Особливості формування дивідендної політики підприємства - polpoz.ru o_O
Главная
Поиск по ключевым словам:
страница 1
Похожие работы
Название работы Кол-во страниц Размер
Затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 12 травня 2007 р 1 24.58kb.
1 Особливості політики єс та окремих країн Європи щодо України 30... 1 162.21kb.
Кадрова політика: важелі впливу на ефективність, механізми та інструменти... 1 154.68kb.
Обґрунтування проекту маркетингових стратегічних програм підприємства 1 13.19kb.
Формування собівартості готової продукції 1 242.69kb.
Виконане дослідження є спробою створити панорамне уявлення про вивчення... 1 145.7kb.
Особливості внутрішньовиробничої матеріальної відповідальності” 1 73.01kb.
Міжнародну Угоду про принципи формування спільного транспортного... 7 1271.09kb.
В економічній науці існує багато підходів до визначення „економічного... 1 168.24kb.
Робота будь-якого підприємства в сучасних умовах потребує вдосконалення... 1 79.76kb.
1. Сутність валюти та валютних відносин. Конвертованість валюти 3 1032.17kb.
1. Пропозиція якого ресурсу є абсолютно нееластичною 1 52.94kb.
1. На доске выписаны n последовательных натуральных чисел 1 46.11kb.

Особливості формування дивідендної політики підприємства - страница №1/1

Гришко Н.Є., Линник Т.С

Кременчуцький національний університет ім. Михайла Остроградського
ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ДИВІДЕНДНОЇ ПОЛІТИКИ ПІДПРИЄМСТВА
Дивідендна політика – найважливіша ознака, за якою акціонерні товариства вирізняють із поміж інших підприємств. Саме за розподілом результатів господарської діяльності виявляються особливості корпоративних відносин, що полягають в їхньому колективному характері.

Традиційно формування дивідендної політики залежить від цілої сукупності факторів, таких як рівень прибутковості, ринковий курс акцій, фінансова спроможність підприємства тощо. Вплив ендогенних та екзогенних факторів на дивідендну політику досліджувався у роботах таких вчених як Істербрук, Лінтнер, Ольсон, Ла Порт, Розеф, Бхатачаріа, Дженсен, Терещенко, Поддєрьогін, Стеценко, Бланк та інших.

На дивідендну політику підприємства впливає низка факторів, найвагомішими серед яких є: різноманітні кредитні та фінансові обмеження; диференційні податкові ставки на дивіденди та і доходи з приросту капіталу; сприятливі форми інвестування у певні періоди; бажання акціонерів отримувати дивіденди у поточному періоді, а не майбутньому (або навпаки) [1].

Найбільш розповсюдженими теоріями, пов’язаними з механізмом формування дивідендної політики, є:

1. Теорія «іррелевантності (нейтральності) дивідендної політики». Ф. Модільяні, М. Міллер, Ф. Блек відстоюють позицію, що між сумою сплачуваних дивідендів і ринковим курсом акцій не існує зв’язку, оскільки курс акцій визначається нинішніми та майбутніми доходами підприємства, а також потенціалом його зростання. Найраціональнішою з їх погляду є фінансова політика, в рамках якої відбувається відмова від виплати дивідендів і весь прибуток спрямовується на реінвестиції [2].

2. Теорія пріоритетності дивідендів. Як свідчить біржова статистика, факт виплати дивідендів усе ж таки впливає на вартість корпоративних прав. Це зумовлено тим, що ряд інвесторів, зокрема дрібні акціонери, віддають перевагу реальним дивідендам порівняно з майбутніми доходами від зміни курсу, зумовленими тезаврацією прибутку. На цьому припущенні ґрунтується американська модель оптимізації дивідендної політики (Bird-in-the-Hand-Argument). Згідно з цим підходом, найвідомішими прихильниками якого є Дж. Лінтнер та М. Гордон, актуальний курс акцій визначається теперішньою вартістю очікуваних доходів на ці акції, які включають усі майбутні дивіденди, а також очікувану виручку від реалізації акцій. Отже, дивіденди впливають на вартість підприємства. На цій тезі ґрунтується так звана модель виплати дивідендів Гордона, згідно з якою виплата дивідендів є пріоритетнішою, ніж реінвестування [3].

3. Концепція мінімізації податкових платежів. Поряд з власниками корпоративних прав, котрі віддають перевагу стабільним дивідендам, є група інвесторів, які при прийнятті своїх рішень виходять насамперед з критерію мінімізації податкових платежів. Якщо ж рівень оподаткування дивідендів є нижчим, ніж рівень нерозподіленого прибутку (наприклад, Німеччина), то вигіднішою буде виплата дивідендів. Ця обставина лежить в основі ще однієї досить відомої теорії у галузі дивідендної політики — концепції податкових переваг.

Вибір і практична реалізація конкретного виду дивідендної політики підприємства зумовлена рядом факторів економічного, правового, соціального й адміністративного впливу. Таким чином, періодичне застосування конкретного варіанту дивідендної політики виваженого економічно обґрунтованого підходу з врахуванням особливостей національної економіки, специфіки конкретного підприємства та стратегічних завдань діяльності [2].



Усю сукупність факторів, що впливають на вибір методу дивідендної політики, за Є. Брігхемом, можна об’єднати в чотири великі групи:

  • обмеження щодо дивідендних виплат (законодавчі, податкові, брак готівки у фірми тощо), інвестиційні можливості фірми;

  • доступність і вартість альтернативних джерел капіталу;

  • вплив дивідендної політики на необхідну норму прибутку на просту акцію.

Отже, корпоративним відносинам притаманна складна дивідендна політика, тобто стратегія акціонерного товариства у сфері розподілу прибутку між акціонерами. З точки зору корпорації дивідендна політика до певної міри є політикою формування акціонерного капіталу через продаж частки участі у майбутніх прибутках. Серед найбільш складних і принципових питань, пов’язаних із розподілом прибутку, головне – формування пропорцій цього розподілу між виплатами винагороди власникам і формування фондів розвитку підприємства у наступному періоді.


  1. Білоченко А.М. Удосконалення формування та реалізації дивідендної політики підприємств з державною часткою в Україні // Фінанси України. – 2008. – №5. – С. 96-102.

  2. Горова А. Дослідження факторів впливу дивідендної політики українських підприємств // Вісник Національного університету «Львівська політехніка». – 2007. – №15 (599). – С. 94-101.

  3. Мойсеєнко І. П. Інвестування: навчальний посібник. – К.: Знання, 2006. – 490 с.