Теоретико-методологічні засади соціально економічного розвитку села - polpoz.ru o_O
Главная
Поиск по ключевым словам:
Похожие работы
Название работы Кол-во страниц Размер
Рішення тринадцята сесія VІ скликання від 10 січня 2012 року Про... 1 302.76kb.
Формування базових знань з питань формування та реалізації програм... 1 34.55kb.
Звіт Овідіопольської районної державної адміністрації про виконання... 6 1028.29kb.
Інформація про стан виконання програми соціально-економічного та... 1 65.23kb.
Рішення 30. 08. 2013р. №539 Про підсумки виконання основних показників... 1 151.43kb.
Колесова І. В модернізація фінансового механізму корпорацій як необхідна... 1 212.21kb.
Теоретико-методологічні засади трансформації земельних відносин в... 3 931.97kb.
Програма економічного та соціального розвитку карлівського району... 15 2060.13kb.
Зміс т Підсумки виконання Програми соціально–економічного та культурного... 1 325.89kb.
I. з питань соціально-економічного розвитку, бюджету І фінансів 1 164.76kb.
Рішення 21 березня 2012 року №75 "Про погодження Стратегічного плану... 1 79.39kb.
1. метрологія вступ. Основні терміни в галузі метрології 21 2674.1kb.
1. На доске выписаны n последовательных натуральных чисел 1 46.11kb.

Теоретико-методологічні засади соціально економічного розвитку села - страница №1/3

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ СОЦІАЛЬНО - ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ СЕЛА




    1. Теоретична сутність процесу соціально-економічного розвитку села

Соціально-економічний розвиток села належить до пріоритетних напрямів аграрної політики держави. Питання забезпечення соціального розвитку вирішуються на основі загальнодержавного законодавства, що визначає та формує характер аграрних реформ. Особливо важливе місце в аграрних реформах належить питанням закріплення кадрів на селі; подоланню слабкої мотивації до праці; створенню належних житлових та соціально-побутових умов у сільській місцевості та іншим. За своєю сутністю аграрні реформи покликані вирішувати зазначені проблеми соціального розвитку села та сприяти досягненню високої ефективності функціонування аграрного сектору. Проте трансформаційні процеси у вітчизняному секторі аграрної економіки протягом останнього часу не внесли якісних змін у виробничі відноси у широкому розумінні (відносини власності та управління, організація виробництва та праці), не забезпечили динаміку і напрями розвитку продуктивних сил. Незважаючи на окремі тенденції до зростання сільськогосподарського виробництва (2002-2006 рр.), стан аграрного сектору України характеризується наявністю багатьох проблем, що перешкоджають його ефективному функціонуванню, та відповідно соціально-економічному розвитку села.

Визначального впливу на функціонування аграрного сектору України завдає державна аграрна політика. Так, за період незалежності країни, політика у сфері сільського господарства спрямовувалася на ринкову трансформацію економічних процесів, подолання аграрної кризи, стабілізацію сільськогосподарського виробництва. Для реалізації зазначених цілей були проведені реформи аграрного сектору, головною метою яких стало досягнення ефективності виробництва шляхом перерозподілу землі [15]. В результаті проведення реформ здійснено приватизацію земель сільськогосподарського призначення, власниками якої стали близько 7 млн. селян, реорганізацію колгоспів та радгоспів у приватні структури ринкового типу. Водночас, сільськогосподарським підприємствам було списано боргові зобов’язання перед державою, знижено податкове навантаження, спрощено систему оподаткування, лібералізовано ціни на сільськогосподарську продукцію, закладено основи формування аграрного ринку [31, с.43]. Проте, проведені реформи не забезпечили повною мірою очікуваних позитивних змін в соціально-економічному стані села, а отже, зумовили наростання соціальних розчарувань серед селян, соціальної нестабільності, погіршення психологічного клімату. На основі узагальнення результатів досліджень вчених–аграріїв стає можливим виділення кола існуючих проблем сучасного села. Це такі, як низька розвиненість соціальної активності селян та громадської ініціативи; складна демографічна ситуація; занепад соціальної інфраструктури, побутового обслуговування селян; безробіття та низький рівень можливостей для трудової самореалізації на селі (особливо для молоді); недостатній рівень доходів; трудова міграція селян та, відповідно, відмирання і обезлюднення сіл; незадовільний стан соціального захисту селян; відсутність можливостей для розвитку особистості на селі; обмеженість інформаційного простору; низькоякісне життєве середовище; відсутність механізму соціального захисту та гарантій для осіб, зайнятих в особистих селянських господарства; руйнування національних традицій сільського способу життя, сімейних цінностей тощо.

Вырезано

Для приобретения полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com

В економічних дослідженнях досить часто у якості синонімів використовуються терміни “село” і “сільська територія”. Так, зокрема, за визначенням Організації з економічної співпраці та розвитку (ОЕСР), сільська територія - це місцевість, яка охоплює людей та інші ресурси суспільного ландшафту і дрібних населених пунктів за межами сфери економічної активності великих міських центрів, тобто позаміська периферійно розміщена територія, для якої характерна низька щільність населення [12]. На думку В.В. Юрчишина, під “сільською територією” слід розуміти складне і багатофункціональне природне, соціально-економічне та виробничо-господарське територіальне структурне утворення, яке характеризується сукупністю властивих йому особливостей [130, с. 4]. За міжнародними критеріями сільська територія - це громади із щільністю населення менше 150 жителів на км2 [72, с. 10], що може складатися з кількох сіл, селища або навіть невеликого міста в сільській місцевості [12, с. 263]. Виходячи з міжнародного підходу до визначення сільських територій, ряд російських вчених характеризують її через різноманітне поєднання природних та штучних ознак: тваринний та рослинний світ, сільськогосподарські угіддя та земельні ділянки, що не обробляються, багато унікальних об’єктів населених пунктів, а також глибоко укорінені соціальні та культурні традиції, які неможливо перенести в інші місця або відтворити деінде. Унікальність сільської території полягає у її здатності якнайповніше виконувати функції життєзабезпечення; вона є джерелом багатьох використовуваних людиною благ – природних ресурсів, місцем проживання, рекреаційним об’єктом, місцем асиміляції відходів та ін. [113, с. 24]. На основі аналізу існуючих позицій вчених слід вважати, що поняття “сільська територія” являє собою історично сформований елемент поселенської мережі, що пов’язує сукупність сільських населених пунктів (селищ, сіл, хуторів), та у порівнянні з терміном «село» має чітко окреслений територіальний зміст.

Продовжуючи дослідження процесу соціально-економічного розвитку села, яке ґрунтується на працях провідних вчених, варто зауважити, що досі не існує чіткого визначення цього терміну. У загальному розумінні соціальний та економічний розвиток по окремо термінологічно окреслені, внаслідок чого посилюється потреба у вдосконаленні методологічних та методичних підходів до формулювання комплексної проблеми дослідження соціально-економічного розвитку, особливо зважаючи на те, що це поняття розглядається переважно локально, без чіткої ідентифікації за змістом і суттю.

Соціальний розвиток переважно визначають як процес, у якому відбуваються суттєві кількісні та якісні зміни в соціальній сфері суспільного життя або окремих його компонентах – соціальних відносинах, соціальних інститутах, де одні соціальні явища змінюються явищами більш високого рівня або переходять на вищий ступінь свого стану (прогресивний розвиток), чи, навпаки, переходять на нижчий рівень (регресивний розвиток) [43]. У широкому розумінні поняття соціального розвитку завжди відображає аспекти, що пов’язані з умовами життєдіяльності людських спільнот, напрями політики, які спрямовані на її облаштування. Оскільки ці спільноти є головними суб’єктами і, водночас, об’єктами цілеспрямування виробничої та економічної політик, то соціальна сфера і економіка органічно взаємопов’язані і зливаються в єдине ціле у соціальній політиці. По відношенню до села, соціальний розвиток – це, перш за все, зростання рівня та покращання якості життя сільського населення.

Економічний розвиток - це незворотні, закономірні зміни у технологічному способі виробництва. Незворотність економічного розвитку означає передусім сутнісні (радикальні) зміни у структурі продуктивних сил та техніко-економічних відносинах, що розширює адаптивні можливості технологічного способу виробництва. Економічне зростання без урахування його зворотного характеру (економічного спаду) є складовою економічного розвитку, поступово нагромаджуючи для нього зміни, що зумовлюють появу сутнісних перетворень. Економічний розвиток безвідносно до певного типу економічної системи охоплює закономірності зміни лише тих її елементів, які є спільними для всіх соціально-економічних формацій.

Отже, є всі підстави погодитися з думкою, що рівень економічного розвитку, перш за все, залежить від органічної єдності продуктивних сил і техніко-економічних відносин, виявляється в глибині суспільного поділу праці, ефективності виробництва, домінуванні високих наукомістких технологій, інформатики, телекомунікацій, маловідходності та екологічній стійкості, гнучких формах управління і т. п. [43, с. 283]. Необхідно зазначити, що однією зі складових економічного розвитку є соціальна складова, яка є сукупністю елементів регіональної соціальної сфери, що впливає на господарський розвиток. Стан цієї складової оцінюється за такими показниками як рівень зайнятості, доходів і освіти, ступінь розвитку наукових досліджень, технологічність виробництва, соціокультурні установки, а тому соціальна відсталість певного регіону, зокрема, і сільського, чинить вплив на його економічний розвиток [34, с.53].

Відносно села як підсистеми суспільства, процеси соціального та економічного розвитку настільки взаємопов’язані та взаємовпливові, що їх не доцільно розглядати поокремо, особливо зважаючи на реструктуризаційні зміни, проведені у галузі сільського господарства. Такі зміни покликані одночасно сприяти розвитку як економічної, так і соціальної сфер села та забезпечувати високі стандарти життя сільського населення. Отже, соціально-економічний розвиток села слід розглядати як процес переходу відповідних сільських соціальних явищ (зайнятість, демографічна ситуація, спосіб життя, житлово-побутові умови, потреби населення тощо) на більш високий рівень якості шляхом зростання ролі економічних чинників.

В останні десятиріччя в аграрній науці спостерігається ототожнення соціально-економічного розвитку села переважно з розвитком соціальної інфраструктури. Остання розглядається як основний фактор сільського життєвого середовища [89]. Проте, найбільш справедливою щодо даного підходу є позиція М. Долгушина, який відмічаючи актуалізацію системного погляду на проблеми соціального розвитку села, зазначає, що їх не можна зводити до розвитку сільської соціальної та інженерної інфраструктури. Вони зачіпають не лише матеріально-економічні фактори, але й культурно-духовні інститути соціальної організації села. Внаслідок цього соціальні питання слід розглядати у взаємозв’язку зі всіма іншими проблемами сільського життя [38, с. 3]. У цьому ж контексті заслуговує на увагу думка В.О. Чигирина, який зазначає, що e новій системі аграрних відносин необхідно виокремлювати теоретичні підходи до села загалом, його структури та процесів, що у ньому відбуваються. У цій структурі особливе місце відводиться сільській культурі, яка поєднує світогляд, мораль, релігію, культуру сімейного та суспільного життя, домашнього (садибного) господарства, коректного (екологічно чистого) землеробства тощо [117, с. 153]. Зазначене ще раз свідчить про недоцільність «прив’язки» соціально-економічного розвитку села до соціальної інфраструктури. Ключовим елементом сучасного розуміння проблематики соціально-економічного розвитку на селі є зміщення акцентів з розвитку на мету, яка повинна у кінцевому рахунку визначати розуміння власне його результату.



Вырезано

Для приобретения полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com

Зважаючи на критичний стан українського села, Я. Побурко та В. Кардаш в основну комплексну соціально-економічну характеристику класифікації визначають “відсталість”, рівень якої встановлює потребу у ресурсах для вирівнювання ступеня розвитку [102, с. 4]. Додатковими соціально-економічними характеристиками можуть виступати також ступінь проблемності, криза та депресія (рис 1.3).



Основні та додаткові кваліфікаційні соціально-економічні характеристики стану населених пунктів

Рис. 1.3. Негативні характеристики соціально-економічного розвитку населених пунктів

Джерело: адаптовано на основі [102].


Проте, незважаючи на існування відмінностей між різними селами, що безумовно впливають на їх соціально-економічний розвиток, стрижнем даного процесу виступає сільський соціум: сукупність людей, які мають спільне постійне місце помешкання, залежать один від одного у повсякденному житті та здійснюють різновидову діяльність з метою задоволення своїх економічних та соціальних потреб [97, с. 269]. Визначальною особливістю сільського соціуму порівняно з міським є домінантність природно-історичних чинників над соціально-економічними, специфічні спосіб життя та культура. Інакше кажучи, сільський соціум – це тип соціальності, що існує як стійка спільнота людей, зумовлена природними умовами організації її життя, сільським способом поселення та діяльності [98], а від співвідношення активної та пасивної його частин залежать перспективи розвитку села на майбутнє [24, с. 75]. Основними характеристиками, які визначають особливості сільського соціуму, слід вважати такі (рис. 1.4):

Рис. 1.4. Особливості сільського соціуму
Зважаючи на соціально-економічні умови існування сільського соціуму, зображений схематично перелік його основних особливостей можна доповнити ще однією – бідність. Сучасна сільська бідність в Україні виступає не лише як притаманна сільському населенню риса – це соціально-економічний стан домогосподарств, соціальних груп, окремих осіб, при якому наявні доходи не дозволяють задовольнити основні потреби на суспільно-нормальному рівні, та характеризується як межа бідності; результат невдалої аграрної та макроекономічної політики держави в цілому; фактор, що здійснює безпосередній вплив на майбутній розвиток села [33, с. 610]. Існування бідності серед сільського населення має особливу природу, що поряд з іншими причинами (рис. 1.5), визначається традиційно нижчим доходом від ведення сільського господарства порівняно з іншими сферами економічної діяльності.



Рис. 1.5. Основні причини сільської бідності
Виходячи з вищезазначеної сутності категорії добробуту, забезпечення якого визначено метою соціально-економічного розвитку села, можна стверджувати, що її досягнення фактично передбачає подолання бідності серед сільського населення, що визначається пріоритетом як на локальному та національному, так і на світовому рівнях. Крім того, рівень соціального та економічного розвитку сільського соціуму визначає здатність села виконувати його традиційні суспільні функції, реалізація яких означає сприяння розвитку суспільства в цілому, оскільки село є однією з його підсистем.

Як соціально-економічній системі, селу притаманний цілий спектр суспільно важливих функцій. Окремими науковцями пропонуються різні підходи до визначення основного їх переліку. Зокрема, С. Дем’яненко та А.Кун акцентують увагу на: виробництві сільськогосподарської продукції, задоволенні потреб населення у продуктах харчування; постачанні екологічних продуктів (води, повітря), екологічному балансі; економічному ґрунті для сільського господарства, лісництва, рибальства, агротуризму; середовищі життя сільських мешканців; рекреаційному ландшафті [95, с. 79].

У працях Д. Мотруніч, О. Максимюк  та С. Гудзинського до основних функцій села поряд з виробництвом сільськогосподарської продукції та підтримкою екологічної безпеки відноситься також відтворення населення та постачання трудових ресурсів до міст. Проте, в умовах тотальної демографічної кризи на селі, виконання останньої функції ставиться під сумнів. Доказом цього є той факт, що в Україні протягом 1991-2006 рр. кількість сільського населення скоротилася на 1,5 млн. чоловік або на 9 % [109]. Поряд з цим, у структурі селян переважають особи старшого віку, постійно скорочується частка молоді, що при подальшому збереженні сучасних тенденцій призведе до втрати селом здатності виконувати функцію відтворення трудових ресурсів.

В сучасних умовах вважається за доцільне розширення кола основних функцій села з переліку ресурсно-виробничих за рахунок актуалізації таких як: етнокультурної – створення і охорона національних сільських духовних цінностей, культурних ландшафтів; рекреаційної - розвиток аграрного туризму та збереження і догляд за територіями.



Вырезано

Для приобретения полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com
1.2. Концептуальні основи політики сільського розвитку в Україні

Сучасний стан села потребує комплексу дій щодо виведення його з кризи, створення гідних умов життя сільського населення, формування ефективної соціо-еколого-економічної територіальної системи, збереження культурних цінностей, забезпечення раціонального використання ресурсів при сільськогосподарській та сільській несільськогосподарській діяльності, туризмі, рекреації тощо. Шляхом до розв’язання накопичених проблем повинна стати в першу чергу ефективна державна політика відродження та розвитку села, яка сприятиме активізації економічних та соціальних процесів на сільських територіях. Нині в Україні розроблена ґрунтовна законодавча база для здійснення діяльності у цій сфері. Проте сучасні тенденції соціально-економічного розвитку села та аграрного сектору, що формуються в умовах ринку поряд з орієнтацією на вступ до СОТ та євроінтеграційними перспективами країни, створюють потребу у новій парадигмі політики розвитку села.

Політика стимулювання розвитку сільських територій у країнах Європейського Союзу має назву сільського розвитку та забезпечує високі результати у сільськогосподарському виробництві, економічних та соціальних процесах у сільської місцевості, активізації сільського підприємництва. Визначальною рисою європейської політики сільського розвитку є відношення до сільського господарства як до одного з чинників розвитку сільських територій. В Україні сільський розвиток трактується як напрям державної політики в аграрній сфері. Проте не слід ототожнювати аграрну політику з сільським розвитком, яка здебільшого зміщується в сторону сільського господарства, нехтуючи іншою економічною діяльністю, тим самим сприяючи теперішній депопуляції та економічній деградації сільської місцевості [95, с. 79]. Сільський розвиток – це напрям аграрної політики, який спрямований на «…створення умов сприятливого середовища для зростання добробуту сільського населення з метою забезпечення конкурентоздатності сільських територій та повної реалізації їх економічного потенціалу» [88]. Визначальною особливістю політики сільського розвитку є підхід до села як до складної соціально-економічної системи, яка формується на трьох базисних ресурсах: • ресурс життєдіяльності – умови і якість життя; • ресурс життєустрою – ступінь освоєння територіального середовища; • ресурс життєзабезпечення – виробництво продуктів харчування [27, с. 127]. Метою такого підходу вважається гармонізація мотивів економічної поведінки осіб та організацій, чиї інтереси так чи інакше пов’язані із сільським розвитком, із соціально-економічними інтересами сільських громад.

Виходячи із зазначеного, політика сільського розвитку повинна бути зорієнтована на конкретні умови кожного окремого сільського регіону, враховувати його особливості. Для цього вона повинна відображати узгоджені соціальні пріоритети розвитку відповідного регіону, та володіти спеціальним набором інструментів досягнення поставлених цілей. Зважаючи на дисгармонію у сфері розвитку сільського господарства та сільської місцевості [84], враховуючи загальнонаціональні особливості та тенденції, з метою подолання кризової ситуації на селі, науковцями виділено відповідні цілі та напрями політики сільського розвитку (рис. 1.6).



Вырезано

Для приобретения полной версии работы

воспользуйтесь поиском на сайте www.mydisser.com

Проте, зважаючи на пріоритет розвитку села, необхідно було б також розробити критерії оцінки заходів, що пов’язані з такими аспектами сільського розвитку як покращення умов життя селян, їх життєвого середовища, підвищення рівня забезпеченості сільських населених пунктів соціальними послугами, розвиток можливостей для самореалізації сільської молоді та й всього сільського населення, підвищення рівня поінформованості, активізація діяльності дорадчих служб тощо.

Як раніше відмічалося, метою політики сільського розвитку є побудова якісного життєвого середовища для селян, можливостей для їх самореалізації у трудовій та соціальній сфері. Проте, слід наголосити на кількох аспектах, без яких реалізація зазначеного неможлива. Насамперед йдеться про екологічну мету сільського розвитку. Зважаючи на закон зростання екологічних потреб [41, с. 547], що відображає внутрішньо необхідні, сталі й суттєві зв’язки між зростанням інтенсивності праці (насамперед, розумової), навантажень на організм людини в умовах забрудненого довкілля і його погіршення і необхідністю задоволення зростаючих екологічних потреб задля відтворення людини як біологічної істоти, природного компонента робочої сили нормальної якості. Реалізація цієї мети, на думку Є. Мішеніна та Р. Косодія, неможлива без дотримання принципу «забруднювач платить», за відсутності якого якість довкілля визначатиметься бюджетними обмеженнями [64, с.100]. Крім того, заходи екологічної політиці у сфері сільськогосподарського природокористування в цілому мають посідати особливе місце у програмах сільського розвитку, оскільки екологічні фактори мають прямий вплив на якість життєвого середовища людини та, як наслідок, її здоров’я та можливість участі у соціально-економічних процесах.

Фактором якісного життєвого середовища селян у широкому розумінні цього поняття є також рівень доходів сільського населення, який нині є суттєво нижчим від характерного для жителів міст, що пояснюється низькою заробітною платою у сільському господарстві та меншою можливістю для працевлаштування на селі. Крім того, селяни мають досить диференційовані за розміром доходи, які залежать від економічної активності, сфери прикладання праці, освіти, віку, кваліфікації, кількості працюючих членів родини тощо.

З огляду на сказане вище, політика сільського розвитку повинна сприяти підвищенню доходів селян, а не їх вирівнюванню, оскільки явище диференціації є притаманним для ринкової економіки. Згідно з досвідом капіталістичних держав, кожна країна, що стає на шлях ринкових відносин, витісняє існуючу структуру соціального розшарування на нову, яка ґрунтується на підприємництві та конкуренції [127, с. 3]. Крім того, за гіпотезою С. Кузнєца (1955 р.), на розподіл доходів впливає також етап економічного зростання країни, змінюючи більш-менш однаковий рівень добробуту на початковому етапі на досить диференційований з підвищенням економічного розвитку країни [148, с. 1- 28]. Разом з тим, не заперечується необхідність певної регламентованості меж диференціації доходів населення, зокрема і сільського, зі сторони держави як інструменту забезпечення національної безпеки.

Зважаючи на те, що Україна офіційно визнана країною з ринковою економікою, можна стверджувати, що рівень доходів на селі і надалі матиме досить нерівномірний характер, проте задля його зростання необхідним є розвиток сільського малого та середнього бізнесу, підприємництва. Розвиток сільського підприємництва, зокрема пов’язаного і з несільськогосподарською сферою діяльності, сприятиме більш ефективному прикладанню праці сільських жителів з огляду на розмір заробітної плати та види діяльності, доповнятиме сільське господарство. За таких умов село матиме додаткові стимули та можливості для розвитку, ставатиме більш привабливим середовищем життя, а отже, матиме й більшу кількість бізнес-активних людей – основний капітал підприємництва, якісний людський ресурс, що буде зберігати та розвивати культуру сільського життя, його традиції та звичаї, забезпечувати економічний базис для його реалізації.

Зважаючи на те, що сільський розвиток це напрям державної політики, його основою є законодавча база, результати виконання положень якої, власне, і впливають на соціально-економічний стан села. Головним законодавчим актом, який забезпечує регулювання розвитку села, є Закон України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» [9]. Він передбачає ряд моментів, які повинні сприяти сільському розвитку, зокрема: обов’язкове державне фінансування витрат на утримання закладів соціокультурної сфери, розмір капіталовкладень у будівництво невиробничих об’єктів (не менше 1 % ВВП); пільгові умови для індивідуального житлового будівництва; сприяння у вступі та навчанні у вищих навчальних закладах для сільської молоді; захист та розвиток сільської поселенської мережі тощо.

Зважаючи на роль господарств населення у виробництві аграрної продукції, що особливо посилилася протягом останніх років як наслідок реструктуризації крупних сільськогосподарських підприємств, було прийнято Закон України «Про особисте селянське господарство». Цей закон визначає правові, організаційні, економічні та соціальні засади ведення особистого селянського господарства, гарантує соціальний захист їх власників. Зокрема, Статтею 1 передбачається, що діяльність, пов’язана з веденням такого господарства, не є підприємницькою, а згідно до Статті 5, в ньому повинно використовуватися не більше 2,0 гектарів землі [7]. Виконання положень закону стосовно соціального захисту, зокрема пенсійного страхування, залишає бажати кращого. В Україні національна система пенсійного забезпечення регулюється Законом «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» та прикінцевими положеннями Закону «Про пенсійне забезпечення», які передбачають для власників особистих селянських господарств лише добровільну участь у системі загальнообов’язкового пенсійного страхування [3, с. 376; 8, с. 10]. Таким чином, державна підтримка селянських господарств, передбачена законом, потребує розробки дієвих механізмів реалізації, відсутність яких на сьогоднішній день знижує ефективність політики сільського розвитку.

Наступним кроком у формуванні політики сільського розвитку слід вважати Національну програму сприяння розвитку малого підприємництва в Україні, якою передбачено створення умов для реалізації права громадян на підприємницьку діяльність, зокрема з метою підвищення їх доходів. У сільській місцевості законом визначені такі види підприємництва як зелений туризм, народні промисли та ремесла [1, с. 35]. Проте ситуація в регіонах свідчить лише про наявність мережі структур з підтримки підприємництва на обласному рівні та недостатність у фінансуванні програм його розвитку [110, с. 60].

Законодавчі основи роботи сільськогосподарських дорадчих організацій знайшли своє відображення у Законі України «Про сільськогосподарську дорадчу діяльність». Зокрема передбачені правові основи здійснення дорадчої діяльності на селі, регулювання відносин у цій сфері та розвиток сільської території [10, с. 18-20]. Зміст даного закону позиціонує вагомість діяльності сільськогосподарських дорадчих служб у забезпеченні соціально-економічного розвитку села, спрямованого на поліпшення добробуту сільського населення.

В Указі Президента «Основні засади розвитку соціальної сфери села» визначено принципи організації життєзабезпечення сільського населення в умовах становлення приватного сектору в сільському господарстві, виходу національної економіки з кризи та розвиту її в ринкових умовах [2]. Визначальною рисою даного документу є зв’язок соціального розвитку села не лише зі станом соціальної інфраструктури, а й зі сферою зайнятості та формування доходів селян.

В Законі України «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року» вказано, що державна аграрна політика базується на національних пріоритетах і враховує необхідність інтеграції України до Європейського Союзу та світового економічного простору. В даному контексті за основні складові державної аграрної політики визнано комплекс правових, організаційних і економічних заходів, спрямованих на підвищення ефективності функціонування аграрного сектору, розв’язання соціальних проблем сільського населення та забезпечення комплексного і сталого розвитку сільських територій [5]. Законом передбачено 13 пріоритетів аграрної політики, зокрема запровадження програм комплексного розвитку сільських територій загальнодержавного та регіонального рівнів.

На основі розглянутих законодавчих актів, які становлять основу та регулюють політику сільського розвитку в Україні, можна зробити висновок, що існує потужне правове підґрунтя для покращення ситуації на селі, його соціально-економічного розвитку. Проте, існує ряд моментів, які стоять на перешкоді повноцінної реалізації законодавства сільського розвитку. Доцільно виділити основні з них: - державна підтримка села зводиться, в основному, до розвитку аграрного сектору; - закон щодо особистих селянських господарств існує лише у вигляді декларації і на практиці є недієвим, оскільки не забезпечує можливої підтримки та соціального захисту для їх власників; закон щодо стимулювання розвитку регіонів через складність відповідності одразу всім встановленим критеріям депресивності зупинив отримання преференцій від держави для найбільш проблемних сільських територій; - через незначні кошти, що виділяються на розвиток підприємництва на селі, ефективність заходів, спрямованих на сприяння його розвитку, є вкрай низькою.

Як підсумок до зазначеного, необхідно відмітити, що задля розвитку сільського господарства в цілому, Україні слід використовувати нові підходи щодо формування політики підтримки аграрного сектору. Зокрема розвиток села, на думку П. Гайдуцького [31, с. 7], в порівнянні з підтримкою лише аграрних виробників має суттєві переваги, в тому числі:



  • підвищення рівня зайнятості за рахунок розвитку інфраструктури села (сільське будівництво, комунальне, побутове, соціальне обслуговування тощо);

  • розвиток сільської території в цілому сприяє підтримці усіх сільськогосподарських виробників незалежно від форм власності та господарювання, спеціалізації виробництва, кон’юнктури ринку тощо;

Наведений перелік можна доповнити ще однією тезою на користь висловленої позиції, а саме, розвинена сільська територія становитиме якісне середовище і для життєдіяльності селян, а отже, розвитку людського капіталу, і для діяльності суб’єктів господарювання на селі, забезпечуючи тим самим соціально-економічні передумови для підприємництва, зокрема і у галузі сільського господарства.

Проте сільський розвиток, як і інші напрями політики держави, повинен бути обґрунтованим, без кардинальних змін існуючої системи з її акцентом на аграрному виробництві, а лише з поступовим її вдосконаленням. Аргументами на користь даної гіпотези є те, що Україна володіє потужним потенціалом для виробництва продукції сільського господарства, нехтування яким в умовах ринкової економіки є неприпустимим. Зокрема, в державі розміщені одні з найбагатших на планеті земельних ресурсів, які оцінюються експертами в 340 млрд. доларів США. На основі цього, більшість сіл є сільськогосподарськими, що зумовлює менталітет та культуру їх жителів. Також слід відмітити, що стрімка переорієнтація сільської економіки потребує великих затрат. Тому цей процес, безперечно, повинен стимулюватися, але обдумано, у відповідності з умовами ринкового середовища та його законами.

1.3. Узагальнення методологічних засад розвитку сільських територій у ЄС

Європейський Союз має специфічну модель сільського господарства, головними завданнями якого є виробництво продуктів харчування, забезпечення продовольчої безпеки за умови одночасного дотримання екологічних стандартів та збереження сільського навколишнього середовища, відносин зі світом у сфері сільськогосподарської торгівлі тощо. Спільна аграрна політика (САП) ЄС – це рушій, який забезпечує реалізацію всіх цих завдань, політичний вибір європейського суспільства, без якого неможливим є існування сільської місцевості та агровиробництва, вираз сукупної підтримки споживачів, платників податків, суспільства в цілому, направленої на запобігання екологічних ризиків, деградації сільського навколишнього середовища, скорочення зайнятості та соціального захисту в сільській місцевості. Крім того, взаємодія САП та інших видів політики привела до створення масштабного спільного ринку сільськогосподарської продукції та сприяла завоюванню ЄС лідируючої світової позиції у сфері сільського господарства та продуктів харчування.


следующая страница >>


izumzum.ru