Творчість великого народного поета внесла в нашу літературу незнане богатство тем і жанрів, прилучила її до кращих досягнень світово - polpoz.ru o_O
Главная
Поиск по ключевым словам:
страница 1
Похожие работы
Название работы Кол-во страниц Размер
Урок з української літератури 2 380.3kb.
Використання інтерактивних та мультимедійних технологій на уроках... 6 1033.28kb.
8 клас І. Напишіть твір на одну із запропонованих тем 1 39.21kb.
Б 61 Біляїва Доротея, Роджерс Алла, Лонг Джіна, Лонг Стівен б 61... 5 1542.61kb.
Конспект уроку: Гамлет вічний образ світової літератури 1 25.49kb.
Виховувати інтерес до світової літератури, бережливе ставлення до... 1 77.65kb.
Використання сучасних педагогічних технологій контролю навчальних... 1 155.26kb.
Кращі з кращих!!! Учні, які захищають честь району у ІІІ етапі Всеукраїнських... 1 78.95kb.
Довідка «Формування ключових компетенцій при вивченні світової літератури... 1 126.35kb.
Світова література 1 138.35kb.
Культурно-історичні умови розвитку світової художньої літератури... 1 65.32kb.
Гусака М. Б., Коротких О. А., Кривенди О. В., Маринченка В. 1 76.86kb.
1. На доске выписаны n последовательных натуральных чисел 1 46.11kb.

Творчість великого народного поета внесла в нашу літературу незнане богатство тем - страница №1/1

Олена Чулакова

Мова Шевченка як естетичний феномен

Творчість великого народного поета внесла в нашу літературу незнане богатство тем і жанрів, прилучила її до кращих досягнень світової літератури.

Шевченко відіграв важливу історичну роль у розвитку української літературної мови. Він установив ту структуру української літературної мови, яка збереглась у всьому істотному як основа сучасної мови, тобто розвинув і утвердив певний склад словника і граматичний лад української мови, які стали нормою і зразком для письменників, преси, театру тощо.

Норми української літературної мови, створені на народній основі, дала поезія Шевченка. Основні мовні джерела великий народний поет черпав із скарбів фольклору і живої розмовної мови. Він відібрав від загальнонародної мови все найбільш істотне і яскраве і розкрив у своїй творчості багатство, гнучкість, красу і милозвучність українського слова.

Кожний, хто глибоко вивчає творчість великого сина України, неминуче переконується, що має вона світове значення. Ось кілька висловлювань з цього приводу: «Завдяки Шевченкові скарби української душі повною річкою влилися в загальний потік людської культури» (Луначарський); «Тарас Шевченко не має собі рівних у світовій літературі» (Курелла, Німеччина); «Його геній розрісся, як дерево, простягнувши крону над віками» (Камілар, Румунія); «Поки б'ються серця людей, звучатиме і голос Шевченка» (Хікмет, Туреччина); «Він був найбільш народним поетом з усіх великих поетів світу. Поезія Шевченка була явищем єдиним і неповторним. Немає для неї відповідника в світовій літературі» (Якубець, Польща).

Інколи справедливо зауважують, що революційно-демократичних письменників у XIX ст. було не так уже й мало, проте жоден з них не піднявся до таких вершин шани і любові народу, як Шевченко. У своїх творах він випромінював на скривджених всю силу великої любові, цілий океан ніжності, а трагедію сироти чи вдови підносив до рівня світової трагедії.

«Кобзар» знаменував собою демократизацію світової літератури, бо з його сторінок чи не вперше заговорили цілі соціальні материки, які залишалися невідомими для елітарної культури — і це було одкровенням.

Не дивно, що твори Кобзаря перекладені всіма слов'янськими мовами, а також грузинською, вірменською, казахською, узбецькою, німецькою, англійською французькою, датською, новогрецькою, іспанською, хінді, японською, в'єтнамською, корейською, румунською, італійською, угорською, малайською, бенгальською та багатьма іншими мовами.

Творчість Шевченка постає чи не найвидатнішим всеєвропейським і світовим явищем, бо досі, як слушно зауважив Вадим Скуратівський, «вікове горе мас, по суті, не мало своїх літературних уст, не розверзалося ними, не прорізалося своїм художнім голосом»[2,с.66]. Були окремі літературні спроби, але настільки несміливі й наслідувальні стосовно панівної культури, що ставали панською іграшкою, а не грандіозним мистецьким явищем і національно-соціальним викликом, яким була творчість великого Кобзаря. Саме Шевченко вперше в історії порушив тисячолітню німоту соціальних низів. Тому “Кобзар” і має планетарне значення, саме українським словом вперше заговорили невідомі досі для елітарної культури світи, речником яких став українець, він своєю творчістю демократизував європейську та світову літературу.

Шевченко для свідомості українців — не просто література. Він — наш всесвіт. Явище Шевченка — виправдання України перед людством, підтвердження нашої національної повноцінності. Слово, яке не співвідноситься з його Словом,— нічого не варте. До Шевченка треба доростати всім життям».

Тарас Шевченко!... Це ім’я дорогоцінною перлиною виблискує у золотій скарбниці світової культури. У славній плеяді безсмертних класиків літератури геніальний співець українського народу по праву стоїть в одному ряду з такими титанами думки і слова, як Гомер і Шекспір, Пушкін і Толстой, Гете і Байрон, Шіллер і Гейне, Бальзак і Гюго, Міцкевич і Бернс, Руставелі і Нізамі, чия мистецька спадщина стала надбанням усього передового людства.

Тарас Шевченко - символ чесності, правди і безстрашності, великої любові до людини. Вся творчість великого Кобзаря зігріта гарячою любов’ю до Батьківщини, пройнята священною ненавистю до ворогів і гнобителів народу. Його думи, його пісні, його полум’яний гнів, його боротьба за світлу долю трудового люду були думами, піснями, гнівом і боротьбою мільйонів.

Світоглядні ідеї, втілені у творчості Т. Г. Шевченка, суттєвим чином визначають характер підходу до осмислення сутності людини та світу, обґрунтування етичного ідеалу, розроблення філософії української ідеї, питань естетики та ін.., репрезентований у філософській культурі України з середини ХІХ ст. Попри неоднозначність інтерпретацій багатоманітного образного світу Шевченка представниками різних ідейних течій, жодну з останніх не обминув вплив його творчості.

Особливістю світорозуміння Тараса Григоровича Шевченка є притаманний його життєвій позиції «антропоцентризм» (Д. Чижевський). У центрі світу, змальованого Шевченком, перебуває не абстрактна людина, а він сам у співвіднесенні з його світом, світом його народу. Усе, про що б ішлось у творах Шевченка, осяяне особистісним ставленням автора і є результатом заломлення побаченого, осмисленого й пережитого крізь призму його особистого етичного ідеалу. «Панетизм», характерний для життєвої позиції й творчості Шевченка, погляд на людину та її світ з позицій глобального конфлікту Добра і Зла позначені в його творчості гострим відчуттям дисгармонії, що панує у світі, в якому живе митець. Відтак глобальний трагізм є ще однією рисою, характерною для світовідчуття Шевченка. Трагедія сприймається ним як власна доля, зумовлена не лише обставинами особистого життя, а й прийняттям на себе трагедії буття рідного народу, України, що утворює центр, навколо якого будується світорозуміння митця.

Його творчість передає біль мільйонів розчавлених історією, їхню гостру ненависть, любов і надію. Проникнутий виразним відчуттям трагізму своєї долі, поет, чиї ідеали надто випереджають його епоху, свідомо обирає долю самотника, який сам будує своє життя, прагнучи, втім, не втечі від людей, а спокою, необхідного для сердечного спілкування з Богом, осягнення правди Божої й сповіщення її людям. Він обирає роль Пророка, покликаного «і мертвим, і живим, і ненародженим» «святую правду возвістить».

Сказане, врешті-решт, увиразнює значення творчості Тараса Шевченка в історії літератури та філософської думки України. Він – не філософ і не намагається у своїх творах дати однозначну відповідь на смисложиттєві питання людини. Він – резонер, яким часто змальовують його численні інтерпретатори, що вишукують у його творах однозначну відповідь на питання, які повинен розв’язувати політик, історик, філософ Т. Г. Шевченко – поет, геніальність якого полягає в тому, щоб дослухатися серцем руху глибинних течій, прихованих за зовнішнім плином буття, течій, що не вкладаються в жодну логічну схему й можуть бути лише відчутими. Але це відчуття має суттєве значення, зумовлюючи напрям і глибину власне філософського осягнення дійсності.

Читаючи та аналізуючи тексти творів Т. Шевченка, заглиблюючись у наявний і прихований сенс його Слова, повністю не можемо збагнути всього феномена цієї особистості в її пророцтві та передбачуваності тих подій, явищ та ситуацій, які розгортаються у сьогоденні.

Творчість Тараса Шевченка та його світоглядні ідеї мали визначальний вплив на подальший розвиток української культури, філософії, літератури. Водночас традиція філософії шевченкознавства посідає вагоме місце в історії загальної української філософської думки, визначаючи пріоритетні напрямки дослідження, спостереження й аналізу ментального світу українців – оригінальної і самобутньої нації, що упевнено крокує у майбутнє.

Шевченкове заслання – період драматичного переосмислення поетом власного життя, пошуку цінностей і орієнтирів, що тримають у цьому світі, дозволяють, нехай у споминах і надіях, знати про інше життя, сподіваний і втрачений край: «О думи мої! О слава злая!// Караюсь, мучуся… але не каюсь!...// Люблю, як щиру, вірну дружину,// Як безталанную свою Вкраїну!» [7, с.50].

Світ, його реалії, сутнісні виміри буття й інтелектуалізовані художні форми осягнення світу – найчастіше символи, метафори – вербалізуються у слові поета, набувають нових, несподіваних для Т. Шевченка значень.

Внутрішній світ поета, в якому не змовчиш і не притишиш болю, озивається і на страждання за Україною, що вже стало незглибимим, вічним болем Т. Шевченка, і на розуміння відірваності від рідної землі: «Погано дуже, страх погано!// В оцій пустині пропадать./ А ще поганше на Украйні/ Дивитись, плакать і мовчать!» [7, с. 132].

Ментальність українця шукає спорідненості хоч у чомусь – у «раді тихій», у «розмові», у пейзажі, де «Веселе сонечко ховалось// В веселих хмарах весняних» [7, с.14], а як ні, то хоч у кольорі, його вічних і мінливих проявах. Так персоніфікуються в чужинному Кос-Аралі символи мовної свідомості українців «червона калина», «голубка сизокрила», «садочок темний», «сині хвилі» Дніпра, «сивий козак» та ін.. – найреальніше минуле, найінтимніше в Шевченковій душі.

А що ж тут, сьогодні, у цьому профанному світі, де серед випаленого степу лише митець переймається «думами», «злою славою», «карається, мучиться», але «не кається».

Асоціативні перегуки Шевченкового світовідчуття і чужого світу вербалізуються у метафоризованих знаках пустки, тієї «глиняної пустині», що в одній із найдраматичніших поезій «У бога за дверима лежала сокира» розгортає драму самотнього митця.

У просторі Шевченкової поетичної планети, сакрально вивершеної з огляду на поетичну цілісність та її особливе місце в культурній історії українського народу, а тому безмежної для інтелектуального осягнення, роль верстових стовпів духовного путі поета відіграють символи.

Ідіостилістична картина світу в Тараса Шевченка спирається на численну символіку, що її традиційно асоціюють із національною знаковістю, ментальними характеристиками і символами: сад, калина, тополя, верба, місяць, біла хата та ін. Проте шлях поета, як і філософа, «до ейдосу пролягає не лише через простір зовнішнього буття» та його виразових координат, а й через простір культурного символу. «Власне символом є ейдос як мета».

У поетовій картині світу акцентованим є символ саду. Сад як уособлення ідеального, мрії про щастя, Україну, найвищу благодать на землі, місце любові та спочинку постійно синонімізуються, як і в біблійному тексті, з раєм, гаєм, домом, світом божим, волею: «Та як буду здужать, То над самим Флегетоном Або над Стіксом, у раю Неначе над Дніпром широким. В гаю – предвічному гаю, Поставлю хаточку, садочок Кругом хатини насаджу…»; [7, с.101]. «Високі на горі палати, Чималий у яру ставок, Зелений по горі садок, І верби, і тополі, І вітряки на полі»[7, с. 82], - у панорамному зображенні «раю земного». «Ходімо, каже, у свій гай, У свій маленький тихий рай! Ходім додомоньку, дитино»[7, с 39].

Центральний образ ідіостилістичної картини світу в Шевченка одночасно є найвищим символом християнської культури, де «сад Едемський» (= рай) – місце найвищої благодаті, бо якщо «Ти пробував ув Едені, садку Божому: усякий дорогий камінь – на одежі твоїй»[7, с. 75].

Саме сад у біблійноих текстах є символом Раю небесного і Раю земного, центром космосу, уособленням духовності, співвіднесеної з перебуванням у райському саду. Біблійні тексти свідчать, що Рай земний спочатку був Садом і Адам культивував сад: І взяв Господь Бог людину, і в еденському раї вмістив був її, щоб порала його та доглядала».

І Кобзар також мріє: «Садок кругом хатини насажу», а потім у «Подражанії»: «Посаджу коло хатини На вспомин дружині І яблуньку і грушеньку На вспомин єдиній!».



Сад у Біблії втілює – покликання у нашому тексті вже були присутні – сутність рослинного царства початку циклічної ери, тоді як небесний Єрусалим – її кінця. І саме тому сади античного Риму – спогади про втрачений рай.

Сади також є символами та ідеєю світу, що був спочатку, а одночасно найвищою культурою земної цивілізації – садами японськими, перськими, у Т. Шевченка – українськими. Сад на Далекому Сході – це світ у мініатюрі. Як і у Тараса Шевченка: «Село! – і серце одпочине. Село на нашій Україні – Неначе писанка село. Зеленим гаєм поросло. Цвітуть сади; біліють хати, А на горі стоять палати. Неначе диво. А кругом Широколистії тополі, А там і ліс, і ліс, і поле, І сині гори за Дніпром. Сам бог витає над селом»[7, с. 98].

Тарас Шевченко як найперший поет нового літературного часу акумулював символічну знаковість саду, одночасно розвинувши її в образах національної культури.

Полісемантичність лексеми, її фразеологічна варіантність, системна окресленість парадигвальних відношень, продуктивність метафорична корельовано сьогодні з шевченковою традицією в українській словесній культурі. Слово Великого Кобзаря поєднало цивілізаційні витоки і сучасність, зумовило інтелектуальний вектор українського художнього слова.

Розуміння менталітету як лінгвістичної категорії в концепції прогресивного розвитку національної літературної мови зумовлене окресленням інтелектуалізації як виміру змісту і перспективи мови, її самобутності й одночасно здатності до культурної інтеграції та інтерпретації в національному слові цивілізованих набутків людства.

Структурний феномен мови Шевченка полягає насамперед у тому, що вона, на відміну від мови Квітки-Основ’яненка чи навіть Котляревського, була зорієнтована на весь україномовний територіальний та історичний обшир. У ній, як і в мові Котляревського, ліричний струмінь злився з сатиричним, але горизонти лірики й сатири в Шевченка були набагато ширші, ніж у будь-якого з його попередників. Предметом постійної уваги Кобзаря була не просто мова, а насамперед її зміст в устах народу і народні почуття. Ще одна не менш важлива особливість його мови – це те, що в ній при повному домінуванні народно розмовного джерела знайшли належне структурне місце й елементи давніх слов’янських літературних мов.

Народнорозмовна основа поезії Т. Шевченка незаперечна. У ній органічно злилися пісенний фольклор і усна оповідь, доповнені всім тим, що збереглося від давніх мов, уживаних в Україні-Русі.

У мові геніального поета України відображені цілком народна фонетика й морфологія в їхній варіативності. Звичайно з кількох фонетичних варіантів слова з кількох однозначних морфологічних форм Шевченко вибирав ті, які були звичні і які чув не тільки на рідній Зенигородщині. А поїздив і походив по Україні багато, прислухався, як говорять і в києві, і в Полтаві, і на Слобожанщині, і на Поліссі, і на Поділлі. Скрізь чув і записував ту саму мову, її й відтворював у своїх поезіях, по можливості не вдаючись до вузько місцевих слів і форм. Звісно, оскільки українська літературна мова в цей час тільки-но творилася, у мові того чи іншого письменника важко виділяти загальнолітературні й діалектні елементи. І все ж не можна не зауважити, що Шевченко, який добре знав фольклор і відчував наддіалектність його мови, зробив ще один крок назустріч тому, що не роз’єднує, а об’єднує всі українські діалекти, - назустріч виділенню їх спільних рис.

Найвиразніше це помітно в лексиці. Навіть ті слова, з приводу значення яких ще й досі інколи точаться суперечки, виявляються при розширенні кола джерел не вузькодіалектними, а належними принаймні до кількох діалектних масивів.

Т. Шевченка аж ніяк не можна віднести до побутописців. Якщо старанно проаналізувати лексику його творів, то виявиться, що поет дуже мало використовує специфічно побутову і сільськогосподарську лексику, досить обмежено вводить слова на позначення рослинного і тваринного світу.

Отже, народно розмовна основа мови Т. Шевченка виступає досить виразно на всіх рівнях: лексичному, фонетичному, морфологічному і синтаксичному. І разом з тим кожен з цих рівнів засвідчує орієнтацію поета на первісне образно-художнє нормування мови в фольклорі і на свідомий відбір слів і форм відповідно до їх територіальної поширеності. Заслуга Т. Г. Шевченка перед українською культурою полягала насамперед у тому, що він надав літературній мові внутрішньої естетичної впорядкованості, збагативши народно розмовну мову органічним уведенням у неї елементів з інших джерел і тим самим віддаливши мову літератури від побутової мови. Особливо помітна творчо естетична робота у синтаксичній організації тексту.

Тарас Шевченко, на відміну від своїх попередників – поетів-романтиків – не стилізував свої твори під фольклор: він трансформував його, або лише спирався на вироблені в ньому естетичні цінності. Його самобутня творчість органічно зливалвся з фольклором як формою національного самовираження.



Великий поетичний доробок Т. Шевченка як за змістом, так і за формою свідчить про геніальність поета. Вона проявилася уже з виходом у світ "Кобзаря", а також при написанні таких ліричних шедеврів, як "Дівичії ночі", "Маленькій Мар´яні", "Зацвіла в долині", "У нашім раї на землі", балад "Лілея", "Русалка", поеми "Наймичка" та ін. Надрукувавши в "Записках о Южной Руси" поему "Наймичка", П. Куліш першим у пресі назвав Т. Шевченка генієм. "У його віршах мова наша зробила той великий крок, - писав П. Куліш, - який робиться тільки спільними зусиллями цілого народу протягом тривалого часу або чарами генія, що в своїй особі втілює вроджену художність рідного племені"[2, с.55]. Т. Шевченко так визначив самобутність і рівноправність російського і українського народів у сфері мови і літератури: "...на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди"[1, с.67].

Отже, мовою своїх творів Шевченко завершив процес формування загальноукраїнського літературного мовлення на національній основі. Мова творів Т. Шевченка як художнє явище стала родоначальною мовою нової української літератури. Виступаючи прекрасним зразком, мова "Кобзаря" сприяла міжрегіональній етномовній консолідації українців Наддніпрянщини, Галичини, Буковини і Закарпаття.   Велетенський внесок творчості Т. Шевченка і в тому, що мова відбивала національний менталітет українців, впливала на їх національну свідомість у XIX - XX ст. І сьогодні, на початку XXI ст., роль творчості поета в цьому напрямі зростає. Образами-ідеями Т. Шевченка психологічно наснажене українське національне буття і, зокрема, такі його реалії, як "Україна", "Дніпро", "мати", "сім´я", і такі моральні опозиції, що визначають ціннісні орієнтації народів, як добро і зло, любов і ненависть, правда і кривда тощо.    Шевченкова наука любові до України у поєднанні з повагою до інших народів увійшла в свідомість наступних поколінь. Братолюбіє, благоденствіє людей, їх порозуміння і помирення - це головна ідея Шевченка. І нині для України немає більш важливої мети, як об´єднати і сконсолідувати націю і дати їй духовну енергію на майбутнє. І тут звернення до творчості Шевченка, до його милосердного вміння пробачити іншого, усвідомити свій гріх, спокутувати його тільки добротою і добротворенням мають неабияке значення.

Підсумовуючи значення творчості Т. Шевченка для української й світової культури, використаємо висновок, зроблений І. Франком у "Присвяті": « Він був сином мужика – і став володарем у царстві духу. Він був кріпаком – і став велетнемуцарствілюдськоїкультури[2,с.59]».
Про визнання провідного місця Т. Шевченка в українській культурі, високої оцінки його заслуг перед Україною свідчить те, що його ім´ям названо Національну премію України в галузі культури, літератури і мистецтва - найвищу творчу відзнаку в незалежній Україні. Шевченківська премія увінчує найвидатніші твори літератури та мистецтва. За всі років її існування лауреатами цієї високої і престижної нагороди стали 525 персоналій та колективів.
Про значимість творчості Т. Шевченка, її неослабного впливу на духовне життя нашої нації свідчить написання за його віршами і поемами вокальних, симфонічних та оперних творів, інсценізація та екранізація багатьох творів Кобзаря. Визнанням великих заслуг Т. Шевченка перед Україною є щорічне відзначення роковин народження і смерті поета (9-10 березня). Творча спадщина поета спонукала і спонукає до вшанування його пам´яті, посилення уваги до національно-громадських проблем, що особливо проявилося в умовах незалежності України.
Тарас Григорович зробив велетенський внесок у пробудження і формування національної свідомості українського народу, в розвиток української та світової культури. Ідеї, думки, вся творчість Шевченкового генія стала тим живим феноменом, який далі розвивається вже в свідомості українського суспільства. Як актуально сьогодні звучать безсмертні Шевченкові слова:
Свою Україну любіть, Любіть її... во время люте, В останню тяжкую минуту За неї Господа моліть.
Література

  1. Бабишкін О. Шевченкова слава. – К., 1989.

  2. Боллшаков Л. Повість про вічне життя. – К., 1990.

  3. Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание. – М., 1996.

  4. Красных В. В. «Свой среди «чужих»: миф или реальность? – М., 2003.

  5. Смілявська В. Святим огненним словом. – К., 1990.

  6. Стефаненко Т. Г. Этнопсихология. – М., 2000.

  7. Шевченко Тарас. Повне зібрання у 6тт. Т.2. – К., 1963.



izumzum.ru