Низький уклін вам, земляки - polpoz.ru o_O
Главная
Поиск по ключевым словам:
страница 1
Похожие работы
Низький уклін вам, земляки - страница №1/1

Низький уклін вам, земляки
Директор Херсонської загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів №39, депутат міської ради Маренчук О. М. вважає своїм головним завданням бути корисною людям, робити добро. До неї, як до депутата, часто звертаються за допомогою мешканці селища. Уважна і чуйна людина, вона допомагає виборцям, нікому не відмовляє. І, звичайно, помічає, що в кожній людині є щось неповторне, велика мудрість і цінний досвід. Саме тому Ольга Миколаївна стала ініціатором проведення акції „Моє селище”, в ході якої учні школи збирали відомості про видатних людей селища, оформлювали папки з фотографіями, нарисами. В результаті були проведені свята селища: „Низький уклін вам, земляки”, „Не зчерствіє душа людини, якщо зігріта теплом родини”. Під час цих зустрічей були вшановані видатні мешканці селища: ветерани війни, праці, свідки голодомору, ліквідатори аварії на ЧАЕС, майстри „золоті руки”, золоті подружжя тощо.

Подібні свята можуть бути проведені і в інших навчальних закладах з метою громадянського виховання, бо кожен громадянин повинен знати історію рідного краю, видатних людей, котрі є обличчям доби, в яку жили. За допомогою таких заходів у підростаючого покоління виховуються такі риси як толерантність, повага, милосердя, бажання зберегти і продовжити все найкраще, що було у попередніх поколінь, найкращі загальнолюдські цінності.



Сценарій свята
Не зчерствіє душа людини, якщо зігріта теплом родини”
Виступ старшокласників під пісню М. Баскова „Україна”, під час пісні учні виконують рухи з жовтими та блакитними стрічками.
Представлення гостей

  1. Сальдо Володимир Васильович – міський голова

  2. Черево Сергій Миколайович – заступник міського голови

  3. Ніконов Юрій Миколайович – начальник М У О

  4. Верещака Тамара Юріївна – заступник начальника М У О

  5. Жмурченко Вікторія Миколаївна – начальник відділу М У О

  6. Одарченко Юрій Віталійович - голова міської партії „Батьківщина”

  7. Богданов Віталій Володимирович – заступник голови партії „Батьківщина”

  8. Роменський Ігор Петрович – голова Дніпровської районної ради

  9. Яценко Володимир Іванович – директор обласного Палацу молоді, депутат міської ради

  10. Єфімов Василь Вікторович – генеральний директор фірми „Алкоопт”

  11. Воловой Віталій Васильович – заступник директора фірми „Алкоопт”

Вступне слово директора школи Маренчук О.М.


Багато на Україні чудових великих міст. Кожне з них має свою історію, яка належним чином вивчена, описана, надрукована в книгах. Але краса великих міст була б не такою привабливою, захоплюючою, якби їх не обрамляли невеликі приміські селища.

Наше селище Текстильників знаходиться у північно-західній частині міста Херсона. Таке собі звичайне невелике селище, з охайними будиночками та присадибними ділянками, з фруктовими садами, квітниками. Свою назву воно отримало від людей, які його першими почали заселяти. Селище підіймалося разом із розбудовою Херсонського бавовняного комбінату. Працівникам новозбудованих текстильних фабрик міська влада виділила земельні ділянки для побудови житла. Так з’явилося приміське селище Текстильників, якому вже більше 50-ти років.

Єдиним культурно-освітнім закладом на селищі є школа №39. І не просто школа, а школа-родина, звичайна, державна, наповнена дзвінким сміхом дітей, теплотою батьківських сердець, захищена високими, стрункими тополями від таврійських вітрів, гуркоту залізниці, що проходить поруч. Непримітна ззовні, але така приваблива, затишна, привітна в середині, школа нового типу створює умови для взаємо розуміння, добрих починань батьків, учителів, друзів школи, а також надання високих, якісних знань.

Учні школи постійно займаються пошуковою роботою, беруть участь у акції „Моє селище”. За наслідками цієї роботи стало традицією проводити свята селища. Ось і сьогодні ми зібралися в цій залі, щоб вшанувати почесних та видатних мешканців нашого селища.


Вед. Тяжкі спогади про одну із сторінок історії українського народу пронесуть через усе життя люди, які пережили голодомор.

Пекельні цифри та слова

У серце б’ють, неначе молот,

Немов прокляття ожива,

Рік тридцять третій.

Голод? Голод.


Неможливо стерти з пам’яті людської. Тільки протягом 1932-1933 рр. загинуло від 8 до 10 млн. українських селян. Минуть роки, десятиліття, а ця трагедія все одно буде сповнювати болем серця людей. Нехай кожен із нас торкнеться пам’яттю цього священного вогню – частинки вічного
Діти зі свічками заходять до залу під „Лакримозу”. Зупиняються.
Вірш про голодомор розповідає учень:
Не діждав
У село вже весна завітала,

Починали бузочки цвісти.

Мати сина удома лишала,

Щоб в колгосп працювати іти.

Він опухлий лежав на лежанці,

Бо вставати не мав уже сил.

- Мамо, мамо, я їсточки хочу,

Шматок хліба мені принеси.

Не дістанеш мені попоїсти,

То я скоро голодний помру.

Чорнобривці, що вже розцвілися,

До голівки покладеш в труну.

Біля хати мене поховаєш,

На могилці посадиш бузок.

Більш не буду тебе турбувати,

Не проситиму хліба шматок… -

Пізно мати прийшла із роботи:

Треба норму було докінчать.

Пайку хліба сама не поїла,

Щоб синочку голодному дать.

Не діждався він хліба від мами,

Мов заснувши, тихенько сконав.

Біля хати його поховали,

Так, як маму свою він прохав.

…А настала весна і поминки –

Люди бачили матір, саму.

Край могили синочка сиділа,

Шматок хліба тримала йому.

Федір Ляховець
Знову звучить „Лакримоза”. Діти із свічками виходять із залу.
Нариси про голодомор
Осаченко Ольга Кузьмівна, 1921 р.н. була свідком голодомору. 1932 -1933рр., який небачених розмірів набув на півдні, сході та в центрі України. Ці жахливі роки застали в с. Благовіщенка Горностаївського району Херсонської області.

Доведені до відчаю люди їли жаб, мишей, щурів, земляних хробаків і слимаків, мололи кістки на борошно, варили шкіру із взуття, вживали в їжу кульбабу, реп’яхи, проліски, липу, акацію, кропиву. В родині Осаченко було одинадцятеро малих дітей. Мати просила по селу лушпиння, щоб хоч щось принести дітям, які вже навіть не плакали, лежачи на печі, а лише простягали руки, пальчики вже не рухалися. Не повернувся додому і батько, який пішов до Каховки міняти одяг на їжу. У людей розпухали обличчя, ноги, животи. Померлих, а часто ще й живих зводили і скидали в ями. Поховала й родина Осаченко десятьох дітей. З жахом зчадує Ольга Кузьмівна, як ворушилася земля над тілами закопаних. Прагнучи врятуватися від голодної смерті, люди йшли з села. Опухлу Ольгу забрали до Асканії родичі, в яких і врятувалася вона, а село Благовіщенка вимерло…


Мирянова Марія Іванівна була свідком голодомору, що застав її на Вінниччині семирічною дитиною.

В наступних рядках її спогади.

У селян відібрали не тільки залишки зерна, а й інші харчові запаси – сухарі, картоплю, буряки, сало, соління тощо, а те, що було придбане з великими труднощами і втратами в інших районах, конфіскували на станціях та в ешелонах. Намагаючись врятуватися, тисячі селян йшли в міста, де на весні скасували хлібні карточки і можна було купити хліб. Але селянам нічого не продавали. Дороги, що вели до міста, були блоковані! Усе ж тисячі селян пробиралися туди, але більшість вмирали на вулицях. Ті, хто добралися до міста, просилися на роботу, але їх не брали! Боляче було дивитися, як вони копирсались на смітниках, шукаючи чогось поїсти, ловили кішок, собак, збирали трави. То були не люди, а кістки, обтягнуті шкірою. Багато ходило голодних по хатах, просили хліба, допомоги, так і вмирали, до останнього подиху тримаючись за життя…
Андрієвська Меланія Борисівна була свідком голодомору, що застав її на Миколаївщині тринадцятирічною дівчинкою.

Ось що згадує вона про жахливу трагедію, яка розігралася на благословенній землі квітучого українського краю. 1933-й рік. Найчорніший час тут раптово зник хліб, люди залишились без зернини. І це в урожайний 1932-й рік. Пухли старі й малі, вимирали родинні села. У селян було відібрано землю, коней, худобу. Вони перестали бути господарями на своїй землі. Хліборобів перетворили у безправних колгоспників, які вже не розпоряджалися зібраним урожаєм, і того можна було вільно вивозити з України. Сотні тисяч українських селян виселено з рідного краю на далеку північ, у Сибір.

Збожеволівши від голоду і мук, люди їли все, що можна було жувати. Не давали розпуститися навіть першим листочкам, першим квіточкам. А голодна смерть лютувала і косила всіх підряд…
Вручення подарунків
Вед. Відлуння страшних років історії українського народу звучить в людських долях. Нами, вчителями та учнями школи ведеться пошукова робота. Ми знаходимо на селищі людей, котрі загубили рідних; пишемо листи, намагаючись допомогти їх знайти.
Нарис „Ключовий момент”
Війна знищує людей, калічить долі, розриває сім’ї, відкидає рідних один від одного на мільйони кілометрів. Кілометрів шляхів і кілометрів часу. Загояться рани війни, будуть пройдені життєві шляхи, сплине час, а пам’ять повертатиметься у ту мить, коли родина була разом. І навіть зріла людина прагне відновити цілісність своєї родини. Саме на це сподівається Зроднікова Галина Капітонівна, яка дуже хоче знайти свою сестру Радченко Надію Капітонівну, 1926 року народження, Херсонської області, Чаплинського району, села Магдалинівка. Галина Капітонівна розповіла, що у 1943 році Надію відправили на відбудову Донбасу на 1 рік. Праця була непосильною, умови проживання жахливі. І надія зі своїми подружками вирішила втекти звідти. Але за законами того часу їх звинуватили у дезертирстві і засудили на 5 років ув’язнення. Відтоді їхні шляхи розійшлися. І сьогодні Галина Капітонівна благає, якщо є можливість, знайти її сестру.

Вед. Багатостраждальний українська земля пережила напади завойовників, голод, руїни, і здавалося, вже зійшла зоря миру, злагоди, добробуту. Але чорне крило горя і болю знову накрило нашу рідну Україну.

Красивою та багатою була Чорнобильська земля з її врожайними полями, садами, річками та озерами. Але тільки до квітневої ночі 1986 року. Відтоді вона стала називатися зоною.

Небезпека в Чорнобилі і довкола нього була розчинена в духмяному повітрі, у воді сільських криниць, у всій природі.

Скільки людей без вагань кинулись ліквідувати наслідки аварії на ЧАЕС. Ціною власного здоров’я і навіть життя.

Сьогодні ми низько вклоняємося людям, присутнім у цій залі, які були безпосередніми учасниками страшної події.
Нариси про Чорнобиль
Сила держави – в її людях. Міцну, щасливу родину подарувала країні подружжя Шваюків Микола Петрович та Марія Олексіївна. Синів своїх Петра і Юрія – виховували працьовитими та відповідальними. Тому й вирішили хлопці продовжити батьківську династію – теж стали водіями, в тому ж самому АТП, що біля рідного селища.

І коли над країною постав страшною загрозою Чорнобиль, старший із синів – Петро Миколайович – випускник нашої школи, відмінник навчання – без вагань дав згоду бути серед тих, хто ризикуючи власним здоров’ям та життям, поїхав ліквідувати наслідки вибуху.

Не вбачає Петро Миколайович в цьому нічого героїчного. „Вивозили забруднений грунт, ввозили щебінь”, - згадує він ті дні.

А вдома з тривогою чекали батько, мати, дружина і маленька дочка.

Ліквідатори. Так зараз називають тих, хто залишив на чорнобильських дорогах частину серця, здоров’я і власного життя. В товстих медичних картках зараз ведеться літопис тих днів. А ми низько вклоняємося вам, дорогі ліквідатори, за те, що зберегли нам чисту землю і воду в криниці, дитячий гомін і небезпечне сонце над країною.

Низько вклоняємося вам, дорогі Микола Петрович та Марія Олексіївна за те, що виховали сина, який захистив в тяжкі чорнобильські дні, який і зараз на далеких дорогах Батьківщини, а ви, як завжди, з нетерпінням чекаєте на нього.


В далекому 1964 році привела життєва доля родину Добушів із суворого уральського краю в степовий Херсон. Старшого із синів, Михайла, змалку вабила професія машинобудівника. Після закінчення технікуму залишився працювати в рідному місті, будувати кораблі для своєї держави. Улюблена робота, міцна сім’я – підростала донечка – все складалося якнайкраще і щасливо. Але тривожним набатом увірвався в життя Чорнобиль.

За призначенням військомату, без вагань, дощового осіннього дня 21 листопада, в свій день народження, виїхав Михайло в Чорнобиль. Роботу довірили відповідальному на пункті спеціальної обробки транспорту. Готували дезактивуючу суміш і обробляли машини, які возили бетон для поховання реактора. Цей пункт був під відкритим небом. Наближалася зима і виникла потреба в такому закритому пункті. Через 2 тижні пункт було збудовано, перекривши всі рекорди і сподівання. Новий рік зустрічав Михайло Йосипович в колі сім’ї та рідних. Але і до цього часу пам’ятає він тривожні ті дні збентежені очі мешканців постраждалих районів.

Як набат зачерствілим душам звучать дзвони Чорнобиля. Всі ми – його діти, вважає Добуш Михайло Йосипович, і вирішення проблем Чорнобиля — запорука гідного майбуття.

Співає Яценко В.І. „Ніч яка місячна”, „Очі Дівочі”


Вед. В житті завжди є місце подвигу: і у воєнні, і в мирні часи. Все життя пропрацювати на одному підприємстві – це вже трудовий подвиг. На с. Текстильників є люди, які своєю відданою працею прикрашають рідний край.
Нариси про ветеранів праці
Моя розповідь перенесе вас у далекий 1942 рік.

Донецька земля, окупована фашистами. Великий майдан шахтарського містечка. Сюди зігнали всіх – всіх жителів. А були ці жінки, діти, підлітки. Молодих, сильних в один бік почали заганяти, для відправки в Німеччину, в інший — інших — для розстрілу. Ось в цій групі стояла жінка, а біля неї притислися до ніг четверо дітей, 2 на руках. Серед цих чотирьох була і дівчинка Галинка. Матері вдалося врятувати дітей І ось поруч зі мною ота врятована дівчинка, а сьогодні жінка, яку багато хто поважає і цінує.



Журба Галина Іванівна приїхала до родичів у Херсон, пішла працювати на завод ім. Петровського. Маленька, тендітна. „Вирощуй квіти”, - сказали і відділі кадрів.

Ось тут серед пишних квітів та й сама як квітка помітив молодий робітник Василь. Зустрічались всього місяць, побралися. А тут текстильний комбінат запрошує на роботу. Пішли молодята, взяли ділянку під забудову. Будують своє гніздечко, народили 2 синочків, допомагають зводити школу, бо так хотілося, щоб діти училися поруч з домівкою. І де той час брала Галина Іванівна: на роботі перша, дома лад, знайде годинку – забіжить в школу. Так хотілося бачити своїх синів учителями, але вони обрали свою стежину. 37 років працювала на текстильному комбінаті: має і грамоти, і відзнаки, і премій. Зараз на заслуженому відпочинку. Але старість її дома не застане: Галина Іванівна потрібна і синам, і невісткам, а особливо онукам. Довгих вам років життя!
Складна ця річ – життя, є злети, падіння, радощі, горе. І у всіх воно одно, але у кожного різне… Таке складне і в той же час цікаве життя прожила ось ця тендітна жіночка Яворська Лідія Денисівна, яка мешкає на нашому селищі. Народилася вона на Житомирщині, а потім доля закинула її в наш таврійський край. В 1957 році приїхала в Херсон. Жили з чоловіком на квартирі, а в вільний від роботи час, з малими дітьми на руках, без будь-якої сторонньої допомоги будували дім на селищі. 35 років вона працювала на одному місці на ХБК. В трудовій книзі Лідії Денисівни тільки 2 записи: прийнята на роботу та звільнена в зв’язку з виходом на пенсію. На пенсії з 1992 року, але до сих пір продовжує працювати на підприємстві, а вдома доглядає прикутого до ліжка хворого чоловіка. Душу і серце готова віддати дітям та онукам.

Вона є учасником війни, нагороджена 4 медалями. Дуже активна, самовіддана та щедра. Подарувала в шкільний музей багато експонатів і навіть сьогодні на свято принесла ще 2 дуже цікавих експонати. Та є ще одна цікава сторінка в її житті. З дитячих літ займається художньою самодіяльністю. На багатьох сценах Херсонської області виступала Лідія Денисівна, а зараз вона прочитає гуморески Павла Глазового на сцені нашої школи, а глядачами будуть люди, поряд з якими вона прожила життя.


Вед. Легенда народжується з життя. Кожна професія має свою цінність. А людина, з якою ми сьогодні познайомимося ближче, носить благородне звання „Вчитель”

Учителю! Вклоняємось доземно

Перед великим іменем твоїм.

Вже проростають ті маленькі зерна,

Під поглядом, як сонце, золотим

Учителю! Ти наче нездоланність,

Крізь все проносиш іскру доброти,

Щоб засвітить у серденьку дитячім

Вогонь священний розуму й краси
Нарис про Полегенько Ф.І., вчителя школи, людини з цікавою долею.

Вед. А зараз слово надається учню Федора Івановича Воловому Віталію Васильовичу.
(Віталій Васильович розповів про те, як Полегенько Ф.І. викладав креслення і виховував своїх учнів справжніми людьми).
Вед. Усім нам відомо, що українці – працелюбний народ. Не є винятком і мешканці селища Текстильників. Ці люди, дійсно мають „золоті” руки.
Нарис про Ненько І.М.
Ішов страшний 1941 рік з містечка Арбузинки Миколаївської області в незвідані світи випроводжали чергову групу чоловіків. Серед них був і Микола Ненько. Він міцно притис до себе молоду дружину і відчув биття третього серця. „Буде син — назви Іваном”, - сказав дружині. І народився Іванко.

Діти війни швидко дорослішали. Не повернувся батько з війни. А руки Івана все робили по господарству. Проста дощечка перетворювалася у красивий витвір, а будинок дивився розмальованими віконцями. Все це робив Іван. Закінчив училище – став майстром – різьбярем. Пішов в Армію, повернувся міцним, красивим. Тільки орлиний погляд не зупинявся ні на жодній дівчині. А ось приїздить молодий спеціаліст після закінчення педучилища. Зупинився погляд на ній і назавжди. Малював картини для неї, робив вироби теж для неї. А коли вона одного разу заспівала: „Іванку мій, Іванку” ... то зразу ж запропонував і руку, і серце. Тепер руки самі бралися до пензля, щоб малювати оту єдину найкрасивішу, наймилішу.

І зараз він справжній різьбяр по дереву, художник.
Вед. Шановні Алла Степанівна та Іван Миколайович! Ми знаємо, що ви дуже любите пісні. Тому в подарунок для вас звучить пісня у виконанні випускниці школи.
Вед. Кожен із нас повинен пам’ятати, що ніколи раніше на світі не жив ніхто, подібний до нього, і тому кожний покликаний здійснити свою особливу місію в цьому світі. Тому доля кожної людини – неповторна.

Нарис. „Особлива доля”
Маренчук О.М. розповідає про життя Лактіонової З.П., яка не скорилась перед ударами долі.

Прокопчук К. і Л. співають пісню „Україночка”



Вед. Сьогодні хочеться низько вклонитися людині, яка є свідком багатьох історичних подій, величезних змін у суспільстві протягом майже століття, бо нашій гості – 96 років.
Нарис про довгожительку

„Життя прожити – не поле перейти” - часто повторює Олена Проклівна Бородіна. І дійсно, її життя — це довга нива, засіяна червоними і чорними трояндами. Червоними – бо було у її житті (а прожила вона на цій землі довгих 94 роки багато щасливих і радісних днів. (Народила 3 дітей ,дала їм освіту ,виховала, їх чесно працювала),а чорних –бо пережила 3 страшних голодомори, дві війни і з революції, але не зчерствіла душа, не закам’яніло серце, зігріте теплом рідних і односельців. І навіть сьогодні, у свої 94 роки, не може сидіти без діла. Свій життєвий досвід, знання, тепло серця передає своїм дітям, онукам, правнукам.


Ансамбль вчителів „Горлиця” співає пісню „Батько і мати”.
Вед. Любов… Спробуй осягни її, коли вона, як світ, велика і давня. Спробуй зрозумій, коли люди вклали її в одне – однісіньке слово-люблю!

Як треба любити, скільки треба знати, розуміти, вміти, прощати, щоб прожити у парі багато років.

Мені здається, - може, я не знаю, -

Було і буде так у всі часи:

Любов, як сонце, світу відкриває

Безмежну велич людської краси,

І тому світ завжди благословляє,

І сонце, що встає, і серце, що кохає.

(В. Симоненко)
Сьогодні у нашій залі присутнє золоте подружжя: Палюга Василь Григорович і Палюга Ліна Францівна
Нарис про золоте весілля
Кохання! Таке коротке, мелодійне слово. Саме воно несе в собі усе яскраве, чисте і прекрасне на землі… Саме це почуття сповнює людину щастям, гордістю, наділяє силою.

Саме це велике почуття об’єднало двох людей – шановних наших гостей, мешканців селища Палюгу Олену Францівну та Василя Гавриловича

Та сталося це дуже давно. Коли вони були ще молодими людьми, мешканцями невеличкого села Кисилівка, що на Миколаївщині.

Вона, юна, тендітна, скромна дівчина з довгою косою привабила молодого парубка, на якого задивлялося багато сільських дівчат.

Згодом вони побралися та скоро прийшлося розлучитися на цілих три роки. Юнакові треба було відслужити в лавах Радянської Армії. А молодій дружині дочекатись коханого. Важко жити, не маючи змоги зустрітися, поговорити, порадитись, відкрити своє серце. Але ці люди і на відстані дуже добре розуміли один одного. Вірне кохання допомогло перенести труднощі розлуки і прожити разом довге і красиве життя. Адже 30 травня 2005 року це подружжя відсвяткувало своє золоте весілля.

„Ах эта свадьба \ 3 р.\

пела и плясала

И крылья эту свадьбу в даль несли

Широкой этой свадьбе было места мало

И неба было мало и земли.”

Тому що це весілля влаштували батькам вдячні діти. Двох синів Олександра та Анатолія, доньку Світлану народили та виховали ювіляри. Діти зростали в міцній, дружній родині, де панувала любов та взаємо порозуміння, пошана та взаємодопомога.

Своїми працьовитими руками батьки відбудували дім, зі смаком оздобили його, запалили родинне вогнище, яке й донині палко горить. А міцний рід продовжується в онуках, їх у подружжя п’ятеро, та один правнук. Ось яку безцінну спадщину мають поважні гості.

Працьовитістю і наполегливістю, добрими вчинками, палким коханням, порядним життям мають право гордитися звичайні люди Василь Гаврилович та Олена Францівна, які мешкають у звичайному селищі Текстильників на околиці міста Херсона в Таврійському краї.
Пісня про кохання

Танець (минулорічних випускників)


Вед. Творіть добро, щоб кращим був цей світ,

Не знали горя щоб старі й малі

Страждання нищіть нанівець,

Свій слід залиште на землі.

Теплом своїм ви серце обігрійте.

Тому, хто вже наругу притерпів.

Тому, кому терпіть не сила,

Хто горе побороти не зумів.

Байдужими не будьте тільки

І пам’ятайте, що ми – люди.

Творіть добро, піклуйтеся про інших –

І посвітлішає усюди.


Добрі люди щедрі люди які не зчерствіли душею. Дякуємо, що завітали до нас. Ми не прощаємося з вами. Діти запрошують вас на години спілкування, свята. Тому до нових зустрічей
Пісня „Веселкова доля”


izumzum.ru