Учений секретар - polpoz.ru o_O
Главная
Поиск по ключевым словам:
страница 1
Похожие работы
Название работы Кол-во страниц Размер
Методические рекомендации по написанию курсовой работы по«Истории... 4 646.37kb.
Примерный перечень зачетных вопросов по дисциплине «История политических... 1 33.38kb.
«История политических и правовых учений» для студентов заочного отделения 1 35.32kb.
Учебно-методический комплекс по дисциплине История экономических... 4 492.11kb.
Рабочая учебная программа по дисциплине «История эстетических учений» 1 323.57kb.
Вчений секретар 1 352.31kb.
26 листопада відбулося засідання дорадчого органу міської ради Рада... 1 43.67kb.
Херсонський державний педагогічний інститут ім. Н. К 1 28.05kb.
Вчений секретар 1 312.21kb.
Прес-секретар компанії «авк» Олена Зубенко 1 23.54kb.
Прес-секретар компанії 1 27.28kb.
Рішенням 25 сесії Карлівської міської ради шостого скликання від 25. 6 835.06kb.
1. На доске выписаны n последовательных натуральных чисел 1 46.11kb.

Учений секретар - страница №1/1



НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

СМАГЛЮК Олександр Володимирович

УДК 343.72


Шахрайство за Кримінальним кодексом України

2001 року

12.00.08 – кримінальне право та кримінологія;

кримінально-виконавче право

Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2004


Дисертацією

є рукопис


Робота виконана

в Національній академії внутрішніх справ України, Міністерства внутрішніх справ України


Науковий керівник:

академік Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор, Заслужений діяч науки і техніки України Михайленко Петро Петрович, Національна академія внутрішніх справ України, професор кафедри теорії кримінального права


Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор, проректор Київського інституту внутрішніх справ України з наукової роботи Музика Анатолій Ананійович

кандидат юридичних наук, доцент, заступник начальника відділу аналізу, прогнозування, попередження та розкриття податкових злочинів НДЦ Академії державної податкової служби України Усатий Григорій Олександрович


Провідна установа:

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, відділ проблем кримінального права, кримінології та судоустрою, м. Київ

Захист відбудеться “____” січня 2004 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради

Д. 26.007.03 в Національній академії внутрішніх справ України (03035, м. Київ, пл. Солом’янська, 1)


З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної академії внутрішніх справ України (03035, м. Київ, пл. Солом’янська, 1)
Автореферат розісланий “____” ______________ 2003 р.


Учений секретар


спеціалізованої вченої ради Є.Д. Лук’янчиков

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. У сучасних умовах розбудови української правової держави чільне місце займають проблеми забезпечення державно-правового захисту конституційних прав та інтересів як суспільства в цілому, так і окремого громадянина – члена демократичного суспільства. Серед таких проблем є важливим забезпечення захисту прав суб’єктів усіх форм власності від протиправних, і особливо злочинних, посягань, одним із видів яких є шахрайство. Актуальність теми обумовлена необхідністю осмислення та удосконалення практики застосування норми про шахрайство, яка міститься у ст. 190 чинного Кримінального кодексу України (надалі – КК України) і має суттєві відмінності порівняно з кримінально-правовими нормами, які були закріплені статтями 83, 143 Кримінального кодексу України 1960 року (надалі – КК 1960 року). Відмінність полягає в тому, що, по-перше, ст. 190 КК України одну з форм шахрайства визначає як “заволодіння чужим майном”, що є новою, порівняно з КК 1960 року, характеристикою належності майна; по-друге, ст. 190 КК України передбачає ряд нових кваліфікуючих ознак, таких як вчинення шахрайства шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки, вчинення цього злочину в особливо великих розмірах та вчинення злочину організованою групою; по-третє, санкції, передбачені ст. 190 КК України, значно різняться порівняно з тими, які були закріплені у статтях 83, 143 КК 1960 року, до того ж ці санкції доповнені новими видами покарань.

Сучасна ситуація в Україні характеризується підвищенням ділової активності населення і, відповідно, збільшенням кількості угод, які регулюються цивільним правом, але певна частина таких угод укладається під впливом обману чи зловживання довірою, тобто містить склад злочину шахрайства. Усім відома сумна участь вкладників таких вітчизняних фінансових компаній, як “Оберіг”, “Меркурій”, а також російських – “МММ”, “Русский Дом Селенга”, “Русская недвижимость”, які показали наочний приклад ошукування вкладників і “завдячуючи” яким слово шахрайство асоціюється з назвами саме цих компаній.

Згідно із статистичними даними Міністерства внутрішніх справ України у 1997 році в Україні було вчинено 19 417 шахрайств, у 1998 – 17 111, у 1999 – 17 693, у 2000 – 16 050, у 2001 – 16 516 злочинів цього виду. Питома вага шахрайства у загальній кількості корисливих злочинів проти власності, пов’язаних з розкраданням майна, становить близько 4%. Але такий досить невисокий показник не відображує реальної кількості вчинених шахрайств. Адже цей злочин характеризується високим рівнем латентності, тобто значна кількість випадків вчинення шахрайств не фіксується органами внутрішніх справ.

Вивчення матеріалів практики органів внутрішніх справ дає підстави виділити декілька причин такої латентності. Потерпілі часто не звертаються до ОВС через те, що не мають упевненості у спроможності останніх розкрити цей злочин, знайти злочинців і повернути втрачені кошти чи інше майно. Нерідко потерпілі намагаються власноруч “розібратися” із кривдниками, тому що часто-густо угоди, які вони укладають із шахраями, є незаконними (наприклад, щодо предметів, вилучених із цивільного обігу, або пов’язані з даванням хабара тощо) і тому їм немає сенсу їх афішувати. Трапляються випадки, коли потерпілі навіть не усвідомлюють, що щодо них вчинено шахрайство, вважаючи дії злочинця цілком законними, і, відповідно, не вбачають ніяких підстав для звернення до ОВС.

Актуальність теми даного дослідження полягає у наявності проблем, які виникають у правоохоронній практиці при правовій оцінці шахрайства, при розв’язані питань, пов’язаних з відмежуванням шахрайства від цивільно-правових деліктів та суміжних злочинів, зокрема, від заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою, крадіжки, хабарництва, фіктивного підприємництва, шахрайства з фінансовими ресурсами та інших злочинів, об’єктом посягань яких є чуже майно. Це обумовлює значимість дослідження прикладного правозастосовного аспекту боротьби з шахрайством, важливого для правоохоронних органів, і особливо органів внутрішніх справ. Слід також зазначити, що норма про шахрайство не є досконалою, і тому існує необхідність дослідження проблеми, пов’язаної з її поліпшенням.

Сукупність перелічених обставин визначає актуальність даної теми, важливість та значимість її дослідження на дисертаційному рівні. Зазначені обставини обумовили проведення даного дослідження на комплексному теоретико-прикладному рівні. Це знайшло своє відображення у змісті роботи. Зокрема, у теоретичному плані розглянуті питання про поняття та загальну характеристику шахрайства, об’єктивні, суб’єктивні та кваліфікуючі ознаки шахрайства; у прикладному – питання кваліфікації шахрайства та його відмежування від суміжних складів злочинів.



Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обрана тема дисертаційного дослідження базується на вимогах Комплексної цільової програми боротьби зі злочинністю на 1996–2000 роки, затвердженої Указом Президента України від 17 вересня 1996 р. (розд. VI, п. 48, пп. 2; розд. VII, п. 54, пп. 2). Дослідження виконано згідно з Планом науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт Національної академії внутрішніх справ України.

Мета і задачі дослідження. Основною метою дослідження є визначення місця кримінально-правової норми про шахрайство в системі норм КК України, які передбачають відповідальність за злочини, що посягають на чуже майно, з’ясування основних ознак складу даного злочину та розробка на підставі результатів, одержаних у ході дослідження, рекомендацій щодо правильної правової кваліфікації шахрайства, його попередження та підвищення ефективності боротьби з цим злочином.

Зазначена мета дослідження визначила коло конкретних задач, розв’язаних у дослідженні:

– проведення історико-правового дослідження законодавства щодо боротьби із шахрайством за часів існування України, УРСР та СРСР, Російської імперії, а також під час спроб становлення незалежної Української держави 1648–1654 рр. та 1917–1921 рр.;

– здійснення юридичного аналізу основного й кваліфікованого складів шахрайства;

– визначення критеріїв відмежування складу шахрайства від суміжних складів злочинів;

– вивчення, аналіз і узагальнення практики кримінально-правової боротьби із шахрайством на основі КК України 1960 року і КК України 2001 року;

– розробка рекомендацій щодо застосування норми про відповідальність за шахрайство у слідчій та судовій практиці, а також щодо вдосконалення діяльності органів внутрішніх справ у боротьбі з шахрайством і подолання його негативних соціальних наслідків;

– розробка пропозицій щодо вдосконалення окремих статей КК України.



Об’єктом дослідження є сфера суспільних відносин, пов’язаних із вчиненням та розслідуванням шахрайства, а також правові аспекти охорони суспільних відносин від даного виду злочинних посягань.

Предмет дослідження включає стан кримінально-правової боротьби із шахрайством, його кримінально-правову характеристику, тенденції, особу злочинця, діяльність ОВС по боротьбі з даним видом злочинів.

Методи дослідження. При підготовці дисертації автором були використані сучасні методи соціально-правового пізнання. Зокрема, історико-правовий метод було застосовано для дослідження історичного аспекту розвитку законодавства про боротьбу із шахрайством в Україні. Системно-структурний, формально-логічний та метод системного аналізу було застосовано при проведенні аналізу основного та кваліфікованого складів шахрайства, розгляді питання про відмежування шахрайства від суміжних складів злочинів, розробці пропозицій щодо вдосконалення окремих статей КК України та рекомендацій щодо правильної правової кваліфікації шахрайства, спрямованих на боротьбу з даним злочином і подолання його негативних соціальних наслідків. Статистичний метод застосовувався при дослідженні судово-слідчої практики боротьби із шахрайством. Дисертаційне дослідження базується на концептуальних положеннях загальної теорії права, галузевих юридичних наук – кримінального, цивільного, адміністративного, кримінально-виконавчого права та кримінології.

Теоретичною основою роботи послужили положення і висновки, викладені у наукових дослідженнях Г.М. Борзенкова, В.А. Владимирова, П.А. Вороб’я, Є.В. Ворошиліна, Л.Д. Гаухмана, А.І. Гурова, Д.В. Качуріна, М.П. Клеймьонова, М.Й. Коржанського, Г.А. Кригера, А.Н. Круглевського, В.М. Куд­рявцева, В.В. Кузнецова, В.Д. Ларичева, В.М. Лимонова, О.В. Лисодєда, В.М. Литовченка, Ю.І. Ляпунова, А.Д. Маргуновського, П.С. Матишевсь­кого, П.П. Михайленка, М.А. Неклюдова, Б.С. Нікіфорова, Ю.В. Опалінсь­кого, М.І. Панова, А.А. Пінаєва, А.А. Піонтковського, С.Ю. Романова, О.В. Рудзітіса, А.В. Савченка, О.Б. Сахарова, В.Я. Тація, А.М. Трайніна, І.Я. Фойницького та інших науковців минулих часів і сьогодення.

Емпіричну основу дисертації становлять матеріали дослідження близько 200 кримінальних справ про шахрайства, вчинені на території м. Києва та в інших регіонах України з 1992 року по 2002 рік, матеріали судової практики Верховного Суду України, СРСР, Російської Федерації, статистична інформація МВС України щодо шахрайства та суміжних із ним злочинів, вчинених у період з 1997 року по 2001 рік, статистична інформація Міністерства юстиції України щодо розгляду судами загальної юрисдикції кримінальних справ, порушених за ст. 83, 143 (КК 1960 року) в період з 1994 року по 2001 рік.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в дисертаційному дослідженні вперше після прийняття Кримінального кодексу України 2001 року комплексно та системно розкрито зміст основного й кваліфікованого складів шахрайства, передбачених ст. 190 КК України, проаналізовано основні відмінності норм про шахрайство, що містилися у КК України 1960 року, порівняно з нормами, що містяться у чинному Кодексі.

Зокрема, наукова новизна полягає у наступних основних положеннях:

– у дослідженні розкрито зміст об’єктивної сторони складу шахрайства, при цьому запропоновано власні визначення обману та зловживання довірою як способів вчинення цього злочину;

–розкрито зміст обтяжуючих вину обставин, які включені до кваліфікованих і особливо кваліфікованих складів шахрайства;

– визначено критерії відмежування складу шахрайства від суміжних складів злочинів; проаналізовано типові ситуації при конкуренції кримінально-правових норм і аргументовано правильну кваліфікацію вчиненого у таких випадках;

– обґрунтовано доцільність повернення до закону про кримінальну відповідальність поняття розкрадання чужого майна та подано власну його дефініцію;

– з урахуванням статистичних матеріалів та емпіричних даних викладено певні кримінологічні особливості особи злочинця при шахрайстві;

– проаналізовано практику застосування кримінального закону з урахуванням нових форм шахрайського обману, сформульовано пропозиції щодо вдосконалення окремих кримінально-правових норм та покращення практичної діяльності органів внутрішніх справ та судових органів.



Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Теоретичне значення одержаних результатів полягає у поглибленні й уточненні вже існуючих чи обґрунтуванні нових наукових положень про поняття шахрайства, його об’єкт і предмет, кваліфікуючі та особливо кваліфікуючі ознаки; відмежування складу шахрайства від суміжних складів злочинів; у пропонуванні шляхів удосконалення норми про відповідальність за шахрайство та деяких інших кримінально-правових норм тощо. Розроблені у дослідженні висновки та пропозиції можуть вважатися певним внеском у теорію кримінального права й попередження злочинності.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його положення, результати, висновки, пропозиції можуть бути використані як наукове підґрунтя для правотворчої та правозастосовної діяльності. Рекомендації щодо кваліфікації шахрайства і його відмежування від суміжних складів злочинів спрямовані на уникнення можливих помилок і неточностей при вирішенні відповідних питань у слідчій та судовій практиці, а кримінологічна характеристика осіб, які вчинюють шахрайство, – на підвищення ефективності діяльності правоохоронних органів у боротьбі з даним видом злочинів.

Основні положення та результати дослідження також можуть бути використані:

– при підготовці постанов Пленуму Верховного Суду України щодо питань застосування судами законодавства про відповідальність за злочини проти власності;

– при розробці комплексних спеціальних програм і заходів, спрямованих на підвищення ефективності боротьби із шахрайством;

– для написання відповідних розділів і підрозділів підручників та навчальних посібників з кримінального права, кримінології та спеціальних курсів з цих дисциплін;

– у науково-дослідній роботі слухачів і курсантів навчальних закладів системи МВС;

– для підвищення рівня правових знань серед населення.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційного дослідження доповідались на чотирьох наукових конференціях. Зокрема, на Всеукраїнській науково-теоретичній конференції, присвяченій 10-річчю незалежності України “Молода Українська держава на межі тисячоліть: погляд в історичне минуле та майбутнє демократичної, правової держави Україна” (Львів, 2001); на науково-практичній конференції “Теорія та практика застосування чинного кримінального й кримінально-процесуального законодавства у сучасних умовах”, присвяченій 15-річчю факультету підготовки кадрів оперативних служб Національної академії внутрішніх справ України (Київ, 2002); на міжнародній науково-практичній конференції, присвяченій 125-річчю Бєлгородського державного університету (Бєлгород, 2002); на міжнародній науковій конференції студентів і аспірантів “Актуальні проблеми правознавства очима молодих вчених” (Хмельницький, 2002).

Положення дисертації доповідались та обговорювались на засіданнях кафедри кримінального права Національної академії внутрішніх справ України.

Результати дисертаційного дослідження використовуються у навчальному процесі НАВС України під час проведення семінарських і практичних занять при вивченні дисциплін “Кримінальне право України. Початковий курс”, “Кримінальне право України. Особлива частина”, “Теорія кваліфікації злочинів”. Результати дисертаційного дослідження знайшли своє відображення в навчально-методичних матеріалах із зазначених дисциплін.

Публікації. Основні положення та висновки дослідження опубліковані автором у п’яти наукових статтях, три з яких – у фахових виданнях.

Структура дисертації. Специфіка теми дослідження, сформульовані мета та завдання визначили структуру дисертації, послідовність та логіку викладення матеріалу. Вона містить вступ, три розділи, які поділяються на шість підрозділів, висновки, список використаних джерел (179 найменувань) та 4 додатки на 5 сторінках. Повний обсяг роботи становить 185 сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується вибір теми дисертації, її актуальність, зв’язок із науковими програмами, планами й темами, ступінь її наукової розробки, визначено мету та завдання дисертаційного дослідження; показано наукову новизну, яка зумовлюється основними положеннями, що виносяться на захист; розкрито теоретичну та практичну значимість одержаних результатів.

У першому розділі “Поняття шахрайства та визначення об’єкта цього злочину”, який включає два підрозділи, досліджується історія розвитку вітчизняного законодавства про боротьбу з шахрайством від найдавніших часів до сьогодення, а також питання, пов’язані із встановленням місця шахрайства серед інших форм розкрадання чужого майна та визначенням об’єкта і предмета цього складу злочину.

У першому підрозділі “Поняття шахрайства та історія кримінального законодавства про боротьбу з цим злочином” розглядається історія виникнення, формування та подальшого розвитку такого кримінально-правового явища як шахрайство. За допомогою історико-правового методу автор досліджує склад шахрайства за різними законодавчими актами минулого. Дотримуючись хронологічної послідовності, дисертант дає розгорнуту характеристику історичного розвитку даного складу злочину. У роботі наводяться окремі приклади та положення з Біблії, римського права, “Руської Правди”, Литовських статутів, Судебника Івана Грозного 1550 р., Соборного уложення 1648 р., Артикула військового 1715 р., указу Катерини ІІ “Про суд та покарання за воровство різних родів та установ робітничих домів” 1781 р., Зводу законів 1832 р., Уложення про покарання уголовні та виправні 1845 р., Уголовного Уложення 1903 р., Ухвалення Центральної Ради 1917 р., Декрету РНК “Про обмеження прав за судовими вироками” 1921 р., КК УРСР 1922, 1927 рр., Закону “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперацій та укріплення громадської (соціалістичної) власності” 1932 р., Указу Президії Верховної Ради СРСР “Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного та громадського майна” 1947 р., Указу Президії Верховної Ради СРСР “Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного та громадського майна” 1955 р.

Проведене історико-правове дослідження дозволяє дійти висновку, що шахрайство є самостійним і одним із найдавніших асоціальних явищ; поняття, зміст та структура цього явища в різні часи внаслідок різного ставлення до нього законодавця змінювались і набували іноді зовсім протилежних форм; боротьба із шахрайством мала не тільки каральний характер, але й була спрямована на повне відшкодування заподіяної шкоди.

У другому підрозділі “Шахрайство як форма розкрадання чужого майна. Співвідношення об’єкта та предмета шахрайства” значну увагу приділено дослідженню співвідношення понять “розкрадання” та “викрадення” майна. Дисертантом запропоноване власне визначення поняття “розкрадання” – це суспільно небезпечне, умисне, протиправне заволодіння (спроба заволодіння) чужим майном з метою звернення його на свою користь, що призвело до зменшення (загрози зменшення) фонду власника цього майна. Увага приділена обґрунтуванню доцільності повернення поняття “розкрадання” до КК України. Це обумовлено важливістю значення цього поняття у кримінальному праві. Воно допомагає розкрити характерні ознаки, які притаманні усім формам і видам розкрадань, полегшує аналіз окремих форм розкрадань, сприяє їх відмежуванню від інших (корисливих, не пов’язаних із розкраданням і некорисливих) злочинів проти власності та злочинів, спрямованих на інші суспільні відносини, а також діянь, які взагалі не є кримінально караними. Щодо терміна “викрадення”, то він не має відповідного значення й охоплює фактично лише дві форми розкрадання – крадіжку та грабіж.

Об’єктом злочину у шахрайстві є право власності як охоронювані законом відносини між людьми, які виражаються у володінні, користуванні та розпорядженні майном (П.П. Михайленко, І.А. Гельфанд). Але цілком логічним слід визнати заперечення щодо даного визначення, адже право лише юридично закріплює приналежність майна конкретній особі і не може зазнавати шкоди, злочини проти власності руйнують або зовсім знищують економічні відносини власності, позбавляють власника можливості володіння, користування та розпорядження майном (М.Й. Коржанський). На думку дисертанта, ці, на перший погляд протилежні, позиції щодо визначення об’єкта шахрайства, є обидві вірні, тому що виходять з різних характеристик поняття власності – юридичної та економічної.

Автор, аналізуючи предмет шахрайства, у цілому погоджується з визначеннями предмета злочину, які пропонуються такими правниками, як М. Коржанський, В. Тацій, Є. Фролов, і доходить висновку, що предметом цього злочину виступає майно. Розглядаючи фізичні, економічні та юридичні ознаки предмета шахрайства, дисертант аргументує висновок, що право на майно не може виступати предметом цього злочину. Так, лотерейні квитки, талони на отримання паливно-мастильних матеріалів, абонементні книжки, проїзні та єдині квитки на проїзд у транспорті та інші подібні документи можуть бути предметом розкрадання, оскільки виконують роль грошового еквівалента і засвідчують оплату за визначені послуги. Такі документи набуваються у відповідних організацій за встановлену плату і, таким чином, мають номінальну вартість. Документи, які відіграють роль еквівалентів матеріальних цінностей або грошових сум, відносяться до майна у вигляді речі. У разі заволодіння шляхом обману, зловживання довірою документами, які не відіграють такої ролі, наприклад, накладні або доручення на отримання майна, за умови доведеності мети – одержання майна за такими документами, то вчинене слід кваліфікувати за сукупністю викрадення документів (ст. 357 КК) і готування до вчинення шахрайства (ч. 1 ст. 14, ст. 190 КК).

За умов ринкової економіки з’явився такий вид товару, як інформація, і вартість його може бути дуже високою. Оскільки сучасний обсяг наявної інформації не дозволяє використовувати для її збереження звичайні матеріальні носії, то в епоху науково технічного розвитку їх успішно замінив комп’ютер. У пам’яті комп’ютера чи на інших електронних носіях зберігається інформація, яка містить різноманітні відомості, у тому числі й такі, що становлять комерційну таємницю (характеристика нових видів продукції, оригінальних розробок у певних галузях господарства тощо). За умов конкуренції заволодіння такою інформацією шляхом шахрайства може завдати шкоди підприємству, порушити його нормальну діяльність, що свідчить про велику суспільну небезпеку такого роду посягань і потребує адекватної кримінально-правової боротьби з ними. Таким чином, у даному розділі обґрунтовується пропозиція можливості віднесення комп’ютерної інформації до предмета шахрайства.

У другому розділі “Загальна характеристика інших ознак складу злочину шахрайства” аналізується об’єктивна сторона складу шахрайства, особлива увага при цьому приділяється дослідженню способу вчинення цього злочину як обов’язкової ознаки об’єктивної сторони, характеризується суб’єкт шахрайства, його кримінологічні особливості та суб’єктивна сторона злочину.

У першому підрозділі “Характеристика об’єктивної сторони шахрайства” основну увагу дисертант зосереджує на аналізі способів вчинення шахрайства, якими, відповідно до ст. 190 КК України, є обман чи зловживання довірою.

Так, для кваліфікації не має значення як вчинено шахрайство – шляхом обману чи зловживання довірою, через те що в кримінально-правовій нормі про шахрайство вони закріплені як альтернативні способи вчинення злочину, але відсутність визначень даних понять у законі не дозволяє з абсолютною певністю визнати деякі злочини шахрайством. Уперше у вітчизняному кримінальному законодавстві визначення обману було сформульоване у примітці до ст. 187 КК УРСР 1922 р. Після цього у жодному з кримінальних кодексів визначення обману не давалося. Проаналізувавши зміст, форми та види обману, які в різний час досліджувалися вітчизняними й російськими криміналістами, визначення шахрайського обману, запропоновані сучасними доктринами науки кримінального права деяких іноземних країн, дисертант обґрунтовує власне визначення обману. Так, обман при шахрайстві – це повідомлення явно помилкових даних або приховування, замовчування інформації про факти або обставини, повідомити про які було необхідно, спрямовані на введення потерпілого в оману або на підтримку помилки особи з метою заволодіння чужим майном, і які призвели до такого стану потерпілого.

Шахрайський обман за предметом і сутністю може бути досить різноманітним. У вітчизняній літературі були спроби всі види шахрайського обману об’єднати у групи. Проте єдиної думки по цьому питанню серед вітчизняних криміналістів не існує. Дисертант пропонує види шахрайського обману згрупувати таким чином: 1) обман щодо предметів (їх існування, тотожність, ціна, кількість тощо); 2) обман щодо своїх особистих якостей або якостей інших осіб (місце роботи, службове становище, ділові та особисті зв’язки); 3) обман юридичних осіб; 4) обман з приводу різноманітних дій та подій; 5) обман у намірах (обманна обіцянка); 6) обман щодо наявності, відсутності або чинності певного нормативного акта.

Обман при шахрайстві може виражатися у трьох формах: усній, письмовій або у формі конклюдентних дій. При вчиненні шахрайства усна форма обману має місце у випадках, коли винний видає себе за іншу особу, коли повідомляє ті чи інші факти або обставини в перекрученому вигляді тощо. В шахрайському обмані треба розрізняти два види письмового обману. Один із них носить характер впливу на потерпілого шляхом доведення до його відома фактів і обставин за допомогою різного роду записок, листів, повідомлень та ін. Другий вид є більш складним. Він знаходить своє вираження в письмових актах (документах), що мають юридичне значення. З метою шахрайського заволодіння майном винний нерідко викрадає документи, підробляє або використовує підроблені документи. Обман у формі конклюдентних дій або підкріплює словесну чи письмову форму обману, або замінює їх. Це, наприклад, використання підробленого посвідчення або спеціального форменого одягу певних посадових осіб, скажімо працівників правоохоронних органів, за допомогою яких винний вселяє у свідомість потерпілого впевненість, що дійсно він є такою особою, використання неправильних вимірювальних приладів, фальсифікація товарів тощо.

Законодавчого закріплення поняття “зловживання довірою” досі не існувало. В юридичній літературі неодноразово порушувалося питання про неприпустимість ототожнення понять “зловживання довірою” та “зловживання довірливістю” (“використання довірливості”). Ці поняття мають різне значення: довіра означає характеристику відносин між людьми, довірливість є властивістю людського характеру, хоча при зловживанні довірою вона часто використовується.

З питання розмежування обману та зловживання довірою дисертант підтримує думку (Б. Нікіфоров, Г. Борзенков) про те, що зміст поняття “зловживання довірою” здебільшого залежить від того, якого обсягу ми надаємо поняттю “шахрайський обман”. Чим вужчим є останнє, тим ширше зазвичай конструюється зловживання довірою, і навпаки.

Проблемном питанням характеристики об’єктивної сторони складу шахрайства є використання сполучника “або”, який відокремлює обман від зловживання довірою в ст. 190 КК України. Сполучник “або” розділовий і передбачає поділ на різні види. Точка зору, що шахрайство вчинюється або шляхом лише обману, або шляхом лише зловживання довірою належить криміналістам, які широко розуміють поняття “зловживання довірою”. Є думка, що зловживання довірою – це не що інше як різновид обману, вирішальним способом при вчиненні шахрайства є обман, а зловживання довірою – факультативна ознака цього злочину. Тому, якщо стати на позицію криміналістів, доцільно виключити з диспозиції ст. 190 КК України словосполучення “зловживання довірою”. На думку дисертанта, таке твердження є невірним, до того ж воно суперечить чинному законодавству, яке закріплює обман і зловживання довірою альтернативними способами вчинення шахрайства. Ми вважаємо, що обман і зловживання довірою можуть виступати як самостійні способи шахрайства, так і в їх сполученні. Неодноразово вчені наводили приклади поєднаного використання злочинцями при вчиненні шахрайства і обману, і зловживання довірою. Правильність такого підходу підтверджує і судова практика. У судових вироках досить часто зазначається, що шахрайство було вчинено шляхом обману та зловживання довірою одночасно. Тому дисертантом запропоновано внести зміни у диспозицію ст. 190 КК України і замінити сполучник “або” на знак коми (,), що зробило б тлумачення даної правової норми більш однозначним. Таким чином, диспозицію ст. 190 КК слід сформулювати таким чином – “заволодіння чужим майном або правом на майно шляхом обману, зловживання довірою”.

Досліджуючи характерні ознаки зловживання довірою, доходимо висновку: зловживання довірою – це використання винним відносин довіри, які є основою правовідносин або існують в особистих стосунках, вчинене з метою протиправного заволодіння чужим майном. При цьому зловживання довірою є другорядним по відношенню до обману, але не втрачає свого самостійного значення як спосіб заволодіння майном при шахрайстві.

Особливість причинного зв’язку при шахрайстві полягає в тому, що винний, повідомляючи неправдиві відомості, вводить в оману особу, через що остання передає майно винному. Тому при шахрайстві обман або зловживання довірою завжди передують заволодінню майном і знаходяться з останнім у причинному зв’язку. При відсутності такої послідовності виключається склад шахрайства, а самі дії, за наявності необхідних для того ознак, можуть утворювати інший склад злочину.

Шахрайство слід відносити до злочинів з матеріальним складом. Воно вважається закінченим при настанні конкретного злочинного наслідку, яким є заволодіння чужим майном або придбання права на майно (А.Д. Маргуновський, Б.С. Нікіфоров, П.П. Михайленко).

Деякі правники пропонують при визначенні розміру заподіяної шкоди враховувати не тільки реальну матеріальну шкоду, але й втрачену вигоду. Такий підхід є необґрунтованим. Основним наслідком даного злочину є лише такі порушення відносин власності, які фіксуються шляхом, головним чином, економічної (вартісної) оцінки майна, що зазнало злочинного впливу. Така оцінка можлива тільки щодо вже створених, реально існуючих предметів, до яких втрачену вигоду не можна віднести.

Шахрайство – умисний злочин. Винний бажає настання результату – звернення певного майна на свою користь. Що стосується упущеної вигоди, то винна особа, як правило, не має прямого умислу, і це виключає можливість визнання даного наслідку елементом будь-якої форми розкрадання.

У другому підрозділі “Суб’єктивні ознаки шахрайства” аналізуються кримінально-правові та кримінологічні ознаки суб’єкта шахрайства, яким є фізична осудна особа, що досягла шістнадцятирічного віку і вчинила суспільно небезпечне діяння, передбачене ст. 190 КК України. У разі, якщо шахрайство вчинює службова особа, яка з метою обману чи зловживання довірою зловживає владою або своїм службовим становищем, то такі дії мають кваліфікуватися за сукупністю злочинів (ст. 190, 364 КК України).

Суб’єктом шахрайства може бути лише особа, для якої майно, яким вона заволодіває, є чужим, воно не повинно бути ввірене особі в силу її службових обов’язків, договірних відносин або спеціального доручення. Інакше особа є суб’єктом привласнення, розтрати майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191 КК). Таке майно не повинно бути предметом цивільного спору між зазначеною особою і потерпілим. Інакше винна особа може виступати суб’єктом самоправства (ст. 356 КК). Але здається цілком очевидним, що для виконання вимог закону щодо всебічного, повного і об’єктивного розслідування обставин справи дослідження одних юридичних ознак суб’єкта замало, потрібно досліджувати й враховувати також інші дані про особу шахрая.

Аналіз судової практики в Україні за останні 10 років свідчить, що серед засуджених вищу освіту мають близько 15% від загальної кількості осіб, які вчинили шахрайство, середню спеціальну – 25%. Для порівняння, крадіжку вчинюють близько 10% осіб із вищою освітою і 15% – із середньою спеціальною. Організатори шахрайств у більшості випадків мають вищу освіту.

Проведені дослідження свідчать, що шахрайство має місце й у підлітковому середовищі. Підлітки притягуються до кримінальної відповідальності за шахрайство здебільшого як співучасники. За даними Управління оперативної інформації МВС України питома вага шахрайств, вчинених неповнолітніми, у загальній кількості шахрайств, вчинених у 2000 і 2001 рр., складає, відповідно, 1,94% і 1,78%. Незважаючи на те, що чисельність підлітків віком до 18 років, притягнутих до кримінальної відповідальності за шахрайство, невелика, проте існує небезпека зростання цього показника. Доступність різного роду інформації, яку неповнолітні можуть отримати з фільмів, журналів, за допомогою комп’ютерів, підштовхує підлітка до необдуманих, протизаконних вчинків, сподіваючись на “красиве і багате” життя. Для попередження шахрайств серед неповнолітніх треба правильно добирати заходи профілактичного впливу, враховуючи ступінь негативних відхилень у їх поведінці, беручи до уваги вік, інтереси й сфери вчинення шахрайств.

Шахраї, які вчинюють свої злочини у сфері економіки, не сприймають себе злочинцями, хоча і припускають, що порушують закон. Злочинну поведінку в економічній сфері на перший погляд важко відрізнити від законослухняної, тому такі шахраї стверджують, що практично всі підприємці діють таким чином. Рушійною силою таких людей є бажання будь-якою ціною зробити кар’єру, досягнути успіху. Особи, які вчинюють шахрайства у сфері економіки, характеризуються наявністю високого соціального статусу, тому застосування до них такого виду покарання як позбавлення волі справляє стримуючий ефект як на них, так і на інших потенціальних економічних злочинців, тому що перш за все вони побоюються втратити свій соціальний статус, респектабельність і авторитет серед ділових партнерів.

Судова статистика фіксує дуже незначний відсоток вчинення шахрайств особами у нетверезому стані. У 2001 році було скоєно 177 таких злочинів, що становить 1% від загальної кількості шахрайств. Факт вчинення шахрайств особами в переважній більшості випадків у тверезому стані неважко пояснити. По-перше, особливість самого способу вчинення цього злочину потребує максимальної зосередженості й контролю за ситуацією, неабиякої акторської гри з боку злочинця для того, щоб ввести в оману потерпілого чи залучитися його довірою. По-друге, нетверезій людині, самій по собі, важко заручитися довірою, яка є необхідною для вчинення даного злочину.

Кримінологічне дослідження показує, що серед осіб, засуджених за шахрайство, спостерігаються певні вікові особливості. Вікові показники свідчать про те, що особи більш зрілого віку (31–50 років) найбільш часто вчинюють шахрайство, оскільки їм легше заручитися довірою потерпілого.

Серед осіб, засуджених за шахрайство, жінки складають 30%. Така велика їх чисельність потребує пояснення, адже питома вага осіб жіночої статі в загальній кількості виявлених осіб, які вчинили злочини у 1997–2001 рр., коливається в межах 13,5–17,5 відсотків. Значне число жінок, які вчинюють шахрайство, можна пояснити тим, що, по-перше, для вчинення цього злочину не потрібно особливої фізичної сили, чого не можна сказати про насильницькі чи корисливо-насильницькі злочини. По-друге, жінки-правопорушниці свої корисливі інтереси намагаються задовольнити, вчинюючи злочини інтелектуального характеру, до яких належить і шахрайство.

Практика свідчить, що бажання “розкішно” жити, поєднане з небажанням працювати, приводить осіб певної категорії до вчинення корисливих злочинів, у тому числі шахрайства. У свою чергу, ліберальна кримінально-правова політика держави щодо таких осіб сприяє тому, що вони залишають роботу чи навчання і перетворюють злочинну діяльність у головне джерело існування. Такий суб’єкт небезпечний не лише тим, що у нього накопичується злочинний досвід, впевненість у своїх силах, але й тим, що така особа стає організатором інших злочинів і залучає до їх вчинення нестійких осіб. Організаторами груп переважно стають раніше судимі особи.

Слід звернути увагу на ще одну особливість особи злочинця при шахрайстві. Більшість шахраїв володіють певними психологічними прийомами, акторськими навичками та іншими прийомами, які їм допомагають приховати істинні наміри. Шахраї також здатні орієнтуватися в різноманітних ситуаціях, мають непогану реакцію. Частина шахраїв володіють знаннями в області економічних наук, особливо у сфері фінансів, постачання та збуту, операцій з нерухомістю. Часто шахраї знають прізвища відповідальних працівників органів державної та місцевої влади і посилаються на них при вчиненні шахрайств.

Шахрайство вчинюється з прямим умислом, отже винний усвідомлює, що на майно, яким він заволодіває, він ніяких прав не має. Він розуміє, що вчинює суспільно небезпечне протиправне діяння і передбачає розвиток причинного зв’язку й настання суспільно небезпечних наслідків.

Умисел при шахрайстві за часом виникнення й формування частіш за все буває заздалегідь обдуманим і набагато рідше – таким, що виник раптово.

У роботі спростовується точка зору, відповідно до якої корисливий мотив і мета не є обов’язковими ознаками суб’єктивної сторони злочинів проти власності, пов’язаних із посяганням на майно. Корисливий мотив і корислива мета є обов’язковими ознаками даного злочину.

Третій розділ “Особливості кваліфікації та відмежування шахрайства від суміжних складів злочинів” присвячений питанням, пов’язаним із вивченням кваліфікуючих ознак шахрайства, відмежуванням шахрайства від суміжних складів злочинів, а також дослідженню тенденцій подальшого вдосконалення деяких кримінально-правових норм та правозастосовної діяльності.

У першому підрозділі “Кваліфікуючі ознаки шахрайства” дано аналіз кваліфікуючих ознак шахрайства, вчиненого повторно, за попередньою змовою групою осіб, із заподіянням значної шкоди потерпілому, вчинене у великих розмірах, шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки, вчинене в особливо великих розмірах та організованою групою.

Слід зазначити, що шахрайство вважається вчиненим повторно не лише тоді, коли попередній злочин (передбачений у примітці до ст. 185 КК України) було закінчено, а й у випадку, коли воно являло собою приготування чи замах, або ж, якщо винний був співучасником цього злочину. У даному підрозділі послідовно розглядаються ці питання.

Не можна кваліфікувати як повторне продовжуване шахрайство, наприклад коли винний для отримання пенсії чи інших виплат подає підроблені документи, після чого протягом тривалого часу незаконно отримує грошові суми у більших розмірах або які не повинен отримувати. Неодноразове подання підроблених документів у різний час, у різні організації та отримання на їх підставі надмірних виплат має кваліфікуватись як повторне шахрайство.

Окрім відособленого вивчення питань вчинення шахрайства за попередньою змовою групою осіб та організованою групою як кваліфікуючих ознак цього злочину, розглянуто окремі риси, які характеризують кримінологічну сутність даних видів злочинних угруповань та дозволяють відмежувати шахрайства, вчинені за попередньою змовою групою осіб, організованою групою та злочинною організацією.

Розглядаючи таку кваліфікуючу ознаку шахрайства, як заподіяння значної шкоди потерпілому, дисертант обґрунтовує необхідність виключення слів “із врахуванням матеріального становища потерпілого” із п. 2 примітки до ст. 185 КК України.

Аналізуючи шахрайство, вчинене шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки, автор робить висновок про те, що незважаючи на зміни, які відбулись у кримінальному законодавстві, спрямовані на протидію комп’ютерній злочинності, виданий Указ Президента України “Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні” від 31 липня 2000 р., підписання Україною 23 листопада 2001 р. Конвенції з питань попередження й боротьби з кіберзлочинами, залишається багато неврегульованих проблем, які не дають можливості ефективно протидіяти правопорушенням, що вчиняються у сфері комп’ютерної техніки та технологій.



Другий підрозділ “Відмежування шахрайства від суміжних складів злочинів” має практичну спрямованість. Практиці відомі випадки, коли при кваліфікації злочинів виникають ситуації, у яких різні склади злочинів характеризуються, з одного боку, рядом спільних ознак, а з іншого – відмінними ознаками, які їх відрізняють. Дисертант наводить перелік таких складів злочинів і пропонує певний порядок та критерії відмежування шахрайства від суміжних складів злочинів на підставі як теоретичних положень сучасної кримінально-правової доктрини, так і матеріалів судово-слідчої практики. До найбільш поширених злочинів, які мають спільні із шахрайством ознаки і, відповідно, призводять до прийняття неоднозначних рішень у процесі їх кваліфікації, слід віднести: крадіжку (ст. 185 КК), привласнення, розтрату майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191 КК), заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192 КК), виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, ввезення в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї (ст. 199 КК), фіктивне підприємництво (ст. 205 КК), фіктивне банкрутство (ст. 218 КК), шахрайство з фінансовими ресурсами (ст. 222 КК), обман покупців та замовників (ст. 225 КК), підроблення документів, печаток, штампів та бланків, їх збут, використання підроблених документів (ст. 358 КК), одержання та давання хабара (ст. 368, 369 КК). Саме на проблемних питаннях кваліфікації шахрайства та відповідних злочинів акцентується увага в даному підрозділі.

У висновках сформульовані основні теоретичні підсумкові положення та практичні рекомендації, що випливають із результатів дисертаційного дослідження, пропозиції щодо вдосконалення практичної діяльності органів внутрішніх справ та судових органів, а також кримінального законодавства України. Зокрема, до теоретичних підсумкових положень слід віднести:

дане автором власне визначення поняття “розкрадання”, під яким слід розуміти суспільно небезпечне, умисне, протиправне заволодіння (спроба заволодіння) чужим майном з метою звернення його на свою користь, що призвело до зменшення (загрози зменшення) фонду власника цього майна;

зроблений автором висновок, що обман при шахрайстві – це повідомлення завідомо неправдивих даних або приховування, замовчування інформації про факти чи обставини, повідомлення про які було обов’язковим, спрямовані на введення потерпілого в оману або на підтримку помилки особи з метою заволодіння чужим майном або придбання права на майно, і які призвели до такого стану потерпілого;

зроблений на підставі дослідження характерних ознак зловживання довірою при шахрайстві висновок, що зловживання довірою – це використання винним відносин довіри, які є основою правовідносин або існують в особистих стосунках, вчинене з метою протиправного заволодіння чужим майном.

До спрямованих на удосконалення кримінального законодавства слід віднести пропозиції про необхідність закріплення в законі поняття розкрадання чужого майна, про внесення змін до ч. 3 ст. 28, до п. 2 примітки до ст. 185 та до ч. 1 ст. 190 КК України.


СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ

1. З історії кримінального законодавства про боротьбу із шахрайством // Актуальні проблеми юридичних наук у дослідженнях молодих вчених : Додаток до журналу “Міліція України”. – 2001. – № 5.– С. 27–32.

2. Визначення місця розкрадання чужого майна в кримінальному законодавстві та встановлення його об’єкта // Підприємництво, господарство і право. – № 10. – 2001. – С. 71–73.

3. Шахрайство, вчинене шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки // Підприємництво, господарство і право. – №6. – 2002. – С. 82–86.

4. Шахрайство, вчинене організованою групою // Збірник наукових праць за матеріалами Міжнародної наукової конференції студентів та аспірантів “Актуальні проблеми правознавства очима молодих вчених” : Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – Спецвипуск № 1. – Хмельницький, 2002. – С. 232–233.

5. Злочини проти власності, що пов’язані з розкраданням майна // Теорія та практика застосування чинного кримінального і кримінально-процесуального законодавства у сучасних умовах : Тези доповідей науково-теоретичної конференції (Україна, Київ, 25 квітня 2002 року). – Ч. 1. – К., 2002. – С. 89–91.


Смаглюк О.В. Шахрайство за Кримінальним кодексом України 2001 року. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.08 – кримінальне право та кримінологія; кримінально-виконавче право. – Національна академія внутрішніх справ України, Київ, 2003.

Дисертація містить комплекс теоретичних і практичних питань, пов’язаних із дослідженням поняття, змісту, сутності та юридичної природи кримінально-правової норми про відповідальність за шахрайство (ст. 190 КК України), поняття розкрадання чужого майна, обману, зловживання довірою. Досліджується історичний розвиток законодавства про боротьбу із шахрайством, склад цього злочину та кваліфіковані види шахрайства.

Особливого значення надається розгляду проблемних питань, пов’язаних із відмежуванням шахрайства від суміжних складів злочинів, що може сприяти кримінально-правовій політиці в боротьбі із шахрайством.

У дисертації міститься ряд пропозицій щодо вдосконалення чинного кримінального законодавства.

Ключові слова: шахрайство, розкрадання чужого майна, обман, зловживання довірою, кваліфіковані види шахрайства.
Смаглюк А.В. Мошенничество по Уголовному кодексу Украины 2001 года. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.08 – уголовное право и криминология; уголовно-исполнительное право. – Национальная академия внутренних дел Украины, Киев, 2003.

Рассматривается комплекс вопросов теоретического и практического характера, посвященных уголовно-правовой норме, предусматривающей ответственность за мошенничество (ст. 190 УК Украины). Исследуются содержание, юридическая природа и другие стороны мошенничества как уголовно-правового явления. Особое внимание уделяется историко-правовому аспекту проблемы. Автор утверждает, что понятие, содержание, конструкция состава мошенничества в разное время вследствие различного отношения законодателя к нему изменялись и приобретали иногда противоположные формы.

Обосновывается необходимость возвращения законодателя к использованию в конструкциях уголовно-правовых норм понятия хищения имущества. Диссертантом предложено собственное определение хищения чужого имущества. Рассматривая объект и предмет мошенничества, автор делает вывод о том, что право на имущество не может выступать предметом данного преступления, а также обосновывает возможность отнесения компьютерной информации к предмету мошенничества.

Значительное внимание уделено исследованию способа его совершения мошенничества. В соответствии с ч. 1 ст. 190 УК Украины таким способом есть обман или злоупотребление доверием. Диссертант предлагает собственные определения данных понятий.

Исследуя такие квалифицирующие признаки мошенничества как совершение его повторно, по предварительному сговору группой лиц, причинение значительного ущерба потерпевшему, крупный и особо крупный размер, совершение мошенничества организованной группой, а также путем незаконных операций с использованием электронно-вычислительной техники, автор обосновывает необходимость уточнения ряда уголовно-правовых норм, что позволит устранить противоречия, которые возникают при их толковании.

Особое внимание уделено вопросам отграничения мошенничества от смежных составов преступлений. Сформулированы предложения и рекомендации по совершенствованию уголовного законодательства и улучшению правоприменительной практики органов внутренних дел и судов.

Ключевые слова: мошенничество, хищение чужого имущества, обман, злоупотребление доверием, квалифицированные виды мошенничества.
O.V. Smaglyuk Fraud as per the Criminal Code of Ukraine, 2001. – Manuscript.

Thesis for a Candidate of Jurisprudence's Degree in the speciality No. 12.00.08 - Criminal Law and Criminology; Criminal Executive Law. - National Academy of Internal Affairs of Ukraine, Kyiv, 2003.

The Thesis covers a complex of theoretical and practical issues related to analysis of contents, main points and juridical nature of criminal law provisions as to liability for fraud, conception of other's property larceny, deceit, and breach of trust. The historical development of the anti-fraud law is traced, corpus delicti and qualified types of fraud are examined.

The Thesis emphasizes the problem issues related to the dissociation of fraud and adjacent components of the crimes; this differentiation can support the criminal law policy in the struggle against fraud.



The Thesis has a number of proposals concerning improvement of the criminal laws in force.

Key words: fraud, other's property larceny, deceit, breach of trust, qualified types of fraud.