Тисовська Наталя - polpoz.ru o_O
Главная
Поиск по ключевым словам:
Похожие работы
Тисовська Наталя - страница №1/15



Тисовська Наталя

Т44 Останній шаман: Роман. - К.: Наш час, 2008.- 392 с.


ISBN 978-966-8174-77-3
Молодий журналіст Юрась Булочка давно мріяв про справжнє відповідальне завдання. Але подорож у районне містечко Рябокінь стала для нього випробовуванням і в прямому, і в переносному значенні слова, адже розплутати загадкове подвійне убивство - це вам не кіт начхав! Та хіба упорався б Юрасик, якби у розслідуванні йому не допомогли химерні істоти, які буцімто живуть тільки у казках?.. Овва! Ви не вірите ні в лісових духів, ні в домовиків? А може, вам просто боязко зазирнути у незнане? Бо насправді воно зовсім поряд - варто тільки прокласти місточок між світом реальним і світом химерним, варто тільки захотіти побачити невидиме...
ББК84(4УКР)-445
© Наталя Тисовська, 2008

© “Наш час”, оригінал макет і

художнє оформлення, 2008

ISBN 978-966-8174-77-3

Они же все боги прозваша, слънце

и месяц, земли и воду, звери и гады.

Ходіння Богородиці по муках”


Не ходила ли еси к Мокуше?

Номоканон”


УВЕРТЮРА
Юрась Булочка сумно глядів у стелю. В редакції столичної газети “Речовий доказ” було напрочуд тихо: сьогодні Юрасик примудрився припхатися на роботу несосвітенно рано - о пів на десяту і, звісна річ, виявився єдиним сумлінним працівником.

Самотність наштовхнула Юрася на невеселі роздуми. Новий рік минув, минуло й чарівне Різдво, на які романтичний двадцятидвохрічний журналіст покладав неабиякі надії, - а дива не сталося. Юрась так чекав на нього, так плекав у серці віру в неймовірне щастя, яке обов’язково прийде саме цього року, але минало свято за святом, вже й Водохреще позаду - і примарне сподівання тануло.

Юрасик шумно зітхнув і заплющив очі.

Позаду вчулося шарудіння, тоді хрипкий чоловічий голос тихо і застережливо прогуркотів:

“Ти що робиш?”

“Тс-с-с!” - відгукнувся інший голос.

Юрась Булочка озирнувся - позаду нікого не було. Він протер очі - певно, заспав у кріслі, заколисаний смутними думками. Він іще раз зітхнув і клацнув двічі комп’ютерною мишкою. На екран вискочило вікно інтернет-провідника. Журналіст заглибився в читання.

“Уперше в житті встряваю в таку авантюру!” - зізнався перший голос за спиною в Юрасика.

“Усе колись буває вперше”, - по-філософському відізвався другий - як виявилося, жіночий і зовсім юний.

Юрась іще раз квапливо озирнувся. Робочі столи колег, завалені паперами, словниками, примірниками газети “Речовий доказ”, нечітко вимальовувались у півсутіні сіренького січневого ранку. Дев’ята година добігала кінця - скоро на роботу прийде головний бухгалтер, за нею потягнуться інші працівники, й на одинадцяту кімнати редакції заповняться гамором.

Юрась Булочка потрусив головою й повернувся до екрану.

“А-а-апчхи!” - гримнуло в нього над вухом.

“На здоров’я”, - миттю відгукнувся чоловічий хрипкий голос.

Юрасик здригнувся й зазирнув під стіл. Крім учорашньої обгортки від шоколадки та чиєїсь сріблястої ручки, нічого цікавого під столом не було. Юрась нахилився, підняв ручку й завбачливо сховав її собі до кишені.

“Ти не смій мені тільки чаклувати!” - вигукнув раптом чоловічий голос.

“Чаклунки чаклують! - пхикнуло у відповідь. - Ми живемо у вік комп’ютерних технологій, і я, так би мовити, за науковий підхід до справи...”

“Ага, особливо замовляння твої звучать по-науковому...”

“З іншого боку, - напутливо відгукнувся голос жіночий, - не можна відмовлятися від старовинних традицій... кхе-кхе, від здобутків, напрацьованих поколіннями...”

Юрасик утупився в екран, але не бачив жодного рядка, які чорніли перед очима. Якщо він збожеволів і почав у голові чути голоси, як Жанна д’Арк, то ще півбіди. Зрештою, Орлеанська Діва, хоч і закінчила трагічно, прославилася на весь світ, а хіба ж не слави так прагнеться юному Юрасикові? Набагато гірше, якщо голоси ці реальні, а не плід його хворого мозку - Юрась не дуже вірив у всілякі потойбічні штуки, словом, не любив він такого... незрозумілого.

“Що скажеш стосовно київської журналістки? - тим часом поцікавився жіночий голос. - Достойний вибір?”

“Ну... не знаю...”

“Ох, що за кара небесна! Все самій доводиться вирішувати!”

Юрась Булочка міцно стулив повіки, тоді повільно-повільно обернувся всім тілом - і різко розплющив очі.

У сіренькій мряці мигнула світла сорочка якоїсь дивовижної зеленокосої істоти, а поруч із нею з тіні виступило чорне кудлате чудовисько.

- Ой! - не стримався Юрасик.

“Нас засікли, - муркнув жіночий голос. - Пора вшиватися”.

Напівпритомний Юрась сидів у порожній редакції і механічно жував бутерброд, який призначався йому на обід. Обіду чекати він не мав сили - Юрасеві нагально треба було підкріпитися. Упорядкувати думки. Відігнати нав’язливе видіння.

Годинник над столом редактора відділу новин, безпосереднього Юрасикового начальника, показував рівно десяту. Журналіст зробив кілька дихальних вправ, порухав руками, підвівся з-за столу, щоб ще й поприсідати...

Погляд його ковзнув по стільниці.

На краєчку столу лежала свіжа соснова гілочка. Юрась Булочка приречено зітхнув і змирився з долею.

А ви ще й досі не вірите у дива? Тоді ми йдемо до вас!

Частина перша


ПІД ЗНАКОМ ШАМАНСЬКОГО БУБНА
Розділ І
ХОВАНЕЦЬ
Сидячи на сухій гілляці, чугайстер вигравав на сопілці.

Гребінь зимового лісу, притрушеного снігом, стояв тихий-тихий, і голос сопілки линув над сонним берегом. Перебравшись на подобу польовика: хвостатий, окатий, зубатий, ще й маленькі ріжки собі на лобі відростив, чугайстер виводив таку сумну пісню - аж у грудях пекло.

Цікаві нявки визирали з-за дерев, спершу не наважуючись вийти, але ось одна сміливиця в білій довгій сорочці, ніби теж снігом припорошеній, вискочила на крутий берег і почала дріботіти босими ніжками в розхристаному якомусь танку. Чугайстер, опустивши очі, в яких зблискували пажерні іскорки, награвав на сопілці, мов і не помічав нявку.

- Зима, гляди, зима, - шепотіли нявки одна до одної, - а польовик виліз із барлогу! Польовик, польовик грає!

І вони, не в силі опиратися спокусі, ставали в коло й починали замріяно колихатись, і якби подорожній глянув на їхній танок, він подумав би, що то колихається очерет, виспівуючи зимову півсонну мелодію. Нявки кружляли по колу; вони наближалися до чугайстра, ось одна, саме та сміливиця, зареготала дзвінко, розсипавши намистини сміху, мов порвався разок, підскочила до чугайстра, лоскочучи його прозорими пальцями.

- Польовик, польовик, у тебе сопілка чарівна, сама грає, ходім із нами танцювати!

- А ходім! - вигукнув чугайстер, підхоплюючи нявку на руки. Тіло його раптом почало видовжуватися, клоччями стала відвалюватися шерсть, відпав хвіст, відпали ріжки, і перед переляканими нявками постав величезний білий чоловік із довгими сивими вусами.

- Тікаймо! Чугайстер! - заверещали нявки. Коло танцівниць розпалося миттєво, і нявки дременули в напрямку лісу, і тільки одна лишилась у чугайстрових руках.

Однією долонею стиснувши нявку так, що вона не могла ні дихнути, ні крикнути, чугайстер другою долонею переломив непотрібну вже сопілку, а потім довгими кігтями вирив яму в піску, куди вкинув нявку, яка дрібно трусилася з переляку. Далі неквапливо назбирав на березі хмизу, розпалив вогнище і виламав довгу очеретину, підспівуючи собі:
Настромлю тебе,

Наколю тебе

На очеретину!

Буде ватра рости,

Буду нявку пекти

На гостину! Ух!
Чугайстер витягнув полонянку з ями і взяв очеретину в руку. Нявка заплющила жовті очі, вмліваючи: їй пригадалася чорна книжка, яку викрали її товаришки якось із торби подорожнього, що блукав лісом, а в ній жахливий малюнок: величезний білий чугайстер, настромивши нявку на патичка, пече її на вогнищі; довгі зелені коси звисають до землі, просто у вогонь, от-от спалахнуть, а чугайстер сумними очима спостерігає, наче й дійсно жаліє бідолашну жертву. Чугайстер помацав, чи гострий очеретяний шампур, чи ще треба його підгострити, і підніс до нявчиного живота. Тканина на білій сукні натяглась, утримуючи гостре жало, з усіх сил захищаючи тонку, ніжну шкіру.

- Чугайстре! - почувся зненацька низький хрипкий голос, аж чугайстер випустив з долоні нявку, і вона, вдарившись головою об землю, широко розплющила очі. - Чугайстре, віддай мені бранку! Віддаси бранку, я тобі вівцю приведу!

Чугайстер повернув голову й подивився на невчасного нявчиного оборонця. Вся поросла чорною шерстю, невідома істота була схожою на великого пса, що ходить не на чотирьох, а на двох. Виставивши жовті ікла, чудовисько, здавалося, глузливо посміхалось, а в кутиках його губів зібралася тягуча слина.

- Геть! - рикнув чугайстер, знову простягаючи руку до нявки, яка вже почала було потроху відповзати від берега в напрямку лісу. - Ти хто такий?

- Я - хованець, - мовило сміливе чудовисько, що було втричі менше за чугайстра. - Я на поді сиджу, дім стережу.

Капловухий хованець підійшов ближче, непомітно затуляючи нявку собою. Чугайстер насупив кошлаті брови.

- От і стережи дім, а до мене не пхайся!

- Чугайстре, я тобі чесну угоду пропоную: нявку міняю на вівцю. У вівці і м’яса більше, й поживніше воно.

- Геть звідси, малеча! - заревів чугайстер, підносячи білий кулак. Один палець на його долоні був такий, як ціла нявчина нога.

- Ну, як знаєш, - знизав плечима хованець, змикаючи гострі ікла на широкому білому зап’ясті.

Чугайстер заревів од болю на такій високій ноті, що вухо нявчине навіть не розрізнило звуку: круглими очима вона дивилася, як її здоровенний, сильний, страшний кривдник безпорадно розтуляє рота. Й у цей момент нявка відчула, як їй щось тицяється в спину, підштовхуючи в напрямку лісу.

- Тікай, дурепо! - почула вона низький голос хованця. - Чого стоїш, як засватана?

І нявка нарешті побігла.
* * *
Втікачі зупинилися під розлогим дубом, не в змозі відсапатися, хованець - висолопивши довгого рожевого язика, нявка - хапаючи себе тонкими прозорими руками за груди. Хованець чухав собі спину, де видертий жмут кошлатої шерсті лишив на шкірі круглу лисинку. Розчепіривши пальці з довгими твердими кігтями, він спробував розчесати скуйовджену шерсть, аби прикрити таке неподобство, та це йому ніяк не вдавалося. Нявка гляділа на нього з ледь помітним блиском у жовтому оці.

- Ти звідки взявся? - спитала вона, прокашлявшись.

- А нізвідки. Гуляв собі берегом.

Хованець сів під гіллякою, дістав маленького гребінця й почав методично розчісувати кошлаті кучері.

- Ти чорний, як чорт, - мовила нявка, задумливо спостерігаючи, як супутник намагається причепуритися. Чорні кудли стирчали в різні боки й не хотіли влягатися, скільки гребенем не чеши, а лисинка зробилося ще помітнішою.

- Ти гадаєш, якщо коси зелені, то ти не від чорта? - звів червонуваті очі хованець.

- Я не від чорта! Нявки не від чорта!

- А від кого ж? - хованець вдесяте розчесав манишку в себе на грудях, і стала вона така пишна, як грива в лева.

- Ну... - розгубилась нявка, захоплена зненацька важким запитанням, її тремкі пальці, що обіймали стовбур, почали швидко награвати на ньому одній їй чутну мелодію.

- Не знаєш! - торжествував перемогу хованець. - От я тобі розповім, щоб ти, дурне дівча, бува не зганьбила себе в пристойній компанії! Ото на початку світу, коли ще людей не було, а було тільки небо, земля й вода, сидів Бог на великій хмарі, а Чорт літав попри нього. Бог був дуже заклопотаний, бо він саме розмірковував, як облаштувати землю, а Чорт страшенно нудився. Отож Бог йому й каже: лети до землі, каже, до великого синього моря, вмочи палець у море й стріпни позаду себе. І тоді постануть із бризок тобі товариші. Чорт полетів до землі, знизився над великим синім морем і, як був він дуже жадібний, умочив у воду цілу руку. Як почав тріпати Чорт рукою, як почали з бризок вискакувати бісенята: водяники, болотяники, лісовики, польовики, русалки, нявки, морські люди та всілякі інші духи, то заселили вони землю ще перш, ніж Бог створив людину. Отак.

- Значить, і духи від чорта, - спитала нявка, - і чудовиська від чорта?

- Від чорта.

- І хвороби від чорта?

- Від чорта.

- І відьмаки, мерці, вовкулаки від чорта?

- Від чорта, - підтвердив хованець.

Нявка замислилась. На небо вилетів темний птах з великими крилами, заслоняючи місяць, і голосно крякнув. З землі озвалася луна й понеслася лісом від дерева до дерева. Птах покружляв над верхівками голих дерев, не знижаючись, і полетів помалу на захід.

- А чого ж тоді, - спитала нарешті нявка, - одні людям шкоду роблять, а інші добро?

- А хто це людям робить добро?

- А от ти, домовик, хіба не робиш людям добро?

Хованець погладив себе по круглому черевцю, почухав за вухом.

- Домовик - істота лінива. Сидить на поді, їсти просить, і то все тільки несолоні страви. А як господар солону принесе - злоститься й посуд б’є. Хіба це не шкода?

- А якої шкоди нявки людям можуть завдати? Тільки й того, що хлопців на танок заманюємо, бо в нас пари нема.

- Е, ні, - заперечив хованець, - якби хто не мав при собі часнику або ж оделяну, ви б його з собою забрали!

- А от і ні, а от і ні! - закричала нявка. - Ми беремо тільки тих, що самі до нас просяться!

- Аякже! - вперто не погоджувався хованець.

- Закладемося? - опекла його бурштиновими очима нявка.

- На що? - здивувався хованець.

- У тебе господар є?

- Є... А він тут до чого?

Хованець підвівся з-під дерева, струсив із себе налиплий сніг, як пес воду, потупцяв на місці. В лісі вже повністю стемніло, але місяць великою ясною кулею вилетів на чорне небо і сіяв світло поміж чорне зимове гілля, та ще світились у пітьмі жовті нявчині очі.

- Закладемося, - вигукнула нявка, - що я йому добру долю прикличу?

- Ти прикличеш? - недовірливо й насмішкувато скривився хованець. - Ой, дівча, дівча, яке ж ти кумедне!..

Нявка гордовито підняла плече, та за кущем раптом шаснула тінь наполоханого їхніми голосами звіра, зеленокоса відстрибнула вбік - і з плеча впала майже прозора тканина білої сорочки, оголюючи тіло. Зніяковіла нявка вхопила комір рукою, припасовуючи його на місце, прикриваючи свою прозору, холодну, звабливу шкіру. Хованець недвозначно плямкнув, підсміюючись, і нявка ще більше знітилася, опускаючи грайливі великі очі.

- А побачиш! - труснула головою вона. - То як, б’ємося об заклад?

- А б’ємося! - не витримав хованець чіпких обіймів азарту й простягнув космату лапу. - Даю тобі три дні!

- Чотири! Веди мене до свого господаря, маю перше на нього поглянути!
* * *
Нявка стояла в головах великого ліжка. Місяць, уже майже повня, світив у вікно, і їй добре було видно і темне коротке волосся, що чітко вирізнялося на тлі сірої в півтемряві подушки, і широкі брови, насуплені на бозна-які сни, і тонкий, мов вирізьблений, ніс.

- Гарний у тебе господар! - зітхнула нявка.

- Не про твої зуби! - відтяв хованець. - Хотіла на нього дивитися - дивись, а руками - зась!

Нявка нахилилася над сплячим і поклала йому тонкі пальці на скроні, її долоні були такі прозорі, що крізь них просвічувалася смаглява шкіра сплячого та дві довгі зморшки, що розітнули чоло. Кінчиками пальців виграючи на шкірі сплячого, нявка, здавалося, проникала в його сни, втручалась у їхнє дійство, і тоді змінювався несподівано вираз обличчя сплячого, з замріяного ставав неспокійним, тоді напруженим, стискалися болісно вуста, та вже нявка розгладжує довгі зморшки на лобі, і сплячий видихає затамоване повітря й зручніше вмощується на подушці.

Губи нявки швидко-швидко заворушилися, вимовляючи неясні слова. Хованець прислухався.
Як підеш через місток,

У далекий лісок,

Там дуби покручені,

Там річки повисохлі,

Там за кожним кущем

Дві жарини очей.

Ти у них не гляди,

Ти до них не ходи,

Голосів не слухай,

Затуливши вуха.

Стежка в’ється вужем,

Ось і хатка уже.

Відчиняйте двері

Господарю!
І нявка, підстрибнувши до стелі, гупнула щосили ногами об долівку, аж сплячий завовтузивсь у ліжку, от-от прокинеться, але шептунка поклала йому холодну долоню на чоло, провела обережно по тріпотливих повіках, забираючи неспокій, прикликаючи сон. Чоловік на ліжку затих, і брови його розгладилися.

Хованець сердито спостерігав за чаклунським дійством, вперши підборіддя в округлі груди. Нявка вирвала в себе довгу зелену волосину, відкинула покривало на сплячому, оголюючи смагляву руку, й обережно обв’язала волосиною йому зап’ястя. Волосина обкрутилася навколо зап’ястя тринадцять разів.

- Ти що робиш? - засичав хованець, несвідомо простягаючи космату руку до сплячого господаря.

- Тс-с-с! - приклала нявка палець до вуст. Вона накрила сплячого знову покривалом. Потім провела долонею по його чолі, стираючи спогад про свою присутність у його сні.

Хованців господар глибоко зітхнув і повернувся на лівий бік.
Розділ II
СЕАНС ПСИХОАНАЛІЗУ
У кімнаті світилася єдина тьмяна лампа, що стояла на широчезному письмовому столі, старому й трохи обшарпаному, але червоного дерева. Над столом на гвіздку, одинокий серед великої голої стіни, висів старий якутський шаманський бубон, на якому вгадувалися напівстерті обриси розгалуженого дерева, оленя, веселки та маленької людини, що піднімається з землі на небо. За столом сидів немолодий сивий лікар.

Двома ліктями на столі, де старі подряпини переплелися химерними візерунками: обриси начебто Південної Америки перекривали собачу морду, а ікла собачі, здавалося, от-от вхоплять за хвіст ледь окреслену щуку, - лікар слухав монотонний жіночий голос.

Жінку звали Мар’яна. Вона лежала на твердій лікарняній отоманці, застеленій дірявим, але чисто вибіленим простирадлом. У ногах простирадло було охайно загорнуте, аби жіночі розтоптані чобітки на низьких підборах не замастили його. Ледь помітно рухалися її тонкі вуста. Жінка говорила.

Лікар, утупивши погляд у темне волосся, коротке й таке густе, що коло коренів зовсім не просвічувала шкіра, замислився про своє. На столі помалу крутив касету старенький магнітофон.

Лікар дослідив оком темні жіночі скроні, де шкіра була тонкою і сухою, як пергамент, дві ниточки блідих вуст - і спустився до помережаної дрібними зморшками шиї. Око йому зачепилося за велику чорну родимку, що визирала з-за комірця блакитної блузки. Чи він і справді колись кохав цю немолоду вже жінку? Чи його і справді колись дражнила чорна родимка? Він не міг нічого пригадати.

Жінка говорила повільно. Лікар давно збирав записи своїх пацієнтів, мав цілу колекцію касет, дбайливо розшифровував їх, бо кожне розплутане речення лягало в основу його наукової - чи антинаукової? - праці. Що завадило йому показати цю працю англійському професорові, який так настирливо запрошував на конференцію? Ні, кортіло захищати дисертацію вдома - дисертацію безперечно непрохідну. Тільки не міг бідака-науковець передбачити, що, подавши автореферат у ВАК, зажене себе в пастку: з одного боку, ВАК тягнув і тягнув справу з захистом, щопівроку вигадуючи нові перепони - недостатню кількість друкованих статей, неналежне обгрунтування практичного застосування методик, викладених у науковій праці, еt сеtеrа, еt сеtеrа, еt сеtеrа. З іншого боку, йому почали погрожувати, вимагаючи працю навзамін можливості спокійно дожити старість. Довелося знищити всі чернетки, стерти з комп’ютера всі файли, можна сказати, розібрати комп’ютер на складові, щоб і пам’яті там не зосталося про псевдонаукову роботу. Він лишив тільки одну копію - там, де ніхто не повинен її шукати...



Тепер, сидячи за столом і вимушено слухаючи свою пацієнтку, він підсвідомо занотовував у голові все, що могло підтвердити чи спростувати теорію, сформульовану ним. Чи придасться йому колись це знання? Чи придасться воно комусь узагалі? Він зітхнув і сумно й болісно глянув на свою пацієнтку. Жінка говорила.
* * *
Цей сон - він такий реальний! Зрозумійте мене правильно. Я б не прийшла до вас, якби не жах. Я не в силі з ним боротися сама. Зрозумійте мене. Я боюся, що це хвороба. Може, її вже пізно лікувати...

Знову наснилося море. Іду берегом. Пусто. Ранок. Ноги провалюються в пісок - такий, знаєте, теплий і дрібненький. Попереду на піску в’ється вервечка ледь помітних слідів. Я ступаю слід у слід, ніби це така гра. Придивляюся до відбитків, хочу вгадати, хто це міг пройти переді мною берегом, щоб море ще й досі не злизало його сліди. Час від часу око натрапляє на камінці й мушлі... Це нічого, що я такі подробиці розповідаю? Просто, зрозумійте, мені цей сон снивсь уже стільки разів, що я знаю кожну дрібницю...

Раптом на піску яскрава пляма - блищить чи то шматочок скла, чи то фольга від сигарет. Я пробую відкопати ногою, але не вдається. Тоді я нахиляюся, простягаю долоню, вже майже беру блискучу річ до рук.

Вухо вловлює сторонній звук. Я повертаю голову. На мене мчить машина. Здоровезний джип - широкий, як танк. Світить фарами просто в очі - яскравіше, ніж сонце. Я відступаю, тоді повертаюсь і біжу. Ноги провалюються в пісок, але тепер він уже не здається теплим і ніжним, а зимним і цупким. Знаєте, якщо гуляти ввечері по пляжу, коли вже сіла на землю темрява, вода тепла-тепла, а пісок - бр-р-р-р...

Біжу вздовж берега. Пляж кінчається і починаються кущі. Нога вже намацала коротку шорстку траву, випалену сонцем. А джип майже поруч, я відчуваю теплий подих мотору й запах бензину. Не хочу озиратися. До кущів, у яких можна сховатися, лишилося зовсім трошки. Ось перша гілка хльоснула мене по плечах. Я занурююсь у гущавину, розводжу гілки руками.

Переді мною розстеляється море, а під ногами - круча, з якої падати й падати! Море синє-синє, якоїсь неприродної синяви. Знаєте, воно вже не на море схоже, а, скорше, на синє озеро - спокійне і безкрає і водночас небезпечне. Стою ногами на самому краєчку кручі. Ззаду - всім тілом чую - насувається джип, встромивши світло фар мені в спину. Спереду - п’ятдесят метрів стрімкого падіння. Раптом мене штовхає твердий метал. Я роблю останнє зусилля й стрибаю у воду.

Добре пам’ятаю цей момент. Я у воді. Вода чомусь не синя, а зелена, але прозора. Я ніби збоку бачу, як тіло моє чеберяє ногами, загрібає руками, прагне вихопитися на поверхню. Тільки я не можу. Я не можу піднятися вгору. Вода тримає мене, у мене холоне серце, я починаю шалено битися в зимних хвилях, розтуляю рота, щоб крикнути - і прокидаюся.

Зрозумійте мене. Сам по собі цей сон - не такий уже й жахливий. Зранку я, стоячи під теплим душем, пригадую його й дивуюся, чого вночі мене так цупко тримали пальці страху. Але ж... Він повторюється. Я не можу з цим боротися. Це якась маячня. Я вже на вулиці почала нервово озиратися, якщо засигналить машина, а коли здалеку бачу джип, у мене просто віднімаються кінцівки.

Випишіть мені сильне заспокійливе. Дуже сильне. Будь ласка. Випишіть мені що-небудь, доки я остаточно не з’їхала з глузду. Ви повинні мені допомогти. Ви мені винні хоча б це.
* * *
Сивий лікар уже пам’ятав цей сон ледь не дослівно. Понад усе він хотів би допомогти жінці, стерти з пам’яті сни, змусити їх піти геть, але цього він зробити вже не міг. Якби сон стосувався тільки Мар’яни, тоді інша справа, але у вуха йому ніби хтось кричав: цей сон - застереження тобі! тобі!

І лікар нічого не міг уже вдіяти: він, особа посвячена, колишній шаман, після повернення додому відгородився від світу, зануривсь у науку не живу, а паперову, захотів пов’язати два види знання в одне, бо вірив, що одне не може жити без другого, - і тоді несвідомо втратив зв’язок зі світом, що давав колись йому силу. Зрадив! І ось зараз світ вислав йому “чорну мітку”...

Лікар підвівся з-за столу, змушуючи себе не піднімати очей на старий якутський бубон, що висів на стіні, підійшов до дверей і ввімкнув верхнє світло. Воно спалахнуло так сильно, зжираючи напівтемряву кабінету, що жінка міцніше заплющила очі.

- Мар’яно, на сьогодні досить.

- Так, встаю, встаю, - вона зробила зусилля, щоб піднятися. - Випишіть мені що-небудь, будь ласка.

- Я випишу, - і він підсунув до себе бланк рецепту.

Жінка квапливо підвелася й попростувала до виходу. На порозі, торкнувшись долонею ручки дверей, вона завагалася й повернула голову до лікаря.

- До побачення, - сказала вона.

- Бувай, Мар’яно.

Двері відчинились і зачинились, і лікар провів очима довгі міцні пальці, що затрималися на лутці. Він посидів хвилин десять, про щось розмірковуючи, тоді навіщось зняв зі стіни старий шаманський бубон, покрутив його у руках, повісив на місце. Почав ладнатися додому.

Двері відхилилися без стуку. Лікар підвів голову від “дипломату”, в якому щезли папери зі столу, і глянув на непроханих гостей. Обидва вони вдягнені були в чорні довгі пальта з великими плечима реглан, зі стоячим комірцем, обидва в чорних шкіряних рукавичках. Темно-русяве волосся, стрижене дуже коротко, темні холодні очі на червоних від зимового холодного вітру - аж занадто червоних - обличчях. Всією своєю статурою, виразом недобрих очей вони схожі були, як брати. - Я вас слухаю? - мовив лікар сухо.

- Диск де?

Лікар стенув плечима. Він змучився, не міг більше боротися. Стільки разів виживав - у прямому значенні цього слова - за своє життя, що тепер просто не лишилося сил. Господар кабінету повернувся спиною до прибульців і заплющив очі.

Двоє защепнули клямку на дверях і підійшли до нього впритул.

- Диск де? - повторив перший. Потім кинув другому: - Пошукай тут.

Той відчинив шафу, вивалив із неї папери, касети, якісь коробочки, книжки. Так само висипав вміст усіх шухлядок письмового столу.

Лікар не рухався, не обізвавсь і словом - думав про жінку, яка щойно пішла від нього. Він жалкував, що ніколи їй так і не подякував за все, що вона зробила для нього. Вона була єдиною людиною, до якої можна прийти серед ночі, а вона, слова не мовивши, відступила б від порогу, пускаючи в хату, і зробила би все, що її попросиш.

Не знімаючи рукавичок, непрохані вечірні гості робили свою справу швидко й обізнано. Розпороли крісло, потім лікарняну отоманку, зірвали з підлоги килим і простукали старий, розсохлий паркет, відсунули шафу з її звичного місця, навіть зірвали фіранки з вікна - хоча навіщо їм фіранки? Скоро обшукали лікаря, видобувши з його кишень паспорт, ключі від помешкання, біло-синю пачку дешевих цигарок, запальничку. Не пропустили жодного сантиметра кабінету. Врешті вони мали змиритися з поразкою.

- Диск де?

Били його довго й зі знанням справи. Він мовчав, ніби перенісся раптом на двадцять років тому, коли його били часто і зі знанням справи. Знав, які саме удари ідуть один за одним, був готовий до кожного з них, і його тільки час од часу дивувало, наскільки їхні рухи передбачувані. Лікар не чинив спротиву: у свої шістдесят років він виглядав на сімдесят, і тіло його дедалі менше слухалося господаря.

Нарешті двоє зупинились і знову всадовили лікаря в крісло. На тілі його не було ні крові, ні видимих ушкоджень, але він знав, як стікає кров’ю зсередини. Кожен орган болів, ніби в нього забили цвяшок. Тільки навіть ті рани загоюються, це він теж знав. Життя і смерть тотожні одне одному, - вчив його колись якутський шаман Мічилла. Злиття життя й смерті - єдиний шлях бути з самим собою...

- Диск де?

Лікар дивився на них широко розплющеними пустими очима, стуливши щільно вуста. Сам відчував, які напружені, стягнені в нитку його зморшкуваті вуста, які вони білі й сухі. Чому, чому він не встиг подякувати єдиній людині, котра лишилася йому вірною? Колись він, неофіт, крізь біль тіла повернув у непам’ять усе минуле життя. Після посвячення він, мов немовля, мусив навчитися наново ходити, говорити, ковтати їжу. Більше не впізнавав власного імені - як і того другого імені, яке мав би пам’ятати краще за своє... І тепер він не встигає сплатити старий рахунок! Мати-Хижа-Птиця, простягни мені своє крило!

На нього дивилася цівка пістолета з накрученим на неї глушником.

- Іди ти під три чорти, - повільно сказав він до неї.
Розділ III
РЕДАКЦІЙНЕ ЗАВДАННЯ
Якщо ви, читачу, гадаєте, що життя застигло в невеличкій районній лікарні, де підтята нічними жахами немолода вже жінка на ім’я Мар’яна вимолює допомогу у свого лікаря, а лікар сидить за письмовим столом, розширивши незрячі очі й міцно стуливши вуста, ви не знаєте життя! Так, зима, зима, навіть сніг притрусив сірі українські дороги, навіть мороз упав на спустошену, приспану землю, але життя вирує!

Редакція газети “Речовий доказ” розташована була у вузенькому провулочку на київських пагорбах, що колись пишалися своїм статусом над Подолом, і тому кожна зима ознаменовувалася льодяною гіркою просто на підході до редакції. Що тільки не робив двірник: і піском посипав, і сіллю, - та на ранок гірка блищала льодяною корою, як нічого й не було. “Раніше впадеш - раніше план на зиму виконаєш”, - говорили співробітники, злітаючи на тому місці, що найбільше до цього придатне, з гірки й - де ті гальма! - влітаючи в розчахнуті двері редакції.

Редакція невеличка. Тільки заходите - потрапляєте в довгий коридор. Праворуч - двоє дверей: відділ реклами та відділ новин. Ці двері завжди відчинені, бо саме тут відбувається найбільше руху, саме тут сновигають люди, саме тут можна почути нервові крики в телефон:

- Знімай рекламу з номера! В такому вигляді реклама не піде! “Скороходець - Взуємо всю країну!” - що це означає? Скільки платить? Та хай їм грець, тим грошам!..

З другого кінця кімнати лунали не менш роздратовані крики:

- Що це за фотографії мені принесли? Що це за пивні плями? Знову пиво на роботі? Ми ледве дискети останнього разу відчистили... Повиганяю всіх до біса, алконавти!

Але продовжимо наш тур редакцією. Якщо не звертати праворуч, а піти прямо, то коридор виведе нас просто до кімнати жіночої та чоловічої гігієни, як це прийнято було називати за радянських часів на великих виробництвах, а в наші часи вільної моралі це - просто ванна й туалет, причому спільні і для чоловіків, і для жінок. У туалеті води перманентно нема, але унітаз - королівський трон, що стоїть на високому постаменті - три сходинки! - викладеному блакитними кахлями. Коли сидиш на такому унітазі, в віконце по ліву руч видно маленький двір, у літі зелений, хоч і трохи запорошений, бо в Києві без порохів не буває, а у зимі - чорно-сірий, як ворона.

Після туалету можна нарешті разом із коридором повернути ліворуч і потрапити в святая святих редакції: в кабінет головного редактора. Не те, щоб головний редактор викликав у співробітників особливий пієтет, але справа в тому, що ділив він свої угіддя з бухгалтерією, яка двічі на місяць виписувала вічно голодним журналістам аванс і зарплату, а час від часу - і премію, і коли в певні дні головбух виходила в довгий коридор, тримаючи перед собою картонну коробку, де вертикально рядочком стояли не такі вже й тоненькі конверти, в редакції відбувалося заворушення, і всі прудконогі, невловимі зазвичай кореспонденти разом опинялися на робочому місці.

Отож, закінчимо наш імпровізований тур редакцією й повернемося до відділу новин, бо саме там зараз відбуваються найцікавіші події. Навшпиньках ми підходимо до прочинених дверей, щоб не наполохати журналістів, які гаряче про щось сперечаються, тільки дарма: танком під’їдь - вони нічого не почують і не помітять. Гляньте на них: розпашілі обличчя, очі з хворобливим блиском, руки миготятьу повітрі, коли тісно словам і емоціям.

Нас цікавить он те маленьке дівчисько, коси руді, стрижка коротка, спідничка, як у школярки, але хай вас не обманює зовнішній вигляд. Насправді це дівчисько вже двічі було одружене. Як звати? Ми забули вас представити? Ліно, - шановний читач. Шановний читачу, - Ліна. Прошу, потисніть одне одному руки.

- Надзвичайно приємно, - неуважно кидає Ліна, потискаючи вашу руку, й одразу повертається до перерваної розмови. - Замовне убивство? Це кого замовили, головного лікаря маленької районної лікарні? Не смішіть мене!

Поки вона свариться з редактором відділу новин, який веде і кримінальну хроніку також, давайте просто поспостерігаємо за нею. Вона жвава й метка, як білка. Коли вона розмовляє, допомагаючи собі маленькими білими руками з твердими нігтями, не покритими лаком, вона трошки схиляється уперед - як учителька, яка намагається втовкмачити класу правило скорочення приголосних в українській мові та якій уривається вже терпець. Вона так само і ходить: тіло її вже десь попереду, а ніжки тридцять четвертого розміру безнадійно відстають.

Розмовляє вона дуже голосно. Кричить? Ні, не кричить. Це просто вибух емоцій, втілений у голосі. Вона постійно сперечається, але начальству доведеться з цим змиритися, якщо воно хоче втримати журналіста, який пропхатися може в найтоншу, найменшу, найнесподіванішу шпарину.

Ліна говорить до немолодого повнуватого редактора, а той, однією рукою збиваючи попіл із сигарети, а іншою клацаючи мишкою комп’ютера, захищає честь редакції, як може.

- Вальтер Тадейович хоче сказати, - чуємо ми голос Ліни з ледь помітною ноткою роздратування, - що головний лікар районної лікарні назбирав стільки грошей, що за них варто було влаштовувати замовне вбивство?

- Поїдь і подивись усе на місці, - глухо звучить голос Вальтера Тадейовича, поляка за походженням, інтернаціоналіста за переконаннями. - Він не був просто лікарем. Кандидат наук, купа публікацій у закордонній пресі...

- Чому ж тоді в районній лікареньці?

- Оце ти поїдеш і взнаєш. Що нам іще в кримінальну хроніку впхнути? Автомобільний наїзд на песика на вулиці Леонтовича?

- Песик лишився живий...

- Тим паче. їдь. Це цікавий матеріал. Він був цікавою людиною. Кажуть, сидів із сімдесят третього року...

Ліна потроху переймається запалом редактора. Спеціальність, на яку Ліна вступила в аспірантуру, - політологія, тому всі свої журналістські матеріали вона обов’язково підводить під яке-небудь політичне питання - щоб читач не надто розслаблявся.

Вона з глухим “гух” викидає на стіл чорну сумку на довгому ремінці і починає хапливо ховати в неї чотирнадцять різноманітних ручок, вісім олівців, диктофон, що вже на ладан дихає, кілька касет, комп’ютерні дискети, блокнот - розхристаний і з величезною плямою від кави на обкладинці, з написом унизу: “Тобі подарував блокнот в надії на... А вийшло - от!..”, помаду брунатного кольору, не зовсім чисте дзеркальце, чорний мобільний телефон - ув окреме відділення, під змійку, пляшку води: без води вона не житиме, а на самий верх - гребінець із виламаним зубчиком.

У цей час у кімнаті розгоряється щоденна війна за кавоварку. Справа в тім, що перша година добігає кінця, і голодні журналісти, клацаючи зубами, поглинають нехитрі свої бутерброди, але кава!.. Кавоварка розрахована рівно на одне горнятко. Над столиком, на якому стоїть кавоварка, вивішений перелік прізвищ у чіткому порядку: на отримання кави введено віковий ценз. Вальтер Тадейович, найстарший працівник у кімнаті - як за віком, так і за посадою, - вже давно напився кави й відкинувсь у кріслі, спостерігаючи у вікно метушню горобців, його заступник сьогодні на виїзді (запалення хитрості), тож не претендував на законом йому поставлену кружку кави, і черга скоротилася на одну людину, але решта журналістів, стріпуючи ніздрями, вдихали запах свіжозвареної кави і готові були одне одному горлянку перегризти за гарячу, темну, пінну, гірку, запашну рідину. Що казати про Юрася Булочку, який у переліку стояв безнадійно останнім!

Двадцятидвохрічний випускник журфаку, з вічним блиском в очах і плямистим рум’янцем на щоках, Юрась Булочка щодня скаржився Господу на свою нелегку долю. Мало того, що в переліку, на безрік приклеєному над столиком із кавоваркою, він значився останнім; він був останнім, коли роздавали пухкі конверти з зарплатнею; він був останнім, коли Вальтер Тадейович приносив два запрошення на виставку “Сорок обертів”, де “Українська з перцем” презентувала новий товстостінний штоф - мов із козацьких часів, “Столична” - баскетбольні змагання, а “Калганівка”, як завжди, красунь-дівчаток у майже невидимих сукнях; він був останнім у черзі на презентації, відкриття, ювілеї, творчі вечори - всюди, де пахло смачненьким або, ще краще, міцненьким. Ніколи не щастило Юрасеві Булочці: першим він був лише в черзі на скорочення штатів, чим неодноразово погрожував колективу Вальтер Тадейович, коли в черговий раз зранку знаходив під своїм столом пусті пляшки від пива “Оболонь”.

- Люди, майте милосердя! - молитовне зводив очі Юрась Булочка. - Мені в банк на інтерв’ю треба за півгодини! Тобто, бути вже там за півгодини. Дайте кави, перш ніж віддасте мене на поталу фінансовим акулам!

- Геть від столу, - шипіли старші колеги. - В гастрономі кава без обмежень.

- Люди, хоч ковточок! Вмираю від спраги! Чуєте, як хрипить у горлі? Може, останні хвилини мого життя тануть, і нема до кого прихилитись у такий момент!

Ліна, повісивши сумку собі на плече й запхнувши одну руку в рукав зеленої дублянки, підскочила до столика з кавою.

- Скоро, скоро дайте сьорбнути. Кримінальна хроніка чекати не може.

Черга миттєво розступилася.

- Лійочко, сонечко, секундочку...

І враз у вільному фаянсовому горнятку, що мало форму миші з довжезним носом і чорною пимпочкою на самому його кінці, завирувала кавова ріка.

- Люди! Благодійники ви мої! - вибухнув розпачем Юрась Булочка. - А що ж я? Про мене ви подумали?

- Потім, потім! - махнула рукою Ліна. - На мене мертвяк чекає...

І Ліна, з четвертого разу потрапивши лівою рукою в другий рукав дублянки, підскочила до столу Вальтера Тадейовича.

- Шеф, яка машина вільна? Чим я їду?

- А нема нічого вільного. Тільки Юрасик. Ю-ра-си-ку! - покликав Вальтер Тадейович. - А йди-но сюди, голубе.

Юрась Булочка, на мить відвернувши гострого носа від запашної кави, подивився на начальство.

- Ну? - похмуро спитав він, не очікуючи нічого доброго від солодкого голосу шефа.

- Ти статтю про козятинську мафію здав?

- Ну?

- Який матеріал зараз пишеш?



- В банк їду. Замовна стаття.

- От і добре. Спочатку в банк, а потім, - Вальтер Тадейович обернув усміхнене обличчя до Ліни, - Ліночку завезеш у Рябокінь.

- Це що за рябий кінь такий? - вирячив очі Юрась Булочка.

- Рябокінь - це районне містечко. Там, де головного лікаря вколошкали. Ясно?

- Ясніше не буває... - Юрась глипнув на Ліну невдоволено. - Знову її везти? Все, вихідним можна сказати “прощавай”...

Ліна, виваливши на стіл половину бебехів, віднайшла брунатну помаду й товстим шаром змастила вуста. Вона хотіла змахнути всі речі зі столу знову собі в сумку, коли погляд її упав на гребінець із виламаним зубчиком. Ліна покрутила його в руках, а тоді через усю кімнату пожбурила у відро для сміття.

- Один-нуль на користь відра, - повідомив журналіст, відповідальний у даний момент за кавоварку, коли гребінець приземлився за двадцять сантиметрів од відра.

- Поїхали, - кивнула Ліна Юрасеві Булочці, зашпилюючи дублянку.

- Вона й у банк зі мною? - спитав недовірливо Юрась у Вальтера Тадейовича.

- І в банк, Юрасику, і в банк, - відповів шеф, хитро звужуючи очі. - Ви тепер - одне ціле: ниточка з голочкою.

- В готелі можна поселитися окремо?

- Готелю, Юрасику, я тобі не обіцяв. Якщо в Рябоконі знайдеш готель, честь тобі й хвала! Я тобі навіть проживання оплачу.

Ліна стояла в дверях, нервово притупуючи ніжкою. Розкуйовджене волосся вже було в польоті. На столі Вальтера Тадейовича розривався телефон, але ніхто не звертав на нього уваги. Першою не витримала Ліна. Одним стрибком, як відправлений у ворота футбольний м’яч, вона опинилася біля столу й зірвала трубку. Дві хвилини вона слухала уважно, і на обличчі її читалася ціла гама емоцій. Нарешті, прикривши трубку рукою, вона звернулася до Вальтера Тадейовича:

- Шефе, а ви були праві! І в хаті головного лікаря, й у кабінеті - ну, я про вбивство в районній лікарні, - схоже, щось настирливо шукали...

Вальтер Тадейович сердито зблиснув оком.

- А я тобі що торочив? Вимітайтеся двоє звідси!


Розділ IV
СОН
Сонце важко піднімалося з-за обрію. Щойно почали тьмяно зеленіти верхівки старих височезних сосон, а внизу чорні стовбури висвічували червоним від жаркого багаття, що коло нього грілася дивна парочка: чорна кудлата істота й майже прозора дівчина в білій сорочці. Зеленокоса дівчина запхала руки ледь не в огонь, але долоні її лишалися просвітчастими й холодними, її супутник сердито шкірив жовтуваті ікла.

- От ти скажи мені, я тобі хіба не говорив? - запитав хованець, бо це був саме він, на що нявка пирхнула зневажливо:

- Лишися мене!

- Ні, стій, кажи: я тебе не попереджав?

- Ниє й ниє, набрид до сказу! - розтулила білі губи нявка. - Я чим винна?

- Той старий чоловік... Якби не ми... Якби не ця твоя ідея...

- А тобі що до того чоловіка? Хто він тобі? Яким боком нас стосується?

- Він... я тобі зараз скажу, яким боком! Він... просто безпосередньо стосується! Він...

Зненацька нявка дмухнула на вогонь, загасивши його миттєво, й зникла за сосновим стовбуром, тільки сорочка майнула. Хованець ширше розплющив червонуваті очі.

- Ляж! - шикнула на нього нявка.

- Чого ти?

- Ляж спершу, бовдуре!

Хованець нарешті випростався на землі, на чорній прогалині у снігу, зливаючися з нею кольором. Десь удалині вчувався приглушений тріск гілля, але хованцю ніяк не вдавалося вловити, з якого саме боку долинає звук.

- Кого ти побачила? - тихо запитав він у нявки, не підводячи голови.

- А гляди вперед і трохи праворуч... Бачиш двох чорних, червонопиких?

Висунувши тонкого носика з-за стовбура, нявка кивнула в невідомому напрямку. Гілля тріщало тихше й тихше. Двоє, про яких торочила нявка, віддалялися. Хованець, що він так і не спромігся нікого розгледіти, запитав:

- Хто вони?

- Опирі.


- То чого ти перелякалась?

- Вони йдуть від того чоловіка...

- Як ти знаєш? - спитав хованець.

- Я це чую... І до кого йдуть - теж чую...

- До кого ж?

- До жінки, - мовила нявка, мерзлякувато обіймаючи себе руками. - Нам треба за ними...

- Навіщо?

- Я знаю, що треба... Ходім.

І вона перша почала продиратися крізь хащі. Дзвінке гілля, здавалося, проходило крізь неї, навіть сорочки не чіпляло, та хованця, який понуро шкандибав позаду, покручені пальці кущів смикали боляче й безжально.

Одразу за лісом починалася перша вулиця містечка, зовсім безлюдна. Випірнувши з-за дерев, нявка й хованець ступили на розбиту асфальтову дорогу, вкриту сніжним місивом, і рушили в напрямку одноповерхової хати під низьким пласким дахом. Двоє чорних, не озирнувшись, зникли за замкненими дверима хати.

Боязко нявка й хованець підійшли до вікна. Незасунені фіранки відкрили їхнім поглядам велику кімнату, по-сільському облаштовану, в якій уже давно не жили: рожевий тиньк із простим візерунком під стелею потріскався у багатьох місцях, розсохлись і здибилися дошки на підлозі, розповзався від часу обрус на столі. Та не це затримало погляди нявки й хованця: вздовж протилежної од вікна стіни стояли два ліжка з високими перинами. На ліжках, просто зверху на покривалах, лежали двоє, вкриваючись чорними пальтами. Сонне сонце вповзло в кімнату, і їхні обличчя запалали в ранішньому навскісному промінні нездоровим червоним кольором.

- Що далі? - спитав хованець.

Мовчки нявка тричі обійшла навколо хати, зазираючи в усі вікна й мугикаючи собі щось під ніс. Хованець, сівши на дерев’яну лавку на подвір’ї коло занедбаної криниці, недовірливо спостерігав за нею. Нявка зупинялася під кожним вікном і, заглянувши в нього, клала руки на варцаби, ніби замикаючи вікно, й шепотіла закляття, до якого хованець не дослухався. Нарешті вона зупинилася перед порогом і розкинула руки, поклавши долоні на лутку. Її вуста знову рухались; хованець не хотів слухати, але все одно чув:
Стою під порогом,

За порогом дорога,

При дорозі криниця,

В криниці водиця.

Замикаю водою

Хату з бідою.

Ні живий, ні сновида,

Не зайди і не вийди!

Спи!
І нявка плюнула собі під ноги й високо й дико стрибнула, і з нею стрибнули зелені коси й пелена сорочки.

- Нічого не вийде! - рикнув хованець.

Нявка рвучко обернулася до нього, і хльоснули коси об одвірок.

- До вечора має стати!

- Навіщо?

- Маю план...

Хованець похитав головою. Позіхнувши, він підставив примружені очі дрімотному сонцю й витягнувся на лавці. Лавка підступно зарипіла й почала хилитися набік, але, в останню мить утримавши рівновагу, заклякла, і з нею завмер хованець.

Слабке проміння запалювало розкуйовджену шерсть, і вона червоно світилась, і потріскували волосини, мов займуться зараз веселим багаттям. Нявка підійшла до хованця й поклала долоню на кошлатий бік, але одразу ж її відсмикнула, несподівано обпікши пальці об гаряче.

- Ходи? - мовила вона.

- Та йду вже... - промимрив хованець, зістрибуючи з лавки, яка гойднулася на підгнилих ногах і впала набік.

Занедбана дорога, котра підступала до крайньої хати, за рогом повертала праворуч і потроху перетворювалася на звичайну сільську вулицю між високими парканами, перед якими посаджені були вишні й черешні; на воротях де-не-де навіть висіли поштові скриньки, та газети з них не стирчали: чи то рано було ще для газет, чи то ніхто їх і не передплачував, а скриньки лишилися з давніх часів.

З-під одного паркану вигулькнув зненацька великий рудий кіт, наполохавши нявку, й вона сахнулась убік. Кіт фиркнув зневажливо й заскочив на високу зелену огорожу.

Вулиця закінчилась, і почалося майже справжнє місто. Бруківка стукотіла під хованцевими довгими міцними кігтями, аж часом озиралися поодинокі перехожі, не розуміючи, звідки долинає звук. Нявка миготіла попереду, дріботіла босими прозорими п’ятами, безтілесна й невагома, і хованцю тим важче було нести тяжке велике тіло, що легше й упевненіше бігла нявка. Вона проскакувала повз людей, обдаючи їх запахом вітру, лісу, й деякі з них замріяно втягували носами повітря, вчуваючи подих далекої ще весни.

Стара ратуша вискочила з-за рогу зненацька, де її зовсім не чекали, наїжачилася залізною важкою брамою.

- Як ми сюди втрапимо? - спитав хованець свою легконогу супутницю.

- Там є віконце, підвальне, я знаю де.

І нявка, оббігаючи ратушу, почала рахувати маленькі заґратовані вікна, які зиркали на неї майже з-під землі. На восьмому вона зупинилась, поклала долоню на вогку холодну штабу ґрат і спробувала підняти її догори. Штаба наче й хитнулась, але не піднялася.

- Поможи ж мені! - гукнула нявка.

Хованець обома долонями схопив штабу й рвонув догори. Та вискочила з неглибокої дірки і, не витримавши ваги хованця, відірвалася зовсім. Хованець гепнувся, притискаючи штабу до грудей.

- Дурню ти патентований! - не втрималася нявка. - Легше треба, легше. Там ще одна така.

Вилетіла й друга штаба, і нявка штовхнула віконну раму, яка легко відчинилися. Зеленокоса зістрибнула всередину. Хованець незграбно поліз за нею, пропихаючи грубе тіло в дірку, що утворилася, коли зникли дві штаби іржавих ґрат. Заплющивши очі, він скочив у півтемряву.

Кам’яна підлога гухнула, і пішло відлуння довгим коридором. Нявка обернулась і загрозливо потрусила маленькими кулачками.

- Тихше не міг? - сердито спитала вона. - Тут живе сон... - вона значуще підняла вгору тонкий гострий пальчик і ступила в густий морок коридору. Хованець рушив позаду. Його кігті відбивали бадьорий ритм на сірому камені підлоги.

Попереду зблиснуло віконце майже під стелею, і праворуч од нього відхилилися двері, ласкаво запрошуючи гостей досередини. Нявка просочилась у щілину, хованець незадоволено смикнув за ручку, збільшуючи отвір.

- Хто тут? - спитав хлопець у білій сорочці й червонім жупані, напівлежачи на широчезному ліжку з високою різьбленою спинкою.

- Сон, нам потрібна твоя допомога, - сказала нявка замість привітання.

Сон обернув до неї біле обличчя.

- Сідайте, - мовив він, указуючи на два стільці, присунені до вузького старовинного столу. Хованець обережно відсунув стільця спершу для нявки, тоді для себе й сів, розглядаючи кімнату з низькою стелею. Кутки кімнати були заплетені павутинням, хоча в старій ратуші давно вже не опалювалось і температура була така ж, що й надворі. Сон примружився: - То з якого дива ви до мене?

Нявка розправила пелену сорочки, сіла рівно.

- Є жінка, якій загрожує небезпека...

Сон слухав нявчину плутану розповідь про покинуту хату під лісом, про двох чорних, які лежать на перинах, про замкнені вікна й двері - замкнені водою, але стече помалу вода, і стече разом із нею закляття, - про чоловіка, якому вже не допомогти, і про жінку, яку ще можна встигнути попередити... Слухав уважно, розгладжуючи білими руками буйні й так само білі кучері. Хованець на його тлі виглядав чорним, як вуглик із печі, аж йому стало незручно за свою кошлату шерсть, що могла б придатися й чортові, і за свої червоні пекельні очі.

- Я вам не допоможу, - раптом промовив сон.

- Чому? - на два голоси вигукнули нявка й хованець.

- Я вам не допоможу, - і сон надовго замовк.

Павуки під стелею ритмічно снували тонке мережане павутиння, і на хованця почала накочувати втома. Повіки зробилися важкими, вже несила було їх розтуляти. Підперши долонями велику кудлату голову, заплющуючи повільно очі, хованець бачив, як те саме відбувається з нявкою: спостерігаючи за павуками, нявка почала тихенько розгойдуватись у кріслі, наспівуючи на мотив колискової, і хованцю почало здаватися, що її зелені коси насправді не коси, а ковдра, в яку нявка загорнулась і над якою літають прозорі клаптики снів.

Несподівано сон заговорив.

- Я ходжу до неї ледь не щоночі. Вже кілька місяців ходжу. Вона слухає мене, але не розуміє. Що я ще можу вдіяти? Вона повинна не тільки чути мене, а й розуміти, тоді я зміг би їй допомогти. Тепер люди мене взагалі мало слухають. Ця слухає, а не розуміє - тільки шукає, як мене позбутися... Я вам не допоможу.

- Спробуй іще раз! - нявка притисла тонкі руки до грудей. - Спробуй іще раз! Прошу тебе! Вона повинна тебе зрозуміти!

- Я спробую. Востаннє.

Сон підвівся з ліжка, простягнув руку до стелі і зняв з неї малу павутинку. Дмухнув у неї, й перед нявкою і хованцем на мить промайнуло обличчя переляканої жінки, потім двоє чорних із хижими очима, великі колеса, які нестримно крутилися. Сон обережно сховав собі павутинку за пазуху, знову сів на ліжко. Тоді, солодко позіхнувши, щільніше запнув червоний жупан і ступив до вікна.

- Вона ще спить, і я попереджу її. Востаннє! - крикнув він, зникаючи на вікном.
Розділ V

следующая страница >>


izumzum.ru