Тема уроку. Кіномистецтво.Ігровий кінематограф. Творчість О. Довженка. «Поетичне кіно». Творчі портрети C. Параджанова, І. Миколайчу - polpoz.ru o_O
Главная
Поиск по ключевым словам:
страница 1
Похожие работы
Название работы Кол-во страниц Размер
Український міфологічний мотив моралі в романі П 1 59.65kb.
Навчально-методична картка (план) уроку №1(105) Предмет – «Математика»... 1 63.47kb.
Програма творчого конкурсу за обраним фахом галузь знань 0202 „Мистецтво"... 1 28.26kb.
Садовніченко Андрій Володимирович, вчитель математики ліцею м. 1 26.25kb.
Урок №9 клас Дата Тема уроку 1 199.4kb.
Життєвий і творчий шлях Олександра Довженка 1 75.9kb.
Уроку Дата Тема уроку Мета уроку Поняття похідної. Обчислення похідних... 1 253.23kb.
Уроки №1,2 Тема уроку: «Глобальні проблеми сучасності» Мета уроку 1 28.12kb.
Уроку. А. П. Чехова «Скрипка Ротшильда». Воскресіння людської душі... 1 136.23kb.
Уроку виробничого навчання з професії «Кравець» Тема програми: Виготовлення... 1 105.88kb.
Уроку з фізичної культури Тема уроку: волейбол 4 клас. Оцінити техніку... 1 34.3kb.
Рішення 27. 02. 2009 №1418-v 25 сесія 5 скликання Про припинення... 1 10.58kb.
1. На доске выписаны n последовательных натуральных чисел 1 46.11kb.

Тема уроку. Кіномистецтво.Ігровий кінематограф. Творчість О. Довженка. «Поетичне - страница №1/1

Вчитель Куновська Т.Д.

Тема уроку.Кіномистецтво.Ігровий кінематограф. Творчість О.Довженка. «Поетичне кіно». Творчі портрети C.Параджанова, І. Миколайчука,


Л. Бикова. Історія української анімації. Анімаційні фільми. Комедійний «козацький» серіал В. Дахна.

Мета уроку: ознайомити учнів з історією розвитку ігрового українського кінематографа,


творчістю видатних діячів кіно — О. Довженка, С. Параджанова, , І. Миколайчука,
Л. Бикова, ознайомлювати учнів із мистецтвом анімації, українськими
анімаційними фільмами, режисерами українського анімаційного кінематографа;
розвивати зацікавленість культурною спадщиною українського
кінематографа, виховувати повагу до українського
кінематографа та діячів кіномистецтва.
Тип уроку. Урок засвоєння нових знань.

Обладнання: ТЗН (комп'ютерна техніка або мультимедійний проектор).


Перебіг уроку.

  1. Організаційний момент. Повідомлення теми та мети уроку.

  2. Актуалізація опорних знань.



  1. Назвіть відомі вам фільми українського виробництва.

2)Назвіть відомих українських кіноакторів.

3) Чому кіно являється синтетичним видом мистецтва?

ІІІ. Викладення нового навчального матеріалу.

Після перших успіхів живої і рухомої фотографії по Європі – в Парижі, Лондоні, Брюселі, Берліні, Санкт-Петербурзі, Москві – поступ кінематографа братів Люм`єрів сягає і України. Перший його громадський показ відбувся в Одесі 18 серпня 1896 року за участі французьких кіномеханіків Поля Декора і Маріуса Шапюї. Наступні демонстрації кіно на території України відбувалися з літа 1896-го до осени 1897 року в найбільших містах

Однак в Україні кіно демонструвалось ще до люм’єрівської прем`єри. Ще 1893 року одеський винахідник Йосип Тимченко(слайд 2) сконструював стрибковий черв`ячний механізм-завитушку, що забезпечував переривчасту зміну зображень для проекційного стробоскопічного апарата російського фізика Ніколая Любімова. Апарат було представлено в Москві на ІХ Конгресі натуралістів і лікарів 9 січня 1894 року. Саме тоді Тимченко сконструював з М. Фрайденбергом прототип кінескопа, більше схожий на люм`єрівський пристрій, ніж на едісонівський кінескоп. Ним і зафільмував кінокритиків та юнаків, які метали списи, та демонстрував фільми у січні 1895-го року – майже на цілий рік раніше від Люм`єрів.Після кількох приватних показів стало зрозуміло, що апарат не зацікавив нікого, і про винахід українського інженера просто забули. Іншим піонером вітчизняного кіно став харківський винахідник, фотограф Альфред Федецький. Він вважається першим оператором, який зафіксував апаратом Жоржа Демені і продемонстрував різні види Харкова в кінострічці «Вид харківського вокзалу в момент відходу поїзда з начальством, яке знаходиться на платформі». В Україні систематичний випуск ігрових картин починається з 1909 року. Майже всі фільми періоду 1909-1911 років були «кінодекламаціями», «кіномовними картинами». Специфіка «кінодекламації» і полягала в тому, що фільм знімався із розрахунком на озвучування його під час демонстрації актором. «Кіномовні картини» приваблювали тим, що їхня демонстрація мала мовний, вокально-музикальний і звуковий супроводи. Група акторів, що знаходилася за екраном, голосно й синхронно із зображенням відтворювали репліки персонажів фільму, озвучувала пісні і танці.

Постановками практично всіх «кіномовних картин» в Україні були театральні режисери або актори. Вони переносили на екран добре відомі театральні епізоди майже так, як вони гралися на сцені. Завдяки участі в кінопостановках українських театральних акторів, режисерів і художників-декораторів, вдалося наблизити кінематограф до виразності українського театру, який був на підйомі всупереч чорносотенній реакції уряду після поразки революції 1905 року. Однак театральний підхід не завжди давав свої результати. Кінематографічна постановка вимагала іншого підходу. Проте пропагування українських творів мовою оригіналу було явищем прогресивним.

Перша кінодекламація українською мовою була знята у 1909 році в Харкові. Комедія-водевіль «Як вони женихалися, або три кохання в мішках» в одній дії була екранізіцією повісті М. В. Гоголя «Ніч перед Різдвом». Сценаристом і режисером виступив О. Олексієнко. Він же виконав усі ролі (Дяк, Чуб, Голова, Солоха). Фінансував постановку харківський купець і прокатник Д. Харітонов. В Україні прем`єра картини відбулась 22 січня 1910 року в харківському кінотеатрі «Аполо».
З ім`ям одного з найбільших майстрів української сцени, режисера й актора М. К. Садовського пов`язані зйомки перших ігрових фільмів у 1910-1911 роках в Києві та Катеринославі.

Засновник київського Акціонерного товариства С. Френкєль фінансував постановку фільму «Три кохання в мішках» (1910). Фільм являв собою зйомку однойменного спектаклю за М. В. Гоголем у виконанні акторів київського театру М. Садовського.

Влітку 1911 року під час гастролей театру М. Садовського в Катеринославі місцевий кінооператор Д. Сахненко зафіксував на плівку кращі постановки трупи – «Мати-наймичка» за І. К. Карпенко-Карим Й «Наталка-Полтавка» за І. П. Котляревським.
Напередодні першої світової війни збільшується виробництво фільмів, підвищується їх технічний й художній рівень, відкриваються перші кіностудії. Центрами кіновиробництва, як і раніше, є Київ, Харків та Катеринослав. 1912 рік стає рекордним для довоєнної кінематографії в Україні: було поставлено 20 фільмів.
З 1915 року майже повністю припиняється виробництво фільмів української тематики, і картини, створені на Україні, з’єднуються із загальним потоком кі -

нопродукції Російської імперії.

З кінця 1917 року через початок більшовицького терору кінодіячі поспішно виїжджають з центра Росії. До Києва, Одеси, Ялти й Харкова прямують кінопідприємці зі своїми працівниками. В 1918-1919 роках центром кіновиробництва на території колишньої Російської імперії стає Україна.

Історія українського кіно розпочинається з Київської кіностудії, яка була побудована в 1927 році. Перша продукція випущена тільки рік потому, в 1928 році.(слайд3)

З перших років свого існування Київська кіностудія (перейменована в Кіностудію імені Довженка) впроваджувала усі досягнення світового кінематографу. Наприклад, вона випустила свій перший кольоровий фільм в 1939. Кіностудія імені Довженка дала світу багато шедеврів і дозволила розцвісти талантам багатьох режисерів і акторів

В ході своєї 80-річної історії, більше тисячі радянських фільмів були створені на кіностудії Довженка. У радянські часи, один з кожних двадцяти фільмів цієї кіностудії ставав "бестселером" в системі розподілу фільмів Радянського Союзу.

Кіностудія імені Довженко стала одним з найбільших виробників фільмів в СРСР і зіграла велику роль в радянському кінематографі. Один з її знімальних майданчиків  як і раніше є одним з найбільших в Європі, площею 2520 квадратних метрів. Студія може одночасно розмістити зйомки двадцяти фільмів. (слайд 3)

Українське кіно здобуло світову популярність завдяки Олександру Довженку -  талановитому українському режисерові. (слайди 4-6) На другу половину 20-х років припадає творчість генія українського кіномистецтва Олександра Довженка. Зняті впродовж цього періоду його картини «Звенигора» (1927) та «Арсенал» (1928) ввійшли до скарбниці як українського, так і світового кіно.(слайд 7) Цим роботам передували фільми «Ягідка кохання» 1926 року, яку режисер пізніше не зараховував до свого доробку і «Сумка дипкур`єра» 1927 року, котру сам визначає як політичний детектив.

В останній стрічці сам Довженко з’являється на екрані – один-єдиний раз за свою карєру.

1930 року виходить «Земля» Олександра Довженка - останній шедевр «великого німого». Основою ігрового сюжету стає випадок, про який повідомлено в пресі, – вбивство місцевого сількора центральних газет, скоєне куркулями. Василь (Семен Свашенко), син середняка Опанаса (Степан Шкурат), приводить до села перший колгоспний трактор і позбавляє куркуля володіння землею, переорюючи його поля заодно з громадськими землями. Хома (Петро Масоха), куркульський син, убиває Василя, коли той повертається місячної ночі з побачення. У присутності всього села на похороні, Хома визнає свій злочин. Серед літніх персонажів – дід Василя Семен (Микола Надемський), який утілює давні традиції. Вдаючись до антиномії, Довженко протиставить природній смерті Семена насильницьку загибель його онука, що нагадує про біблійний злочин Каїна. Оператором фільму виступає Д. Демуцький. Спочатку керівництво «Українфільму» визнає, що «Земля» відповідає за своєю ідеологічною орієнтацією лінії партії, але згодом критика заявляє, що картина може бути такою небезпечною, що її не слід показувати глядацькому загалові і що вона викликає у глядача суперечливі почуття. 8 квітня 1930 року «Земля» виходить на київські екрани, проте вже 17-го числа картину знімають з показу, посилаючись на натуралізм і замах на звичаї.

Стати справжнім мистцем — значить умерти. Цей трагічний парадокс українського пореволюційного відродження здійснився і на Довженкові, хоч був він ще найбільш щасливий із творців Розстріляного Відродження. Перші зрілі фільми Довженка - «Звенигора» ,«Арсенал», «Земля» - завоювали йому цілий світ, але відібрали Україну, підрізали його творчі крила, вкоротили йому віку.

Користуючись залізною завісою, маючи Довженка у себе в полоні в Москві, Росія так заховувала від світу трагедію Довженка, що її не помітили навіть найпалкіші прихильники його мистецтва в Європі й Америці. А оцінили його у вільному світі надзвичайно високо й щедро. У періодичній пресі і в товстих фахових курсах з історії кіно, нарешті, в постанові журі Міжнародної виставки в Брюсселі 1958 року Довженко визнаний як один із першого десятка провідних мистців цілої 60-річної історії мистецтва фільму. «Перший поет кіно» — так назвав його Левіс Джекоб у своїй «Історії американського фільму; «Земля» Довженка мала глибокий вплив на молодих кіномитців, зокрема Франції і Англії», — пише Жорж Садуль у своїй «Історії мистецтва кіно; найкращі японські фільми «Рошамун» і «Ворота пекла» зроблені під впливом Довженка — твердить Артур Найт у своїй книжці «Найживіше мистецтво. Панорамна історія кіно»; «Земля» Довженка — це твір генія; йому мусіли відступити перше місце російські кіномитці Ейзенштейн і Пудовкін — пише Айвор Монтегю у своєму есе «Довженко — поет життя вічного» . Це лише кілька прикладів із сотень. Довженка визнали в світі справді беззастережно.

Довженко першим у світовому кіно виразив світогляд, якісно відмінний від досі зображуваного. Це світогляд нації хліборобської, в якої спокійна гідність зумовлена її способом життя. Село Яреськи на Полтавщині, де знімалась картина «Земля», з місця кіноекспедиції стало одним із центрів кінематографічного всесвіту, а фільм, як один із найдосконаліших творів кіномистецтва, вивчають у всіх кінозакладах світу. Довженкове бачення назвали епічним і поетичним. У ньому закладені глибинні творчі сили, життєрадісність, воля, інтелект, культура. Все це становить основу поетичної стилістики в кіно, як і здатність Довженка творити особливий стиль, багатозначну символіку, що втілювалась у звичних для ока речах (пшеничний лан, соняхи, яблука), у способах просторового вирішення пейзажів, музикальності зображення. Отже, поетичне кіно з його культом краси та поетичної мови можна було б уважати втечею митців від буденності, від естетично безликого соцарту. Але, разом з тим, було знайдено спосіб протистояння буденності й сірому потоку. Спосіб, в якому концентрувалися важливі цінності естетичні, що виражали позиції інтелектуальної частини суспільства, а також важливі світоглядні засади та проблеми, з ними пов’язані. Суспільство, яке переживало кризу духовності, незалежно від настанов влади з її ідеологічним догматизмом, прагнуло знайти опору у сталих цінностях, знайти те, що в ХХ столітті в нього відібрали, — відчуття ладу і гармонії. Фільми поетичного кіно пропонували це відчуття як у формі, так і в змісті. Суб’єктивне ставлення до світу, здатність мовою кіно творити власний світ, не подібний до реального і водночас у своїй вірогідності переконливіший від реального, - це позиція митців поетичного кіно як однієї з течій кіномистецтва. До цієї власної мови режисери йшли з фанатичною відданістю справі, не думаючи про особисту вигоду. Творення цього світу було головним, все інше — підпорядковувалось.

Західні кінознавці звернули увагу на різкий занепад творчого генія Довженка після «Землі», але ніхто нічого не сказав про причини. Правда, польський часопис у Варшаві «Trybuna Ludu» (1957р.) у статті К. Тепліца обережно, та все ж досить виразно зазначив, що Довженкові «не дали розвинутись повністю», що його змусили замовчати і що «великий поет України, творець мистецтва так сильно національного, що аж вселюдського, замовк у половині слова, залишаючи, однак, по собі кілька творів, які назавжди залишаться в історії фільмового мистецтва як явище неповторне і велике». На Заході майже не знають про роки погрому України і її культури (1930—34) і про те, що Довженко за свої фільми «Звенигора» і «Земля» був проклятий у пресі як «український буржуазний націоналіст», що він стояв під загрозою розстрілу. «Мене заарештують і з'їдять», - казав він тоді у родині знаного маляра Василя Кричевського .

Довженко подбав про те, щоб нащадкам було ясно, що з ним сталося: він 1939 року написав «Автобіографію» (опублікована посмертно в київському журналі «Дніпро» за грудень 1957), а також залишив свої передсмертні «Записні книжки», що по його смерті появилися в уривках під заголовком «Нотатки і матеріяли до «Поеми про море».Довженко пише в «Автобіографії» про те, що сталося з ним після випуску «Землі»: «Радість творчого успіху була жорстоко подавлена страховинним двопідвальним фейлетоном Дем'яна Бєдного під назвою «Философы» в газеті «Известия».
Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти». Довженко спробував був одкупитись фільмом про індустріалізацію — «Іван» (1931), але нападки на нього ще більше загострились. Чи то з власної ініціативи, а чи, може, й за порадою «згори» — Довженко 1934 року тікає з Києва (де тоді масово арештовували і стріляли українську інтелігенцію) до Москви і подає листа товаришеві Й. Сталіну з проханням «захистити мене й допомогти мені творчо розвиватися».

Стероризувавши Довженка і заборонивши його фільми, Сталін зіграв роль його спасителя, записав його у російські кіномитці, поставив його на працю в


Мосфільмі, сам дав йому теми для фільмів, послав на Далекий Схід. А тим часом міжнародний успіх «Звенигори», «Арсеналу» і «Землі» присвоїв російській кінематографії. Сповнений творчих планів, О.Довженко раптово помирає 25 листопада 1956 року. Йому йшов шістдесят третій рік... О.Довженко опоетизовував світ і намагався життям своїм не порушувати природну красу і гармонію, а примножувати її де б то не було і яким би то не було чином. Мабуть, ніхто краще й проникливіше не сказав про той оберіг чистої духовної й емоційної пам’яті, про звичайну сільську хату, яку ніби «ніхто й не будував, а виросла вона сама, як печериця, між грушею і погребом», про дитинство, яке минуло серед неповторних краєвидів, про людей, які були наче органічним доповненням казкової природи.(слайд 8)

Сергій Йосипович Параджанов належить до плеяди митців, що відкрили нову сторінку українського кінематографу. Творчий діапазон митця був надзвичайно широким. Він був не тільки режисером, що знімав документальні й художні фільми, а й сценаристом, художником, чиї незвичайні картини-колажі, малюнки, костюми вражають широтою художнього мислення, розмаїттям фарб і використаного матеріалу.

Вірменин за походженням, Сергій Параджанов майже двадцять років жив і працював в Україні. Своїм фільмом-шедевром «Тіні забутих предків» режисер приніс світову славу українському кіно. (слайд 9)

Народився С. Параджанов 9 січня 1924 року в Тбілісі, в сім’ї відомого у місті антиквара і мецената. Після закінчення у 1942 році середньої школи вступив до Тбіліського залізничного інституту транспорту, але незабаром кинув навчання. Далі продовжував освіту на вокальному факультеті Тбіліської консерваторії, в хореографічному училищі, згодом – у Московській консерваторії. 1946-го вступає також на режисерський факультет ВДІКу — в майстерню українського режисера Ігоря Савченка. Це була одна з кращих майстерень в історії вузу. У грудні 1950 р. помер його вчитель І. Савченко. Майстерню очолив О. Довженко, з яким у Параджанова склалися теплі стосунки. Сергій Йосипович згадував, що саме Довженко запропонував йому почати роботу на Київській кіностудії. Він мріяв знімати новий фільм у Києві й хотів, щоб Параджанов був його асистентом. На жаль, плани не здійснилися: Довженко помер, не почавши зйомок.

1954 р. випускник ВДІКу дебютував на Київській кіностудії як режисер-постановник (разом із Я. Базеляном) фільму "Андрієш". У період роботи на Київській кіностудії С. Параджанов створив різні за жанром, змістом, художньою формою стрічки. Він заявив про себе як талановитий режисер-документаліст, знявши фільми «Думка», «Наталія Ужвій», «Золоті руки» (1957 р.). З 1959 по 1962 роки були зняті художні кінострічки «Перший хлопець», «Українська рапсодія», «Квітка на камені».(слайд 10)

У 1964 році С. Параджанов зняв свій геніальний фільм «Тіні забутих предків» за однойменною повістю Михайла Коцюбинського. (слайди 11-12) Режисер звернувся до скарбів народної творчості, але не як до музейних реліквій, а як до живих і потужних за своїм духовним потенціалом засобів художнього впливу. Кінофільм був високо оцінений кінематографічним світом, про що свідчать нагороди: приз на Всесоюзному кінофестивалі в Києві, призи на міжнародних кінофестивалях в Мар-дель-Плато, Римі, Салоніках, приз Британської кіноакадемії. Всього С.Параджанов був удостоєний 28 призів на міжнародних кінофестивалях у 21 країні, що зазначається у Книзі рекордів Гіннеса. Однак надалі на кінострічку чекало забуття... Лише у 1987 році фільм знову з’явився на екрані.

Іван Миколайчук – легенда українського кінематографу. (слайд 13-14)

34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, та 2 режисерські роботи. Його називали обличчям і душею українського поетичного кіно, аристократом духу, блискучим самородком. Іван Миколайчук був кінозіркою 60-70 х років. В ті роки майже жоден фільм не обходився без його участі. Він був особливий, народний, справжній, найкращий. "Я не знаю більш національного народного генія…До нього це був Довженко" — казав про Миколайчука великий Параджанов. В його особі українська нація має світового невмирущого позитивного героя, який пробуджував національний дух українців. Проте звання народного артиста Івану Миколайчуку так і не присвоїли, бо тодішні ідеологи винесли акторові вирок — "націоналіст.

Ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків» одразу принесли Миколайчукові загальне визнання. Особливо кінострічка "Тіні забутих предків". Безперечно, успіхові цього фільму сприяла участь у ньому талановитих митців та, передусім, Івана Миколайчука. А тоді, після блискучого дебюту в кіно, його знімали часто, й він запам'ятовувався в більшості картинах.

Запам'ятовувався навіть тоді, коли йому по суті, й не було чого грати, але він «витягував» роль завдяки своїй особистості і вмінню створити образ майже з повітря, створити його з нічого.


Реальний і міфічний, ніжний і жорстокий, багатоликий і багатоманітний, в головній ролі чи в епізодичній, він міг внести у кінострічку щось неповторне, своє, те, що не виходило в інших. Про феномен Миколайчука свідчить бодай те, що кожен український фільм з його участю відрізняється від тих, де він не знятий. "Коли б нинi запитали, чи міг би інший актор зіграти роль Івана Палійчука в „Тінях забутих предків", я б відповіла б: „Ні-ні! Тільки Миколайчук!". Інакше то був би інший фільм, і було б все інше»- говорила Лариса Кадочнікова, та сама Марічка з "Тіней…".

Миколайчук завжди шукав нові інтонації голосу, музики, мови, щоб це вражало й хвилювало. Він відходив від традиційного кіно, віддаючи перевагу філософському.

У сімдесяті почалися гоніння на діячів культури. Сильним ударом для українського кіноматографа стало вилучення з кіно, а потім і арешт Сергія Параджанова. Торкнулося це й Івана. В 68- му під час зйомок фільму "Анничка" хтось звинуватив його у націоналізмі. У відповідь Миколайчук спалахнув, намагаючись пояснити різницю між націоналізмом і патріотизмом. Інцидент закінчився доносом у Київ, де Миколайчука кваліфікували як людину ворожої ідеології. А після фільму "Білий птах з чорною ознакою" життя Миколайчука зовсім ускладнилося. Адже стрічка, котра здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, була сприйнята як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Не раз доводилося акторові пояснювати свою позицію в різних інстанціях та "органах". Він відчував себе зацькованим та обкладеним з усіх боків. Поклали на полицю і "Тіні забутих предків". Так поступово Івана Миколайчука починають відлучати від творчого процесу. Протягом п'яти років чиновницька рука за вказівкою партійних "босів" викреслювавла його прізвище з усіх знімальних груп, хоча багато режисерів хотіли бачити відомого актора у своєму майбутньому фільмі.

Й досі залишається загадкою, як у 1979-му Івану Миколайчуку вдалося втілити давню мрію — зняти свій фільм. "Вавілон ХХ" прозвучав як вибух в українському кіноматографі. Яскравий, наповнений фантастичними і водночас реальними образами фільм увібрав в себе все найкраще, що міг їй дати Миколайчук-сценарист, Миколайчук-режисер і, нарешті, Миколайчук-актор. Хтось із кінокритиків назвав "Вавілон ХХ" трагіфарсом, хтось кваліфікував його стилістику як народне барокко. Зрештою такого оригінального фільму на кіностудії імені Довженка не з'являлося дуже давно. У 1980 р. картина завойовує приз "За кращу режисуру" на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.


Подальшу долю митця затьмарили адміністративні утиски поетичного кіно, що сприймалося як "націоналістичний ухил" у культурі. Миколайчуку більше не давали знімати. Хоч у нього й були спроби продовжити себе в режисурі. Однак, його стрічка "Така пізня, така тепла осінь" вже не мала такого успіху як "Вавілон ХХ". У 1983-му були написані "Небилиці про Івана", а у 1984-му режисер готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, та постановку "Небилиць…" було дозволено тільки восени 1986 року. На жаль, через важку хворобу, розпочати зйомки фільму він так і не зміг.

Постійні потрясіння, заборони творчих задумів, "табу" на фільми зіграли не останню роль у долі молодого актора. 3 серпня 1987 року Івана Миколайчука не стало.

У житті цього видатного актора, режисера та сценариста було все, щоб стати міфом не лише національного, але й світового кінематографу — якби жив він не в закритому суспільстві. Дитинство у маленькому гуцульскому селі, раннє кохання, рання слава, рання смерть. А ще — майже містичні стосунки з кіно: він розділив долі своїх перших героїв — Івана Палійчука ("Тіні забутих предків") і Тараса Шевченка ("Сон"). Розділив Іван і драму українського поетичного кіно в цілому, яке здійснило в середині 60-х крутий поворот від офіційної ідеології до народної культурної традиції. Про все це Іван Миколайчук розповідає сам — за допомогою ролей, що зіграні в кіно.

Кажуть, того року, коли він помер, на стави його рідного села Чорториї прилетіли лебеді. Люди назвали їх Івановими…

(слайд 15) У 1951 р. Леонід Биков закінчив Харківський театральний інститут. Його відразу запросили до Харківського драматичного театру імені Т. Шевченка, де він працював актором до 1960 р. Однією з перших його великих перемог була роль Павки Корчагіна у виставі "Як гартувалася сталь". Глядачі вставали з місць, щоб побачити як Леонід грав прикутого до ліжка письменника, коли той тягнувся до своєї книги — символу внутрішньої звитяги. Потім були інші блискучі акторські роботи, але найближчим йому до душі став кінематограф.

У 1958 р. Л. Биков зіграв Богатирьова у фільмі "Дорогой мой человек" і Акишина у фільмі "Добровольцы", у 1961 р. — Олексія у фільмі "Алешкина любовь", у 1962 р. — Гаркушу у фільмі "На семи ветрах".

У 1962 р. разом з Г. М. Раппапортом він поставив кінофільм "Как веревочка не вьется..."

З першої ж появи на екрані Леонід Биков здобув симпатії глядачів. Багатьом акторам вдається захопити глядача, але не кожен може стати улюбленим. Про нього справді можна сказати, що Леонід Биков був народним актором. У створених ним образах завжди органічно перепліталися народна мудрість і гумор, благородство і дивовижна скромність. Його герої завжди були демократичними, вони ніколи не повчали глядача, а відбивали духовні прагнення звичайних людей, їхні радості та печалі. Герої Леоніда Бикова завжди були насичені яскравого гумору, тому їх любили і знали. Саме таким був Максим Перепелиця у фільмі "Максим Перепелица" (1956).

У 1965 р. Леоніду Федоровичу Бикову було присвоєно звання "Заслуженый артист РСФСР". (слайди 16-17)

Будучи вихованцем української акторської школи, Леонід Биков успішно працював на кіностудії "Ленфільм". Тут він дебютував як режисер, поставивши 1965 року кінокомедію "Зайчик", де виконав головну роль, після кількох сюжетів для кіножурналу "Фитиль". Можливо, не все йому тоді вдалося, але ще більше посилилося прагнення бути гідним симпатій глядачів..

У 1969 році Биков переїхав до Києва і став штатним працівником кіностудії ім. О.Довженка, де дебютував у фільмі «Доля Марини». І через 25 років все було, як і тоді,при Довженкові. Всі корпуси були на місці, сад, який посадив Довженко, вкривався білим цвітом навесні, а восени дарував людям яблука. Та студія була вже іншою. З того моменту, як Сергій Параджанов зняв «Тіні забутих предків», почався новий відлік часу. Студія досить стрімко почала випливати із затишної гавані провінційності на велику воду світового кіно. «Українське поетичне кіно» вже існувало, і це був абсолютно самостійний кінематографічний феномен. Така собі незалежна кінотериторія, що існує за власними законами. Територія була не дуже велика. Бо окрім «поетичного кіно» на кіностудії знімалося багато інших фільмів, як і на будь-якій радянській студії.

До поетичного кіно Биков поставився з цікавістю і повагою, та воно було не для нього. Він прагнув іншого. Як актор він зніматися припинив, а його режисерські досягнення були досить скромними. Він опинився у ситуації, коли напрямок його творчого шляху визначився не досить чітко. І перша його робота на студії, телефільм «Де ви, лицарі?», нічого в цій ситуації не змінила.

Ситуацію поміняли «Старики». Успіх цього фільму, фестивальні призи і дипломи були фактом втішним і для Бикова, і для студії. Таких успішних фільмів про війну на студії ще не було, її творча палітра збагатилась, приємно було, що саме тут, після повернення в Україну, Биков остаточно відбувся як режисер і зняв свій поки що кращий фільм. І хоч спочатку не всі цей фільм сприйняли, та життя переконало всіх. (слайд 18)

Акторський досвід підказав йому головну режисерську лінію — відкривати героїчне у звичайному, буденному. З того відчуття народилося багато режисерських прийомів, які були використані під час створення фільму «В бой идут одни "старики"». У ньому відображені не тільки глибокі переживання, а й пам'ять про друга дитинства, втіленого на екрані в образі Смуглянки, — Віктора Щедронова, який був старшим за Леоніда на два роки і загинув 11 квітня 1945 р. в Чехословаччині. Фінальна пісня з фільму зазвучала не тільки на екрані — її співав увесь народ. Після виходу цього фільму на широкий екран Леоніда Викова частіше називали майором Титаренком, настільки герой став близьким глядачеві. Фронтовики зустрічалися з ним як з однополчанином. Його фраза "Будемо жити!" наче стала ключем до розв'язання абсолютно всіх життєвих проблем, обов'язком жити.

Мистецтво Леоніда Викова відзначається м'яким ліризмом, легким, гумором. Його герої завжди приваблюють душевною щедрістю, цілісністю характеру. Найбільше визнання йому принесли фільми про Велику Вітчизняну війну, де він розглядав проблеми моральних уроків війни, зв'язку між поколіннями.

Але в тому ж таки році, коли фільм отримував свої фестивальні нагороди і тільки починався його глядацький тріумф, було заарештовано Параджанова. Перед цим з’явилась розгромна стаття в московському журналі «Искусство кино» радника міністра культури СССР Мікі Блеймана «Архаїсти чи новатори?», спровокована фільмом «Тіні забутих предків», яка відкрила сезон полювання на український націоналізм в кіно — як вирок, що не підлягає оскарженню.

Удосконалюється ідеологічний відділ п’ятої колони відомими постановами про культуру і кіно зокрема. Створюється потужна команда редакторів, кінокритиків і кінознавців — професійних кілерів.

Призначається директором студії Альберт Путінцев із зобов’язанням знищити національне кіно. Перша фраза його тронної промови звучала так: «Мене поставлено на кіностудію, щоб знищити так зване поетичне кіно».

П’ять років ув’язнення суворого режиму Параджанова всі розуміють як довічне ув’язнення українського національного кінематографа. Відбувається знищення батьків-засновників та успішних менеджерів розквіту національно кіно України, при яких були здійснені: "Тіні забутих предків", "Кам’яний хрест", "Сон", Криниця для спраглих", "Вечір на Івана Купала", "Білий птах з чорною ознакою", "Пропала грамота", "Захар Беркут", "Олекса Довбуш", "За двома зайцями" - та інші фільми - директора кіностудії Довженка В.В. Цвіркунова та Голову Комітету по кінематографії при Кабміні С.П.Іванова.

Найвищому начальству доповідають, що з так званим поетичним кіно покінчено. Кожний, хто був до цього кіно причетний, мав усі підстави чекати неприємностей, і багато хто дочекався. І якось само собою виходило, що успіх фільму «В бій ідуть лише старики», ніби й підтверджував доброчинність того, що українське кіно позбавившись того хибного напряму, пішло вперед правильним шляхом. Биков же вважав, що він усе робить з власної волі. Якщо щось не вийшло, то він перш за все звинувачував самого себе, а якщо траплявся успіх, то сам собі й завдячував. А тут якось так виходило, що його без нього й оженили. Ніхто його, безперечно, навіть подумки ні в чому не звинувачував. Биков взагалі був взірцем порядності, але сам він, мабуть, про це думав. І цим, найімовірніше, можна пояснити той факт, що він не поспішав з наступною роботою, відстань між двома його воєнними фільмами три роки.

У 1977 р. режисер поставив фільм "Аты-баты, шли солдаты...", у якому зіграв роль Святкіна.(слайд 19) Іронічний і мудрий образ солдата, який гине, але не дає підстав називати себе слабкою ланкою, став символом, культовою ознакою людини у розпалі загальносуспільної згоди, заборонених анекдотів, самвидаву. Він мав дивовижне відчуття себе у своєму народові, умів показати це у кожному фільмі.

За обидва вказані вище фільми як режисер і актор Леонід Биков був відзначений Державною премією УРСР 1977 року.

Анімація — метод створення серії знімків, малюнків, кольорових плям, ляльок або силуетів в окремих фазах руху, за допомогою якого під час показу їх на екрані з більшою швидкістю глядачам здається, що персонаж починає рухатися.

Першим українським мультиплікаційним персонажем став неоковирний «бичок-третячок, із соломи зроблений, смолою засмолений» з усім відомої казки «Солом'яний бичок». У 1927 році на тодішній Одеській кінофабриці його «оживив» дідусь вітчизняної анімації В'ячеслав Левандовський. (слайд 20) На жаль, ця робота, як і багато инших, випущених в 20-30-х роках, не збереглася. Проте, цитуючи істориків української мультиплікації, саме від бичка все й розпочалося: якщо в народній оповідці він зробив багатими своїх діда та бабу, то в реальному житті солом'яний персонаж «привів» за собою ще сотні мультфільмів із чудовими, нині вже хрестоматійними героями.

У 30-х роках в Україні випустили близько десятка мультфільмів. Молоді і надхненні випускники Київського художнього інституту вирішили спробувати свої сили в новому і нікому досі не знайомому мистецтві. Тож найпопулярнішим тогочасним анімаційним фільмом став антивоєнний мультик «Тук-Тук та його товариш Жук» режисерів і художників Семена Гуєцького та Євгена Горбача, які вперше в історії вітчизняної анімації використали техніку малюнків на целулоїді. Картина мала великий успіх у глядача, а пісня з мультфільму «Я хлопчик-молодчик, веселий Тук-Тук, зі мною товариш кудлатий мій Жук» композитора Олександра Зноско-Боровського була популярною досить тривалий час.

Серед «піонерів» анімації був й Іполит Лазарчук, (слайд 21) з якого в 50-і роки почалося відродження української мультиплікації. Тоді, у 1959-му довкола Іполита Андроновича згуртувалася «революційна» творча молодь - нинішні ветерани нашого аніматографа - яка збиралася «скинути Волта Диснея з корабля історії». Через Другу світову війну розвиток анімації (як і будь-якого іншого мистецтва) надовго призупинився, тому молодим режисерам-аніматорам та художникам було над чим попрацювати. Аніматори об'єдналися у цех мультиплікації при студії «Київнаукфільм». До речі, лише після здобуття Україною незалежності для них було створено окрему повноцінну анімаційну студію «Укранімафільм». «Художники, які працювали в цеху, створювали мультиплікаційні вставки для навчальних і науково-популярних фільмів. Вони ілюстрували рух молекул газів, проникнення води в ґрунт... Загалом, те, що в кінематографічних колах називалося «болти і гайки в томаті»...», - з ностальґією згадує «піонер», колишній художній керівник «Укранімафільму» режисер Євген Сивоконь.

 «Перший 20-хвилинний мультиплікаційний фільм «Пригоди Перця» «народився» на першому поверсі «Укркінохроніки» (там працювали наші аніматори) в запахах домашнього борщу і під зовсім не мелодичний плач маленьких дітей. «Можна сказати, що справжня українська анімація розпочалася там, у тій кімнаті, - продовжує розповідь Євген Якович. - Поруч із нами, за тоненькою перетинкою жили співробітники «Укркінохроніки», яким тоді радянська влада обіцяла дати квартири. Вони собі виховували дітей, жінки готували для своїх чоловіків, поки ті заробляли гроші, а ми - створювали свого Перця». Дебютний мультфільм було присвячено захисту природи від браконьєрів. Головний герой - Перець, персонаж популярного однойменного сатиричного журналу, зі своїм другом спанієлем їздив на моторолерові, щоразу опиняючись у потрібний момент у потрібному місці, запобігав екологічній катастрофі. Незважаючи на те, що на виробництво фільму знадобилося довгих два роки, всі мультиплікатори вважають той час гарною школою і добрим професійним вишколом для майбутніх звершень.

 

«Золотою епохою» української мультиплікації вважають 60-80-і роки, коли вітчизняна анімаційна школа вважалася однією з найсильніших на теренах Радянського Союзу, а дебют режисера Алли Грачової - фільм «Ведмедик і той, хто в річці живе», приніс українській анімації перший успіх і міжнародне визнання: на фестивалі дитячих та юнацьких фільмів у м. Готвальдові фільм отримав Ґран-прі - «Золотий черевичок». (слайд 22-24)



 За словами аніматорів, це був цілий окремий світ. Тоді в одному місці в один і той самий час зібралися всі метри вітчизняної мультиплікації - Євген Сивоконь, Давид Черкаський, Володимир Дахно, Радна Сахалтуєв, Едуард Кирич, Алек Вікен, Володимир Гончаров та інші. Саме в ті роки створено найбільші анімаційні шедеври: «Острів скарбів», «Доктор Айболить», «Пригоди капітана Врунгеля», «козацька» серія мультфільмів «Як козаки....». (слайд 25) В. Дахно за серіал «Козаки» відзначений: першою премією зонального огляду (Єреван, 1968), другою премією «Срібний сестерцій» IV Міжнародного кінофестивалю у м. Ньон (Швейцарія, 1973), бронзовою медаллю Всесоюзного кінофестивалю спортивних фільмів (Ленінград, 1978). У 1988 р. В. Дахно став лауреатом Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка за цикл мультфільмів «Козаки» (разом із художником- постановником Е. Киричем і кінооператором А. Гавриловим).
«Козаки» — серія мультиплікаційних фільмів, знятих на студії Київнаукфільм. Автор сценарію і режисер — В. Дахно, художники — А. Вадов, Е. Кирич, Г. Уманський, І. Будз, оператор — А. Гаврилов. Усі серії є короткометраж ними, їхня тривалість не перевищує 20 хв. Головними героями серії мультфільмів є троє козаків: Довгань, Коротун і Силач (за сценарієм їхні імена — Грай, Око і Тур, але в серіалі вони безіменні). Із героями трапляються неймовірні пригоди, вони зустрічаються з людьми різних країн і епох, навіть із богами та інопланетянами, але їхні пригоди мають щасливий фінал. (слайди 26-28) Серед леґендарних постатей неможливо не згадати таких режисерів, як Ірину Гурвич та Ніну Василенко. Ірина Борисівна відома українцям мультфільмом «Як жінки чоловіків продавали»,(слайд 29-30) а Ніна Костянтинівна створила свого часу епічні мультфільми - «Микита Кожум'яка», «Маруся Богуславка», «Сказання про Ігорів похід» та неперевершені «Пригоди козака Енея» за мотивами поеми Івана Котляревського «Енеїда».

Особливим той період був ще й тому, що радянська анімація, зокрема українська, розвивалася в той час, коли у світовій мультиплікації виникла так звана творча пауза: в американців відійшла епоха Уолта Диснея і протягом певного часу нічого нового не створювалося. Европейці ж від «ручної» мультиплікації ще не перейшли до комп'ютерної. Тому радянська анімація дуже вдало вписалася в історичний контекст. Дійсно, тоді найбільша в Україні анімаційна студія випускала 15 фільмів на рік, а в 70-х роках при ній діяли ще й курси художників-мультиплікаторів: метри готували собі достойну заміну. Проте з початком «перебудови», а потім і з розпадом Радянського Союзу ситуація в мультиплікації різко змінилася і, на жаль, далеко не на краще.Дійсно, після політичних подій, студія «за інерцією» пропрацювала ще років зо два, а після того протягом майже 15 років «Укранімафільм» випускав лише 1-2 фільми на рік, а то й зовсім нічого. Частина аніматорів поїхали шукати себе до Угорщини, Болгарії та Польщі. Деякі з них, відчувши себе непотрібними рідній країні, так звідти і не повернулися. Центром української анімації, проте вже не авторської, як на «Укранімафільмі», а комерційної, в період 90-х стає створена Віктором Слєпцовим студія «Борисфен-С», яка вже за короткий час мала в своєму штаті 1200 людей і філіали в різних країнах світу, зокрема країнах колишнього СРСР. Виконуючи замовлення на виробництво анімації від різних європейських телеканалів, студія організувала виробництво і власних анімаційних проектів та коротких фільмів. Найбільш відомими є ориґінальний проект серії «Команда діг», «Пригоди Муві», а також неповторні авторські фільми: мультфільм жахів за мотивами «Вія» Миколи Гоголя, «Клініка» та «Остання жінка Синьої Бороди» режисера Олександра Бубнова, а також «9,5 хвилин» Олександра Кушнерова, який зараз працює на студії Уолта Диснея.

Зараз «Укранімафільм» нагадує полишену домівку. Вся техніка припадає пилом, робочий тиждень зменшено до одного дня. Студія продає російським каналам мультфільми з української колекції та здає в оренду порожні павільйони. На жаль, ніхто не бере до уваги, що нашими українськими аніматорами здобуто найпрестижніші світові премії в галузі анімації: це «Срібний ведмідь» Берлінського кінофестивалю Степана Коваля за мультфільм «Йшов трамвай №9», (слайд 31-33) приз за найліпший анімаційний фільм на Міжнародному фестивалі короткометражного кіно в Клермон-Феррані-2005 за роботу «Засипле сніг дороги...» Євгена Сивоконя, призами «За найкращу анімаційну роботу» на фестивалях The End of Pier (Великобританія), Avance06 (Портуґалія) та на Сеульскому міжнародному фестивалі анімаційних фільмів (Корея) відзначено короткометражний фільм Анатолія Лавренишина «Блукаючи поміж», який, до речі, купили телеканали Австралії та Тайваню.

ІV. Підбиття підсумків уроку:

-    Які кінофільми зі згаданих сьогодні ви бачили?

- В чому, на вашу думку,полягає феномен українського поетичного кіно?

- Чи можна назвати С.Параджанова патріотом України?

- Назвіть відомі вам анімаційні фільми українських режисерів.

- Які з них вам подобаються?

V. Домашнє завдання. Переглянути кінофільм « Тіні забутих предків», серіал «Як козаки…» В.Дахно. Написати відгук про переглянутий фільм.

Список літератури

Історія Українського Радянського кіно 1917-1930.-Т.1.-К.1986.

Боґуслав Бакула. Українське кіно і тоталітаризм. «Тіні забутих предків». // Зб. Поетичне кіно: заборонена школа. К., Редакція журналу «Кіно-Театр». 2001.

 Мащенко М. "У нас є велика історія кіно..." // Укр. культура.- 1998


Любомир Госейко. Історія українського кінематографа. 1896–1995 / Пер. із франц. — К.: KINO-KOЛО, 2005.



Панченко В. Ґ. Мистецтво в контексті культури. – К.,1998.
 Брюховецька Л. Ефект Леоніда Бикова // Кінотеатр.- 1999.- № 2.
Крижанівський Б. Мальоване кіно України: Кн. про мультиплікацію.- К.: Мистецтво, 1968.
http://moyaukraina.io.ua/s108553