Ти ніколи більше їх не побачиш. Це востаннє. Ну ж бо! - polpoz.ru o_O
Главная
Поиск по ключевым словам:
страница 1
Похожие работы
Название работы Кол-во страниц Размер
Я ніколи не переймаюся тлумами, а лише однією людиною. Якби я дивилася... 1 39.73kb.
Не словом єдиним Етюди оптимізму: Ісус ніколи не посміхався, Ленін... 1 28.92kb.
Природні заповідники України 1 91.95kb.
Ось І ще одні веселі канікули пролетіли на крилах теплого І ласкавого... 1 86.16kb.
У лінійних алгоритмах і в алгоритмах із розгалуженням кожна команда... 1 65.89kb.
Іслам наймолодша світова релігія. За даними всесвітньої ісламської... 1 226.77kb.
Серійні самогубства матерів в Полтавській області – плоди ювенальної... 1 44.35kb.
1. Про історію і передісторичне жите 1 391.92kb.
Один з найяскравіших зразків української екзистенційної прози повість... 5 581.16kb.
Та відпливло дитинство золоте 1 31.67kb.
Найвизначнішою історико-архітектурною пам’яткою Брідка є Дмитрівська... 1 52.37kb.
Методичні вказівки до другої частини модуля «Філософія» для студентів... 1 206.07kb.
1. На доске выписаны n последовательных натуральных чисел 1 46.11kb.

Ти ніколи більше їх не побачиш. Це востаннє. Ну ж бо! - страница №1/1





Олександр Шевченко

СНІГОВИК
“Ти ніколи більше їх не побачиш. Це востаннє. Ну ж бо!”

Вона майже безперервно повторювала це, як мантру, останні півгодини. Прагнучи заспокоїтися, вислизнути з чорних обійм депресії, а заразом і переконати себе, що її згода приїхати на роковини насправді не таке вже й ідіотське рішення, попри скиглення нинішнього чоловіка та власні сумніви. Можливо, це переконувало її сумління—здебільшого мовчазне, холодне й розсудливе, і подекуди жорстоке—точнісінько, як вона сама. Останніми днями, втім, совість була поблажливою. Лукаво посміхаючись і блимаючи небесно-голубими янгольськими оченятами, вона стверджувала: “Не можна, Інно, бути такою немилосердною до цих старих людей. В них більше нікого не залишилося… окрім тебе. Дякуючи твоїм же зусиллям. Але ж ми з тобою не звірі? Забудьмо про яблучко та яблуньку. Можливо, насправді вони не такі й погані… Не такі, як їхній син. Ти навіть ніколи й не намагалася з’ясувати це, і майже нічого про них не знаєш. Чим ці старі можуть зашкодити тобі, а тим більше ЗАРАЗ? Отож… Вони обидва скоро вріжуть дуба, так чи інакше. То може, підемо на поступку? Вшануймо пам’ять разом з ними? Востаннє. Що скажеш?”

Це запитання вона почула у своїй голові, вивудивши з поштової скриньки зім’яту телеграму зі штемпелем села, назву якого знала, й усього лиш кількома словами: “ДИТИНКО ЗАПРОШУЄМО РОКОВИНИ НЕ ВІДМОВ ЧЕКАЄМО.” Щось було у цьому лаконічному формулюванні; воно завадило стиснути пальці в кулак, перетворивши на безформну паперову кульку останнє матеріальне нагадування про минуле. Воно примусило замислитися. Ні, не жалкувати, не картати душу спогадами—Бог свідок, Інна до цього часу не відчувала ані крихти каяття. Все було п р а в и л ь н и м. Таким, як і повинно бути. Вона стала вільною. Відносно, звісна річ, проте все пізнається в порівнянні. Дихала на повні груди. Вона нарешті мала поруч того, кого хотіла—сильного, незалежного й далекоглядного… самця. Чудова комбінація. Що ще?

Але вона замислилася. Безглуздо, пришелепкувато, знову відмотувати плівку назад після усих змін, що увійшли до її життя… І ризиковано. Та все ж, коли минули три дні вагань, порівнянь і міркувань, Інна зважилася. Вона знала, що зробить це. Хотіла зробити. Рішення було чітким і впевненим—як і те, перше. Вона зробить це… і покінчить з цим.

Її чоловік так не думав. Він пригадав усі можливі епітети, якими зазвичай характеризують не дуже розумний крок. Спробував виглядати ображеним. Нагадав про снігопади, що, за попередженнями синоптиків, з кожним днем ставатимуть дедалі сильнішими. Насамкінець вирішив ставити якісь погрозливі умови, або-або… і був розбитий по всіх пунктах. Він ще недостатньо вивчив її рішучість. Коли Інна Савенко щось розпочинала, на її шляху не залишалося нічого, що могло зашкодити завершенню справи. Її перший, Ростислав, переконався у цьому занадто пізно…

Але зараз, нервово смикаючи на засніженій трасі кермо придбаної за Ростову страховку “славути”, вона почала ставити під сумнів логічність того, що робить.

Судіть самі: зривається зі своєї теплої трикімнатної квартири за тиждень до Нового року, бере відгул на два дні за власний рахунок, кидає свого нинішнього чоловіка, який нестямно її кохає, і мчить крізь заметіль дорогами Черкащини до батьків чоловіка колишнього—покійного. На роковини. Коли вже все втихло і владналося. Є клепка в голові? Якийсь інший, тремтячий і слабкий голосок у глибинах свідомості радив розвертатися прямо зараз і спробувати пошукати її десь на виїзді з Києва. Проте Інна чудово усвідомлювала, що цього не зробить. Не в її принципах повертати, коли більшу частину шляху пройдено. Інколи зайві роздуми там, де треба діяти, можуть бути згубними. Кому, як не їй, знати про це?

І все ж, думала, роздратовано ганяючи движок приймача по всьому діапазону і не знаходячи нічого, окрім шуму й тріску—який дідько мене туди несе? Я їду, щоб… що? Щоб вшанувати пам’ять Роста? Можна було зробити це не виходячи з квартири, рюмкою горілки й кількома сумними фразами пошепки. Шкода, любий, що склалося саме так… Ти ніколи мене не розумів… Дякую, що помер швидко. Для цього? Ні… Не те. Невже їй дійсно шкода двох стариганів і ця авантюра—не що інше, як символічне вибачення? Дурниці. Вони їй абсолютно чужі. Тоді…

Щось веде мене туди, майнуло в думках—неначе заворушився шматочок криги всередині мозку. Ось так. Коли я взяла ту телеграму…

—Та що за паскудство!—вигукнула Інна у замкнутому просторі кабіни, розлючено трусонувши головою, і каштанове волосся пружньо розметалося по плечах.—Що ти верзеш?

Так, спокійніше. Їй, сильній і впевненій у собі жінці, не до лиця істерики. Саме спокій завжди був найкращим помічником. Ось, вже краще. І ніякої більше маячні про потойбічність. Вона їде тільки через те, що сама цього захотіла, і жодна жива людина (не кажучи вже про мертву) ніколи більше ні до чого її не змусить. З цим було покінчено рівно рік тому, амінь.

О шістнадцятій сутінки майже остаточно поступилися місцем ранній зимовій ночі, і фари перетворили зграї сніжинок на міріади зірок, а “славута” немов би стала космічним кораблем, що мчав їм назустріч зі швидкістю світла. Лише вогні поодиноких зустрічних машин порушували повноту ілюзії. Інна знову взяла почуття під контроль. Справді, нічого надзвичайного не відбувається, і попереду також не виникатиме жодних проблем. Просто в ній досі живе крихітна жаринка смутку, що все довелося вирішити саме таким чином—і давайте будемо вважати це істинною причиною поїздки. І ті почуття, що їх вона продемонструє перед колишніми родичами, будуть цілком справжніми. Перебільшеними, але справжніми. Ось так це і відбудеться—вони зустрінуться, згадають минуле, Інна послухає їх жалібних голосінь, вип’ють, а завтра зранку вона поїде звідти назавжди й надалі в неї не буде жодних причин повертатися. Та й навряд чи старі доживуть до наступних роковин. Скільки ж це їм зараз? За вісімдесят, здається… В будь-якому разі, ця їх зустріч буде останньою.

Інна Савенко заусміхалася.

Синоптики не брехали—сніговій ледь не з кожною хвилиною все більше втрачав прозорість. Чорні кістяки дерев перетворилися на суцільні темні стіни обабіч шосе. Прочитати жоден з написів на дороговказах не вдавалося, але вона добре пам’ятала дорогу. Не те, щоб дуже часто навідувалася сюди… але все одно гадала, що чудово орієнтується. Кілометрів із десять залишається, не більше. Он там, подалі, має бути АЗС, а за нею потрібний поворот. Далі дорога в’юниться аж до самісінького села. Аби тільки не замело її зовсім. Застрягнути на останньому відрізку було б просто знущанням.

Але, коли ліхтарі заправки розчинилися позаду і не залишилося нічого, окрім непроглядного мороку та роїв навіжених білих комах, що кублилися у потужних променях фар, її знову почав обіймати страх. Навколо не горіло жодного вогника. Темрява сторожко залоскотала своїми щупальцями і її душу. І знов на кіноекрані свідомості попливли запитання: а чому це старі вирішили її запросити? Чому після смерті Ростислава їх ставлення до неї не змінилося? Хіба не невістка завжди в усьому винна? Інна в той час розраховувала на те, що свекруха прокляне її, що кинеться видирати патли волосся, що відмовиться повірити у нещасний випадок. Вона чекала ускладнень. Нічого подібного не сталося. Батьки Роста сприйняли все… смиренно? Так. Смиренно і спокійно.

Чому?


Може тому, що знали, що рано чи пізно вона знову опиниться в їх руках?

Може, їм все відомо?

—Ні,—Інна вдруге вимовила це вголос, сама до себе, але цього разу незворушно, і головою похитала так, як реагують на відверту дурницю.—Нічого вони не знають. І ніколи не знатимуть.

Ось тоді вона й помітила вогник. Один-єдиний, жовте око далекого ліхтаря, і відразу всі тривоги випарувалися, як краплина води з розпеченої сковороди. Інна посміхнулася. Кінцева зупинка, востаннє. Праворуч промайнув похилений дороговказ, і вона знала, що на ньому вказано. КАДАВРИЩЕ. Чудова назва для цих місць. Скоріше б покінчити з усим і забути, як страшний сон…

За дві хвилини село відкрилося перед нею. Вірніше, лише та частина села, яку вдавалося розрізнити у майже цілковитій пітьмі. Лампа ліхтаря під напівкруглим залізним ковпаком, єдине джерело світла окрім фар “славути”, ритмічно похитувалася, і жовта пляма ковзала по снігу, час від часу вихоплюючи обриси хатин. У жодній не світилися шибки. Навіть у хаті батьків Ростислава, а вона стояла найближче, і крейдяні стіни відсвічували моторошною білиною. Дорога впиралася у величезні кучугури, і проїхати через них годі було й мріяти. Діставшись таким чином межі можливостей машини, Інна полишила теплий салон й опинилася під січним снігом, замислена й дещо спантеличена.

Де ж усі?

Можливо, економлять електроенергію, і тому лягають спати раніше. Дуже розумний підхід… але їй що робити? Хоч би зустріли…

Угу. Чи не забагато честі для вбивці їх сина?

Здригнувшись від несподіваності цієї думки й люто рипнувши зубами, вона нахилилася до керма й кілька разів натиснула на клаксон. Монотонний, гучний стогін прокотився навкруги незримими схилами, перекриваючи виття вітру; цей звук, такий звичний у бетонних хащах столиці, тут видався зовсім неприроднім. Приблизно так має ревти жива істота, у жасі рахуючи останні секунди до смерті, але не полишаючи відчайдушних спроб врятуватися…

Коли Інна вже ладна була голосно завищати від власних думок, що вилися навколо нахабною комарнею, в хатині спалахнув вогник.

Ледве не засміялася від полегшення. Бісові шкарбуни, сплять, а вона тут трохи не сконала від жаху. Ну нічого, дівчинко, далі піде легше. Один вечір, і все, а завтра втечемо звідси, не озираючись. Треба зробити це—хто зна, можливо, старі дійсно підозрюють щось, і це запрошення… це як випробування. Вони хочуть подивитися, чи не занадто щасливою стала Інна Савенко через рік після трагедії. Ну що ж, їй не важко буде зіграти роль вдови, що покірно несе свою скорботу крізь час. Вони нічого не знають про її нинішнє життя, нічого, окрім поштової адреси. І для них же краще.

Крізь сліпучі жмені білих пластівців вона побачила, як відчинилися двері хатини, викинувши на сніг ще один шматок світла. Чиясь згорблена постать з’явилася там, вийшла з сіней і завмерла нерухомо. Інна закліпала очима, фокусуючи зір. Якого біса? Чого вони там стоять? Допоможуть їй сьогодні перелізти через ці кляті кучугури, чи ні?

—Дитинко…

Міцна долоня лягла їй на плече, й вона не стрималася—скрикнула голосно, відскакуючи убік, уже не в змозі витримувати це постійне нервове напруження. Господи, ну коли ж це закінчиться?! А чоловік, що опинився в неї за спиною, так і закляк з піднятою рукою. Вона впізнала його—Нестор, батько Ростислава. Низенький, угодований, якимось дивом всунутий у завузьку засмальцовану фуфайку; тінь від безформної вушанки ховала його дрібні поросячі оченята, і єдиною частиною обличчя, яку Інна виразно бачила, були товсті неголені щоки.

—Ви?—вирвалося. Старий зробив крок до неї, і рука знову торкнулася її плеча.

—Приїхала,—хрипло промовив Нестор із відчутним задоволенням у голосі. Інна проти волі кинула короткий погляд назад, до хатини. Згорблена постать стояла на тому ж місці. Горпина, мати її покійного чоловіка. Щось неправильне було у всьому цьому—в повітрі, у темряві, в їх нерухомості. Чорт, та все неправильно!! Якого хріна тут взагалі робити?!

Але все ж знайшла сили відповісти:

—Я… не могла не приїхати.

—Не могла,—погодився Нестор, знов зрушаючи з місця.—Ми раді бачити тебе, дитинко. Ходім.

Оминувши її, пішов уперед, й Інні нічого не залишалося, як замкнути дверцята й рушити слідом. Звідкилясь узялася протоптана між снігових заметів стежинка, яку до того чомусь ну ніяк не вдавалося розгледіти. Ступаючи нею, вони повільно піднялися на схил, де всілася ця древня кособока хатина. Інна бачила, що стара Горпина так і стоїть, звісивши руки уздовж тулуба й не рухаючись. І ще щось поруч з нею… Біле й товсте… Сніговик?

—А ми увесь день тебе виглядали,—прохрипів Нестор, не озираючись.—З ранку чекали… Жінка каже—“забула про нас, не приїде… або ж справ у місті багато, не зможе”. А я їй—мовчи, дурна, наша доня не з таких!

Наша доня…

Зупинившись на мить, аби перевести подих, Інна позирнула через плече. Її машина під довгошиїм жовтим ліхтарем чомусь нагадала великого звіра, забитого мисливцем-професіоналом заради спортивного інтересу й полишеного напризволяще. А якщо до завтра її зовсім замете снігом, і виїхати не вдасться?

Вдасться. Замовкни. Все буде добре.

Вони наближалися до хатини. Зблизька проступили риси Горпининого обличчя—маленького, темного й зморшкуватого. Вона посміхалася. Посміхався і сніговик, що стояв поруч—три снігові кулі, поставлені одна на одну. Руки-гілляки. Зелене заіржавіле відро на голові. Ніс-морквина. Два вугіллячка замість очей. І широченна, виведена чимось червоним посмішка, від якої Інні стало зле. Глянувши на Горпину, яка нарешті поворушилася й зробила крок назустріч, зводячи руки у вітанні, запитала:

—Що це таке?

—Та то сусідські діти зліпили,—прокректала стара, тремтяче її обіймаючи й тягнучись вустами до Інниної щоки.—Я їх попросила. Сумно нам з Нестором… Ой, доню, які ж ми раді, що ти до нас завітала! Що не забула нас, і Ростика нашого…

—Я теж рада, мамо,—відказала, не відчувши жодних докорів, коли вуста випустили на волю це звернення. Хай запам’ятають її доброю жінкою, ввічливою і порядною, і хай це розвіє всі їх сумніви, якщо такі ще є. Цю гру вона теж виграє.

—Та ходімо вже,—невдоволено пробурмотів Нестор.—Час на стіл збирати, стара.

Вони розступилися, пропускаючи гостю вперед, й Інна попрямувала до дверей. Але перш ніж увійти в освітленні сіни, не могла не кинути швидкий погляд праворуч, на ледь помітний у мороці силует. Колодязь.


Цокає старий годинник. Три гасниці у різних кутках ллють пульсуюче жовте світло. Потріскують дрова в печі. Краплини води, одна за одною, падають з рукомийника в алюмінієвий тазик. Три кошеняти здивовано дивляться на неї з календаря п’ятирічної давнини. На кожному кроці під ногою риплять дошки. У повітрі запах ладану та плавленого воску.

“Немає жодного гостя, окрім мене”, подумала вона. “Чому вони не запросили нікого з села? Чому тільки я?”

На порожньому, але вкритому скатертиною столі—портрет Ростислава. Досить старий, на ньому він сфотографований незадовго після демобілізації. Теж дивиться на неї.

—Ой, доню, ти почекаєш трішки, доки ми з Нестором вечерю зберемо?—Горпина заметушилася по світлиці.—Ми ж не знали, коли тебе чекати, то й вирішили, що хай краще не холоне…

—Звісно, мамо. Почекаю. Може, вам допомогти?

—Ні-ні, дитятко! Ми швиденько. А ти лягай поки що, відпочинь з дороги, їхала ж Бо зна скільки.

—Та ні, я…

—Стара вірно каже,—насуплено кивнув Нестор, збиваючи сніг з валянків та відкидаючи шапку.—Ти лягай. Зараз все зберемо й тебе покличемо. Є нам про що згадати…

Не чекаючи інших заперечень, Горпина підхопила її під руку й повела у крихітну кімнату поруч із кухнею. В ній були тільки шафа з подряпаним дзеркалом, кипа ганчір’я на стільці й застелене ліжко. Старечі руки стягнули з неї пальто, а потім рішуче підштовхнули Інну до постелі.

—Відпочинь трохи, люба. За кілька хвилин вечерятимемо.

Інна покірно опустилася на рипливе ліжко, дивлячись, як стара жінка зникає у дверях і завішує отвір фіранкою. Втома дійсно нагадала про себе, втім це, скоріше, було розумове виснаження. Понервувалася вона сьогодні, нічого не скажеш. Але ж бачиш, дурненька? Все гаразд. А як інакше? Чого ти чекала? Підступної змови двох стариганів? Може, думаєш, що вони тебе отруїти хочуть? Не смішіть мої капці, як кажуть в Одесі.

Заклавши руки за голову, вона лягла і стала прислухатися до звуків, що линули з кухні. Бряцання тарілок, дзенькіт виделок, тихесенька суперечка хазяїв стосовно чогось, порипування підлоги й шарудіння газет. Іннині очі заплющилися непомітно для неї самої, та вуха продовжували свою роботу. Пірнаючи в сон, вона все ж чула, як відсунули від столу стільці. Чула, як поставили на підлогу якийсь металевий посуд. Чула розмови й перешіптування, але не могла звільнитися від холодних і сильних обійм того, що зовсім не хотіло випускати її свідомість на поверхню.

—… спить?

—… любимо тебе.

—… хазяїне!

—… наше прохання…

—… червону, гарячу…

—… повернути…

—… морозе, морозе…

—… буде потому.

Щось текло, щось наповнювалось. Потім великі жадібні ковтки, що завершилися голосним сьорбанням. Воно стихло саме тоді, коли Інна рвучко підхопилася на ліжку, якусь секунду гарячково орієнтуючись у часі й просторі. Потім завмерла, зупинивши погляд розширених очей на завішеному фіранкою, освітленому дверному отворі. Прислухалася, але більше не чула нічого, окрім власного дихання та стогону вітру за вікном. Змовк навіть годинник. У хаті панувала цілковита тиша.

“Ти щось чула”.

“Мені наснилося”.

“Хай так. Але чому тоді так тихо?”

Кожне з припущень, яке Інна несміливо висувала, миттєво розбивалися вщент. Жодне з пояснень не працює. Можна, звісно, встати й зазирнути за фіранку… але чому так цього не хочеться? Що вона боїться там побачити?

“Може, те, що й привело мене сюди”.

Не дивлячись на прохолоду переляку в грудях, ця думка її розлютила. Коли вже звільниться од відчуття, що нею досі хтось керує, спрямовує і штовхає на вчинки? Цього більше не буде, ніколи не буде! Саме з цієї причини вона розбила голову Ростиславові, цьому нездарі, молодшому від неї на п’ять років, зате із замашками справжнього диктатора, цьому егоїсту, який зробив її своєю річчю, ціпним песиком без власної думки, і який сподівався насолоджуватись цим вічно!

Рука сама собою вчепилася у квітчасту тканину й відсунула її вбік.

Вони сиділи за столом, обидва. Нестор і Горпина. Сиділи перед портретом свого сина, відкинувшись на спинки стільців і звісивши руки між колін. Скляними очима дивилися в обличчя один одному і не ворушилися. Вони нічим не були схожі на мертвих—хіба що білиною шкіри, яка зараз майже зливалася із скатертиною. Із калатаючим у шиї серцем Інна повільно обійшла стіл двічі, вдивляючись у їх лиця, сподіваючись зафіксувати хоч якийсь рух. Нічого не змінювалося. Зупинившись коло Нестора, обережно простягла руку й торкнулася пальцем його щоки. Палець залишив ум’ятину, як у нагрітому долонями пластилині. Це був труп.

Виск зажеврів десь у горлі, набираючи сили й децибелів, й обома долонями Інна заліпила собі вуста, аби не дати йому народитися. Ні, не кричи, будь-ласка, не кричи! Це нічого не змінить. Все, що треба, це якнайшвидше скочити в машину і рвонути звідси до бісової матері…

Червона краплина. На скатертині.

Ноги із задоволенням підкосилися, але вона не збиралася падати—лише сторожко присіла навколішки, кидаючи нервові погляди на мертвого Нестора, й тремтячими пальцями підняла краєчок білого настільника. Вона побачила дві металеві миски, приставлені до ніг хазяїв, заляпані всередині червоним, і глибокі прорізи на їх зап’ястях. Рука Горпини під столом навпроти неї закостеніла в хапаючому жесті. Рука хазяїна все ще стискала ніж.

—Господи,—прошепотіла вона, повільно відповзаючи геть. Що ж утнули ці старі дурні, у яке багно її занурили? Там, у мисках, мало бути набагато більше крові… Куди ж вона поділася? ЩО ВОНИ ЗРОБИЛИ?

“Справді хочеш знати?”

“Ростиславе?”

Тук-тук. Тихий стукіт у шибку.

М’язи ніг напружилися, підводячи її у вертикальну позицію. Коли поверхня стола опинилася на рівні очей, вона побачила. У вікні навпроти.

Сніговик дивився на неї з вулиці. Він замріяно похитувався взад-вперед, як заводне курчатко з її дитинства, якому забули накрутити пружину. Морквина з рівними проміжками цокала у скло.

“Люба моя…”

Інна не витримала. Вона закричала, завищала, залящала як різана—здавалося, що голосові зв’язки порепають від перевантаження. Вона знала, що ніхто її не почує, бо зараз тут навкруги нікого немає, але випускала у цьому лементі увесь свій жах, страх перед майбутньою смертю і всю образу на несправедливість буття. Ні, не так, тільки не так, як це може відбуватися з нею, як це взагалі може відбуватися у цьому світі?!

“А ти впевнена, що зараз знаходишся у своєму світі?”

Крик як відрізало. Відштовхнувшись від стіни, вона побігла до дверей, полишаючи за собою кімнату з двома знекровленими мерцями. Не слухай його. Ще можна врятуватися. Потрібно тільки дістатися до машини. Та й як сніговик може їй зашкодити? Як, заради Бога?!

Зупинилася, лише вхопившись за дверну ручку. Непогана можливість дізнатись про це—відчинити зараз двері, якщо він стоїть якраз по той бік. Але… які варіанти? Вона не збирається сидіти у цій хаті всю ніч. В усьому цьому клятому селі. Вона має втекти. Перемогти ще раз. Востаннє.

Але за дверима нікого не було. Інна вийшла в обійми хльосткого вітру, навіть не згадавши про пальто. Зараз чи ніколи. По оцій стежці—і вперед, на вогник далекого ліхтаря, з усією можливою швидкістю. Він не вженеться. Не зможе. Зосередитися… Як там у бігунів? На старт… увага…

Сніговик грайливо визирнув з-за рогу хатини.

Увесь приплив сил зійшов нанівець. Схлипуючи, Інна побігла навколо іншого боку хати, ковзаючись на крижаній кірці та стираючи плечем крейду зі стіни. Наволоч, як він це робить, як?! Невже вона не зможе виплутатися?

Добігла до рогу і стрибнула вперед, зціпивши зуби й виставивши кулаки у відчайдушній люті, готова молотити ними цей кусень мерзлої води, якщо доведеться. Не довелося. Цього разу сніговик опинився далеко від неї—тепер він стояв під ліхтарем. У кількох кроках від машини. І ще вона відчувала на собі його погляд—переможний.

“Бажаєш ще побігати, Інночко?”

—Тебе немає,—прошипіла Інна, рушаючи вперед. Ноги самі понесли її зі схилу, повільно, але рішуче.—Тебе немає, ти гниєш у землі, мерзотник, я сама розтрощила тобі череп!! Залиш мене у спокої!

Сніговик мовчав. Ліхтар над ним хитався з боку в бік, ганяючи пляму світла між живою і мертвим. Озирнувшись, Інна побачила, що подолала половину шляху від хати до машини. І поки розмірковувала, чи варто зараз ризикнути й щодуху чкурнути до авта, як біла потвора сама зрушила з місця. Вона не йшла, не перекочувалася—а їхала вперед, збиваючи перед собою снігову піну, спочатку повільно, а потім все швидше. І прямувала якраз до неї. Інна побачила, як руки-дрючки виставилися вперед, начебто збираючись схопити її.

“Я не давав згоди на розлучення, кохана”.

—Ні, будь ти проклятий!—закричала вона й щодуху побігла назад до будинку. Цей чоловік ніколи її не отримає, краще вона сама вкоротить собі віку… Ніколи… ніхто… не буде… нею командувати…

“Я вже тут. Неподалік. Відчуваєш?”

—НІ!!!—Інна не помітила, як повз неї промайнула хата. Вона мчала вперед, нічого не розрізняючи залитими слізьми очима, не відчуваючи землі занімілими ногами і не чуючи навіть власних думок за оглушливим гупанням кровотоку в скронях. І зупинилася тільки коли обидва її коліна розбилися вщент об цементне кільце колодязя.

Вона падала.

“Насправді це він падав сюди. Я стояла біля лави, підставляла відра, у які він заливав воду. Хтось збирався митися. Нестор пішов до сусідів, Горпина була на кухні… А я дивилася на воду, що розхлюпалася навколо колодязя. Вона вже почала підмерзати, на дворі було мінус десять… І коли він нахилився за черговим відром, схопила обидві його ноги й укинула Роста туди, вниз. Він скрикнув лише раз, коротко—напевно, розбив голову ще до того, як долетів до кінця. Але не можна довіряти чоловікам. Я відправила йому вслід ще одне відерце, повне крижаної води. Й лише тоді побігла за Горпиною…”

Холоду води Інна не відчула—після п’ятьох ударів о цемент по її тілу розтеклося приємне оніміння. Вона зрозуміла, що досягла дна, тільки коли над її лицем на кілька секунд зімкнулася вода. Замружилася, закашлялася. Потім її знову підняло на поверхню, й Інна залишилася нерухомо дивитися у лілове кружальце неба, що сипало їй в очі білу крупу.

“Мабуть, я сплю…”, подумалося слабко за якийсь час. “Це все сон, не більше того. Дурнувате каяття підсвідомості. Насправді ж все було не так! Хіба ні? Мені потрібно прокидатися. Я повинна прокинутися!”



Неясний чорний силует похилився над колодязем. Хвилину непорушно вдивлявся у глибину. А потім голова сніговика м’яко з’їхала з тулуба і полетіла униз, залізне відро гулко билося об стіни, неначе церковний дзвін.
Ранком синоптики пообіцяли відлигу.