"Тунгуське диво"… Що це метеорит чи, мо­же, космічний корабель - polpoz.ru o_O
Главная
Поиск по ключевым словам:
Похожие работы
"Тунгуське диво"… Що це метеорит чи, мо­же, космічний корабель - страница №1/8

Василь Бережний



ПІД КРИЖАНИМ ЩИТОМ

Фантастика

Повість та оповідання

РАДЯНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК · КИЇВ · 1971

У2

Б48


“Тунгуське диво”… Що це — метеорит чи, мо­же, космічний корабель?

Або Антарктида… Чому там скупчилося стіль­ки криги? Що приховує той кілька кілометровий щит?

Як житимуть люди майбутнього? Що їх хви­люватиме?..

Така проблематика фантастичних творів, що ввійшли до нової збірки Василя Бережного — ав­тора уже відомих читачеві книжок: “У промінні двох сонць”, “Істина поруч”, “В небі — Земля” та інших.

7–3–3

31–71М


Одеська друкоофсетна фабрика

ФАНТАСТИЧНІ ОПОВІДАННЯ



ЛЕГЕНДА ПРО ЩАСТЯ

Цей невеликий пакет остаточно порушив і без того хистку рівновагу в сім’ї досить молодого і не досить ві­домого вченого Миколи Покопаного. Починався курорт­ний сезон, і його дружина (він її охрестив Гросбухом) домагалася поїздки в Сочі, а Микола щось бубонів про село. Його, бач, приваблювала тиша, робота на городі й інші зовсім не курортні речі. Дружина уже передчува­ла: ще один енергійний наступ — і він погодиться. Але саме тут принесли оцей злощасний пакет. Розірвавши конверт і висипавши на стіл фотографії, Микола ви­гукнув:

— Нікуди не їду! Все! Вирішено!..

Гросбух остаточно збагнула, що Сочі віддалилися в безвість. Все ж не втрималась:

— Як то не поїдеш?

— А отак! Працюватиму.

— Егоїст! Не зазнала я з тобою щастя і на макове зерно…

— Любий мій Гросбух, — промовив Микола, розгля­даючи фотографії, — ти хіба уявляєш, що таке щастя?

— Он у Пазуренків машина, дача, щоліта їдуть до моря…

— Та їм за тією дачею і вгору ніколи глянути.

— Не журися, Пазуренчиха і одягається по моді, і в Болгарію відпочивати їздила…

Микола глибоко зітхнув:

— Ех, не тямиш ти, що воно таке, щастя, зовсім не тямиш. Для мене ось розшифрувати оці письмена — найсолодше щастя!

— Знову щось шумерське?

— Ні, здається, ще давніше. — Микола водив лупою над фотографією. — Оці глиняні таблички знайдено в одному похованні, на яке випадково наткнулися гео­логи в Афганістані. У передгір’ї…

Гросбух закопилила губу і, вважаючи себе глибоко ображеною, пішла з кімнати. Микола лишився наодинці зі своїми унікальними фотодокументами. За хвилину він уже забув і сутичку з дружиною, і все на світі.

…Тільки перед Новим роком, коли Київ забілів під снігом, Микола нарешті мав чернетку твору, накресле­ного чотири тисячі років тому на сирій глині. В ній було ще чимало незрозумілих місць, але основа все ж прояви­лася. Працював до самозабуття, занедбав сон і їжу, а на одяг звертав увагу лише тоді, коли вирушав до Ле­нінграда, щоб співставити свої фотокопії з деякими шу­мерськими табличками, які зберігаються в Ермітажі.

Гросбух покинула його ще восени. Не захотіла жити з “егоїстом, який думає лише про себе”, їй “набридло дораховуватися тих злощасних копійок”, “терпець увір­вався”… Чи болісно переживав цю подію Микола? Ма­буть, що так. Але друзі, колеги, навіть сусіди цього не помітили. Як і завжди, він залишався врівноваженим і тямущим дослідником. Багато хто радів з його успіхів, але були й такі, що тільки знизували плечима:

— Нічого особливого. Подумаєш, відкриття!..

Поволі, але неухильно Микола просувався вперед. Розшифровку тих прадавніх письмен можна порівняти хіба що з видобуванням перлин, хоча слово-перлину ді­стати важче — товща тисячоліть приховує свої скарби надійніше, ніж океанська вода. Як це не дивно, але Ми­колу проймало відчуття якогось нового, досі не відомого простору. До свідомості надійно входив давній світ і з кожним рядком усе ширшав, глибшав. У цьому пси­хологічному комплексі були і звички, і уявлення та віру­вання творця поеми, але все це чомусь трансформува­лось у Миколиному сприйнятті у простір і глибінь. Мо­же, тому, що за отими значками-символами він бачив майдани прадавнього міста, храми, річки, луки, табуни овець, скелі, гори… Як би там не було, а довгі місяці, проведені у многотрудній роботі, буквально змигнули для Миколи. Наче німі блискавки черкалися неба — отак з’являлися відкриття. Чоловік був тисячу разів на день щасливий і тисячу разів нещасний.

Відвойовану, в тисячоліть і підготовлену до друку поему молодий учений назвав “Легенда про щастя”. Ось її текст.

Буту, пастух із вівчарні Лахара,

Полишив своїх кіз і овець, одвернувся од трави і дерев,

Буту, пастух молодий, пішов до жерця Шамшама,

Став на майдані перед Будинком Бога.

— О жрець, багато козенят і ягнят я пустив на луки,

На луки, даровані нам всевишніми, о жрець!

Подих життя радує мене. Але де щастя?..

Я дивився в очі овець і кіз і питав: де щастя?..

Я підходив до води і питав у риб: де щастя?..

Я пригортав колоски ячменю і питав: де щастя?..

Ніхто не відповів —

Ні вівці, ні кози, ні риби, ні ячмінь.

А друзі ще й почали сміятися з мене,

І це обпікає мене, як гарячий вітер з-під сонця,

Тяжко мені на душі, о жрець!

Ти знаєш приховані богами таємниці,

Ти мудрий, скажи мені: де щастя?

Довго мовчав жрець Шамшама,

А Буту, пастух із вівчарні Лахара, довго чекав.

— Демон сумніву посіяв отруйне зерне в твою душу,

пастуше,—

Сказав-таки врешті жрець, —

Боги спустили Лахара на землю,

Щоб він розвів овець і кіз і постачав небеса молоком.

А щоб повнилися вівчарні,

Боги вдихнули життя людям.

Напувати богів молоком — хіба це не справжнє щастя?

Але демон сумніву посіяв отруйне зерно в твою душу,

пастуше,

І воно проросло!

Якщо твої вівці і кози не дали тобі щастя,

Якщо твій ячмінь і грона винограду

Не дали тобі щастя,

Іди шукати його у широкий світ.

О Буту, поки немає знаку на цеглині твого життя,

Поки Ніната не закарбувала на ній знаку межі (смерті),

Іди!..

— А куди ж мені йти?— запитав Буту.—



Скажи, Шамшаме, в який бік податись?

Скажи мені, пастухові, о жрець!

— Шлях твій хай на схід пролягає.

На схід хай проляже твій шлях.

Через річки, в яких плодиться риба, хай проляже твій шлях;

Через долини, де хлібороби викохують багато зерна,

Хай проляже твій шлях;

Через гори, де пасуться дикі кози і блукають звірі,

Де плодиться сила-силенна диких кіз і хижих звірів,

Хай проляже твій шлях.

Там, за високими горами, — Країна Щастя, пастуше,

Але ніхто із людей ще не діставався до неї, о Буту!

Жодне око не бачило незрівнянних просторів,

Жодні груди не вдихали її цілющих пахощів,

Жодні вуха не чули її чарівної музики, о Буту!

Ніната карбувала знак, і подих життя відлітав.

— Певне, мої попередники були старі,— сказав Буту,—

А я молодий — то чому ж не дійду?

Чому не дійду, коли я молодий?..—

І помандрував на схід пастух Буту,

На схід помандрував пастух.

Вийшов на берег широкої річки,

Де лежав і стогнав рибалка.

Він лежав і стогнав од болю в руках і ногах,

Від гострого болю в усьому тілі.

— Скажи мені, о бідний рибалко,

Скажи, хто тебе скривдив?

— Риба вразила мене… Жорстока риба Нур.

Вона має гострі стріли,

Пекучі стріли має ця риба,

Вона дивиться оком смерті,

Вона геть проганяє рибалок з річки.

— Я впіймаю цю хижу рибу Нур! — пообіцяв Буту.—

А чому б мені її не впіймати?

Я ловлю диких кіз — чому б не впіймати рибу?

Я ловив пантер — чому б не впіймати рибу?

Я впіймаю цю рибу! —

Буту зробив зашморг,

Зашморг він зробив і кинув у воду.

І потрапила хижа риба Нур, піймалася в зашморг,

Пастух витяг її на берег,

Забив на очах рибалки.

Всі зраділи довкруг, дуже зраділи рибалки!

— Лишайся, пастуше, у нас,

Чого тобі йти хтозна-куди? —

Не лишився Буту, далі пішов пастух

Все на схід, все на схід, на схід.

Аж бачить — розлога долина засохла,

Занедбані канали,

Трава пожовтіла,

Дерева змертвілі,

Кози не щипають паші,

Овечки не нагулюють жиру,

Люди землі й плуга плачуть од горя:

— Страшний Одноріг, що спустився з неба, спустошує все,

І нема в нас ні чорних, ні білих кіз,

Немає ні чорних, ні білих овечок,

Земля потріскалася без вологи, не родить,

Подих життя відлітає.—

Вийняв пастух Буту свого зашморга,

Зашморга він вийняв і подався ловити Однорога.

— А чому б мені його не впіймати?

Я ловив диких кіз — чому б не впіймати цього Однорога?

Я ловив пантер — чому 6 не впіймати цього Однорога?

Я піймав хижу рибу Нур — чому б не впіймати цього

Однорога?—

Зустрівши Однорога, закинув пастух зашморг,

Зашморг закинув на голову звіра

І прип’яв, прип’яв його до сухого дерева.

Шарпався довго там Одноріг,

Бив копитами землю, землю виорював рогом,

Та міцною виявилася петля,

Пастухів зашморг все щільніше стягував шию.

Доконав пастух Однорога, Буту його доконав!

— Лишайся, пастуше, у нас,— просили люди плуга,—

Тепер потече вода, що дає життя пустелі,

Поросте зерно, кошари наповняться вівцями,

Буде молоко і пиво, пастуше, лишайся!

Як друг, як дорогий гість

Увійди до нашого дому! —

Не лишився Буту, далі пішов пастух

Все на схід, все на схід і на схід.

Вступив він у кедровий ліс,

Прекрасний кедровий ліс, повний живності.

Буту приліг спочити біля джерела,

Напився студеної води і ліг спочити у тіні,

Що захистила його од палючого сонця.

Прокинувся пастух від ніжного дотику,—

Побачив біля себе красуню — може, то Інанна?

Вогонь охопив його — дівчина була як богиня Інанна!

“Поцілуй мене!”— закликали її очі.

“Поцілуй мене!”— волали її уста.

“Візьми мене, візьми мою дівочість!” —

Гукала її постать струнка.

Обійняв її пастух, притиснув до себе,

До себе притиснув красуню, поцілував її очі,

Цілував її уста, ніжив тіло,

Та оволодіти нею не наважився,

Не став нею володіти!

Схопився й пішов Буту

Все на схід і на схід шукати Країну Щастя.

Довго блукав пастух у горах,

Довго блукав поміж голим камінням,

Дерся все вище й вище до неба.

Там, за горами, мала бути недосяжна Країна Щастя,

Країна, в якій нема ядовитих гадюк,

Немає шакалів і тигрів,

Не виють вовки і гієни,

Країна, де немає страждань,

Немає тривоги і ляку,

Країна Щастя, де всі люди — брати.

Там, за горами, має бути недосяжна Країна Щастя!

Втомився Буту, дуже втомився, видираючись вгору.

З кожним днем все меншало в нього сили.

А коли досяг нарешті вершини, не лишилося й краплі,

І краплі сили уже не було в пастуха!

Все ж поглянув він у далеч, а там лиш сизе марево,

Що тремтіло над безконечною піщаною пустелею.

Гола піщана пустеля, скільки й видно було, лежала за горами…

І впав тоді Буту, і подих життя відлетів од нього,

Бо гірський бог Дингір кинув на нього погляд смерті…

…Весною до Миколи навідалася Гросбух. Зиму про­була вона в матері, марно ждучи Миколиного візиту, а потім узяла та й навідалася. Адже до Миколи прийшло визнання, нечуваний успіх. Колишня дружина спочатку зраділа, а потім розлютилася: знову щастя крадеться мимо…

Зустріч була холодна і стримана до краю. Микола не чувся винним, не пробачався і не благав простити.

— Ну, а як ти сам — знайшов уже своє щастя? — не без іронії спитала Гросбух, ідучи до дверей.

— Ми весь час у дорозі до щастя… — не бажаючи по­мічати іронії, сказав Микола. — Тільки в кожного свої шляхи. І найголовніше — не заблудитися…

КОСМІЧНА НІАГАРА

На велетенському міжзоряному кораблі, який впро­довж уже тисячі років заглиблюється в простір Галакти­ки, начебто нічого особливого й не сталося. Так само, як вчора, як і рік і десять років тому, він рухається по інер­ції; в його незчисленних, залитих світлом залах, лабора­торіях, оранжереях б’ється пульс життя — розмірений, ритмічний, з нормальним, як кажуть, наповненням. Тися­чі мешканців цього космічного острівця, збудованого у формі еліпса, на перехресті вісей якого здіймається Сфера Керування, працюють, вчаться, відпочивають, розважаються, навіть і не підозрюючи, що сталося щось надзвичайне. Про це знає лише одна людина — дівчина Арі, фізик-теоретик.

Випурхнувши з круглого люка Сфери Керування, Арі зупинилася на пустельному майдані, щоб перевести по­дих. Серце їй билося пришвидшено, і пружним дівочим грудям, затиснутим в облягаючий костюм, було затісно. Ну що ж, сталося те, що мусило статися, вони відмови­ли. Арі це передчувала, інтуїція обіцяла їй один шанс із тисячі. Але вона мусила була покластися на той шанс. Ще перед тим, як переступила поріг зали Координацій­ної Ради, Арі здогадувалася про негативну реакцію три­дцяти двох членів Ради і була майже готова до цього. Але тридцять третій… Тридцять третій не те що здиву­вав — приголомшив її! “Щоб не порушувати принципу одностайності, я також підтримую висновок Першого Координатора”. Почувши ці слова, побачивши його піс­не обличчя, вона була шокована. І ця людина твердила їй про якісь глибокі, всеохоплюючі почуття! Ця сірень­ка особа намагалася переконати її в синхронності по­чуттів, намірів, плекала мрію про інтимну близькість. О блазень! “Щоб не порушувати принципу…” Пігмей! Навіть утриматися не наважився — проголосував проти.

Зараз, вискочивши на порожній майдан, Арі намага­лась опанувати свої емоції. Щось пекло їй в грудях, бу­ло гірко на душі. І самотньо. Бездумно дивлячись собі під ноги, ступнула на крайню стрічку тротуару, і її по­вільно понесло до основного корпусу. Стояла, опустив­ши плечі, в’яло звісивши руки. Ну, що робити?..

Хтось торкнув за лікоть. Нехотя повела оком — він, тридцять третій. На обличчі усмішечка, певне, буде ви­правдуватись.

— Гніваєшся?

Промовчала.

— Ну, скажи: гніваєшся?

Дивлячись туди, де широченна труба тунелю сходить­ся в одну точку, Арі промовила:

— Хіба гніваються, коли роблять відкриття?

— Яке ж відкриття ти зробила?

— Відкрила, що ти… карлик.

— Я карлик?.. — дурнувато хихикнув він, розправ­ляючи дужі груди і дивлячись на неї зверху вниз.

— Так, саме карлик.

Деякий час він мовчав, не знаючи, що відповісти. На­решті спромігся:

— Невже не розумієш, що мій голос нічого не вирі­шував? Якби я навіть… Все одно тридцять два проти!

— Чому ж не вирішував? Твій голос вирішив багато що. Принаймні для мене.

— Арі, не гарячкуй, подумай спокійно, зваж…

Його слова тремтіли, вібрували зляканістю, і це дра­тувало.

— Запевняю тебе. Ну, подумай сама: що мій голос проти… всіх? І навіщо? Справі це не допомогло б… А ти знаєш, що я для тебе…

Він говорив і говорив, намагався переконати, що в наукових пошуках не можна отак-от похапцем, без підготовки… “Хитрує, — думала Арі. — І хитрує досить примітивно. Він просто побоявся. А летіти зі мною теж боїться. Егоїзм! Замаскований егоїзм. І як цього раніше не помічала?”

— Ну от що: досить слів! Кажеш, готовий мені до­помогти?

— Звичайно! — просяяв він. — Ти ще маєш сумнів?

— Так, маю.

— Я доведу, Арі, побачиш, переконаєшся…

— Ну що ж, маєш нагоду довести. Летімо зі мною!

Знітився, зіщулився. І знову його слова почали трем­тіти.

— Легко сказати: летімо… Вчені ж не рекомендують…

— Ну й що ж? А ми всупереч нерекомендації! От і доведеш.

— Схаменися, Арі…

Вона обернулася, зневажливим поглядом окинула йо­го постать і раптом зареготала, блискаючи разками білих зубів:

— Ну ось і довів! — Ступнула на швидшу стрічку і за мить опинилася далеко попереду.

Він деякий час рухався слідом, потім спроквола пере­йшов на другий бік і поїхав у протилежному напрямі. “Ніде вона не дінеться, — крутилась у нього думка. — Ексцентричне дівчисько…” Оглянувся — ген-ген у дали­ні червоніла цятка її постаті. Дивився, аж поки вона не зникла за брамою основного корпусу.

Із кожних ста шістдесяти восьми годин філософ Альга віддавав три години шахам. Любив мовчазну напругу бою, коли фігурки виходили із засідок і кидались у від­чайдушні сутички, здійснюючи задуманий ним план. Скільки на шахівниці трагедій! А особливо, коли дово­дилося руйнувати стратегію опонента, спростовувати його тактику. “Що не кажіть,— потирав руки Альга, — а шахи виняткове досягнення цивілізації. Це синтез мисте­цтва і спорту, закономірності і випадковості, тут прояв­ляється сила психіки і, якщо хочете, сила м’язів…”

Останні слова Альги викликали в декого посмішку. Яка там сила м’язів у цього худорлявого і вже підстар­куватого парубка! Він так завантажує себе науковою працею, що, мабуть, зовсім не заглядає до Спортивного Комплексу. Філософія і шахи — нічого більше для нього не існує.

Але в кожного Ахіллеса є своя вразлива п’ята. Альга був до нестями закоханий в Арі. Про це почуття, окрім нього самого, ніхто не знав і не здогадувався, бідолаш­ний філософ горів на невидимому вогні, мучився, але нічого вдіяти не міг. Звичайно ж, з філософського по­гляду оті переживання не витримували ніякої критики, але все ж не зникали. Альга пробував спростувати своє почуття в різні способи, вдавався навіть до іронії. “Ну, що в ній особливого?—міркував,— Ну, об’єми, обмеже­ні кривими лініями… Ну, пропорції… Так це ж геомет­рія!” Намарне пішла іронія — почуття не загасало. Ті лінії вабили око, голос звучав музикою. Минав час, і Альга припинив опір, внутрішньо капітулював, від чого йому одразу полегшало. “Це ж прекрасне почут­тя — закоханість! — проголосив він собі. — Злиденні ті, що не зазнали кохання. Навіть Арістотель, і той був упокорений дівчиськом”.

Сидячи за шаховим столиком на оглядовій палубі, Альга слухав інформаційну передачу і час від часу пози­рав на екран. Почувши звістку про те, що Координацій­на Рада рекомендувала молодій фізичці Арі утриматися від експедиції, філософ зробив невдалий хід, програв вежу і був змушений здатися. Та це зовсім не засмутило його. Весело попрощавшись з опонентом, Альга пішов палубою, поглядаючи крізь прозорий пластик у чорно­ту простору. Думки концентрувалися навколо неї. Яку експедицію вона замислила? Чому вчені не рекоменду­вали?

Отак міркуючи, пройшов по периметру корабля кіло­метрів з двадцять, спустився ескалатором у середній ярус і вже рухомими стрічками дістався до свого житла. Настрій у нього був піднесений. Не рекомендували… А що, коли він їй порекомендує? І не лише пореко­мендує, а ще й… Ні, це нездійсненне, про це нічого й думати. Раптом закрався сумнів: а чи потрібно йому втручатися у цю справу? Чи не видасться він смішним? Ну, певно ж! Старші вчені, найвидатніші розуми не ре­комендували, а він, бачте, готовий підтримати, навіть не знаючи суті справи. Ех, Арі, Арі…

Уявив, як вона примружить очі, стримуючи сміх при одному тільки погляді на його постать. Порадник, під­пора… Ні, ні, краще й не обзиватись!

Наступної секунди Альга швидкими нервовими руха­ми пальців почав вистукувати особистий код Арі. Жар заливав йому щоки, прискорено забилося серце, але ру­ка від панелі не відсмикнулася.

Через якусь мить на екрані проступило обличчя Арі. Широко розплющені очі кинули на нього сповнений ці­кавості погляд.

— Пробачте… — мовила нерішуче, мабуть пригадую­чи його прізвище.

— Я філософ Альга.

— Альга… Так, так, — вона з чемності усміхнулась. — Я вас слухаю.

— Я чув інформацію про засідання Координаційної Ради, вони відмовили вам…

— Так, відмовили.

— Вірніше сказати: не рекомендували відправлятись в експедицію…

— Відмовили, не рекомендували, — перебила Арі, — Хіба це не одне й те ж?

— Ні, не одне й те ж.

— Ви вважаєте?— В її голосі з’явилося ледь помітне сподівання.

— Це очевидно. Не рекомендували, але й не заборо­нили — вловлюєте різницю?

— Не дуже.

— Вони просто не схотіли брати на себе моральної відповідальності. Те, що ви замислили, певне, пов’язано з ризиком для життя?

— Можливо.

Альга зітхнув і сміливо подивився на своє сонце. Краса, виняткова краса! Просто дивно: як цей з ледь помітною горбинкою ніс, вигинисті брови, сіруваті очі, темнокаштанове волосся, щоки з малесенькими, ледь помітними ямками творять отаку невимовну красу! Арі, мабуть, помітила, що філософ милується нею, і десь у глибині її очей з’явився теплий усміх. Альга вловив ту смішинку, це підбадьорило його, заохотило.

— А я на це дивлюся так, Арі: наука вимагає… смі­ливості, ризику, безоглядності в досягненні мети!

— І характеру. Чи не правда?

Філософ кивнув головою: авжеж, і характеру, а не якихось там псевдологічних схем, що постулюються від небезпек та випадкових загроз! Він вважає, треба діяти, відкидаючи всілякі перешкоди, експедиція не лише по­трібна, вона просто-таки необхідна!

— Але тепер, після такої ухвали, ніхто не згодиться відправитись зі мною…

— Як це ніхто? — здивувався Альга. — У вас немає супутника?

— На жаль.

Він подивився їй у вічі і тихо сказав:

— Ну, що ж, тоді беріть мене… якщо я зможу бути вам корисний.

— Справді? Ви згодні?

— Я буду щасливий, коли ви візьмете мене в експе­дицію.

— Чудово! Але ж ви повинні зважити…

— Сподіваюсь, ви познайомите мене із завданням?

— О, так! Ми наблизимося до ядра Метагалактики, щоб уточнити деякі характеристики його поля… Може, ви під’їдете зараз до моєї лабораторії?! Ми зможемо де­тально обговорити тематику дослідів.

— Охоче.


— Ну, то я на вас чекаю.

Моложава жінка в золотистій сукні неквапно похо­джала перед великим, на всю стіну, екраном.

— Любі діти! Ви вже маєте уявлення про Землю, нашу рідну планету, — говорила, тамуючи хвилювання. — І хоча ви всі, ваші батьки, діди й прадіди народилися тут, на борту “Сатурна”, Земля залишається нашою прама­тір’ю. Вона — колиска людства, там воно зростало, удо­сконалювалось, простуючи крізь терни до зірок. Відео-плівки показали вам, що на континентах Землі час­то лютували не тільки стихійні лиха, а й воєнні чвари…

З глибини екрана за нею стежило кілька десятків ді­тей. Напевне, їм було цікаво слухати цю розповідь — ніхто не вимикався, під екраном тихо сяяв суцільний ряд зелених цяток. Слова вчительки дивовижно єднали оцей осколок людства з материнською планетою, з давно ми­нулими епохами, її голос навівав чари казок, переносив до іншого світу — широкого, високого, вільного. І тоді наче зникали міцні оболонки, що оточували людей на “Сатурні”, уява малювала замість тихих басейнів бурх­ливі моря, замість оранжерей — безкраї ліси, а замість освітлювальних ламп — велике яскраве Сонце. Ех, якби побувати на Землі!..

Коли вчителька скінчила, діти враз защебетали, вона аж усміхнулась і трішки повернула тумблер гучності.

— Не так голосно, діти, і не всі разом…

Та запитання посипались, ніби корпускули в лічиль­нику:

— Навіщо сконструювали гори?

— Хто вигадав річки?

— Чому раби не повстали всі разом?

— Навіщо окремим людям потрібно було багатство?

— Чи можна дихати на вітрі?

— Навіщо наробили стільки снігу?

Коли табло обіч екрана було заповнене, вчителька піднесла руку, що означало: на перший раз досить.

— Тепер будемо відповідати. Хто з вас мені до­поможе?.. Ну, гаразд, вісімнадцятий, розкажи нам про гори.

Вчителька натиснула кнопку, щоб вісімнадцятого могли бачити всі.

— У нас, на “Сатурні”, гір немає, бо наша планетка збудована за кресленнями. Тут гори зовсім і не потріб­ні, краса нашого “Сатурна”— в доцільності кожної сек­ції, кожної деталі. А на Землі…

Хлопчик не договорив: саме в цей час до навчального приміщення вскочив якийсь юнак. Навіть не глянувши на екран, крикнув:

— Хіба ви не знаєте, що діється?! Поки не пізно…

— У нас заняття… — розсердилася вчителька, але він ні про що й слухати не хотів.

— Найавторитетніша інстанція не схвалила цієї авантюри, а вона всупереч… Ви ж розумієте, що це прос­то жахливо — отак-о взяти й пірнути в космос!

— Може б, ви все-таки пояснили, юначе, що сталося?

— Як? Ви нічого не знаєте?.. Арі вам не сказала? Ну, звичайно, це в її стилі!

— А що сталося?

— Поспішіть до Причалу — з хвилини на хвилину її дослідницька ракета стартує… Ви, тільки ви можете її затримати! Мерщій, мерщій!

І він, як ошпарений, вискочив з приміщення.

Вчителька ступнула крок услід і зупинилась, мовчки дивлячись на вже закритий вихід. Стояла, здавалось, за­бувши про своїх маленьких слухачів, що насторожено зиркали на неї з екранної глибини. “Що ж це таке? — обпікала думка. — Чому Арі не порадилась зі мною? Ех, діти, діти…”

Та досить їй було поглянути на екран, як розгубле­ність одразу ж зникла — вчителька завжди мусить бути взірцем для своїх вихованців. Що б не сталося, а їй не повинно бракувати самовладання, внутрішньої дисциплі­ни, їй до щему образливо, гірко на душі: донька не по­радилася з нею, хоча досі вони були друзями і нічого одна від одної не таїли. Ну, що ж…

— Продовжимо, діти, наше заняття…

Арі дуже імпонувало, що філософ Альга зацікавився найновішими проблемами фізики. Вона посвячувала йо­го в таємниці своєї науки з якимось особливим задово­ленням.

Альга, слухаючи ту розповідь, старався не дивитись на дівчину, відводив погляд навіть від її черевичків. Та коли зосередився, коли усвідомив, яке ця дівчина поста­вила перед собою важке наукове завдання, підвів очі і відверто милувався нею.

— Зміни в параметрах поля, крізь яке проходить “Са­турн”, дехто з учених вважає фікцією. Інші пояснюють їх похибками апаратури, — говорила Арі. — Я перевіряла апаратуру не один раз і не двічі: робота цієї системи бездоганна! Ви звернули увагу на останній Астрономіч­ний Атлас? Усі “ближчі” галактики перебувають від нас майже на однакових відстанях. З цього я роблю висно­вок: “Сатурн” вступив в область, яка безпосередньо при­лягає до центру Всесвіту. Можна припустити: там гене­руються зовсім не відомі нам поля — їх ото вже звідси відчувають наші прилади… Що там чигає на нас? Які не­відомі властивості того простору? Хіба не мусимо дослі­дити?.. За моїми підрахунками, “Сатурн” підійде до тієї зони десь через тисячоліття. Які небезпеки виникнуть перед нашими нащадками? Скажіть, Альга, хіба не наш обов’язок розвідати трасу? Якщо полетіти з максималь­но можливою швидкістю, можна досягти центру Всесві­ту за якихось сім–вісім років…

— А що передали автоматичні зонди, запущені… точно вже і не пригадую коли?

— В тому ж то й справа, що зонди зникають за обрі­єм зв’язку, зникають безслідно, не передавши ніякої ін­формації.

— Як? — здивувався Альга. — Жодних повідомлень?

— Інформація надходила з відстані, трохи більшої за парсек1. А далі зв’язок обривається. Ось чому я й вирі­шила летіти. Апарати, які б вони не були розумні й чут­ливі, не можуть безконечно пристосовуватися до мінли­вого середовища.

— Це так, — погодився Альга, — потенції людського мозку значно більші.

— Отже, ви підтримуєте мене?

— Без вагання, Арі! Все це і дуже важливо, і надзви­чайно цікаво. Такому дослідженню можна присвятити життя.

На її чутливому обличчі заграв усміх, і його самого пройняло відчуття щастя. Співзвучність неспокійних ін­телектів — що є радісніше в житті? Просто дивно, як він сам не висунув такої вочевидячки необхідної ідеї розвідувального польоту до центру Всесвіту?

Арі нараз насупила брови й одразу ж заговорила за­стережливим тоном. Чи враховує він ступінь небезпеки? Чи усвідомлює, що це буде не звичайна наукова вилаз­ка, яка має нульовий коефіцієнт ризику і дає втіху вже хоча б зміною обставин життя? Ця мандрівка має бути дуже тяжкою, довготривалою, небезпечною.

— Все наше життя — мандрівка в невідоме, — сказав Альга. — Якщо ви вважаєте, що я буду корисний…

— Я рада, просто щаслива, що ви перебороли що­денну інерцію. Отже, летимо?

— Летимо! — вигукнув. І тут же був нагороджений поцілунком.

— Якщо у вас є з ким прощатися, — весело сказала Арі, — то прощайтеся. До старту лишається… — погляну­ла на хронометр, — тридцять три хвилини.

— Я тільки попереджу свого партнера, що шахову зустріч доведеться відкласти на деякий час.

— А я попрощаюсь із мамою.

Ходили піщаною доріжкою понад озерцем — Арі в темно-синій сукні, мати в золотистій. Справжній га­йок навколо озера — із живими березами, дубами, топо­лями. Але він непомітно для ока переходить в ілюзорні ліси, які, здавалося, тягнуться на десятки кілометрів і творять непрохідні хащі. Звідти повіває цілком реаль­ний вітерець, приносячи лісові пахощі і щебет птаства. Зараз Арі особливо гостро відчуває красу цього шматоч­ка живої природи. В розвідувальній ракеті приміщення тісні, вода лише для побутового вжитку, ну, а дерева… про них можна буде хіба що помріяти.

следующая страница >>


izumzum.ru