Олеся драма в 4-х діях І 5-ти одмінах дієві люди - polpoz.ru o_O
Главная
Поиск по ключевым словам:
Похожие работы
Олеся драма в 4-х діях І 5-ти одмінах дієві люди - страница №1/5

ОЛЕСЯ

Драма в 4-х діях і 5-ти одмінах
ДІЄВІ ЛЮДИ:
Кіндрат Антонович Балтиз.

Лукерія Степанівна, його жінка.

Олеся (Олександра), їх дочка.

Матвій Гнатович Тасюра, вчитель.

Нихвінт Варфоломейович Знаменський, бурсак.

Марфа Варфоломеївна, його сестра, дівчина.

Яків Михайлович Воздвиженський, псаломщик.

Старшина.

Волосний писар.

Павло слуга

Горпина слуга

Марина, вдова.

Влас, її син, парубок.

Галя, її дочка, мала дівчина.

Шльома лавочник містечка.

Гершко лавочник містечка.

Пфейфер, німець.

Льовка, лакей.

Леонід Петрович Загрива, поміщик.

Гості і діти.

Староста.

Леоніла Агапонівна Козубська, підстаркувата дівчина.
Діється на Україні.
ДІЯ ПЕРША

Кімната у панськім будинку, але вбрана по-міщанському; іншого— то й надто, а іншого — брак.
ЯВА 1

Павло й Горпина.

Горпина (витира вікна). Як вам, дядьку, гарно у сердуці! Тепер зовсім ви не похожі на чередника.

Павло (розставля дзиглики). Був би я раніш розумнішим, досі не такі б сердуки носив.

Горпина. Чи й справді?

Павло. Щоб ти знала. Чого скалиш зуби? Чула, що як ще тут сиділи наші рідні пани, не оці посесори-жироїди,а справжні пани?..

Горпина. Так, так. Згадали те, від чого вже й сліду не зосталось,

Павло. Ех, ви! За справжніх панів життя було!

Горпина. Та ну?

Павло. Що вже танукати? Скільки не танукай, а як воно тпрукнуло, то далі не поїде. Ну і понімай ти тепера, що я був мало не три года за лакея.

Горпина. Невже?

Павло. А ти міркувала, що я зроду чередник, та й годі? Нє, брат, бери вище. Ти спитай мене, де я не бував; спитай, чи є що таке в світі, щоб я його не видав? Хочеш, я тебе зразу, одним словом, остовпиню? Скажу таке слово, що ти тільки баньки витріщиш. От, наприклад, скажи мені: що таке гостиниця? (Сіда у крісло).

Горпина. Гостинець?

Павло. Гостиниця! Дуря ти. Що гостинець, так і мала дитина зна, що то ласощі; а я тебе питаю, що таке гостиниця?

Горпина. Мабуть, не вгадаю.

Павло. Ну, а білярд ти бачила? А портерну лавку? А трахтир з вивіскою «Захадітє, гаспада, тут веселіє всєгда»?

Горпина. Як же це ви були лакеєм, а нарешті чередником стали?

Павло. Спитай ти мене, то я, брат, і сам гаразд не змізкую, як воно скоїлося. Збираються, примєром, чуєш, наш покійні пан, Петро Ригорович, виїздити в загряницю, покликали мене та й питають: «Што, Павлушка, паєдєш з нами в загряницю?» А мене неначе який біс сіп за язика: «Не поїду»,— кажу. «Пачаму?» — «Боюсь. Ще,— кажу,— як, борони боже, помру на чужій стороні, то нікому буде й поховати». Бач, мені тоді міркувалося, що на чужині нема ні людей, ні попів, а скрізь тільки одна пуща, нетрі та бескети... І кортіло ж мене у ту загряницю, ну, сказать... аж тіло на мені свербіло, так кортіло; а язик, неначе він не мій, одне белькоче: «Не паєду». Прямо, мабуть, щось наврочило! Почав, примєром, вигадувати: «Я не знаю,— кажу,— відкіля там і сонце сходить, та ще чи й світить воно там?» Великий, бач, мені клопіт, чи світить воно там, чи не світить! Ге, дай тоді мені оцього розуму, що тепер у моїй голові...

Горпина. Що ж, і не поїхали?

Павло. Господа поїхали, а я зостався. Досі вже був би, може, комардином, коли не швейцаром, а може, ще й вище забрався б.

Горпина. Що ж воно таке швельцар?

Павло. А таке, що сиди увесь день у кріслі, та рипай дверима, та дивись у казету, от тобі і всеї роботи...

Горпина. Рипай дверима, хм. І не обридне ж?

Павло. Як хто подзвонив — одімкни; зняв шинелю чи шубію — гривеник; надів — гривеник або й болш тово!

Горпина. За віщо ж гривеник?

Павло. От як доведеться тобі коли побувати в городі, то й побачиш, за віщо дають гривеники. Потому — образованіє... У городі і розуму наберешся, і гостиниці побачиш, і кандиртерську...

Горпина. Що воно таке кандрир?.. Я й не вимовлю.

Павло. Кандиртерська? І я, брат, попомучився, доки наламав язика, а тепер так я потраплю зразу усякі розмови і всі примєри. Кандиртерська — це така крамниця, що до чого не доторкнись, усе, брат, солодке. Далась вона мені узнаки. Послали мене покійні пан, Петро Ригорович, з запискою у кандиртерську; німець узяв у мене ту записку, подивився, потім зиркнув на мене і знов очі встромив у записку, а потім промовив до мене: «Вас?», а потім до другого: «Хер-мер-мер!», а той до нього: «Я?» А цей знов: «Та ти ж!» І зараз той другий і понакладував у папір усяких порожніх та й дав мені. Несу я те порожнє, держучи обома руками, щоб не випорснуло. Чую, щось мені по руці неначе потекло. 3ирк! аж тече сметана. Я лизь язиком— солодке; лизь удруге — біда, яке солодке!.. Та поки доніс те порожнє до гостиниці, всю сметану вилизав. Приніс та й подаю панові. Як закричить на мене пан, як затупотить... Сміха, та й годі! (Хутко xana Горпину за кишеню). А це що в тебе у кишені, сахарь?

Горпина (б'є його по руці). Та гетьте-бо! Відкіля б у мене взявся той сахарь?

Павло. Хіба не можна хапнуть?

Горпина. Чорта лисого хапнеш, коли все позапирано.

Павло. Невже? А за рідних панів так все було навстіж: бери, чого хочеш, чого душа бажа, бери вволю!.. От життя було! А я думав, що то у тебе сахарь, з'їв би грудочку. (Зітхнув). Давно вже я не їв сахарю.

Горпина. Сьогодні, як чай наливатимуть, я, може, вам роздобуду.

Павло. Бери, чого зівать? Сахарь — це не крадіжка. Бери сміливо!

Горпина. Коли б мені довелося побувати у городі, вже б надивилася усяких див.

Павло. Попроси хазяїна, щоб повіз.

Горпина. З якої речі?

Павло. Тадже ж лабузниться до тебе, думаєш, не бачив?

Горпина. Еге, вигадайте півтора людського.

Павло. А ти дурою не будь. Скаже він тобі: «Поцілуй!» А ти зараз йому: «Давай цілкового або й два, то поцілую!..»

Горпина. Не плетіть дурощів...

Павло. Бери з нього скільки влізе, що його, анахтему, шкодувати? Не візьмеш ти, друга візьме. Ти б і мені допомогла, коли б схотіла; а я тобі повік був би вдячним.

Горпина. Чи вам заціпить сьогодні?

Павло. Ні, справді. Слухай-бо. Як почне хазяїн біля тебе півнем стрибати, ти й скажи йому: постановіть Павла за клюшника.

Горпина. Єй-богу, я вас вилаю.

Павло. Дуря! Ти себе оберігай, а як дають, не зівай.

Горпина. Мовчіть, бо так навідліг оцією ганчіркою і морсну по пиці!..



ЯВА 2

Ті ж і Кіндрат Антонович.

Кіндрат Антонович. Хазяйки тут не було?

Горпина. Ба оце недавно навідувались.

Кіндрат Антонович. А що, Павле, краще тобі у горницях, ніж у загоні?

Павло. Павлові скрізь однаково, як у хліві, так і в горницях; чи долі сидіти, чи в кріслі з казетою у руці, його тим не здивуєш.

Кіндрат Антонович. А що, як тебе взяти і зовсім за лакея?

Павло. Я й на те пристав.

Кіндрат Антонович. Ну, сьогодні придивлюсь, як ти справлятимешся.

Павло. Колись умів догоджати справжнім панам, то, може, й вам потраплю.

Кіндрат Антонович. Тепер справжній пан той, котрий має в кишені.

Павло. А хіба мені важко сказати на вас і вашоє високеблагородіє? Як звелите, так і величатимем.

Кіндрат Антонович. Я тебе годую, стало бить, я твій і пан.

Павло. А так. Звісно: ви наші, а ми ваші.

Кіндрат Антонович. А ке, принеси мені води, побачу, чи є у тебе до того кебета? Павло. Сихчас! (Пішов).

Кіндрат Антонович. Чому не прийшла у повітку, як я тебе кликав?

Горпина. Не чіпайте мене, бо хазяйці скажу... Он вже й люди почали постерігати.

Кіндрат Антонович. Які люди?

Горпина. Хоч би й Павло.

Кіндрат Антонович. Павло? Хто ж Павлові повіре? Мені на двадцять Павлів начхать! Краще не маніжся; подумай, чим ти згадаєш свої молодощі, котрі не двічі бувають на віку?..

Горпина. Ідіть до Гапки.

Кіндрат Антонович. Що-о?

Горпина. А коли й Гапку вже залишили, то підіть до Пріськи.

Кіндрат Антонович. А-а, ти ревнуєш? От за це хвалю. Ти краща від Гапки, і від Пріськи, і від усіх!.. Був би я удівцем, я озолотив би тебе!..
ЯВА З
Ті ж і Павло.

Павло (несе на підносі стакан води). Звольте!

Кіндрат Антонович (дивиться на нього). Ти таки зовсім маладець! (Бере стакан і п'є). Либонь, я таки зоставлю тебе при горницях.

Павло. Не жалкуватимете.

Горпина. І мені менш би було роботи... Де ж це віник?

Павло. Там, у тій кімнаті, за шахвою.



Горпина пішла.

Бадьорна дівчина! (Показує очима на Горпину).

Кіндрат Антонович. До вподоби тобі? Чи не думаєш сватати?

Павло. Ні, я вже спізнився. Вона у мій бік і не дивиться, гне вище.

Кіндрат Антонович. Що-о?

Павло (хихикнув). Поніма окуратно, де раки зимують.

Кіндрат Антонович. А ти краще знай свого носа!

Павло. Я так сказав, на вітер... Мовляв, їж борщ з грибами, держи язик за зубами.

Кіндрат Антонович. Держатимеш ти і без грибів.

Павло. Правильно! А тільки як ми бували при панах, то й знаємо, як діло повернуть з дівчатами.

Кіндрат Антонович. Тямиш ти?

Павло. Чого не понімаю, за те ніколи не візьмусь.

Кіндрат Антонович. Ов? Але я тим не цікавлюсь... (Дивиться на нього). Одначе нехай буде й так, що від сьогодні на тобі чин лакея. Побачимо, чому ти у панів навчився!

Павло. Я вмію і невидющим прикинутись, як треба буде.

Кіндрат Антонович. Я не про те... Гляди ж мені, визначись сьогодні перед гостями так, щоб не довелося за тебе мені червоніти. (Іде, а потім вертається). Жаловання тобі не прибавлю, а одежу стару з мене, як зумієш заслужити,— матимеш. Розумієш, з мене одежу... А про Горпину не смій мені більш ніколи патякати, чуєш? (Пішов).

Павло (помовчав). Ну, Павле, не будь дурнем, то буде тобі що і їсти, і пити, і в чім хороше походити.


Чутно голос Лукерії Степанівни.
ЯВА 4

Горпина і Павло.

Горпина. Чуєте, знов квочка розкудкудахталася.

Павло. Нехай кудахка, тільки й її, що покричить; вона на те господиня. Але ми з тобою все ж таки тут найстаршими будем.

ЯВА 5

Ті ж і Лукерія Степанівна.

Лукерія Степанівна. Та й довго ви воловодитеся, скоро вже і гості почнуть сходитись, а ви і однії горниці ще не опорядили як слід. (До Павла). Навіщо ще й тебе у горниці взяли, мало й так дармоїдів?

Павло. Правилно. За рідних панів слуг було сила, так то ж були справжні пани...

Лукерія Степанівна. У кого дзенька в кишені, той і пан.

Павло. І я вас почитую, як достометну пані. Та дай вам тільки підзорну трубу в руки, та щоб шляпка при голові — і вже: ваше осіятельство! Правилно. Тільки що осіятельство і без лакея, чи але ж?

Лукерія Степанівна (до Горпини). Куди ж ото ти ставляєш отого дзиґлика, хіба не знаєш, що йому належить бути отутечки?

Горпина. Почали витребенькувати!

Павло. Правилно, що йому отутечки іменно і слід стояти, де господиня приказують.

Горпина. Учора був отамечки, а сьогодні вже он куди ставляй його!

Лукерія Степанівна. Еге ж, учора був отамечки, а сьогодні буде осьдечки.

Горпина. Навіщо ж це?

Лукерія Степанівна. Я так хочу!

Павло. Понімаєш, дуря, господиня так жалають, і правилно.

Горпина. На таку господиню ніколи не потрапиш догодити.

Лукерія Степанівна. У кого нема тями, той і не потрапе.

Павло (до Горпини). А ти наважайся потрапляти. Було, покійні пан, Петро Ригорович, кажуть: «Павлушка, штоб завтра єтая небель, що стоїть у цій кімнаті, стояла в тій; а та, що в тій, штоб стояла в цій».— «Слушаю!» І завтра зроблено так, як звелено. Господиню треба слухати, бо вони наші, а ми їхні.

Горпина. Та так же!..

Лукерія Степанівна. За зиму відлежала боки, то це в тобі жир почина грати.

Павло. Правилно! Людина, як і скотина,— почува весну. Горпино, чуєш, я тобі не велю грубіянствовать!

Горпина. Робиш щодня, як той сірий віл, невгаваючи, а тебе ще за те дармоїдом взичають!..

Павло. Бо вони на те господиня, стало бить, і можуть взичать, а ти набери в рот води.

Лукерія Степанівна. Ти б, може, хотіла панувати? Пикою не вдалась!

Горпина (усміхнулась). Як на чиї очі!..

Павло. Правилно, що патретом не вискочила.

Лукерія Степанівна. Чи сукно на оцім столику витерте, чи й досі в крейді? Адже ж у карт гратимуть.

Горпина. Ая почім знаю, що гратимуть?

Лукерія Степанівна. Чи тій же лампі отамечки і слід стояти, куди ти її примостила?

Горпина. Вона ж тут раз у раз стоїть.

Лукерія Степанівна. Стояла там, а теперечки осьдечки стоятиме. Товку у твоїй голові ані на шаг.

Павло. Горпино, роби так, як велять! От покійні пан, Петро Ригорович...

Горпина. Ще й ви тут розпанькалися з своїми покійниками, аж обридло слухати!'

Павло. Іншого покійника охітніш згадаєш десять разів, ніж якого живого один раз.

Лукерія Степанівна. Намочи зараз кінчик рушника водою та витри столика.

Павло. Водою не годиться. Бувало, за покійного пана, Петра Ригоровича, як тільки де пляма на сукні, зараз водкою, а водою тільки розквацяєш.

Лукерія Степанівна. Авжеж, що тільки розквацяєш. Піди, отам у шахві стоїть горілка, налий трішки у рюмку або в стакан.

Горпина пішла.
Павло. Не вхвалив я того, що у вас шахва, у котрій стоїть горілка, відперта. От тільки увійшов у горниці, а вже й бачу, де непорядок. Чи й сахарь так?

Лукерія Степанівна. Ні, сахарь та чай під замком.

Павло. Хоч і під замком, а все ж таки не давайте ключів Горпині.

Лукерія Степанівна. Хіба ти ще постеріг за Горпиною? Я ж казала, що й вона така ж, як і Пріська.

Павло. Я тільки зиркнув сюди-туди, зараз і бачу, що не так і не до хвасону... Ну і хто це звелів оці крісла отутечки попритуляти?

Лукерія С т е п а н і в н а. Хто ж, як не яі

Павло (переставля крісла). Та ви ж, мабуть, веліли ось як їх постановити! (Ставляє по-своєму). За покійного Петра Ригоровича...

Лукерія Степанівна. Отак же і я хотіла, так у Горпини хіба є на те тяма?

Павло. Ну, не турбуйтеся, при мені все коїтиметься під панський апетит.

Лукерія Степанівна. Чи ти ж зугарен мені догодити?

Павло. Я? Та хіба ж я не бачу, що ви хочете, щоб у вас все було на загрянишний шталт? А що, не вгадав?

Лукерія Степанівна. Ба вгадав. Треба буде дати тобі косинку на шию, а то так якось нечепурно... А сорочка на тобі яка?

Павло. Десятчана.

Лукерія Степанівна. Я дам тобі тонку, стареньку хазяїнову.

Павло (цілує їй руку). А хоч і дві, хіба я не зумію подякувати?

Лукерія Степанівна. На мою думку, ти тільки і зміг би потрапити на мене.

Павло. Господине! (Б'є себе у груди). Ось як я вам!.. Єй-єй!.. Знаєте, я який? Скажіть мені: «Павле, пірни в ополонку!..» Єй-богу, я такий!.. (Цілує її в руку). Отака була ніжна ручка у покійної барині Марії Вікторівни... А Горпині ключів від сахарю не давайте.

Лукерія Степанівна. Ой, мабуть, ти щось помітив за Горпиною?..

Павло. Я оком тільки зиркнув і понімаю...
ЯВА 6

Ті ж і Горпнна з стаканом.

Лукерія Степанівна. Умочи ж краєчок рушника в водку.

Павло. Набери в рот та й сприсни, так краще.

Лукерія Степанівна. Або сприсни, то ще й кра­ще буде.

Павло (бере в рот горілку і сприскує). Отако-о!

Горпина (витира столика). Ач як ловко витирається, сукно неначе нове.

Лукерія Степанівна. А ти, дурна, і не знала цього?

Павло. Куди ж їй? Я більш світу і людей бачив, як вона, а і то за вашим розумом ледве-ледве похоплюсь.

Лукерія Степанівна (ідучи). Як зберуться гості, то треба буде зараз і до обіду лагодитись. Чи ти, Павле, умієш чай наливати?

Павло. Спитайте Павла, чого він тільки не зна? Навдаху, чи й є що у світі таке, чого б Павло не добрав спо­собу?

Лукерія Степанівна. То наливатимеш сьогодні чай, а я хоч трошки попаную. (Пішла).

Павло (до Горпини). Чула?

Горпина. Ну?

Павло. Кишені у тебе просторі? Буде солодко і тобі, і мені! (Бере стакан з горілкою). Ого, скільки линула! Навіщо добро пропадатиме? (Випив). Смачна!

Горпина. Ходім, дядьку, ще оту горницю приберем.

Павло. Доки я був чередником, доти був і дядьком, а тепер вже клич мене Павлом Семеновичем.


Пішли.
ЯВА 7

Кіндрат Антонович (один, хутко йде). Де ж це Горпина? Треба сказати їй, щоб вийшла до..,



ЯВА 8

Кіндрат Антонович і Лукерія Степанівна.

Лукерія Степанівна (з других дверей іде). Ну, старенький?

Кіндрат Антонович. А що, старушечка?

Лукерія Степанівна. Дайте ж я вас ще раз поздравлю з менинами.



Цілуються.

Це вам вже на п'ятдесятий повернуло?

Кіндрат Антонович. Вигадай. Ще тілько на сорок шостий!

Лукерія С т е п а н і в н а. Е, ні, душко! Я нарочито давала вашу метрику Олесі, вона прочитала і вищитала.

Кіндрат Антонович. Отого я не люблю, що ти починаєш ритися у моїх бумагах.

Лукерія Степанівна. Та я, душко, до них ніколи і не доторкувалася; а метрика ваша вже годів з двадцяток лежить у мене в скрині.

Кіндрат Антонович. Ага... Скільки, кажеш, мені годів? Так, так, пригадую... Покійні отець мені не раз казали, що у метриці прибавлено мені годів.

Лукерія Степанівна. Та чи прибавлено, чи убавлено, а вже ніхто ні вас від мене, ні мене від вас не відіб'є.

КіндратАнтонович. Ну да, а тілько...

Лукерія Степанівна. Двадцять сім годочків прожили, як один часочок. Дай господи так і надалі.

Кіндрат Антонович. Велика сила порозуміння та згода у сім'ї; де согласіє та лад, там і благословеніє боже. Ну, а скажи від серця, не виховуючись: легше тобі живеться, правда, легше?

Лукерія Степанівна. Що вже згадувати колишнє! Молода була, хіба диво, що трохи дуріла! Коли б не любила, чи ревнувала б вас?

Кіндрат Антонович. Ревнувала ти мене, а я тебе за те не гладив по голівці. Тепер ти схаменулася, порозумнішала, і промеж нас лад.

Лукерія Степанівна (зітхнула). Та що вже?.. Ні на кого я так не жалкую, як на Марину, і досі плачусь за неї: за других, було, дасте стусана, та й годі, а за Марину ви мене найгірш били і голову мені розбили... Вже відтоді більш десятка років пройшло, а голова і зараз морочиться і у вухах гуде.

Кіндрат Антонович. Ну, то пусте, що гуде, то пройде. Можна буде у аптеці взяти лікарства, і зараз пройде... Не досадно б було, коли б і справді варто було ревнувати!..

Лукерія Степанівна. Годі вже, боляче згадувати.

Кіндрат Антонович. Дурочка ти! Ну і нащо мені чужі молодиці, коли у мене своя є голубочка-сизоперочка? (Цілує її).

Лукерія Степанівна. Як ви отак приязно балакаєте до мене, то я все своє горе забуваю. (Плаче, припавши йому до плеча). Ох, знівечили ви мій вік, погубили мою красу. Через ваші кулаки я двох дітей скинула...

Кіндрат Антонович. Це вже ти завела стару пісню... Годі минуле згадувати. (Цілує її).

ЯВА 9
Ті ж і Воздвиженський.

Воздвиж енський. Зрю і преклоняюсь перед стоустой молвой, несущейся із края в край о добронравном і благополучном житії вашем, ібо і сам нине торжественно і громогласно реку: воістину треба примір брати з кроткого і голубиного житія супругів — Кіндрата Антоновича і Лукерії Степанівни.

Кіндрат Антонович і Лукерія Степанівна. Та то ми так, згадали молодощі...

Воздвиженський. Блажен, хто змолоду бил молод! Назидательно, весьма назидательно. Поздоровляю іменинника і з іменинником.



Чоломкаються.

ЯВА 10

Ті ж і Знаменський.
Знаменський. Многоуважаємий Кіндрат Антонович, з іменинами! Многоуважаемая Лукерія Степанівна, з іменинником!
Чоломкаються.

Кіндрат Антонович. Дякуємо, Нихвінт Варфоломейович.

Лукерія Степанівна. Ви з сестрицею чи самі?

Знаменський. Сестриця зосталася біля річки з Олександрою Кіндратівною і другими дівицями.

Воздвиженський. Там гуси та качки плавають, так вони занімаються наблюденіями.

Знаменський. Чули новину? Аркадій Рафаїлович Арцибаш волію божією помер!

Кіндрат Антонович. Царство небесне, вічний покій! Вимирає панство, біда як вимирає.

Воздвиженський. Таков закон природи. Знаєте, як Гамлет розсужда: «Всім живущим умирать, таков наш жребІй!»

Кіндрат Антонович. Хто, кажете, так розсужда?

Воздвиженський. Гамлет..

Кіндрат Антонович. Розумно і справедливо розсужда, Хто ж той Гамлет?

Воздвиженський. Це на театрі представляють: «Гамлет, принц датский».

Кіндрат Антонович. А, на театрі? Ну, це нас не касається, а я думав...

Знаменський. Я теж видав Гамлета. Ну, гробокпатель там чудак, так вже іменно сміхотвор!.. Ето страшна трагедія, та ще й з смертоубійством...

Кіндрат Антонович. Нам такі театри і дома остогидли: смертоубійства та крадіжки мало не щодня. Садовіться, господа, чого ж ми стоїмо? Остогидли, остогидли нам ці театри.
Посідали.
І хто його зна, як вже воно і далі буде? Всюди тільки й чуєш, що там обікрадено, там обмошеничено, там обдурено... От ви, господа, більш нашого вчились, то повинні більш і розуміти, і око ваше мусить далі і глибше заглядати; а ми, як ті сліпі оводи, живемо навпомацки, мовляв, і того недобачаєш, що під носом коїться. Бо нас же не так і вчили, як вас, зовсім не так. Наша навука немудра була: через спину або упоперек, коли не батогом, то налигачем. Мені дячок проказав разів з п'ять псалтиря: «Блажен муж, іже не іде на совет нечестивих і на путі»; то ото і по навуці. У два місяці скінчив і всі курси, і всі екзаменти.

Знаменський (сміється). Нехитра була наука!

Кіндрат Антонович. Нас вчили на мідні гроші, а на вас то вже і срібних не настачили. От хоч і про нашу Олесю скажем: мало вона нам стоїть? У тисячу карбованців не вбереш всії навуки, єй-богу, не вбереш!

Лукерія Степанівна. А клопоту з тією навукою, а гвалту!..

Воздвиженський. Ви куди ж цю розмову ведете, до чого клоните? Балакайте не так широко.

Кіндрат Антонович. А до того, що інший і тією навукою, що на мідні гроші, задовольняється, наприклад, як я, а другий не задовольняється. Наша Олеся щоразу бідкається: чом вона того не зна та чому її тому та іншому не навчено?.. Так от, як ви, господа, більше нашого вчені, то повинні понімать, куди ж воно тепер все йдеться і до чого воно дійдеться?

Воздвиженський. Ага, аж ось куди ви метнули?

Знаменський. Довольно пространно.

Кіндрат Антонович. Постерегаєте, як тепер у світі повелося: одні пнуться в пани, другі — в мужики; одні товпляться, давлять один другого, одіймають останній шматок з рота, другі самі віддають; інші аж тремтять до навуки, і скільки не дай їм книжок, все їм мало, другі і з однією книжкою не справляться. Он і знов благородні, природжені господа кидають званіє прирожденне, надівають сіряк і беруться за плуг!.. І куди нам гнути, до кого пристати — не розбереш!

Воздвиженський. А ви ідіть своєю дорогою.

Кіндрат Антонович. Так хто ж його втрапе зосліпу на свою дорогу?

Воздвиженський. Це вопрос довольно сложний.

Знаменський. У газетах можна вичитати, там все сказано: куди, як і що...

Кіндрат Антонович. Я щодня в газету дивлюся, а указанія не бачу.

Воздвиженський. А я вам дам совіт благий. Краще не підіймайте на свої рамена такої головоломкості, а швидш сядем в об'язательну по п'ятнадцять копійок.

Кіндрат Антонович. От вам все шуточки, а я іноді цілісіньку ніч не засну та все думаю: куди воно йдеться?

Воздвиженський. А ви краще прийміть на ніч лампадки дві або й три очищеної — і пречудесно спатимете. Від очищеної всякі вредні мислі іщезають, яко таїть воск от лиця огня...
ЯВА 11
Ті ж, Олеся, Марфа Варфоломеївна, Леоніла Агапонівна і ще дівчата.
Леоніда- Агапонівна. З іменинами!

Чоломкаються, другі дівчата те ж роблять.

Марфа Варфоломеївна. Кіндрат Антонович, з іменинами! Лукерія Степанівна, з іменинником!



Чоломкаються.

Лукерія Степанівна (до Олесі). Ти хоч би ради хатнього празника, ради батькових іменин одяглась як слід.

Олеся. Хіба ж так негарно?

Кіндрат Антонович. Молоді люди подумають, що в тебе нема в віщо і переодягтись.

Олеся. Якщо ці молоді люди задивлятимуться тільки на моє вбрання, то мені до них байдужісінько.

Кіндрат Антонович. Ач як гостро відрубала, це вже так з'ясувала, що ні з якого боку не підточиш.

Лукерія Степанівна. Балована ти у нас, Олесю! Як же таки так можна?

Олеся. Яку ви з мене хотіли зліпити, такою я і вдалася—ні краща, ні поганша. (Регоче). Зліпили дядю, на себе глядя, а тепер і цяцькайтесь. Сідайте, сестрички!

Знаменський. Но, на мій погляд, Олександрі Кіндратівні українська одежа дуже пристала.

Олеся. А що, мамо, бачте?

Козубська. Нікоторого хвасону!

Марфа Варфоломеївна. Кому що к лицю.

Козубська. Знаємо, у чий огород камінці жбурляєте.

Марфа Варфоломеївна. Відчепіться ви, бога ради, овсім ви мені і не на думці. Чого присікуєтеся?

Козубська. Не знаю, хто з нас сьогодні до кого присікується!

Марфа Варфоломеївна. Тільки не я.

Олеся. Оце вже мені прикро слухати. Годі, сестрички, змагатися, хоч ради сьогоднішнього дня!

Кіндрат Антонович. За це розумна,дочко. Це правда, що сьогодні якось не годиться.

Лукерія С т е п а н і в н а. Не на те ж ми вас, справді, закликали, щоб ви одна одній очі видирали.

Олеся. Ходімо краще до мене у світличку, я вам дещо цікаве покажу. (Встає).

Воздвиженський. Но українська одежа даже і на театрі преукраша взори.

Лукерія Степанівна. Не нагадуйте, пожалуста, про кіятри, хай їм цур. Нашій Олесі торік як замарудилося в одну душу: піду в актьорки!

Олеся. Я ще ту думку зовсім не залишила.

Лукерія Степанівна. О, чуєте?

Воздвиженський. Театр дуже соблазнительна штука. Колись і я подвизався в качестві хориста або безсловесних лицедіїв в українській трупі, но таланта не розбудив в собі.

Олеся. Невже?

Кіндрат Антонович. Театр — то баловство!' У нас і своїх театрів дома доволі.

Козубська. По-моєму, іти у актьорки задля тії особи, котра лічить себе благородною, зовсім непристойно.

Лукерія Степанівна. Отак же і я кажу.

Марфа Варфоломеївна. Дворянкам, може, і справді конхвузно.

Козубська. А дияконівнам саме під масть!

Марфа Варфоломеївна. Інша дияконівна бува звичайнішою від справжньої потомственої: коли не до неї п'ють, не каже: «Здорові пийте!»

Козубська. Ніколи хам панові під плече не підійде!

Олеся. І вже знову почали шпигатись! Марфушо, я розгніваюсь на тебе. (Цілує її).

Марфа Варфоломеївна. Та цур їм, тим дворянкам!

Козубська. А дияконівнам пек!

Олеся. Та годі вам! Краще давайте прохати наших кавалерів, щоб вони нас окритикували.

Воздвиженський. Я критикой не занімаюсь, потому што до многих предметов равнодушен.

Олеся. Чуєш, Марфушо? (Усміхається).

Знаменський. Критикують, которі ідіоти і болвани.

Козубська (до Знаменського). Ну, ви вже, пожалуста, хоч і не говоріть, ви просто ужасть, ужасть який критикан!.. Кожного з ніг до голови окритикуете. Хіба то не ви пустили критику про Матрьону Петрівну, ніби у неї одна нога куца? А про Сохвію Дмитрівну, що вона собі койщо підмощує?..

Дівчата. То ви ось які, Нихвінт Варфоломейович?!

Знаменський. Нікогда я не інтересовался даже недостатками тих осіб, ібо вони мені без надобності.

Козубська. Так ми вам і повірили!

Дівчата. Тепер же ми знатимем, які ви!

Олеся. А я дуже б хотіла, щоб Нихвінт Варфоломейович мене окритикували.

Лукерія Степанівна. Що це ти, донечко, де ж таки!

Знаменський. Це б було совершенно напроти моїх чувств.

Воздвиженський. Пущайте!

Олеся. Пожалуста, окритикуйте!

Кіндрат Антонович. Ну і що ти, Олесю, вигадуєш?

Лукерія Степанівна. Де ж таки, щоб так ні з того ні з цього. Чи вони п'яні, чи як?

Олеся. Хіба, щоб критикувати, треба бути п'яним?

Лукерія Степанівна. Он вийди на шпиль, проти греблі, та послухай, як на тім боці, біля шинку, один одного по морді критикують.

Воздвиженський (регоче). За таку критику покорно благодарю!

Кіндрат Антонович. Це вже ти попала пальцем в небо.

Олеся (до Нихвонта). Пожалуста, окритикуйте мене!

Воздвиженський. Пущайте, пущайте!

Знаменський. Ви, певно, на щось натякаєте, тільки я ніяк не соображу.

Олеся. Хіба ж не скучно з вами? От кавалери! Один похнюпа, другий тюхтій... Гайда, сестрички, від них, без нас вони швидш розбалакаються.

Козубська. З такими кавалерами можна у меланхолію вступить.

Дівчата. Невеселі собесідники!

Марфа Варфоломеївна. І ніхто їх не вкраде. (Регоче). Давайте продамо їх циганам! Ха-ха-ха!
Всі дівчата зареготали і побігли.
Воздвиженський. Весела особа Олександра Кіндратівна.

Знаменський. Це для мене неожидана новина, що сказала Леоніда Агапонівна.

Лукерія Степанівна. Негонилі недорогого заходу коштує і підбрехнути.

Кіндрат Антонович. Не все те слід переймати, що поверх води плине.

Воздвиженський. Но паки неприятніш те, що ми тратим дороге времня. (Дивиться на часи). Вже і час адмиральський приспе, а партнерів і досі нема. Невже старшина та писар не будуть?

Кіндрат Антонович. Обіщали посітити.

Воздвиженський. Довго, баряться! Подивлюсь, чи не йдуть. (Пішов).

Кіндрат Антонович (до Знаменського). Що ж, ви знайшли вже собі должность?

Лукерія Степанівна. Тепер вже, мабуть, заїдете за тридев'ять земель?

Знаменський (зітхнув). Многоуважаємиє Кіндрат Антонович і Лукерія Степанівна! Я вже однажди розкрив перед вами свій душевний план, і ви знаєте оний: сокрушає мою грудь буря щоденних сердечних ураганів!.. Изреките: возрадуваться ли смятенному духу моему или суждено ввергнуться в пучину скорбей и скрежету зубовного плача?

Кіндрат Антонович. Що ж, поштенний, ви ні при якому ділі і званія у вас нїкоторого, ото горе!

Лукерія Степанівна. Як же без званія?

Знаменський. І званіє буде, треба тільки підмазати. Спершу писателем у суд, вже папаші обіщали, а через скільки літ судебним приставом.

Кіндрат Антонович. Мені не віриться.

Знаменський. Папаша утверждають, що місто писателя мені обіщано.

Кіндрат Антонович. Обіцянка — то дитяча забавка. Як же це ви, паничу, маєте вже мало не тридцять років, а й досі баклуші б'єте?

Знаменський. Потому што страдаю, і ніяке занятіє не заохочує.

Кіндрат Антонович. Страданія страданіями, а званіє окреме, бо це важна стаття!..

Знаменський. Но просив я вас однажди і нинє сльозно прошу вторично.

Кіндрат Антонович. Ось послухайте ви мене, поштенний, як у моїм мозкові складається оце саме діло. Балакатиму з вами не по-вашому, не повченому, а по-просто­му, як умію. Світ з кожним днем посовується вперед і переміняється, чи так?

Знаменський. Звичайно!

Лукерія Степанівна. Біда, як посовується!

Кіндрат Антонович (до Лукерії). А ти з своїм носом не посовуйся, коли я балакаю! Що було вчора, того сьогодні не буде; а завтра вже не буде того, що було сьогодні. Так і думки чоловічі, вони щодень міняються. Світ іде все вперед, і народ вперед посувається. І кожна людина, у котрої не вовною голова набита, щоб не зостатись у дурнях, мусить потрапляти за гуртовим розумом. І хто прозіва те, що сьогодні мимо рота пливло,— завтра вже того не здожене, бо завтра вже буде завтрашнє.

Лукерія Степанівна. А післязавтра післязавтрашнє.

Кіндрат Антонович. Ну да! Післязавтра післязавтрашнє, тільки ти краще мовчи. Пантруйте, поштений, далі за моїми думками. Наша Олеся не яка-небудь безприданниця, щоб нам надто хапатись її відданням, розумієте? Був би я безштанько, а ви, як і тепер, дияконським сином, ви б зроду-віку і не подивились на нашу Олесю.

Знаменський. Напрасно! Всегда, как нинє і присно...

Кіндрат Антонович. Не вірю! Придане вам муляє очі! Положим, що гроші усьому голова. Так, так... Ще позаторік оті панки, що тут навкруги мають клаптики землі, надимали проти мене губу і недобачали мене; а тепер, коли господь благословив мої труди і я здобув цю земельку, то я вже не хочу з ними чоломкатись, а вони самі ха-пають мене за руку. Виходить, що хвортуна повернула колесом у наш бік... Ви, паничу, чоловік без званія, а ми піднялись угору настільки, що ніби і на панів закандзюбилися. Не на рівній вже лінії ми стоїмо. Ні копиталу, ні званія у вас, то яка ж вам і ціна?

Лукерія Степанівна. Яка ж вам ціна? Нікоторої.

Знаменський. Чи давно казали, що не знаєте, куди йти і яким шляхом? Одначе ж за свою лінію здорово ухопилися!

Кіндрат Антонович. Ну, то були розсужденія, а це... Треба ж про що-небудь розсуждати... А як діло доходить до...

Знаменський. Значить, всі мої надежди і упованія були всує?

Кіндрат Антонович. Це вже ваше діло.

Лукерія Степанівна. А ви не сумуйте та сватайте собі Негонилу Агапонівну; у неї і земельки десятин з п'ятнадцять, і левада, і садок, і грошенята, мабуть, є, бо дуже скупенька.

Знаменський. Да, пожалуй! Бить может, з отчаянія і Неонилу Агапонівну посватаю. Томиться грудь моя под бременем гроз!.. (Б'є себе в груди). Мовчи ти уязвльонное серце! Ах-ха-ха!.. (Почав ходити по хаті).


ЯВА 12
Ті ж і Олеся.
Олеся. Мамо! Дайте ключі! Достану альбома. І нащо ви його знов заховали?

Лукерія Степанівна. Щоб кожне не бабляло руками. (Дає ключі). Послухай, донечко, що Нихвінт Вар-фоломейович кажуть.

Олеся. Що таке, невже цікаве? Шкода, що мені ніколи послухати.

Знаменський (зітха). Всеконечно, ви догадуєтесь?

Олеся. Чи не знов про чувства? Коли б ви менш про них говорили, то їх видніш би було.

Знаменський. Або добийте мене одним словом, або звеліть жить і щастям наслаждаться!

Олеся. Навіщо ви такі рогаті слова промовляєте, аж страшно слухати? Я ще так мало на світі жила, а вам і те заздрісно, хочете відняти у мене волю?

Знаменський. Ваша воля при вас і зостанеться.

Олеся. Ні, дівоча воля до шлюбу; а шлюб узяла — волю віддала.

Лукерія Степанівна. Ох, донечко, правда, правда...

Знаменський. Нікогда я так не мислив. Ето напрасно!

Олеся. Скажу вам пряміш: не до пари я вам. (Побігла).

Знаменський. Што сіє? О, невжелі же конець приближився, душе моя, твоїм упованіям? (Мальовно ухопився за одвірок).

Кіндрат Антонович. Така вже вона у нас, як бачите.

Лукерія Степанівна. Своевольна!

Знаменський. Погибли мої надежди, погибли мєчти!.. Тепер же я дожил до чорного дня!..


ЯВА 13
Ті ж, учитель, старшина, писар, псаломщик іще два-трн чоловіки.
Учитель. З іменинами. (Чоломкається).

Писар. Пожелав вам всего лучшего в мріє, щитаю долгом виразить поздравлєніє!..

Старшина. Щитаю долгом... Ми до вас гуртом, щоб поодинці хати не вихолоджувати.

Воздвиженський. Тепер уже в зборі вся наша аристократія.

Кіндрат Антонович і Лукерія Степанівна (вітаються з кожним). Спасибі, що не забули, дякуємо! Благодаримо!.. Садовіться! Милості просимо!..

следующая страница >>