самими фантастичними перспективами, де «останні слова» західноєвропейської науки чудернацьким способом мішалися з віковічними забобонами старої Росії», – ця характеристика періоду 70-80-х років належить І. Франкові2.

Однак вади нової ідеології не були в той час настільки очевидні, як пізніше. Крім того, молодь не могли не приваблювати дивовижний динамізм і самопосвята російських революціонерів. Гучні судові процеси над соціалістами мимоволі популяризували ідеї народників, особливо серед інтелігенції. Впливові цього нурту піддалися навіть діячі київської «Старої Громади» – центральної української організації того часу, членів якої прийнято характеризувати лише як лібералів, а то й консерваторів. Як згадував згодом один з її найактивніших діячів Павло Житецький, у той час «громадяни» в одній кишені носили писання «батька Тараса», а в другій – Маркса. «Запорозький колективізм, відсутність власності на землю, послідовно переведені принципи народоправства, все це утворювало ґрунт для переходу громадян від історичних українських передніх до сучасних соціалістичних ідей і для порозуміння з революційними та соціалістичними гуртками й партіями загальноросійськими. Тому й українофіли, навіть «Старої Громади», не зауважили, як вони перейшли з ортодоксального культурництва просто до революційного народництва», – писав відомий історик революційного руху в Україні Олександр Рябінін-Скляревський3. Зрозуміло, що ще більший вплив справляло народництво на українську молодь. Знаменний факт, що значна (якщо не більша) частина його прихильників була українського походження і діяла саме на території України. Проте, входячи до складу російських народницьких організацій, українці звичайно втрачали зв’язок із власним середовищем і назавжди пропадали для української справи.

Великий вплив російське народництво справляло також і на польську молодь. Але, по-перше, він не був настільки всеохоплюючий, а по-друге, польські соціалісти тієї доби, хоча у теорії часто були не меншими космополітами, ніж росіяни й українці, все ж не входили до складу російських організацій, а створювали власні осередки. Більше того, у контактах з російськими народниками поляки завжди виступали як рівноправна сторона (приклад – угода «Пролетаріату» з «Народною Волею» 1884 p.). Варто також зауважити, що не відмовлялися польські соціалісти й від гасла відродження польської державності, і це, як правило, занотовували в своїх програмних документах. Соціалістичний рух трактувався тоді як крайній вияв демократичної ідеології, а відтворення знищеної «імперіалістами» Речі Посполитої сприймалося як свята заповідь європейського демократизму. Тому на це годились навіть росіяни.



Крах проросійської орієнтації українських громад


Протягом 1878-1880 pp. російська охранка вистежила, арештувала або ж вислала за межі України найрадикальнішу частину членів «громад»4. У зв’язку з цим провід українських осередків перейшов до осіб з більш поміркованими поглядами. «Поправінню» «громадян» сприяв також зовнішній фактор, а саме прихід у Росії до влади «Верховной распорядительной комиссии» на чолі з лібералом графом Михайлом Лоріс-Мєліковим. Стало зрозуміло, що Росія стоїть напередодні нової хвилі демократизації. В такій ситуації, звичайно, вільніше б дихнули й українці. Крім того, на межі 1880-1881 pp. y Києві розпочала роботу урядова комісія на чолі зі сенатором Олександром Половцовим. Завдяки його старанням було усунуто від влади злісного ворога українства – київського генерал-губернатора Михайла Черткова, дозволено панахиду по Т. Шевченкові в Соборі св. Софії. О. Половцов регулярно зустрічався з діячами «Старої Громади» і збирався представити проблеми українців у Санкт-Петербурзі. Але всьому перешкодило безглузде вбивство народовольцями Олександра II. Вже наступного дня О. Половцов, «прощаючись з українцями, що прийшли до нього по інформацію, висловився виразно, що тепер на довгий час треба забути все, що думалось і говорилось, бо запанує люта реакція»5.

Усе це загалом прискорило процес падіння популярності соціалістичних ідей у середовищі «громад». Безглуздо було сподіватися також і на російський уряд, про це українці почули з уст високопоставленого російського урядовця. Таким чином, постала необхідність пошуку нових орієнтирів.



Польське людовство і проселянська орієнтація українського національного руху


Серед інших польських політичних ідеологій, що виникли у 80-х роках, було й так зване «людовство». Після повстання 1863 р. стало зрозумілим, що однією з основних причин його поразки є вузька соціальна база польського національного руху. Селянство ставилося байдуже до його гасел і в основній своїй масі його не підтримало. Ще більшою катастрофою у цьому відношенні було попереднє краківське повстання 1846 p., що, по суті, переродилося в жахливу розправу поляків-селян над поляками-шляхтичами. «Поняття поляка асоціювалося в селян передусім з паном-шляхтичем, а Польщі – з панщиною і часами шляхетського безправ’я. Нічого дивного, що зроблені в 90-х роках XIX ст. застереження Теофіла Курчака «діти, просіть Бога, щоби Ви не дочекалися Польщі, бо нам у Польщі було зле», – зовсім не виняток. Треба було переламати недовір’я селян до національної справи та їхньої участі в її розв’язанні. З цією метою в політичних концепціях, що їх пропагували людовці, на перший план висунуто проблему відповідальності шляхти за поневолення селянства, бо саме шляхта, як писав у 1903 р. Я. Бойко, «убила в селянові людину, і зробила з нього просто ґрат, машину»6.

Виникнення ідеології людовства звичайно пов’язують з виходом у світ 1886 р. часописів «Głos» (у Варшаві) та «Przegląd Społeczny» (у Львові). Редактор першого з них, згодом відомий ідеолог польської націонал-демократи Ян Поплавський, у той час перебував під великим впливом російського народництва. Він, як пише Вільгельм Фельдман, «формально вгинався під тягарем вини своєї касти (шляхти. – І. Ч.) перед людом, у жалю і гіркоті каявся перед ним [...] на вівтар його ставив. Радикалізм Поплавського передусім наслідував доктрини і приклади російські; обурення всієї політичної Варшави викликав Поплавський, коли з особливим вдоволенням ходив у російській косоворотці і по-російському розмовляв»7.

Редактор видання «Przegląd Społeczny» Болеслав Вислоух також пройшов добрий соціалістичний вишкіл. У 70-х роках він брав участь у соціалістичних гуртках Санкт-Петербурга і Полоцька, за що відсидів три роки у в’язниці. До Львова прибув 1885 p., де відразу кинувся у вир політичного життя столиці Галичини8. Б. Вислоух відомий як теоретик не лише людовства, а й польського «етнічного» націоналізму. Він стверджував, що не «історичність», не «державність» польської нації (що було традиційною основою всіх польських політичних доктрин, крім соціалістичних), а насамперед факт існування двадцятимільйонного польського етносу є найсерйознішою підставою легітимності польських національно-визвольних змагань9. Практично ідентичні погляди проповідував «Glos». Таким чином, уже в ідеології людовства бачимо дивне й суперечливе переплітання двох великих світоглядів нової доби – світоглядів націоналізму й соціалізму. Висуваючи гасла емансипації селянства, підпорядкування йому інтересів усіх інших соціальних верств, ба навіть гасло класової боротьби, теоретики людовства вбачали в них ніщо інше, як знаряддя для здобуття Польщею самостійності.

Модерна українська національно-політична думка завжди відзначалася виразною проселянською орієнтацією, незважаючи на те, що аж до кінця XIX ст. майже всі її представники походили зі середовища дрібної та середньої шляхти, інтелігенції і духовенства. «Ми поклонялись народрви як животворящій стихії, – згадував П. Житецький, – котра мусить залічити всі рани «оффициально-культурного бытия» нашого, котра мусить одвіт дати на всі інші питання про індивідуальну і общеську свободу, про індивідуальне і вселюдське щастя. Нам почувалось, що перше проміння свободи освітить нам народню душу з такої сторони, з якої ми ніколи не бачили її, що вийдуть з самого народу великі сили, котрі стануть поруч з нами для великої праці на українській ниві»10. Ще далі в цьому відношенні просунулись «громадяни» в період свого «полівіння» в 70-х роках, коли Михайло Драгоманов винайшов формулу поєднання соціальних і національних інтересів. «Він вважав, – пише Я. Грицак, – що для українського народу, де основну масу становить малоземельне селянство, завдання соціального і національного визволення співпадають. Тому, на думку Драгоманова, «по обставинам України тут плохий тот українець, що не став радикалом (соціалістом. – Я. Г.) і плохий той радикал, що не став українцем»11.

Отже, поєднання ідей соціального й національного визволення характерне й для українського патріотичного середовища, причому якщо орієнтації на соціальні низи дотримувалися лише окремі максимально ліві відгалуження польського національного руху, то український рух уже від часу свого виникнення відзначався виразною проселянською орієнтацією.
Конфлікт поколінь

Картина інтелектуальних передумов постання модерних ідеологій була б неповною, коли б ми не звернули увагу на явище конфлікту поколінь.

Носіями нових ідей та їх найенергійнішими пропагандистами є, як правило, молоді люди. У 80-х роках у духовній сфері польського суспільства відбувається зміна поколінь. Мабуть, чи не в усіх ділянках життя польського суспільства, у тому числі в політиці, гучно заявляє про себе молодь, причому саме це покоління дало зі свого середовища багатьох політиків, котрі відігравали надзвичайно велику роль та користувалися значним авторитетом і набагато пізніше, уже в контексті інших історичних епох. Врешті, подібне спостерігаємо в інших країнах Європи: «Молода Італія», «Молода Чехія», «Молода Болгарія» і т.д. Відомий французький історик Марк Блок взагалі спробував інтерпретувати історію як історію насамперед поколінь, слушно зауваживши, що такий поділ інтуїтивно прижився у сферах філософії чи літератури12. Всі ці «молоді» рухи були дуже схожі, оскільки становили собою, по суті, суміш радикалізму національного й соціального. Крім того, початок їхнього існування відзначався особливо запеклими перепалками з «батьками».

У Польщі цей процес виявився в нищівній критиці практики «органічної праці», інтерпретованої молоддю як утилітаризм і навіть національна зрада. Набагато слабшими були його прояви у Наддніпрянській Україні. Зате особливо сильними були вони в середовищі галицьких українців. «В останніх десятиліттях XIX віку, – писав найзаслуженіший представник нового покоління тієї доби І. Франко, – на підмогу, а по части на зміну давнішим діячам вийшла нова генерація робітників і вкинула в ту прірву велику працю, велику силу гарячого запалу і твердої віри в будущину в нашім національнім життю та рівночасно прочистила повітря, проложила не в однім напрямку нові стежки. Вона розбудила пристрасті там, де вперед була байдужість і рутина, оживила пульс народного життя. Се був запас свіжих сил, який віднайшла в собі наша нація в хвилі тяжкого пригноблення. Я називаю ту генерацію, тих людей, що своєю працею збудували той замітний ступінь, який визначається у нас між роком 1880 і 1900, «Молодою Україною»13.


Створення «Ліґи польської»

Особливу увагу польські політики нової генерації приділяли ідеї об’єднання польського національного руху, незважаючи на кордони, а також організації, котра б керувала й узгоджувала його дії. Таке завдання ставив собі вже «Пролетаріат» (звичайно, на соціалістичних підставах). У 80-х роках ця ідея знаходить все більше прихильників. Суспільна свідомість переживає тоді великий злам. Національний радикалізм молоді дещо випереджав свій час, але ненабагато. З таким надривом пропаговані нею ідеї вже через 10-15 літ стали нормою політичного життя польського суспільства.

1887 p. y Парижі з друку вийшла брошура «Rzecz o obronie czynnej і о Skarbie Narodowym». Це була нищівна критика ідеї «органічної праці», в розумінні її автора, котрий ховався під псевдонімом «Z. F. M.», – «пасивної оборони», що, на його думку, лише сприяє асиміляції. Замість цього він підіймає гасло «активної оборони» – тотального опору окупантам усіма засобами, легальними й нелегальними, в усіх сферах суспільного буття та підготовки до повстання, моральної й матеріальної. Першим вагомим кроком для реалізації ідеї «активної оборони» мало б бути заснування національної скарбниці, що ставила б за мету збір коштів для організації руху опору і паралельно – створення системи організаційних осередків, що керували б ним.

Автором брошури був учасник угорської революції 1848 р. і полковник повстання 1863 p., уродженець Поділля Зиґмунт Мілковський (на той час він мешкав у Швейцарії). Брошура мала чималий успіх, перевидавалася двічі (щоправда, значна частина перших двох накладів була знищена цензурою Австро-Угорщини, де З. Мілковський пробував її розповсюджувати легально)14. Вона пробудила дискусії в польському середовищі і сильно прискорила процес виникнення польського національно-демократичного руху. У перших числах серпня 1887 p. y швейцарському замку Гіфлікон відбулася нарада, де, крім З. Мілковського, брали участь Максиміліан Гертель (французький емігрант), Олександр Гіршберґ (представник Галичини) та мільйонер, власник Гіфлікона Людвік Міхальський. Ця нарада прийняла рішення створити всепольську організацію під назвою «Ліґа польська» та «Скарб народовий». У затвердженому в грудні того ж року статуті «Ліґи польської» говорилося: «Завданням «Ліґи» є пристосування і згуртування всіх національних сил з метою здобуття Польщею незалежності в кордонах перед поділами, на федераційній підставі, з урахуванням національних різниць, не спускаючи з ока і тих частин давньої Речі Посполитої, що відпали від неї раніше»15.

Організатори «Ліґи польської» належали до старшого покоління й до того нечисленного грона політиків, що, творячи революцію 1863 p., ніколи не відмовлялися від її гасел. Такі настрої домінували в середовищі польської еміграції, котра в той час в основному зосереджувалася у Франції та Швейцарії. Далеко не випадковою була поява на згаданій нараді О. Гіршберґа. Фаховий історик, працівник Оссолінеуму, він представляв угруповання галицьких демократів, котрі, так само вважаючи себе спадкоємцями повстань 1831 і 1863 pp., перебували в опозиції до австро-угорського уряду (це угруповання не мало широкої популярності в Галичині, та все ж тішилося підтримкою міщанства великих міст і частини інтелігенції).

Реалізовані на нараді в Гіфліконі ідеї не були наслідком віянь нової епохи. Міцно пов’язані з традицією повстань, організатори «Ліґи польської» мислили давніми стереотипами і користувалися ще зовеш недавнім Історичним досвідом. Ідею «Скарбу народового» вперше (відразу після поразки повстання 1863 р.) підняв відомий ідеолог польської демократії Аґатон Ґіллєр16. Більше того, «Скарб народовий» на момент заснування «Ліґи польської» існував вже довший час (щоправда, здебільшого на папері)17. Проте реалізація «старими» ірредентистами «старих» гасел польського націоналізму була якраз на часі, тому впала на дуже податний «молодий» ґрунт.

Одним із основних організаційних осередків «Ліґи польської» був «Союз польської молоді «Зет»» із центром у Варшаві. Заслуга його організації приписується Зиґмунтові Баліцькому, що в той час був особливо близьким до З. Мілковського. Біографія його звичайна для молодих польських політиків того часу: близько 1880 р. пропагував соціалізм у Варшаві, згодом – у Львові, за що був заарештований, утік з ув’язнення за допомогою якогось робітника до Швейцарії, де поступово почав гравітувати від соціалізму до націоналізму18.

Зрозуміло, що в тій історичній ситуації «Зет» гуртував у своїх рядах прихильників і соціалізму, і націоналізму, здебільшого в одній і тій самій особі19.

«Коли з початком 1887 року мене завербовано на члена СПМ («Союзу польської молоді»), я й не здогадувався, що буду одним із перших національних демократів у Галичині», – писав відомий згодом критик націонал-демократів, видатний публіцист й історик В. Фельдман20. Членом «Ліґи польської» був також відомий соціаліст Болеслав Лімановський, причому йшла мова навіть про його входження до складу її проводу21. Дуже близько до «Ліґи польської» стояв також Б. Вислоух. Хоча й він з якихось міркувань відмовився від членства у «Лізі», проте протягом перших кількох років її існування саме редагований ним «Kuryer Lwowski» вважався її легальним рупором22.

Як бачимо, відомі згодом ідеологи націонал-демократизму З. Баліцький і Я. Поплавський розпочинали свою діяльність як великі прихильники соціалістичних ідей. Сам «сеньйор» польських націонал-демократів Роман Дмовський хоча й згодом стверджував, що у «Союзі польської молоді «Зет»» він вів безкомпромісну боротьбу з прихильниками соціалізму, у 1891 чи 1892 pp. організував у Парижі видання місячника «Przegląd Socyalistyczny», ба навіть написав (у співавторстві) програмну статтю для нього!23

Проте тісну співпрацю майбутніх крайніх лівих і крайніх правих у той час не варто трактувати як парадокс. Як бачимо, початкове ідеологи польського націонал-демократизму мали дуже сильний «червонуватий» відтінок, бо формувалися під впливом ідей російського народництва та марксизму. І навпаки, хоча чимало організаторів соціалістичного руху в теорії були космополітами, у практиці вони все ж не могли протистояти впливам традицій польської національно-визвольної боротьби. Тому навіть у цей період своєї діяльності (не кажучи про наступні) вони були водночас і націоналістами. Їхню співпрацю спонукала також їхня відносна слабкість у порівнянні з прихильниками ідеї «органічної праці».
«Стара Громада» у 80-і роки: контакти з польським середовищем

та спроби створення загальноукраїнської організації

Якщо загальний напрямок польської національної думки 80-х років треба характеризувати як «полівіння», то українські політичні концепції виразно «правіють». Після загибелі Олександра П у середовищі «громад» набувають поширення політичні концепції, котрі до цього були або ж малопопулярні, або ж взагалі неактуальні, або ж такі, котрим приділялася лише часткова увага. Маю на увазі австрофільство, ідею Галичини – «українського П’ємонту» та переорієнтацію на співпрацю з поляками, чому сприяло й поступове полівіння польського національного руху.

Зближення діячів «Старої Громади» з польськими громадськими діячами, насамперед відомого історика, а на початку 80-х – одноосібного ідейного двигуна «Старої Громади» Володимира Антоновича, має місце вже в половині 70-х. З польської сторони в контактах з ним провідну роль відігравав видатний історик Олександр Яблоновський та керівник львівського осередку монахів-змартвихвстанців Валеріян Калінка (також історик). Важлива деталь: усі зауважені в контактах з В. Антоновичем польські діячі представляли демократичні угруповання, тобто, як каже Катерина Мельник-Антонович, були «федералістами»24.

Завжди поміркований, В. Антонович ніколи не був категоричним прихильником радикальних соціальних концепцій. Як уже зазначалося, в той час відбувається значне поправіння «Старої Громади» в цілому. Внаслідок такої переорієнтації протягом 1885-1887 pp. «громадяни» повністю розривають з М. Драгомановим, котрий так і не спромігся відмовитися від прихильності до соціалізму25. Розчарувавшись у сподіваннях порозумітися з російським середовищем, «Стара Громада» переорієнтовується на співпрацю з австро-угорським урядом та польським національним рухом, що, на її думку, мало сприяти перетворенню Галичини в «український П’ємонт». Довготривалі переговори польських та українських політиків увінчалися проголошенням у 1890 p. y Галичині угоди26.

Паралельно з переговорами з поляками в українському середовищі визріває ідея об’єднання прихильників різноманітних ідеологічних течій. На початку 1888 p. y Києві відбувся з’їзд «громад», що ухвалив активізувати зв’язки з Галичиною та орієнтуватися на Австро-Угорщину27. Того ж року з ініціативи В. Антоновича й Олександра Кониського відновлюється видавництво часопису «Правда», котрий мав завдання згуртувати всі українські осередки: «громади», еміграцію (М. Драгоманов), галицьких народовців та молодше покоління народовської партії, яке перебувало під сильним впливом соціалістичних ідей. Варто зауважити, що протягом першого року видання «Правда» фінансувалося представником галицько-польської демократії князем Адамом Сапігою. Однак далекосяжні наміри В. Антоновича й О. Кониського не вдалося реалізувати в повному обсязі. Спочатку від співпраці з «Правдою» відмовився М. Драгоманов, згодом – прихильники соціалістичної орієнтації. Загал народовців поставився до нового видання взагалі з упередженням, вбачаючи в ньому фінансового конкурента своїм часописам28.

Ідею всеукраїнської організації частково було реалізовано лише 1897 p., коли з ініціативи В. Антоновича й О. Кониського вдалося створити Загальну Українську Організацію. Однак це новоутворення виявилося нежиттєздатним і занепало, так і не спромігшись на будь-яку активність – у зв’язку насамперед із постарінням і занепадом здоров’я обох її ініціаторів.

Спроби об’єднання українського національного руху збігаються у часі зі створенням «Ліґи польської». Чи консолідаційні ініціативи В. Антоновича й О. Кониського були спонукані прикладом польських політиків, невідомо. З іншого боку, факт контактів діячів «Ліґи польської» з українським середовищем не викликає жодного сумніву.
«Ліґа польська» й українці

Спілкування з польськими федералістами справило значний вплив на подальшу еволюцію українських національно-політичних концепцій. Замість ідеї проросійського автономізму в середовищі «Старої Громади» утверджується ідея відірвання України від Росії і створення спільно з білорусами, литовцями й поляками самостійної федеративної держави. Як стверджує К. Мельник-Антонович, «вже в 70-х роках розвинувся напрямок федеративної згоди поміж інтелігенції всіх пригноблених народів Росії»29. 5 липня 1885 р. Михайло Павлик писав М. Драгоманову, що останньому слід би неодмінно зустрітися з В. Антоновичем, бо в Україні ситуація змінилася «в головнім». «Певно: в тім, – пише він у примітці, – що тоді українці – прихильники Антоновича задумали були відірватися від Росії в осібну державу, а не добиватися політичної волі в зв’язи з Росією, – як радив Драгоманов»30. 8 вересня 1885 р. В. Антонович писав М. Драгоманову: «я і більшість знайомих моїх маємо більше надії на здійснення федералізму південно-західно-слов’янського, ніж російського, і [...] таку форму вважали б більше бажаною»31.

На такому ж ідейному підґрунті відбувається зближення польської та української молоді в Галичині. Близько 1885 р. на нараді за участю Б. Вислоуха, Іґнація Дашинського, варшавського студента Залєського та українців Івана Белея, Северина Даниловича й І. Франка було вирішено, «щоб поляки з українцями злучились до боротьби проти російського царату та щоб стреміли до створення федералістичної спілки держав, устроєних на соціалістичний лад»32.

Наслідком цього зближення були написані М. Павликом та І. Франком програмні документи для гуртка студентів Вищої рільничої школи в Дублянах, провідною думкою яких є обґрунтування тези про створення, на противагу Російській імперії, білорусько-литовсько-польсько-української соціалістичної федерації33. «Оце в мене нераз зривавсь, щодо України, сепаратистський дух, – писав наприкінці 1885 р. М. Павлик M. Драгоманову, – а тепер він тим паче розвивається. Гірко тепер Україні, та не солодше буде в зв’язку держ[авнім] російськім і при конституції], де її всякі «сойми та деруни задавлять, мабуть, гірш Галичини. А тим часом мені здається, що, мовляв: досить вже нам всяких поляків-шляхтичів, жидів-богатирів та москалів! попробуймо обійтись без них і самі робити в своїм краю новий, козацький лад, а то найперше економічний», – то мені здається, що скорше так збудив би в самім народі силу до самостійного життя. До політичної боротьби задля того, щоби в Росії були панські та богатирські сойми, – український народ певне не підніметься. Ця думка кільчиться помалу вже й на Україні (про Польщу етнічну ніщо й казати), а є вже й деякі такі українці, що іншого виходу й не бачать. Протів цего, звісно, виступлять всі політичні діячі російські, не виключаючи й революціонарів [...] – та мало того! Це ж виходить з принципу самовправи! Литовці і білоруси наші (студенти вищої рільничої школи в Дублянах, значна частина котрих походила із західних провінцій Російської імперії, в тому числі з Білорусі й Литви. – І. Ч.) то само не думають волю в російськім] зв’язку, але в таких менших, котрі для їх народностей покажуться найдогідніщі. Мало по мало, мабуть, всі українці дійдуть до того переконання, що екон[омічні] і моральні сили України старчать на те, щоб. жити хоть би й осібною державою чи кількома. Адже користь зі зв’язку з рештою Росії для нас невелика, а втрата завше була, є й буде»34.

Чи могли здогадуватися М. Павлик й І. Франко, що, пишучи програмні документи для гуртка дублянських студентів, вони спричинились до створення одного з перших осередків польської націонал-демократії? Адже, виявляється, створена за їхньою прямою участю організація була осередком «Союзу польської молоді «Зет»»!35 У цьому контексті важливо зазначити, що І. Франко був довголітнім членом редакції «Кuryera Lwowskiego»36, а протягом 1886-1888 pp. дописував у редагований Я. Поплавським «Głos»37.

Як уже згадувалося, перший статут «Ліґи польської» за суспільний ідеал приймав відроджену Річ Посполиту як федерацію народів, що раніше входили до її складу. Безсумнівно, що схвалення цієї засади було спонукане орієнтацією на співпрацю з українцями. Щоправда, у затвердженому в серпні 1888 р. на з’їзді , Jura польської» статуті не говорилося про внутрішній устрій майбутньої польської державності нічого, натомість його параграф третій звучав таким чином: «Ліґа з гарячим співчуттям підтримуватиме самостійний розвій народностей, що входили до складу давньої Речі Посполитої»38.

Отже, наприкінці 80-х років як діячі «Ліґи польської», так і чільні діячі українського національного руху були близькі до сприйняття ідеалу білорусько-литовсько-польсько-української федеративної держави.

З «Союзом польської молоді «Зет»» налагодив контакти В. Антонович. За його дорученням близько 1888 р. до Варшави з метою зустрітися з проводом цієї організації прибув лідер одного з київських молодіжних українських гуртків Костянтин Арабажин. Пропозиції К. Арабажина про співпрацю були сприйняті з великим ентузіазмом. «Всі члени «Зету» з радістю усвідомлювали собі, що в боротьбі за ідеали прибув новий союзник. Та все ж не всі. Велику стриманість у цьому відношенні виявив Дмовський: незважаючи на наші наполягання, – згадує сучасник, – він не погодився на промову до Арабажина від імені польської молоді». Незважаючи на таку позицію Р. Дмовського, було вирішено встановити сталий зв’язок і обмінюватися літературою39.

Прагне нав’язати стосунки з українцями також провід «Ліґи польської». Того ж 1888 р. О. Гіршберґ відвідав у Софії М. Драгоманова. О. Гіршберґ привіз йому документ з пропозицією співпраці, підписаний редактором газети «Nowa Reforma» Тадеєм Романовичем, Юзефом Каетаном Яновським і Францішком Зімою (всі троє були лідерами галицько-польської демократії і тісно зв’язані із З. Мілковським). О. Гіршберґ поінформував М. Драгоманова, що поляки готові виступити в можливій війні з Росією, яка назріла у той час, на стороні Австро-Угорщини – у разі, коли цісар підпише прокламацію, що лівий берег Вісли не перейде до німців і дасть дозвіл на формування польської армії. Він просив М. Драгоманова, щоб той подав йому умови, на основі яких українці згодилися би підтримати поляків. М. Драгоманов, однак, «охолодив» його, відповівши, що не має права говорити за галичан, котрих передусім стосується ця справа, та що в Росії не може «вказати на легіони». Крім того, він заявив, що не може «допустити і в думці, щоб увесь наш край до Ставропільщини міг відірватись від Росії». О. Гіршберґові ж він порадив прочитати свою «Вільну спілку», примірник якої йому подарував. З цього всього М. Драгоманов, однак, зробив висновок: «взагалі інтересно б виробити згоду з польською демократією – на всякий случай, а не для самої пригоди війни»40. Повернувшись до Львова, О. Гіршберґ за рекомендацією М. Драгоманова підтримував контакти зі сеймовим послом Теофілем Окуневським та І. Франком41.

Вельми цінну інформацію про співпрацю «Ліґи польської» з українцями подають матеріали судового процесу 1889 р. над Б. Вислоухом та документи слідства стосовно групи українських діячів, що того ж року були заарештовані у Львові.

Влітку 1889 р. австрійська поліція вистежила й заарештувала членів осередків «Союзу польської молоді «Зет»» у Вищій рільничій школі у Дублянах, Яґеллонському університеті, а також Б. Вислоуха. Заарештованим спочатку інкримінувалася діяльність на користь відродження польської державності, але згодом, під тиском польських політиків та громадської думки взагалі, – лише спроба соціалістичної пропаганди. У даному разі нас цікавитиме вилучений під час обшуку у Станіслава Козловського (студента Львівської політехніки, греко-католика) проект статуту, де, між іншим, говорилося: «З метою підняття спільної праці з русинами в Галичині і на Буковині «Z.» заохочує руську молодь до закладання «Z.», що опирався б на ті ж засади. З метою утримання тісних стосунків і порозуміння представники «Z. Z.» молоді польської і молоді руської в Галичині і на Буковині утворюють делегацію, до якої б входили по дві особи з кожної сторони»42. Варто зауважити, що згаданий С. Козловський підписувався як відповідальний редактор львівського часопису «Товариш», що його ініціювала у 1888 р. група української молоді, у тому числі І. Франко й М. Павлик43. Серед дописувачів «Товариша» знаходимо ім’я ще одного учасника процесу Б. Вислоуха – Владислава Арцішевського44. У документах слідства неодноразово згадується ім’я В’ячеслава Будзиновського – згодом відомого ідеолога української національної демократії45.

Судовий процес над «Ліґою польською», що тривав з 25 вересня по 2 жовтня 1889 p., скінчився для його організаторів цілковитим фіаско. Прокуророві бракувало доказів, щоб обґрунтувати звинувачення, а підсудні заперечували свою приналежність до конспіраційних організацій та взагалі їхнє існування. З огляду на це, всіх їх було повністю виправдано. Лише С. Козловського покарано 14 днями арешту, котрі він відбув аж 1891 p. y Ґраці46.

Ще під час тривання слідства над Б. Вислоухом і його спільниками (у серпні) розпочалися арешти серед українців. Було ув’язнено 8 осіб, серед них t. Франка, М. Павлика і п’ятьох наддніпрянських українців. За ім’ям одного з них, сина генерала російської служби Сергія Деґена, справу названо «справою Деґена». Вся ця афера, на відміну від процесу Б. Вислоуха, спочатку виглядала як черговий акт боротьби із соціалістичною пропагандою в Галичині. Однак згодом слідство пішло в іншому напрямку й заарештованим почали інкримінувати ширення ідеї самостійної України. Справа ускладнювалася тим, що австрійська поліція сконтактувалась з російською жандармерією, внаслідок чого відбулися арешти членів київського осередку «Союзу польської молоді «Зет»» і гуртка К. Арабажина47. Цікаво, що заарештований тоді у Києві Антін Синявський (згодом відомий історик) поділив ув’язнених поляків на членів білоруського, литовського та польського гуртків. Крім того, до рук слідчих потрапила записка, де фігурували ініціали «В.Б.» Неважко було здогадатися, що йдеться про Володимира Боніфатійовича Антоновича48. В руки жандармів потрапив також документ під назвою «Помощь народу», «трактующий об экономическом переустройстве и об организиции федерации равноправных народностей»49. «Кuryer Lwowski» в одному зі своїх номерів повідомив: російська жандармерія отримала від австрійської поліції інформацію про те, що ув’язнені у Львові українські студенти переправили до Львова велику партію нелегальної літератури, що й призвело до арештів у Києві. Справу, однак, через брак доказів було вирішено зупинити, коли це від якогось галичанина надійшла звістка про польсько-українське товариство, що має на меті відірвати від Росії Україну і створити самостійну державу під протекцією Габсбурґів50. Щось подібне читаємо у відозві львівської дирекції поліції від 5 вересня 1889 p.: «Наприкінці не можу не згадати про поширену серед старорусинів інформацію про те, що сучасний рух руських соціалістів має на меті в союзі з польськими соціалістами перетворення Росії у федеративну державу, на кшталт програми, представленої у [...] брошурі Драгоманова «Вільна спілка», і створення окремих у тій федерації національних груп, польської і руської, зараховуючи до останньої галицьких (австрійських) і угорських русинів»51.

Отже, під загрозою репресій опинилися не тільки осередки «Зету», а й практично увесь український рух. В. Антонович забив на сполох. Слідство в Галичині було зупинено. завдяки його зверненню до колишнього київського хлопомана, а на той момент високопоставленого чиновника Галицького крайового виділу Антона Хамця52. Внаслідок цього «справу Деґена» було закрито – навіть без акту оскарження53. Не дійшло до судового процесу і в Києві: всі заарештовані відбулися адміністративними покараннями або ж висилкою поза межі українських губерній54.

Незважаючи на щасливе закінчення репресій, спрямованих проти «Ліґи польської» та «Союзу польської молоді «Зет»», їхні осередки переживали занепад. Австрійська поліція продовжувала пильно стежити за учасниками справи Б. Вислоуха та його спільників, у результаті чого вже наступного року з Вищої рільничої школи в Дублянах було виключено та взагалі вислано за межі Австро-Угорщини шістьох найактивніших учасників «Союзу польської молоді «Зет»». Після цього дана організація повністю припинила своє існування55. Того ж 1890 р. було розгромлено київський її осередок. Припиняє свою діяльність також український гурток К. Арабажина, членів якого, як уже згадувалося, після арештів 1889 р. було вислано з Києва56. Сама «Ліґа польська» на початку 90-х переживає ідейний і організаційний занепад і відроджується аж у 1894 p., уже як «Ліґа наропрва». У 1893 р. повністю припиняє своє існування «Союз польської молоді «Зет»». Діячі «Старої Громади» зосереджують свою увагу на проголошенні у Галичині угоди польських консерваторів з народовцями, а галицькі «молоді» – на створенні у 1890 р. Русько-української радикальної парти. Внаслідок такої переорієнтації, внутрішніх чвар, а також репресій з боку влади, співпраця «Ліґи польської» з українцями не прослідковується уже з 1890 р.
Наслідки

Як уже згадувалося, «Ліґу польську» творили представники різноманітних політичних течій. У 1890-х роках з нею поступово розривають людовці, соціалісти та епігони повстань, у тому числі й її засновники. Має місце організаційне перегрупування польського національного руху, що полягає у створенні сталих політичних партій. Із творців «Ліґи польської» найдовше у ній затримався З. Мілковський, котрий вийшов з її складу у 1899 р.57 Натомість зростала роль молодих, особливо Р. Дмовського, Я. Поплавського і З. Баліцького. Саме ця трійця, поступово урізаючи свій соціальний радикалізм аж до його повного заперечення, створила ідеологію польського інтегрального націоналізму. Очевидно, що в ньому вже не могло бути місця для приязні стосовно українців. Колишня співпраця і знайомство з українськими проблемами все ж наклала на них своєрідний відбиток, унаслідок чого чимала частина їхньої творчої спадщини присвячена обгрунтуванню необхідності боротьби саме з українським сепаратизмом.

Невеликий відбиток наклала співпраця з «Ліґою польською» також на загал українських політиків. Набагато більший вплив як на них, так і на загальний напрямок розвитку українського національного руху, передусім у Галичині, мала угода з краківськими «станьчиками» (і навпаки). Та все ж характерна для середовища «Союзу польської молоді «Зет»» доктрина «націоналістичного соціалізму» знайшла собі прихильників і серед українців.

Вище вже висловлювався здогад про те, що В. Будзиновський був членом «Зету». І якщо цій думці бракує прямих доказів, то факт його тісної співпраці із «зетівцями» сумніву не викликає. Взагалі, В. Будзиновський виховувався у польському середовищі. З дитячих літ йому було прищеплено характерні для польського середовища категорії мислення, зокрема, пієтет до втраченої державності. В процесі самоусвідомлення він обрав українську національну ідентичність, проте оцінював українські проблеми так само, як поляки оцінювали польські. Отже, він не сумнівався і в необхідності української держави, про що ще в 90-х роках боялася і думати більшість українських політиків58. Протягом червня-липня 1891 р. у газеті «Галицкая Русь» друкувалася його велика стаття «Культурная нищета австрийской Руси»59. Про методологію цієї праці найточніше свідчить сам автор. «Наш націоналізм був в якнайліпшій згоді з нашим соціалізмом. На нашу думку, соціалізм в своїх остаточних цілях був націоналізмом, націоналізм був соціалізмом. Чей же націоналізм ішов до удержавлення території нації і адміністрації нацією; соціалізм ішов до удержавлення, інакше до націоналізації всього господарського життя нації. Соціалізм був колективізацією господарки нації, націоналізм колективізацією її адміністрації!»60. Дана праця обґрунтовує передусім ідеї поділу Галичини на польську та українську частини (саме тому її взялися друкувати москвофіли, це було традиційне гасло москвофільського руху взагалі) та максимальної федералізації Австро-Угорської імперії, причому В. Будзиновський натякає й на перспективу української самостійної держави: «Кожна народність, – пише він, – щоб могла жити і розвиватись нормально, повинна неодмінно мати політичну самостійність»61.

Майже відразу після створення Русько-української радикальної партії у ній формується ліва фракція «молодих радикалів» – угруповання, що повністю поділяло викладені щойно погляди. Саме до нього належали В. Будзиновський і Юліян Бачинський (між іншим, товариш з гімназійних літ В. Будзиновського) – автор знаменитого маніфесту української самостійності «Україна irredenta» що вийшов з друку у 1895 р. Саме «молоді радикали» пропагували ідею української самостійності і саме завдяки їм ця ідея стала стрижнем політичних програм усіх галицько-українських партій.

Доречно б провести паралель між «молодими радикалами» й «Союзом польської молоді «Зет»». «Молоді радикали» були прихильниками ідеї самостійної України, а також соціалістичних ідей. Згодом, однак, їхні шляхи розійшлися. Ю. Бачинський, Семен Вітик, Микола Ганкевич, заклали Українську соціально-демократичну партію. Дехто, як Кирило Трильовський, залишився у рядах радикалів, був їхнім ідеологом й провідником, сприяючи наближенню партійної ідеології до соціал-демократизму. Інші (В. Будзиновський, Євген Левицький, Володимир Охримович) поступово еволюціонували від соціалізму до його повного несприйняття і відіграли значну роль у створенні всіх трьох основних українських партій: радикальної (1890 p.), соціально-демократичної (1897-1899 pp.) та національно-демократичної (1899 р.)62. Не менш важливу участь у процесі становлення цих партій брав 1. Франко. Дехто, як, наприклад, той же В. Будзиновський, вже на початку 1900-х pp. проповідував ідеї українського інтегрального націоналізму (чи не знаменний факт, що найближчий до «Союзу польської молоді «Зет»» українець пройшов ту ж еволюцію, що й 3. Баліцький, Р. Дмовський і Я. Поплавський?). На початку XX ст. співзвучні інтегральному націоналізмові інтонації бринять також у творчості І. Франка63 (знову ж таки, ніхто з українців так довго й наполегливо не співпрацював у польських установах, як І. Франко).

следующая страница >>