Ще треті півні не співали, Ніхто ніде не гомонів - polpoz.ru o_O
Главная
Поиск по ключевым словам:
Похожие работы
Ще треті півні не співали, Ніхто ніде не гомонів - страница №1/16

ТРЕТІ ПІВНІ

Документальна повість
«Ще треті півні не співали,

Ніхто ніде не гомонів...»

Т.Шевченко
Передмова
Чому "Треті півні"? Бо встаю дуже рано. Навіть у Жовтневій лікарні, куди мене затиснув нещодавній серцевий напад. Це найкращий час для писання. Голова свіжа, думки прозорі, пам'ять легко відлітає у минуле й повертається назад. А для мене це найголовніше, бо не люблю сюжети висосувати з пальця. І навіщо? Моє життя таке багате подіями, що залишається тільки пригадувати й класти на папір.

В принципі я весь час розповідаю про одне і теж. Тіль­ки розглядаю з різних боків. Дещо ніяк не могло увійти в попередні твори. Тому що структура й ритмічна побудова не терплять зайвого. Навіть коли це зайве має художню цінність.

Описувати своє життя можна з безлічі точок зору. Й кожного разу знайдуться нові події, нові люди, нові деталі, які в попередніх романах були недоречні. Бо кожного разу висмикуєш з гущавини реальних подій якусь нитку, нитку Аріадни, й тільки завдяки їй рухаєшся до кінця. І я зро­зумів, що таке може повторюватись багато разів, бо таких ниток – безліч.

Чесно кажучи, писати не про себе мені нецікаво. Бо єдина людина, яку я більш-менш знаю, це я. А коли пишу про інших – все одно віддаю їм свої думки, свої якості, свої сни. Якщо нецікаво читати про мене, то вже точно буде нецікаво читати про тих, кого я не з себе написав. Що я можу про них знати? Тут би себе як слід дослідити.

Намагаюся писати чесно, як все було насправді. Дещо (як­що це не викинуть занадто цнотливі редактори) буде шокувати. Що поробиш? Я ж не рекламую себе. Не пнуся в депутати.

Для мене правда написаного не якість, а необхідна умо­ва. Інша справа – чи маю я достатні здібності, щоб донести її до читача.

Тепер мало кого можна вразити літературними лябонжами. Гадаю, читача може зацікавити лише повна відвер­тість автора. Що ж, подивимось, що з цього вийде...
1.

Скажіть чесно: у вас коли-небудь стріляли? Я не кажу про війну й подібні ситуації, а просто про несподіваний по­стріл, коли ти виходиш зі свого парадного і куля, просви-стівши біля твого вуха, врізається в кахлеву облицовку будинку.

Зі мною таке сталося десь півроку тому. Я спочатку й не зрозумів, що відбулося. Стріляли здаля, а ще шум ву­лиці, так що постріл я й не почув. Якби не цей огидний посвист і не вищерблена кахля, взагалі б не звернув увагу. Потім придивився й побачив розплющену кулю. Вона ле­жала на асфальті таким собі безневинним металевим шматочком. Я одразу й не здогадався, що це таке.

Не знаю, що завадило снайперові зробити другий по­стріл, бо в цю хвилину я був абсолютно беззахисним.

Нормальна людина сховалась би в парадне, а потім з квартири зателефонувала б до міліції. Та я – не­нормальна. Тому стрімголов помчав до єдиного шістнадцятиповерхового будинку навпроти. Більше не було звідки стріляти. Поміж моїм будинком і тим знаходився лише ди­тячий садок із наповненим дітлахами двором. Коли біг, абсолютно не думав, що буду робити далі. Я не знав, звідки зроблено постріл, але чомусь був переконаний, що стріляли з даху. І ось велика удача – парадне в цьому домі одне. Але на дверях код. Я встав у нішу поряд із парадним і став чекати, бо встигнути вибігти снайпер ніяк не міг. Хіба що живе в цьому будинку, що майже неймовірно.

Й справді через деякий час двері розчахнулися, й на двір вибіг чоловік із великим, вірніше, видовженим кей­сом у руці. Це сталося дуже несподівано і я не встиг зробити те, що задумав, – підставити йому ногу. Він проско­чив повз мене, навіть не глянувши в мій бік. Я перекона­ний: кілер просто не міг собі уявити, що може побачити мене тут.

Я зрозумів, бігти за ним – марна справа. Він, мабуть, озброєний ще й пістолетом, я ж – беззбройний. У мене зріст – 1 метр 65. А він на півтори голови вищий за мене...

І я поплентався на роботу, весь час думаючи, що ж мо­гло стати причиною замаху на мене. Й зрозумів: якщо мене "замовили", то не обмежаться одним разом. Тому, поміркувавши, поїхав до міськуправління міліції. Там мене уважно вислухали, запротоколювали й на­магалися з'ясувати, які можуть бути для замаху причини.

Я зміг згадати тільки випадок, коли мені дали ногою в око на сходах комбінату друку "Україна" після публікації статті "Марнослів'я в ефірі", де я дуже переконливо довів, що більшість телереклам не має жодного сенсу, бо показується не в тих програмах, які дивляться глядачі. Більшість телереклам апріорі ні­хто не дивиться. Тоді в мене ледве не витекло око, а мер­зотника й тих, хто замовили напад, так і не впіймали. Я і згодом у газетах знущався з рекламовиробників, рекла­модавців і телеканалів, показуючих цю мерзоту. Мені бурхливо заперечували: "Якщо не буде реклами, то не бу­де й серіалів!" Цей аргумент мене смішить, бо перекона­ний, якщо не буде огидних телесеріалів, то ефірний прос­тір буде чистішим.

Дивуюся: невже Національній раді з питань радіомов­лення і телебачення не зрозуміло, що ці антихудожні, а часто й аморальні серіали розбещують населення, знижують і так досить низький художній смак. Це – як наркотик, ігрові автомати, горілка. Це спосіб забути про досить хрі­нову дійсність. І це вигідно тим, що мають владу. Інакше люди бачитимуть кляте життя і в їхніх душах неминуче виникне протест. А за протестом – як правило, вибух.

Коли немає розуму і сили покращити життя, можно­владці спрямовують свої наміри на винахід медіа-технологій, щоб засліпити народу очі. Я добре пам'ятаю 1947 рік, коли на вулицях Харкова люди падали від голоду, а в той же час на екранах кінотеатрів з шаленим успіхом демон­струвалися ідіотично веселі "Кубанські казаки", де співа­лося про щасливе, заможне життя і про химерний багатий врожай. І що ж ви думаєте – люди вірили не тому, що ба­чили на власні очі, а тому, що лилось на них з екрану!..

Я зовсім не противник серіалів як таких. Сам колись зробив семисерійну "Стару фортецю" і трьохсерійні "Гон­ки по вертикалі", які користувалися величезним успіхом у глядачів. А зроблені в Україні "Як гартувалася сталь" Ми­коли Мащенка та "Місце зустрічі змінити не можна" Ста­ніслава Говорухіна? А "Адьютант його превосходительства" Євгена Ташкова? А блискучі "Сімнадцять миттєвостей весни" Тетяни Ліознової? Та взагалі гарних радян­ських телесеріалів було дуже багато. Що ж, виходить, ви­нуватий сучасний політичний лад? Однак світова практика доводить, що капіталістичні країни теж випускають до­сить багато гарних серіалів. Моє знайомство з ними почалось з прекрасної англійської екранізації "Саги про Форсайтів". Бачив декілька надзвичайно професійних аме­риканських серіалів. Цілком пристойною була і "Рабиня Ізаура", на якій ридав весь Радянський Союз. Потім всі з захватом дивилися знамениту "Династію". Була зовсім не­поганою австралійська стрічка "Повернення до "Едему".

Я все це не вважаю високим мистецтвом, але це й не сміття, яким заповнені сучасні телеекрани.

Зрозуміло, є невеличкі винятки з правил: подобається мені чи ні, але екранізації "Ідіота" та "Майстра і Маргарити", зроблені Володимиром Бортком, є витворами мистецтва. Подивився "Лікаря Живаго" за Борисом Пастернаком, поставленого Олександром Прошкіним, гарним режисе­ром, що колись зняв прекрасного "Ломоносова". Я не в захваті, але бачу, що пристойно. Але це така обмаль у морі бездарності і цинічної халтури. Тут справа не в політич­ному ладі, а в режисерській совісті. Правда, тепер кінопроцесом керують не режисери, а продюсери, інтелектуаль­ний та художній рівень яких нижчий за підлогу. Вони абсолютно не зацікавлені в піднятті планки в телекіно, бо де вони потім знайдуть достатню кількість якісних сцена­ріїв та гарних режисерів? А коли загальний рівень дуже низький, а глядачі вже підсіли на голку телесеріалів, то робити їх дуже легко. Будь-який бездарний невіглас може таке знімати...

Я багато про все це писав. Але, переконаний, що це зовсім не привід, щоб вчиняти на мене замах. Що ж ще може бути?

Може той "відморозок", проти якого я свідчив по авто­справі? Я йшов з фірми, на якій ми виготовляли звук Dolbi Stereo й зупинився на переході, бо горіло червоне світло. А коли засвітилося зелене, я й ще одна жінка посунули упе­ред. Та прямо перед нашими носами, ледь не збивши нас з ніг, промчав чорний "бумер". Від несподіванки жінка аж плюхнулась на край бордюра. І зразу після цього крутий бумер врізався в червону іномарку. Відскочив назад і, різко вивернувши колеса, помчав далі. У червоної іномар­ки пошкодження були такими великими, що її водій не зміг відчинити двері. Слава Богу, хоч сам не постраждав. Він виліз з протилежного боку і став телефонувати до ДАІ. Але сказав, що номера порушника не побачив. Я втрутив­ся до розмови, бо автоматично запам'ятав номер. Хазяїн червоної машини продиктував його автоінспекторам, а потім попросив, щоб я дав йому номер свого телефону.

Через деякий час мене викликали до слідчого, а потім на суд. Коли виходили від слідчого, хазяїн бумера, такий собі типовий крутий, на вигляд з колишніх карних зло­чинців, похмуро поглянув у мій бік і прогуркотів: "Роз­чавлю, гнидо!" Суд, зрозуміло, закінчився не на його ко­ристь. Тому можна було чекати на помсту. Але стріляти!..

Нещодавно надрукував кілька статей, направлених не проти якоїсь конкретної політичної сили, а проти всієї сучасної влади, як такої. Ось одна з них:


"З ТОЧКИ ЗОРУ ЗДОРОВОГО ГЛУЗДУ

Я не політолог. Я просто "просунутий" виборець, тобто політично твереза людина. Тому, спокійно подивившись на український шлях від помаранчевої революції до наших днів, добре бачу всі вади сучасної системи влади.

Те, що Президент Віктор Ющенко розчарував багатьох, якщо не всіх, хоч прикрий, але абсолютний факт. Його нерішучість, відсутність в його діях ідейної послідовності викликають подив, хоча я раніш був його прибічником і не спостерігав у його характері ці суттєві вади.

Але останні парламентські вибори вразили мене ще більше. Парламенту з такою патологічно низькою інтелек­туальною якістю Україна ще не мала. Я згоден, що мажоритарні депутати, яких тепер позбулися, досить часто бу­вали грошовими мішками, які купляли собі мандати. Це прикро. Але ж їм, щоб купити місця у Верховній Раді, тре­ба було, що не кажіть, якось напружуватись й час від часу щось робити для своїх виборців. Нехай не від щирого сер­ця чи з політичних переконань, а тільки для того, щоб їх наступного разу знов обрали. Та й що таке – "купували місця"? Це не тільки роздавати перед виборами якісь про­дукти чи горілку. Вони ж ще вкладали гроші в економічну інфраструктуру своїх округів, кидали певні суми на соціалку. І в усякому разі були значно яскравішими особис­тостями, ніж теперішні солдати-депутати, що пройшли за партійними списками. Хіба не смішно читати ці списки? Якщо розбирати всіх, то вийде абсурдистська комедія. На поверхні стирчить постать ледь не неповнолітнього сина пана Януковича. Хіба це не посміховисько? Але ніхто не зосередив на це увагу, бо у списку "Нашої України" стирчав точнісінько такий же "політик" – племінник пана Ющенка. Справа ж не в тому, що перший пройшов до парламенту, а другий не пройшов. Важлива тенденція.

Треба також пам'ятати про те, що при змішаній системі виборів до Верховної Ради, як мажоритарники, входили не лише товстосуми, а й дуже розумні і достойні люди, що мали якусь самостійність мислення й просто тверезий розум.

А тепер Верховна Рада, втративши більшу частину сі­рої мізкової речовини, надбала майже повну розумову сі­рість. У переважній більшості перших виступів депутатів нового скликання спостерігається така убогість мислення й висловлювання цих думок, що стає моторошно за Україну, бо це ж тепер її реальна влада. Вона ж не тільки витіснила з політичної арени постать Президента, а й кардинально впливає на склад і роботу уряду. Й це жах.

Ну, нехай теперішній Президент не виправдав наших сподівань. Що ж, таке траплялося й не тільки в нашій краї­ні. Але якість нашого парламенту доводить, що в такій розбурханій царині потрібна досить жорстка владна верти­каль. Інакше все розвалиться. Точнісінько така ж ситуація спостерігалась і в Росії. Але там керівна еліта збагнула, що інтереси держави (на цьому етапі політичного розвитку) значно цінніші за безладдя повного народовладдя. Дивля­чись збоку, мені, як і російським демократам, не дуже подобається авторитаризм Путіна. Але треба визнати, що без такого авторитаризму Росія давно б розвалилася на шмат­ки. Якщо не формально, то фактично. І що не кажіть, до­сить розумний авторитаризм Путіна ніяк не можна порів­няти з монстровидним авторитаризмом Лукашенка, чи Туркменбаші.

Мені можуть закинути, що треба брати приклад не з Росії, а з європейських країн. Будь ласка! У січні 1946-го надзвичайно волелюбні французи скинули з верховної посади прем'єра-"диктатора" Шарля де Голля. І почалась вак­ханалія народовладдя. Кабінети міністрів змінювались з калейдоскопічною швидкістю. Помилок було нароблено стільки, що здавалось їх ніколи не розгребеш. А тут ще безнадійна війна в Алжирі, край якій квола Четверта рес­публіка не могла покласти. І тоді, в 1958 році народ знову запросив "на царство" все того ж, але вже шестидесятивосьмирічного "диктатора" Шарля де Голля, щоб він на будь-який спосіб витягнув країну з жахливої політичної кризи. І він витягнув, розрубав мечем рішучості всі нібито нерозрішимі гордієви вузли. І з тих пір Франція – прези­дентська республіка, вірніше, президентсько-парламент­ська. Але президентська вертикаль там і тепер дуже силь­на.

Можна, зрозуміло, навести й протилежні приклади – Німеччина, Італія, Ізраїль, де Президент – суто декоратив­на постать. Але шлях цих держав до такої системи прав­ління був відмінним від політичного шляху України, від її сучасного стану.

І потім – якщо ми (і це доводить реальна практика!) не в змозі набрати хоча б 100 розумних голів до парламенту, то нам варто зайнятися пошуком хоча б однієї розумної, порядної, патріотичної голови, тобто Президента.

Наше нещастя полягало в тому, що на пре­зидентських виборах 2004-го року вибір був лише між двома кандида­турами, які обидві апріорі були недосконалими. Треба чес­но визнати, що більшість тих, хто голосували за Ющенка, просто голосували проти Януковича. І не так проти Януковича, як проти Ріната Ахметова. І не так проти Ахметова (до речі, досить розумної людини), як проти системи, яка з давніх давен називається "ОЛІГАРХІЯ". Що це таке? Це повне злиття політичної влади з певним надвеликим капі­талом. Коли таке відбувається, говорити про будь-яку, на­віть поверхову демократію немає жодного сенсу. Далі те­рор. А за ним – неминучий народний вибух, який потро­щить всіх і все. Приходу до політичної влади якогось фінансового клану повинні боятися не тільки "професійні" демократи, не тільки прості люди, а й фінансові мішки. Бо рано чи пізно верховний олігарх їх неминуче вщент погра­бує. А може і понищить. Така природа олігархії. Тому її і бояться в усьому цивілізованому світі. Декілька разів представники надбагатого клану Рокфеллерів намагались пройти в США до політичної влади. І ніколи їм це не вда­валось. Інші фінансові клани ставали їм на заваді. І їх не підтримав американський народ, бо відчував, що обіцянки Рокфеллерів як цяцянки, а потім прийде неминуча роз­плата.

Те, що я пишу, прописні істини. Але неосвіченість і ко­роткозорість нашого діючого політикуму настільки вели­чезні, що треба ці одвічні істини повторювати безкінечно. І не для того, щоб отямити наш істеблішмент. Я пишу це виключно для народу, для пересічних виборців, яким на­ші політичні унтерменші щодня вішають локшину на вуха й затьмарюють розум.

Ну скажіть, для чого понищили мажоритарний сектор у парламенті? Для того, щоб чітко визначились політичні напрямки і виникли сили, здатні нести відповідальність за всі дії виконавчої влади. Ну й що – досягли цього? Яка може бути політична спрямованість та відповідальність якщо в одному політичному блоці опинились ахметовсько-януковичиські регіони та соціалісти з комуністами, передвиборчі програми яких не мали нічого спільного з партією олігарха. Я зовсім не хочу цим сказати, що об'єд­нуватись не треба. Хто зна, може таке на цю хвилину й доцільно. Але про яку політичну принциповість і відпо­відальність перед виборцями тут може йтися? Однак саме заради цього була повністю понищена мажоритарна система. Тепер у парламенті повинна засідати тільки п'я­тірка лідерів виборчих (не політичних, а ситуаційних!) блоків і голосувати. Це, по-перше, буде чесно; по-друге, вигідно для бюджету, бо не треба утримувати весь натовп високооплачуємих парламентських нікчем; по-третє, все буде вирішуватися чітко й швидко, без зайвої демагогічної балаканини. Зараз це - ідіотична оперетка, яка дуже дорого обходиться українському народу.

Я глибоко переконаний, що треба шляхом всена­родного референдуму відновити президентсько-парла­ментську систему влади й скоротити парламент до 100 місць, половину з яких віддати мажоритарникам, яких обирає безпосередньо народ. Це значно краще, ніж ті коти в мішках, які прослизають до парламенту за партійними списками.

І ще (й це найголовніше!) – повинна існувати дуже чіт­ка система відкликання депутатів, як мажоритарників, так і цілих партійних списків, якщо виборці певного округу прийдуть до висновку, що депутати і партії не виправдали їх сподівань. Треба також розробити систему всенародно­го референдуму, який за ініціативою парламенту має право відсторонити від влади Президента.

От коли депутати і вся влада будуть тремтіти за свої місця, встановиться справжня демократія. Але не дурна і квола, яка тепер є в Україні, а дійова, справжня, така, що не дасть політичним пройдисвітам безтурботно раювати за державні кошти.

А якщо цю реформу поєднати з тотальним наступом на корумповане й (у більшій частині) бездійове чиновництво, то виникне справжній шанс подолати жахливу політичну й економічну кризу".

Зрозуміло, це не додає мені любові влади, особливо чи­новництва. Але бюрократична машина скоріш пішла б на залякування, ніж на вбивство.

Вбивають, коли кимось названі конкретні імена й конкретні факти. А що у мене? Фактично нічого. Хто ж визнає себе відвертим дурнем? Чи хабарником? Чи невігласом?

На це смертельно не ображаються. Не вийде з мене Ганни Політковської, яка все називала своїми іменами. Зрозуміло, конкретно Путін не причетний до її вбивства. Мабуть, і конкретно Кучма не давав наказ вбити Гонгадзе. Однак треба розуміти, що і Кучма, і навіть нібито всесиль­ний в Росії Путін є тільки частинами владної системи і зобов'язані їй підкорятись. Така система, як російські спецслужби, фактично є самодостатньою і, як це не дивно, може приймати якісь рішення і без відома першої особи. Тобто вони могли допустити вбивство Політковської рука­ми сучасних чеченських ватажків. Тут дуже складний лан­цюг: вона зачепила інтереси того клану Кадирових, в сою­зі з яким тепер дуже зацікавлена путінська влада, бо це хоч якось легитимізує присутність Росії у Чечні.

Це точно не мій випадок. Тоді що? Що?! Що?!!

І раптом все розрішилося. Біля нашого парадного за­грав духовий оркестр і на вулицю винесли розкішну труну сусіда з якогось верхнього поверху. Я його абсолютно не знав, бо вселився він до нашого будинку нещодавно. Але його присутність дуже відчувалась: гори піску під моїми вікнами й безкінечний гуркіт будівельної техніки. Це він робив грандіозний євроремонт. Крутизна його була на поверхні й тому я, зрозуміло, відчував до нього палку кла­сову ненависть. Ні, я не заздрив. Мені таке не притаманне. Але нахабна пиха нуворішів дратує. Не подобається це мені – й годі!

Не можу я, як христіанин, милуватися такою шаленою перевагою грошей над духом.

Але це теорія. А на практиці до машини заносили труну з людиною, яка має фантастичну схожість зі мною. Тобто полювання йшло зовсім не на мене, а на крутого сусіда. Слава Богу, що кілери врешті-решт розібралися й пристре­лили того, хто їм був потрібний.

Хочете вірте, хочете ні, але я раптом побачив трохи осторонь, біля сусіднього парадного двійку людей, в одно­му з яких я зразу ж упізнав кілера, який вибіг з будинку напроти, коли в мене стріляли.

Обожнюю детективи. Тому тихенько підійшов до мавпоподібного типа, який особливо сильно оплакував мо­го сусіда і розказав йому про кілера та показав його. Кілер, мабуть, відчув небезпеку й швидко пішов вулицею. Але його досить швидко наздогнали і запхали в один із джипів. Запхали туди й того, що стояв разом із ним.

Більше я цю компанію ніколи не бачив і не знаю, чим все це закінчилось. Сподіваюсь, в дусі американських ганстерських фільмів. Тільки з нашими матюками.

Як сказав мій мудрий друг Льоня Череватенко: "Сашко! Навіщо ти вічно шукаєш на свою ср...у пригоди?!" Й справді, мабуть, шукаю. Хоча роблю це зовсім ненавмис­но. Вони самі так і липнуть до мене.

следующая страница >>


izumzum.ru