Розповім вам історію, яку ви ще не чули - polpoz.ru o_O
Главная
Поиск по ключевым словам:
страница 1
Похожие работы
Розповім вам історію, яку ви ще не чули - страница №1/1


Кулік Яким



Ми тепер Батьки
Розповім вам історію, яку ви ще не чули. Тут і кохання і зради, честь та безчестя, самотність та боротьба…
Сповідь
Човен уже був повний. Усі звірі була на ньому. По парах. Зібрати усіх було певно дуже важко, але він це зміг. Він. Смертоносний янгол, або янгол смерті. Ті з обраних, які не хотіли приєднуватись, помирали на місці. У нього була така сила. Вміння переконувати називається.

А от у нього не було пари. По правді казати була, але не тут і не зараз. Не в цьому часі значить. Йшли біблійські часи, а вона жила у сьогоденні, 21 столітті. Колись він і янголом не був, а був демоном. Демоном життя. А вона була тоді, а тепер ще і не була монахинею у Храмі Божому. А він жив собі у найбільшому кратері на Місяці, адже володів легіонами пекла. Був поважним командиром. Аж раптом закохався, у просту людинку, що для демонів не припустимо. Але ж він був Демон Життя, а значить кохання, тому це й трапилось. Це значило пора йому на пенсію. Була вона зовсім ще юна, трохи не дитя, а він багато справ переробив за своє демонське життя. Мав легіони пекла Темних Амурів, що значило демонів пристрасті, одних з наймогутніших демонів. Але схоже було, що його вразив якраз Світлий Амур, бо він по поведінці нагадував хлопчака, а не підстаркувату особу. Видно йому було з Місяця усе, що коїться на Землі, навіть мав владу усю її понищити, він би так і зробив, якби не вона. Звали її Вікторія, що значить перемога, а цей демон любив перемагати. А він у свою чергу імені не мав, їм заборонялося мати імена. Натомість він мав великі роги, що як могутні антени, дозволяли йому усе про всих знати. Шерсть, яка ковдрою з обох боків покривала тіло і була неперевершеною бронею. Копита, якими він міг високопрофесійно вистукувати чечітку, смертельну для того, хто застане цей процес…

Вікторія була просто людиною. Без рогів, копит і шерсті, але дуже тілесно хворою, але неймовірно духовно здоровою, чому і стала монахинею. Подалі від людей - поближче до бога. Звідки вона стала так хворіти невідомо, може хтось і поробив, але вона трималась. Їй би чоловіка, але де його знайти, коли ти монахиня.

Кохання було неймовірної сили і демон вирішив усе покинути, стати людиноподібним. Збрив з себе усю шерсть, спиляв роги, уставив навіть контактні лінзи, щоб скрити погляд. Одягнувся в дорогий костюм, придбав автомобіля, до речі теж не з дешевих. Прийшов з квітами до неї, а вона закричала « Ти біс». Оце образа, його Демона Життя називають бісом. Аж квіти в його міцних руках пов’яли. Потім у неї почалася істерика, вона його кропила святою водою, читала різноманітні молитви, припікала хрестом. У нього, навіть, залишився шрам, після припікання у формі хреста, якраз на грудях.

Він пішов. У нього не було вибору. Він так захопився, що забув про копита. Усе ясно! Але ж який він тепер командир без рогів та шерсті… Поганий! І пішов він на відчайдушний крок, знищив усі записи пекла і наслав на демонів хвороб. Сам Лорд Чортів, його за це дуже покарав, відіслав на 2000 років, а може й більше в минуле. Він народився простою людиною, але з надзвичайними демонськими здібностями. Треба було знайти, а потім подружитися з майбутнім Месією і врятувати його, тоді б зникла віра, нікому було б нести людські гріхи. Але це значило, що Віки не буде, це значило людству смерть, він на це не міг піти, він врятував усіх за 30 монет. 30 - це кількість років, поки Месія себе не проявляв себе і був буцімто звичайною особою без Месіанських нахилів. І кількість років у які Зраднику судилося померти, у нього був обмежений час дій. Він був наче брат Обранцю, тільки той син світла, а цей прибіжчик темряви, значить і сам колись був світлим. Так боляче було коли його розпинали, аж дірки на руках утворились. Од би самому піти на Хрест. Тільки, щоб Віка дивилась…

Через деякий час, на третій день після страти, Обранець прийшов першим до Зрадника. Він був із плоті та крові, хоча це був сон. Він забрав його з собою на небо, тепер це його новий дім, він став янголом смерті і поки був один. Йому ладні були час і простір, але подорожувати він міг тільки в минуле. А Віка жила в майбутті! Він бачив багато за своє янгольське життя, а вона, навіть, ще не народилася. Не був він більше лихим породженням темряви, як вона казала, а був служителем світла, це те про що вона бажала. Рогів він тепер не мав, навіть копит позбувся, але які чудові були крила! Він 20 сторіч поспіль, знищував усе байдуже до Бога. Допомагав ще одному Обранцю, ( можливо це був родич вище згаданого, чи він же у юності) збирати тварин у човен, щоб врятувати Земне життя. Не дав людям одержимим демонами пристрасті, його колишнім підлеглим, добудувати Вавілонську вежу, щоб ті не могли дістатися у брудних фізичних тілах до Бога. І жив собі на Сонці, а не на Місяці затишне, але таке самотне янгольське життя. Демони могли схрещуватись з ким завгодно, вийшов би просто новий гібрид і пішов би робити нових гібридів. Люди можуть мати дітей тільки від людей, а от Янгол Смерті, як і Демон Життя мав залишатися на самоті, цього вимагала професія. Тому він придумав хитромудрий план, як бути з Вікою. Він дочекався її народження, бачив це на власні очі. Її перші кроки, перше слово, яке нагадувало «Пробач», перші образи, сльози, сміх, повноліття. І наслав на неї страшну хворобу, яку ні шамани, ні лікарі не діагностували. Померла вона в пекельних муках, життя прожила досить гідно, була майже фанатичною монахинею і стала янголом. Тепер два янголи сплелись у одного, він став єдиний з Вікторією, перемогою. Бог та Чорт знають, повір мені, що кохання понад усе…

Отже, наші герої разом. А що далі? Що з ними трапилось? Ким вони тепер стали? Вони стали Легендою. А трапилося із ними Кохання. Їхні спогади тепер кожен небожитель має з народження. Бо вони зникли. Їх тепер не існує. Вони стали цілісні, як і задумав Творець. Спогади ж були неймовірні. А що ж казав Обранець, коли до Зрадника приходив у сні? А на яву? Багато чого. Перше чому він вчив була Покора. Отже,
Покора
Я стояв на горі, де колись святкував свою 17 смерть, на очах у мене блищали сльози, а на обличчі була посмішка. Посмішка людини, яка знову живе!

Після святкування своєї 17 смерті, я повернувся додому, сказати батькові, що я уже дорослий, що хочу жити сам, що на вулиці, під будинком, мене чекають друзі і я хочу лишитися з ними. Батько дуже розсердився і посадив мене під домашній арешт на три тижні. Весь цей час друзі намагалися докричатися до мене, було чутно, як вони сперечаються і б’ються за право називатися моїм ліпшим другом. Які ж вони були дурні! Для мене всі рівні! Я всіх однаково люблю! Потім вони повзали навколішки зі сльозами на очах і благали мене спуститися. Але я не міг порушити наказ батька. Я добре пам’ятав той випадок з дитинства, коли я гуляючи по саду біля будинку зі своєю подругою Євою, зірвав яблуко з улюбленого дерева батька, а потім, як покарання, мав будувати величезну споруду, яка нагадувала човен, щоб батькові тварини могли де ховатися на випадок зливи.

І таки була злива! Страшна злива, як Він це міг знати? З тваринами тоді нічого не сталося, я добре попрацював, а от мої друзі певно дуже змокли, і пішли по домівках, щоб не застудитися, бо я їх так і не знайшов. Це мене дуже засмутило.

Тож я покірно сидів у дома усі три тижні, які через нудьгу розтягнулися на 21 століття. Тож я покірно висів на Хресті більше двох тисячоліть, які завдяки друзям стиснулись у три тижні. Коли я вийшов на свободу нікого з друзів не було, я залишився сам… Виявляється, що коли я поспішав до батька, я забув свою улюблену книгу, книгу серед книг, яку батько мені читав з дитинства. Вона так сподобалась людям, що за володіння нею вони ладні були повбивати один одного… Нікого з людей більше не залишилось.

Я стояв на горі, на очах у мене блищали сльози, а на обличчі була посмішка. Посмішка людини, яка знову живе! Я знав, що насправді з ними усе добре, просто їм стало соромно, вони злякалися, що я їх покараю і поховались у землю. Я б їх ніколи не покарав, я ж їх люблю! І тоді я прокричав: Знову жити! Тому що знав, наступну, 18 смерть, ПОВНОЛІТТЯ, без друзів святкувати буде не цікаво…
Друге чому він вчив було Прощення.
Прощення
Я лежав під горою, де нещодавно святкував свое 33 народження, на очах у мене блищали сльози, а на обличчі була посмішка. Посмішка людини, яка знову помре.

Після святкування своеї 33 смерті, я повернувся додому, сказати батькові в останне, що я ще малий, що хочу бути з ним, що на вулиці, під будинком, мене давно ніхто не чекає і саме тому я маю піти назавжди.

Батько голосно розсміявся і посадив мене собі на коліна, як колись - у дитинстві. І тоді я згадав, той випадок із дитинства, коли я, гуляючи в безмежних просторах небуття, з неймовірноі нудьги і смутку почав голосно плакати, цим самим примусивши ворушитися ще не створений Всесвіт. Щоб мене заспокоїти батько сказав, що причин для смутку немає, коли є хоч найменша з можливостей радіти.

Він пообіцяв за 7 уроків, навчити мене робити із нічого щось. Пройшло 6 вічностей і 1 мить. Наприкінці наших занять (7 урок був уроком підсумків, бо був останній) Батько, зробив найбільше у світі диво за що його й досі називають Всемогутнім. Він посадив мене, свого улюбленого сина, собі на коліна! яких, як і зараз у нього немає і зітерши з мого обличчя не існуючу, а від того таку справжню сльозу, зробив із неї кульку світла і назвав моєю провідною зіркою. Він одягнув на неї дивне хутро із червоної, а значить спілої землі і сказав, що я вже настільки великий, що маю право бути народженим. Я вже вмію створювати світи, а тепер маю навчитися головному - Жити у цих світах. Навчитися бути людиною серед богів, щоб вмерти Богом серед людей.

Коли я відбувся у цьому світі, мене вже чекали. Вони чекали МЕССІЮ. Виявляється, що коли я змушений був тікати до батька, я залишив свою провідну зірку, щоб люди не так мерзли. Вона так злякала людей, що найсміливіші пішли з дерев’яними дрючками у бій проти неї. Тепер вони знову мають вогонь. Вогонь який зробив їх БОГОПОДІБНИМИ, кожен тепер МЕССІЯ, кожного тепер чекають, щоб помилуватися на ще один вогник. Але я свій вогонь віддав. Тож було вирішено мені його повернути.

Я лежав під горою, на очах у мене блищали сльози, а на обличчі була посмішка. Посмішка людини, яка знову помре. Я хотів спинити їх, але навіть не вмів ще говорити.. І тоді я прокричав, ні просто голосно заплакав, бо дуже пекло. Вони ж зовсім не відали, що творять, не знали силу любові моєї, тоді б вони обов’язково спинились! Але я знав, що вмерти людиною серед МЕССІЙ не так боляче, навіть у вогні, який ти їм подарував, ніж жити МЕССІЕЮ серед людей.


Трете, що він вчив було Дарування…

Дарування
Я був горою, де завжди святкував свої смертеродження, на очах у мене блищали сльози, а на обличчі була посмішка. Посмішка істоти, якої нема…

Після святкування кожної смерті, я повертався додому, щоб хоч щось сказати батькові. Щоб він мене почув. Я любив з ним спілкуватися, а для цього мав вмирати. Тепер вмерти я не міг, все одно у цьому не було сенсу, батько мене покинув, друзі теж покинули мене… Я покинув усіх. Я просто хотів бути самостійним,незалежним від цього Всесвіту. А незалежним став Всесвіт, від мене…

Спочатку було Слово і слово було у Бога і Бог був словом. Це про мене. Моє перше ім’я – Логос. Слово Божьє. Тепер про батька. Батько у мене був ідеалістом, тому назвав себе Ідея, тому покохав Кохання, так люди називають свою загублену матір. Мою матір… Де вона зараз ? Певно досі чекає мене у садку… Але це минуле, я минуле та ім’я тепер в мене Спогад, який раніше звався Мрія, а ще колись люди звали мене Спаситель, а ще колись Єва звала мене Спокусник, а ще колись я звав Єву Тишою. По велінню матері своєї, яка уже тоді спілкувалася зі мною через серце, щоб Батько не чув, я зірвав і вмовив з’їсти Тишу яблуко із забороненого для мене, а від того улюбленого дерева батька. Не любить Ідея, що Слово користалося плодами його… А Тиша любить… Тиша любить Слово, Адам любить Єву, Єва любить яблука… Кохання врятувало нас, але не маючи за собою Ідеї, спотворило Слово і знищило Тишу. Чоловік живе Ідеєю, і Коханням, жінка живе тільки Коханням. Ми були одним цілим, а стали одним мною. Якщо Кохання втрачає Ідею, помирає чоловік, якщо помирає чоловік помирає жінка, а значить і їхні породження – діти. Ми з Тишею не померли, а ще гірше – розлучились. Я був потворою, а Тиша була міфом. Я прагнув бути незалежним від Всесвіту, Тому що не міг жити там, де немає місця для Тиші. Кохання живить Ідея, Ідея шукає Тишу, а люди вимагають Слово. Люди бояться Тиші, Ідея зневажає Слово, а ми потребуємо одне одного… Адже у Тиші живе Правда, а у Слові вона інколи подорожує. Я віддав усі свої життя і кожну свою смерть, щоб Правді було затишно у Слові, щоб Кохання трималось ідеї, щоб люди поважали Тишу, а Тиша забрала Слово.

Я сидів горою, на очах у мене блищали сльози, а на обличчі, була посмішка, посмішка істоти, якої нема… Яка ніколи не помре і вже певно не народиться… Яка тепер у Тиші, у якій тепер Тиша, довкола якої тепер Тиша…

Сьогодні особлива мить. До нас на зустріч юрба людей вела високого юнака з Хрестом на плечах та чудернацькою бородою.

Сьогодні нашому сину 17 смертей, на очах у нього блищать сльози, а на обличчі грає посмішка, він щасливий тому що помирає, тому що знову народиться, щоб зустріти Повноліття, Тому що звуть його Мрія, а не Спогад, і прагне він незалежності а незалежний він і зараз, тому що з друзями, а друзі це і є свобода, тому що через Слово іде до Тиші, тому що добре пам’ятає батькові уроки, тому що у 5 смертей порушив наказ Батька, тому що він любить… Любить… Любить яблука…


А як жилося бувшому демону на Сонці доки вони з Вікторією не зустрілися? На Місяці він жив у кратері, але ж на Сонці не було кратерів. Але там було світло…
Зірка
Уявіть собі місто. Місто розміри якого, більші за всі планети, які ви знаєте. І зроблене воно з чистого золота, або щось на зразок того. Напевно матеріалу цього невідомо найпередовішим земним вченим, адже воно у космосі та має властивість до трансформації. Це на випадок, якщо хтось намірявся нагально змінити інтер’єр. І живуть там напівпрозорі істоти, дуже подібні до нас, але усе ж таки людьми їх не назвеш, бо ж вони напівпрозорі. Так, навіть можна побачити, що в них всередині. Себто, їхні органи (це любителям натуралістики), чи що вони з’їли на сніданок (це дієтологам). А їдять вони здебільшого світло, яке знаходиться у самісіньких серцях цих дивних істот. Серця світяться і тому, там не буває темно, але їм і не потрібна темрява. Темрява потрібна, коли хочеш щось сховати, а їм не має що ховати. Їхня чисельність сягала астрономічної цифри, але ж вони усі були знайомі. При народженні. Хтось народжується, а біля нього вже астрономічна цифра! І серце уже починає світитись, час від часу, поблимуючи. Отже про світло. Потрапляючи у середину воно змінює колір, в залежності від настрою істоти. Тому усе там різнокольорове, як веселка. Але, якщо дивитися десь здалеку, то світло зливаючись стає білим. Як ви вже зрозуміли, поглинають світло один одного. Коли закохуються. А закохуються, коли відчувають голод. Тому і їдять досить часто. Цією частиною фізіології, чи скоріше менталітету, вони дуже нагадують землян. Але ж там усе сповнене кохання!

До речі, коли втомлюються, ці незвичні для нас істоти теж сплять. Вони просто розчиняються у повітрі, залишаючи свої світлі серця. І з’являються на одній із планет сонячної системи. Я ж бо не сказав вам, що живуть вони у зоряному місті, яке знаходиться майже на усій площі Зірки! Майже, це для того, щоб було куди переїхати, на всяк випадок. І живуть вони у сні одне тваринне, або людське, або стихійне життя. Стихійне, це коли народжуються вітром, або багаттям, або дощем. Чи може ураганом, пожежею, зливою. Це коли сон поганий, на повний шлунок. Але і в цьому випадку Зірка, яка по сутті своїй є неймовірно велике палаюче серце істоти, яка заснула і бачить сон, не забуває про своїх дітей. Як і маленькі свої копії, вона у сні народжує. А світло серця зігріває усе навкруги, це, навіть, з Землі видно. Коли розум зустрічається з розумом народжується повага, коли серце зустрічається з серцем – розуміння, коли тіло з тілом – бажання. А усе зразу, це кохання. І у перспективі народжуються діти. А діти це світло, і кохання теж є світлом. Тому ця Зірка і усі інші Зірки, є концентрованим коханням і чиїмсь дитям. Коли ти є кохання і народжений коханням, чекай ще більшого кохання. І так у всьому. Якщо ти є страх (гнів, ненависть) і породжений страхом (гнівом, ненавистю) то й чекай того ж. Там не буває нероздільного кохання, адже вони не забули про триєдність у всьому живому, Бога (Отця, Розуму), Чоловіка (Сина, Тіла) і Жінки (Святого Духу, Серця ) і не знають страждань. Тільки коли сплять і не контролюють себе… Але ж це і називається родовими муками! Адже наше життя, це і є родові муки світлих істот, що народжують майбутні Зірки…


Вони зникли, а значить вони поряд. З кожним. Вони стали боронити Кохання у будь якому прояві…
Зневірене кохання

Як зветься людина, яка усе життя тяжко працює? Яка не може відмовитись коли їй пропонують, але відмовляється? Яка забула про вчора, але постійно думає про завтра, загубивши день сьогоднішній. Вона постійно намагається бути на плаву, у воді, яка їй ледь по коліно. Ненормальна! А усі кажуть нормальна, здорова, звичайна, повноцінна людина.

Фелікс не був таким. Фелікс жив сьогоденням, грався, а не працював, бо був гравцем, а не трудягою. Для нього будь яка вода була по коліно, він був всюдопрохідником, навіть у вогні не горів. Був ненормальним. І за це впав у око Лаурі.

Лаура була аж занадто нормальна. Мріяла стати принцесою, якій принц не потрібен, бо була чисельна варта. Сьогодення її не цікавило бувши солоним від тяжкої праці, вабило її майбуття таке солодке та пишне, як крем - брюле, лякало минуле таке гірке та мілке, як сльоза з лівого ока. Фелікс в очах Лаури був кремом - брюле, головним вартовим снів принцеси та її розуму. Так, розум Лаури був в анабіозі, серце Лаури під замком хтивих бажань.

Було палке літо, але довкола лежали гори снігу, наближалась завірюха. Високий та міцний чолов’яга, від якого завжди пахло цигарками, присів на землю та жадібно закурив. Це всередині цієї людини було палко, а зовні від неї була люта зима. У той же час невисока приваблива жінка, від якої віяло ароматами лаванди, була у Африці де шукала відомого шамана, щоб занепастити нашого Фелікса, який курить у завірюху. Дивним чином усе замовкало у присутності Лаури, від неї віяло холодом, який навіть шамана здивував. Багато було спроб звабити Фелікса, але жодна не була успішною. Зібравши свої скромні принцесівські збереження, вона вмовила шамана зробити Фелікса « вартовим моїх бажань». На іншій частині земної кулі дебела людська істота закашлялась від сьомої цигарки. Це була кінцівка людської любові Фелікса до Лаури та початок любові божественої.

Якщо ти ґвалтуєш чисте почуття народжується бруд у серці, і як його не виводь ніщо не допоможе. Лаура стала брудною для Фелікса в одну миттевість. Фелікс вирішив кидати палити, бо й сам відчув себе брудним. Йому стало здаватися ніби він велетенська цигарка, з якої висмоктують життя. Так і було. Очі Лаури недобре заблищали, вже смакуючи ілюзорну перемогу. Фелікс лежав на холодній землі, вкритій снігом, поглинаючи його і роблячи окривавленним. Фелікс боровся з Лаурою. Лаурі не потрібен принц, Фелікс ладен був її на руках носити, їй потрібен просто вартовий, а це нижче його гідності. Тримайся Фелікс! Він побачив перед собою чорного, як ніч шамана, та темну, як лихо Лауру. Хтось має померти. Лаура? Фелікс? А може Шаман? З останніх сил чоловік піднявся зі снігу, а жінка впала навколішки у пісок.

- Я тебе бачу, Одержима! Ти не забереш моє життя!

- Тоді я не зможу тебе більше бачити, любий… Пробач…

- Лауро постривай! Я тебе завжди кохав! Нащо ти все це робиш?

Лаура завмерла, не змінюючи пози, велитенська сльоза скотилася з правого ока, пройшла через губи і впала крижинкою у пісок.



  • Така солодка, схожа на крем - брюле! – зовсім по дитячому мовила Лаура і закамяніла.

Шаман загиготів чим є сили, змахнув рукою і між просторовий коридор розтанув. Фелікс прибіг додому взяв усе необхідне і попрямував до аеропорту. Тепер він у Африці. Шамана знайти було не важко, тим більш він вже чекав на Фелікса. Шаман на трохи кумедній, а від того моторошній мові запропонував Феліксу місце біля вогнища та якесь курево. Зробивши декілька тяг він почав розуміти ту дивну мову.

  • Ти приїхав за дівчиною, я знаю. Але вона тепер моя… Або ти мій… Або обоє… Мої…

Фелікса всього передернуло. Він вскочив.

  • Ти не шаман, а чорнокнижник! Це ти їй роками снився та знущався з неї! Але я тепер тут, а значить ти дочарувався!

  • Жалюгідний дурень, вона моя краща учениця. Була… А тепер є кращою статуєю…

  • Я ладен помирати за неї сотню разів! Але тебе я здолаю!

  • Прощавай…

Чути гуркіт грому, блискавки вдаряють поряд Фелікса. Він дістав свій пістолет та вистрілив. Куля не долетівши зникла як і усі наступні. Одна блискавка зачепила плече Фелікса. Пістолет випав.

  • Кохана, це буде моя перша смерть у твою честь.

Раптом повітря сповнюється ароматами лаванди, чути співи пташичок, з’являється яскраве сонечко і тіло «шамана» починає диміти. До вогнища виходить Лаура, схожа на богиню кохання. Усе навкруги заповнює дим, а коли розсіюється Лаура з Феліксом цілуються.

  • Я відчуваю, у нас буде багато дітей…

Навіть, якщо кохання траплялось не у зовсім людей…



Альберт і Янгол
У якому столітті ви народились? Минулому? Це вже цікаво. А звати вас як? Не скажете? Яка інтрига. А знаєте коли помрете? Ні? І слава Богу…

А наш герой ще не народився. Він уже помер, але ще не народився. Життя було не те щоб довге, але цілком яскраве. Його підставили. Власна свідомість. А потім підстрелили. Зовсім по - справжньому. Була чутка, від побратима, що схопили його кохану, адже вона кричить на всю галявину де живе. Він ринувся на пошуки і нарвався на мисливську кулю. Мисливець давно на нього полював, дав навіть призвисько Альберт, себто він був розумний наче Енштейн. І головне що я не всиг сказати вам, Альберт був вовком. І досить спритним. Міг би бути вожаком, якби не давне кохання, що у нього з дитинства. Коли він був вовченям до нього приходила чарівна істота, яка була схожа на янгола і довго з ним розмовляла і робила спроби погратися. Спочатку у його снах, а потім на яву. А потім знову у снах… Він її втратив, але поклав життя на те щоб віднайти її. Шукав по усих усюдах, але знайти не міг і перше що він казав при зустрічі було питання « А ви її не бачили?». Про нього ходила слава дивного одинака, який безжалісно полює, наче в останне, і виє на місяць голосніше за всіх, ніби це його власність. Одинака, якому ніхто не потрібен крім «Неї». Уже потім будучи міцним вовком, він знахабнів до того, що наблизився до прямої небезпеки – людського поселення. Він вирішив тепер тут шукати її. Знову забув сказати, вона не була вовчицею, ні, вона і янголом не була, окрім як для нього, вона була людиною. Але це його спинити не могло, йому був потрібен її погляд, солодкий для вовчих вух голос і присутність. Він її побачив у перший же світанковий похід, він полюбляв уявляти кохану у ранкових променях сонця і тому усі пошуки завжди були у світанок. Вона була надзвичайна, стала ще прекраснішою за його сни. І зовсім гола… Вона бігала неподалік від будинку, де певно жила, а за нею гнався теж зовсім голий чоловік. Мисливиць! Це видно з його спецефічного бігу і погляду який впився у очі п’яного від щастя вовка. Він протяжно завив на знак вітання, а його янгол почала кричати і чомусь, прикривати свою наготу.

- У будинок, швидко! – проревів мисливець, звідкись діставши ножа.

Вовк усе зрозумівши, побіг собі назад у ліс, залишивши голого, але з ножем мислився ревіти далі.

Кожен ранок з безпечної відстані вовк спостерігав за коханою, яка вже була вдягненою, але все одно бігала від свого мисливця. Десь через місяць, очі їхні зустрілися і вона замість того, щоб перелякатися, впала на землю. Чоловік одразу схопив її на руки, заніс у будівлю, а потім вибіг з рушницею. Янгол була вагітна. Але вовк цього не знав. Він вирішив, що мисливиць її катує, нащо він за нею бігав що ранку. Він вирішив з усім розібратися і просто спостерігати. А мисливець вирішив убити вовка, щоб відвести будь яку небезпеку від жінки. Він вирушив на справу на світанку, адже обидва рази він бачив вовка саме у цей час. Але усе марно. Він довгих півроки чи може більше полював на «Альберта», який уже й посеред дня заходив до поселення. І от настав цей день. Вовк вибіг просто на нього, коли він виходив з будинку. Мисливець почув вовче виття і покинув дружину, яка народжувала. Взяв рушницю і зустрів вовка. Куля влучила близько серця, але не вбила. Вовк попрямував до лісу, мисливець за ним. У глухому лісі він загнав зраненого вовка у непрохідні хащі, хотів добити, але побачивши зовсім людські очі передумав. Розвернувся, пішов. А вовк з останніх сил зробив стрибок і впився мисливцю в шию. Тепер вже мисливець спробував тікати, але впав зробивши ледве два кроки. Дикі звірі почали сходитись на запах крові, а вовк ставши на мисливця нікого не підпускав. Так години через дві він знесилений впав на вже почавши холонути тіло мисливця і перед смертю протяжно завив. На звук збіглися інші мисливці, які шукали чоловіка, зробили перев’язку і віднесли до дружини. Коли входили в кімнату вона саме народжувала. Зробивши останні потуги, народила хлопчика. Батько взяв сина на руки і побачив ті самі вовчі очі.


  • Давай назвемо його Альбертом…

І стали захищати людей, які ще не зустріли свого Кохання, але які вже мають Мрію, і служать Слову…



Кришталева мрія дитинства
Сьогодні Остап Бендер ліг спати раніше. Завтра відповідальний день. День, який можливо переверне увесь світ. Ну може не весь, але світ Остапа напевно. Він так довго шукав приводу до знайомства с паном Корейко, наче це була найбільша подія у його житті. Ну, звісно, після народження та смерті.

Народжувався Остап двічи. Одного разу його народила мати, а другого лікарі два роки тому. Справа у тому, що його вбили. Любий товариш Кіса Вороб’янінов перерізав йому шию лезом. Остапу тоді було тридцять три роки. Вік Христа. Але помер він не на розп’ятті, а у звичайному гуртожитку, мирно посіпуючи. І снилося йому тоді, що він висить прикутий до величезного серпа та молоту, скрізь натовп, зомбований ідеєю соціального раю кричить: “Геть лжепророка, геть!” А посеред натовпу стоїть величезна трибуна, на якій знаходиться дванадцятий стілець, той самий зі скарбом. І на ньому величезне пенсне. І мовить стілець Остапу голосом Кіси: “Не я тебе зрадив, а вони!” І тут з’являються одинадцять стільців і починають кружляти навколо Остапа. Хором кажуть: “Не ми тебе зрадили, а він!” Небо у цю ж мить стало кольору крові, і все навколо стало кольору крові. Остап підняв голову до неба і пошипки закричав: “Боже, мій Боже! Навіщо ти покинув мене!”

Прокинувся Остап у реанімації, де лікарі урятували йому життя.

“З воскресінням, Остапе!” – мовив до нього янгол у білому халаті.

“Хіба сьогодні неділя?” – спитав у нього Остап.

“Для тебе так.”

Сьогодні сон був інший. Він спускався з гори, тримаючи в руках "подарунок пану Корейку" , десять тисяч купюрами. А його народ молився новому богу, Золотому теляті. Від несподіванки Остап не втримав гроші у руках, вони впали та розбилися. Він, як і Моісей, не міг витримати цього неподобства, з гнівом вхопив Тільця за роги і ... прокинувся. “Дивний сон!” – майнула думка Остапа. “Будемо важати, що на вдачу...”

Олександр Іванович Корейко був для Остапа Шляхом. Ні, не шляхтичем, а Шляхом. Шляхом Бендера до нового життя. До здійснення давньої клятви, до кришталевої мрії дитинства.

Батьків великий комбінатор не знав. Його знайшли біля сирітського притулку у невеликому кошику, у якому була записка, написана турецькою мовою, з перекладів якої значилося( переклад був з іншої сторони листа, але з акцентом), що його батька звали Ібрагімом, а мати Марією, і що вона при народженні Остапа-Сулеймана-Берти-Марії Ібрагимовича Бендера-бея(це ім’я було в записці) померла, а батькові загрожувала якась небезпека, от він і підкинув малого. Ще там було зазначено, що він поїхав до Ріо-де-Жанейро і колись повернеться за Остапом. Біля малого окрім записки була ще й Біблія, її полюбляла читати мати Остапа, на розгортці якої був напис «Читай і Чекай», а з іншого боку «Згадай і шукай».

Батько за ним так і не повернувся. А Бендер в свою чергу, будучи дитям поклявся собі, що неодмінно розбогатіє, поїде в Ріо-де-Жанейро та знайде батька сам. Проте усім він казав, що батько турецький підданий давно сконав у страшній судомі. Це був кришталевий страх його дитинства… Те, що він порушить клятву. Остап поважав не тільки карний кодекс, але й загальнолюдський і якщо хочете, божий. Півтора мільйона людей —всі, як один, у білих штанях! Це вирізка з "Малої радянської енциклопедії". Не з Біблії, але як схоже на рай! Остапу стало відомо, що Ріо славиться статуєю Іісуса з розгорнутими руками, які були у формі хреста. Це все було не просто так, вважав Остап.

Чому батько вибрав Ріо-де-Жанейро? Від кого він тікав? Чи правда у листі, щодо матері?

Не маєш відповіді – дій, відповідь з часом знайдеться. Це частина Кодексу Остапа. Він з ранніх років відчув, що не є улюбленцем долі, але з часом навчився знаходити з нею спільну мову. Доля, на думку Остапа, була досить гонорливою жінкою, яку підкорити могла лише справжня чоловіча вишуканість. Саме таким був Остап. І цим він завдячував своєму Кодексу і , певно, генам. А от чим підкорити пана Корейка він ще не знав, хоча мав досить не поганий, на його думку, план і єдине, що йому залишалось вирушити в дорогу, до кришталевої мрії, до Шляху…

Раннім ранком Бендер розкрив свій акушерський саквояж, вийняв звідти міліцейський кашкет з гербом міста Києва і, поклавши його в кишеню, попрямував до Олександра Івановича Корейка.
Їм цікаво спостерігати за життям справжніх героїв…

Інше життя
А що коли ви прокинитесь вранці у не знайомому місці? Ні, не в чужій квартирі у сусідньому районі після затяжної гулянки, чи у спальному мішку та палатці посеред лісу з ледь знайомими людьми. А десь у тропіках біля велетенської анаконди, чи посеред океану у продірявленій шлюпці? Що ви будете робити? Звати на допомогу? Нікого. Спробуєте прокинутись? Марно.

“ Якщо це не сон, то як це можливо? Чому це сталося саме зі мною? Життя таке коротке, але чому воно має закінчитись так швидко?” Припинити паніку! Вдихніть глибоко і заспокойтесь. Перевірте речі, що у вас з собою? У чому взагалі ви вдягнені? Важливо усе. Якщо ви вже увійшли в стан спокою, можете видихати. Коли не дихаєш, розумієш, що значить дихати і стає якось легше. Тому менше дихайте і швидше думайте.

Це розіграш. Так, саме він! Якесь чергове шоу з веселою назвою «Швидка смерть», але іноді сумною кінцівкою. Якщо виживеш ти герой, ні – просто невдаха. Але, як не хочеться бути невдахою на тому світі! А де ж камери і мікрофони і чому ніхто не попередив про це? Удар без попередження.

Ти зійшов з глузду. О ні, тільки не це! Певно у всьому винне неправильне харчування и телевізор. Які ще версії? Багато.

Можливо, ви про це мріяли. У дитинстві. Під час зорепаду загадали бажання, тепер маєте. Чи з кимось заклалися, що зможете вийти з будь якої ситуації, от вам і знайшовся випадок. Може, це кара божа за гріхи, яких в кожної людини аж занадто, але ж не у вас!

Треба згадувати. Поки є час. Тікайте від анаконди, закрийте хоча б тілом пробоїну, але згадуйте. Жити, значить пам’ятати, принаймні у цьому випадку. Але що згадувати, вчорашній день, чи сьогоднішній сон перед дивним пробудженням? Здається, нічого особливого вам не снилося, тільки велетенські цифри над головою і маленькі букви під ногами. Багато людей, що стояли чомусь непорушно, з цифрами і буквами різного розміру, з деякими поряд були вірші. Люди, цифри, букви – якась філософія! А вчорашній день… Його не було. І минулого тижня і року. Пам'ять знову стала цнотливою. Був тільки сон. Значить, одна зачепка є! Це вже добре! Ви стали чомусь іронічними, після відступу небезпеки і усвідомлення повної нікчемності. Спогадів не має, але чомусь згадалось телебачення… Воно ж вам снилося!

Сон. Ага, були постріли, розривалися бомби, запах крові який розвіявся з музикою. Вона була сумна на початку, та дуже повільна, потім ставала швидшою, а значить веселішою. Знову постріли, телекамери, мікрофони, запах квітів і солоний присмак на губах чиїхось сліз. Ви померли.

Хоча ні, вас було вбито. На війні, десь у Афганістані. І останнім бажанням була перша дитяча мрія, на яку ви молилися під час зорепаду. Стати героєм, безстрашним та поважним, якого не можливо знищити. Вже вам нічого і не буде… А ще заклалися з другом у той трагічний день для багатьох солдатів, що вийдете з будь якої ситуації, навіть смертельної. От і вийшли... Тому і побігли у саме пекло бійні, у лапи ворога з кулеметом на шиї, а за вами ще з десяток героїв. Поклавши багатьох, полягло багато, але це була перемога. Все ж таки перед смертю зійшли з глузду… Кара божа за гріхи війни. А винен у тому напевно телевізор, який є неправильним харчуванням для наших сердець у яких живуть мрії, ви ж бо були ще хлопцем та мали попереду велику решту життя. І потрапили ви після смерті на телебачення у “ Швидку смерть” , і стали героєм безстрашним та поважним. І не треба вам тікати від анаконди, чи закривати пробоїну у шлюпці своїм тілом, бо вдруге не помреш. Це і є ваше щастя і ваше прокляття. Бути у постійних пригодах, у найцікавіших місцях нашої та інших планет, це справжній рай для вас. Але без можливості вмерти, а це пекло для справжнього героя. Отже, це життя… Інше життя.


Героїв, які інколи цього не підозрюють…
Треба виграти час
Було дуже жарко. Едгар не розумів, що з ним сталося. Був якийсь вибух і залишив його без свідомості. Невідомо скільки він пролежав. Коли оговтався його чекав неприємний сюрприз. Судячи з усього, це інша планета. Небо зелене. Сонця нема, але довкола світло. Що ж з ним трапилось?

Кристал. Всі казали не можна до нього підходити, а він підійшов. Це, напевно, чужеземне творіння виросло просто посеред землі, в одному з Земних мегаполісів. Частину натовпу охопила паніка, а частину ейфорія. Згодом ейфорія, з панікою змішались, як і натовп довкола кристалу. Було очевидно, що кристал має владу до зміни самопочуття людини. Коли ти поряд тобі добре, трохи відійшов – страшно. В 5 метрах від кристалу всі починали співати, або танцювати, або те і інше. Більше 20 метрів з’являвся страх, трохи далі паніка. Тому по периметру кристалу, від 5 до 20 метрів зібрався натовп. Кристал заворожував.

Це психотропна зброя про яку стільки наговоренно? Чи може це жарти свідомості, така собі колективна ілюзія?

А що буде, якщо підійти у притул до кристалу? Ніхто не наважувався. Як метелик летить до вогнища, думаючи, що це квітка і згоряє, так і він відчайдушно розбігся та зробив стрибок у напрямку кристалу.

Вибух. Кристал увібрав його в себе. Це не інша планета, а інша реальність, яка існує у кристалі. Він підвівся і побачив, що над ним знаходиться величезний зелений купол, а за ним космічний простір. Довколо нього, у самісінькому космосі натовп, причому різних рас. Крім Земних чорно, червоно та жовтошкірих, були ще синьо та зелено, фіолетово та помаранчево, та раси інших кольорів шкіри. Позаземні. Були там чотирирукі, та шестирукі, триокі та пятиокі, кентаври та мінотаври.

Він бачив інші світи. Схоже на те, що кристал був комунікативним пристроєм, який вмикався, коли хтось був у середині. Кристал після його появи став рухатись за годинниковою стрілкою та дивно дзеленчати. Едгар трохи поворухнувся. Кристал в такт йому теж трохи зрушив з місця. Він зрозумів, що має владу над кристалом. Змусив мінотавра, певно з іншої протогалактики, танцювати довкола кристалу. Здалося, що кристал сміється. Ще один рух і велетенський мінотавр заспівав. Це справді сміх! Значить кристал живий…



  • Для чого я тут? – запитав у простір Едгар.

  • Ти не злякався магнетичної дії кристалу і не піддався зовнішньому оксамиту, а просто зробив стрибок у невідоме, переставши ототожнювати себе з натовпом. Прояви себе у керуванні Кристалічного модулю і будеш одним з представників своєї планети у міжгалактичній нараді. – відповів таємничій голос.

  • У чому полягає моя роль?

  • Будь собою…

Проста та незвична людина простягнула свою руку і доторкнулася до величезного пульта, який щойно визирнув з землі. Едгар опинився знову серед декорацій свого рідного міста. У голові була неймовірна кількість варіантів поведінки, але серце чомусь мовчало. Ні не мовчало, а спонукало діяти. Що робити, чи є зворотня дорога? А хіба йому це потрібно? Міжгалактична нарада… Бути собою… А от що ми зробимо! Треба виграти час! Нехай усім буде весело доки він працює! Хай святкують, як ніколи до цього, можливо в останне… доведеться так безпричинно радіти. Він зробив так що з кристалу почала лунати музика, а сам він почав блимати. Навколо кристалу почалася гулянка. Він переключив своє бачення на інші земні кристали і з подивом відкрив для себе, що і на інших континентах святкують. Тепер він подивився на інші планетарні системи і там були у гарному гуморі.

  • Що коїться?

  • Землянине, ти зробив правильний вибір. Нараду перенесену на завтра. А сьогодні – дискотека.

І радіють, що Слава Богу є Вчителі…


Ілюзія Самотності
Ти не сам. Навіть якщо довкола нікого не має. Немає людей, тварин, вітру. Нікого. Головне є ти і те що всередині тебе. Твій внутрішній всесвіт такий же реальний, як і зовнішній. У середині тебе вирує життя. Там живуть дракони та інші неймовірні істоти з тих часів, як вони перестали жити поряд тебе.

Перший Дракон на Землі був народжений, після смерті останнього динозавра, великого ящіра. Була почата нова ера. Дракон – великий і мудрий ящір. Це наслідок еволюції страшних доісторичних істот. Мудрість приходить до того, хто навчився її чекати. Вони стали мудрими, а значить непомітними. Найгідніші з людей зустрічалися з драконами. Чародій, лицарі, принцеси. Про це складалися казки.

Дракони жили у печерах, що складало конкуренцію першим людям. Вони нас навчали, бо були для нас Вчителями через випробування, які вони давали. Їм поклонялися, називаючи Богами, через їх величність. З ними не сперечалися, вважаючи друзями, рівними у всьому. Вони були старшими братами для кожного на нашій планеті, навчивши вітер дмухати, вогонь горіти, а дощ крапати залишаючись у повній свідомості. Вітер за своєю роботою, забував, що він існує, бо комусь потрібен. Коли вогонь був тільки іскрою свідомість була при ньому, а коли палахкотів пристрасть поглинала усе. Краплина води була незалежною, аж поки тисячі схожих на неї не ставали поряд. Дракони це виправили. Завдяки людям. Так з’явилися шамани – люди тиші, які спілкувалися з духами, тобто сутностями цих стихій. І ті, в свою чергу дали людям силу. Сила виглядала як знання про природу речей. Люди стали хранителями Землі, а Дракони хранителями людей. Так було у давні часи, коли Дракони жили поряд.

Коли ми дивимось на зображання якогось з Драконів, ми дивимось у дзеркало подій, зробивших нас величними, але не в міру жорстокими синами природи. Я кажу дзеркало, тому що у ньому усе навпаки, а значить правильно. Правильно це те, що можна при бажанні побачити зовсім по іншому. Вони подарували людям жагу до мистецтва, що жила у серці кожного Дракону з народження, зробивши людей частково вільними від інстинктів. Але були ті, що скористалися даром Драконів. Мистецтво вбивати – людський винахід. І тепер були люди з жагою до цього. Учень який вбиває Вчителя, вже не Учень і тим більше не Вчитель. Він демон. Демони – це гріхи, які отримали плоть. З’явилося багато демонів, отже багато гріхів з плоті і крові. Залишилося мало Драконів, отже мало Вчителів зроблені з того ж. Вчителі стали внутрішніми. Вони стали снами, відчуттями, мріями. Снами, які не лякають, а навчають. Відчуттями не помсти, а справедливості. Мріями не про панування над всесвітом, а про океан кохання, у якому народжується істина. Вбити тепер Дракона, значить підкорившись йому отримати знання. Знання об’єднує протилежності і знищує залежності. Так можна перемогти демонів, які тепер усюди, ставши Драконом – хранителем людей. Треба тільки повірити, що Ти не сам…


А що станеться з вами, якщо усе буде навпаки? Тобто, якщо Час збожеволіє? Це неможливо? Звідкіля вам знати, що таке Час?

Віє вітер. На землі утворюється невелика кількість попелу. Він збирається до купи і вилітає прекрасний метелик. Пройшов деякий Час і він стає коконом, з якого вилазить страшна гусінь. Починає жерти все аж доки не зникає.

Чи можливо уявити собі, що спочатку в якомусь із вимірів живе янгол, потім стає людиною, і так доти, доки не стане демоном. А у нас хіба не так? Ні, не завжди. Якщо проводити аналогію з метеликом, метелик це янгол, гусінь – демон, а що ж тоді кокон? Людина! В залежності з якого виміру цей кокон, тобто людська істота і стане очевидним, що з неї народиться. Ми як інкубатори ідей, які в нас закладені. ідея каже нам куди іти, що їсти, як вдягатись. Спочатку було Слово. Логос. Слово це тіло для Ідеї, одежею є Голос, а їжею той хто почує. Треба їсти, щоб не вмерти, треба вмерти, щоб не їсти. Ідея прагне іншої Ідеї, як Сперматозоїд прагне Яйцеклітини. Як Метеорит прагне цнотливої Планети.
Зачаття
Він був метеоритом. Одним з багатьох. Сенс його життя полягав у пошуку планети, яка ніким ще не займана. Він ніс життя. Конкретне життя. Він не знав хто народиться це залежить від планети, але свідомість буде його. Точні ж надсвідомість. Зв'язок з майбутнім, з Батьком, Зірками. А підсвідомість материна. Це минуле, Матір, Планети. І в неймовірній кількості комбінаторних можливостей з’явиться свідомість. Відчуття тут і зараз, Его, інші живі істоти. Де ж ти Терра Інгогніто, Земля не відкрита?

Бачу! Яка вона чарівна, вогняний шарик у безмежній чорноті. Спіле, заборонене яблуко, яке не можна їсти, але зривати час, інакше воно впаде і розіб’ється. Що сказати при зустрічі? Як взагалі себе вести? Воно ж таке цнотливе і таке справжне? Вона хвилюється! Як вітер хвилює воду, так і я хвилюю її. Вона палає! Як вогняне сонячне світло розпалює сухий ліс, так і я розпалюю її. Вона чекає! Як жінка у першу шлюбну ніч чекає на чоловіка, так і вона чекає мене…

Я ще далеко, але що її може заспокоїти і зробити приємне? Квіти! Я дарую тобі квіти! Вона заспокоїлась і стала зелено – блакитною і по всій її площі утворилися дерева та квіти. Як майстерно вона грає кольором, своїм природним і надприродним, мистецьким макіяжем! А хочеш якусь тваринку? Може рибку, чи ящірку? Тримай! І от уже планета сповнена справжнього прояву кохання, тобто життя! Живуть у ній риби та велетенські Ящіри, уже не так самотньо. А я ще далеко… Слухай у нас же будуть діти! Їм на ніч треба казок, а ти певно скучила за віршами. Що, ніколи не чула віршів? То тримай!

А де ж Істина?
Усе у світі в одному екземплярі –

Травинка, рибка і співучий дрізд.

Усе у світі має свій початок,

своє завершення, свій неповторний зміст.


Усе у світі має свою ціну,

За все повинні ми платить

Грошима, волею, знаннями,

А дехто з нас навіть віршами.

Така ціна за щастя мить.
Усе у світі дуже просто

І геніально, це є факт.

Якщо у тебе мало зросту,

В потенціалі ти – гігант.


Усе у світі трапляється уперше.

І в той же час воно було в останнє.

І кожну мить потрібно цінувати,

Життя не можна витрачати

На те, щоб стати кимсь значним.
Усе у світі єдиний організм,

Єдиний мозок в нас, одна душа.

І в принципі ти невразливий,

Якщо відчуєш силу цю сповна.


Усі довкола грають свої ролі

І кожен має щось зробить

Ти теж є раб своєї долі

І щоб не жити у неволі

Ти маєш розум свій звільнить.
Усе довкола ілюзія, омана

Та істину шукати потрібно не в вині

Ти зрозумій що світ цей досконалий

А Істина прихована в тобі!


Сподобалось? Це імпровізація. Залишилось зовсім трохи і ми будемо разом. Ой, а хто це так сяє? Яка гарна Зірка! Це твій чоловік? Ні? А чому він на мене так дивиться? А, це Батько! Дуже приємно, я беру вашу доньку за дружину. Іще трохи і вона стане Матір’ю… Ви створили дитину, а створю жінку. Я кажу, ви посадили яблуню, а я зірву яблуко. Я з іншою Зірки, у нас інші Закони, я навчу вашу доньку, вона передасть знання нашим дітям. Ви кажете ще не прийшов Час? А що це у вашому вимірі? Куди піти? А піти спитати доньку. Ти склала вірш? Від мого імені? Присвячений нашому с тобою майбутньому! Так, я хочу його почути…

Числобог

А що таке Час? - колись хтось подумав…

Живий він чи ні?..

Чи пан у ві сні?..

Чи тільки в житті він значення має?..

А може ілюзія він, живе тільки в нас?..

А може це Бог, загадковий пан час?..

ЧАС! - Чесний, Абстрактний та Справжній

Єдиний у трьох, а значить це Бог!

А Богу потрібно молитися, молитися, не в рамки ховати

не міряти днем його, роком чи віком,

а просто любити тоді є сенс жити,

тоді розумієш навіщо він треба,

що все в цьому світі залежить від тебе

Із вірою в серці, зі світлом в очах, станеш сам Богом

На все є свій Час…


Браво! Я б не сказав краще. Виходить Час є усюди, він різний, триєдиний, а ще Божественний. Це Батько навчив? Знаєш у нас з ним багато спільного. А ти знаєш чому я чоловік, а ти майже жінка? Тому що я чоло, яке вік вчиться, а ти будеш жінкою, бо покохаєш мене за це… Я хочу мати багато чоловіків та жінок, яких буде ставати ще більше і більше. Я хочу мати людей. Подивись на пташку вона не людина і риба не людина, чим ближче я до тебе тим більше життя стає і скоро їх буде ще більше. Уже мало ящірів, вони зовсім не схожі на людей, але вони, повір мені, будуть їх навчати, знайдуть спосіб. А людина це…
Людина – це маленький Бог.
Людина не птах – вона не літає

Людина не риба, хоча і пірнає

Вона не тварина, інстинкт подолає

Проте у житті всіляке буває


Людина - це Бог, тільки дуже маленький,

Дитятко, наївне і поки дурненьке

Не знає вона, що літати так просто

Вбивати безглуздо з якоїсь там помсти

Не знає, що світ вона здатна змінити

достатньо свій дух лише трохи зміцнити.

Тоді можна Все: Літати, Пірнати

У водні глибини і там хоч співати!

Побачивши світло до нього іди

Не бійся засліпнути, ти прозрієш тоді.


Ти розумієш тепер ким будуть наші діти? А ким будемо ми? Я вже поряд! От зараз має статися, чекай… От, от! трохи ще! Вибух… Усе… Ми єдине ціле…Нас не існує… Ми тепер батьки.




izumzum.ru