М.Є. Жуковського «Харківський авіаційний інститут» Г. Ю. Каніщев, Ю.І. Кисіль, В. О. Малишев, Г. Г. Півень, О. А. Яцина історія укра - polpoz.ru o_O
Главная
Поиск по ключевым словам:
Похожие работы
Название работы Кол-во страниц Размер
Голосіївської районної в місті києві державної адміністрації 1 307.61kb.
10 клас Історія України 1 151.57kb.
Конспект лекцій з курсу «Історія мистецтв, архітектури й містобудування» 11 1393.05kb.
«Сучасні силові і інформаційні кабельні системи електропостачання... 1 60.75kb.
Конспект лекцій з методичними рекомендаціями для самостійного вивчення... 3 699.64kb.
Київський національний університет імені Тараса Шевченка Інститут... 1 237.29kb.
Контрольна робота №2 Історія України, всесвітня історія 10 клас 1 47.76kb.
Національний інститут 1 31.07kb.
Програма гуртка «Кіровоградщина. Історія рідного краю» 1 160.48kb.
Реферат циклу робіт  синтез, структура та властивості багатошарових... 1 98.13kb.
Опис навчальної дисципліни 2 257.04kb.
Повідомлення для негайного поміщення 1 23.94kb.
1. На доске выписаны n последовательных натуральных чисел 1 46.11kb.

М.Є. Жуковського «Харківський авіаційний інститут» Г. Ю. Каніщев, Ю.І. Кисіль, В. - страница №1/10



МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Національний аерокосмічний університет ім. М.Є.Жуковського

«Харківський авіаційний інститут»

Г.Ю.Каніщев, Ю.І. Кисіль, В.О.Малишев, Г.Г.Півень, О.А.Яцина



ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Конспект лекцій

для студентів технічних спеціальностей

Харків «ХАІ» 2008

ББК Т3 (4УКР) я 73
Історія України. / Г.Ю.Каніщев, Ю.І. Кисіль, В.О.Малишев, Г.Г.Півень, О.А.Яцина. – Конспект лекцій для студентів технічних спеціальностей. – Харків: Нац. аерокосм. ун-т «Харк. авіа. ін.-т», 2008.- 219 с.

У запропонованому конспекті лекцій розглянуті всі основні питання курсу «Історія України», який вивчають студенти технічних факультетів ХАІ. Складений у повної відповідності до навчальної програми, він може бути використаний для підготовки до складання іспиту з предмету студентами як очної, так і заочної форми навчання.

Рецензент:

© Національний аерокосмічний університет ім. М.Є.Жуковського «Харківський авіаційний інститут», 2008 р.



ЗМІСТ

Лекція 1. Київська Русь……………………………………………………....4

Лекція 2. Політичні наслідки роздроблення Київської Русі. Південно-західні руські князівства……………………………………………………..37

Лекція 3. Українські землі в XIV – першій половині XVII ст. Українське козацтво……………………………………………………………………......52

Лекція 4. Визвольна війна під керівництвом Б.Хмельницького (1648-1654 рр.)………………………………………………………………...........69

Лекція 5. Руїна та Гетьманщина………………………………………….82

Лекція 6. Україна в період розпаду феодально – кріпосницького ладу та формування капіталістичних відносин (перша половина ХІХ ст.)……………………………………………………………………………....93

Лекція 7. Україна на зламі століть( др. пол. ХІХ – поч. ХХ ст.)……...112

Лекція 8. Національно-демократична та соціалістична революції на Україні. Відродження державності. Громадянська війна (1917-1920 рр.)……………………………………………………………………………..130

Лекція 9. Україна у 20 – 30 – ті роки ХХ століття………………………………………………………………………..146

Лекція 10. Україна в Другій світовій війні………………………………..164

Лекція 11. Соціально-економічний і політичний розвиток України у 50-80 рр. ХХ ст…………………………………………………………………………….....184

Лекція 12. Суверенна українська держава……………………………………………………………………….201

Лекція 1

Київська Русь.
Питання лекції:

1. Першопочатки людського життя на території України. Слов’янські протидержавні утворення на українських землях.

2. Передумови створення Київської держави.

3. Утворення Київської держави. Теорії походження Київської держави.

4. Політична історія Київської Русі в IX-X ст.

5. Соціально-економічний розвиток Київської Русі.


Історія людства ділиться на хронологічні періоди. Найбільшим серед них є період, який в історичній науці прийнято називати «стародавній світ». Він охоплює величезний проміжок часу – від виникнення людини до падіння Західної Римської імперії наприкінці V ст. Вивчаючи цей період історії людства, необхідно брати до уваги спосіб відліку часу, який застосовується в історичній науці. В основу цього способу покладено подію народження Іісуса Христа. Ця дата умовно вважається початком нової, або «нашої» ери (н.е.). Відповідно, події, що відбулися до цієї дати, позначаються з приміткою «до н.е.». Наприклад: «Розквіт міста Херсонес відбувався у IV ст. до н.е.» та ін. Події ж, які відбулися після дати народження Христа, як правило, не мають хронологічної позначки «н.е.». Наприклад: «навала гуннів на територію сучасної України відбувалася наприкінці IV ст.». Вийняток у позначенні історичних дат можливий лише у випадку, якщо події охоплювали час як до, так і після початку нової ери. Наприклад: «Держава Мала Скіфія існувала у гірському Криму протягом ІІ ст. до н.е – І ст. н.е.».

Історія є наукою, що вивчає життя людства за слідами, які залишили попередні епохи. Такі сліди в науці прийнято називати історичними джерелами. Саме вони є джерелами для сучасних людей у пізнанні минулого. До історичних джерел можуть належати письмові пам’ятки – літописи, документи діловодства державних установ, приватні листи тощо. Іншим різновидом історичних джерел є усна народна творчість – казки, билини, легенди тощо про події, які відбулися досить давно і збереглися в історичній пам’яті народу. Третім різновидом історичних джерел є пам’ятки матеріальної культури, або археологічні пам’ятки. Це поняття охоплює залишки будівель давніх людей, поховання, речі тощо.

Саме археологічні пам’ятки є основними при дослідженні сучасними істориками періоду стародавнього світу. Адже писемність в ті часи тільки зароджувалася і охоплювала лише освідчені прошарки населення. А головне – від тих дуже віддалених часів збереглося досить мало письмових історичних джерел (і то, як правило, у спотвореному вигляді, через піздніші інтерпретації). Знову ж таки через велику давність народна пам’ять не зберегла подробиць переважної більшості тодішніх історичних подій. Отже, пам’ятки матеріальної культури тут служать головним історичним джерелом. Вони були основним носієм інформації не тільки для сучасних дослідників, а й для тодішніх людей. Так, наявність дорогого одягу, посуду чи зброї у людини була, як правило свідченням її високого соціального стану. Або, наприклад, наявність у якомусь місті могутньої фортеці (яка часто була резиденцією місцевого володаря) була інформацією для місцевого населення щодо сили держави і необхідності коритися ій. Ця інформація була політично дуже вагомою. Адже держава, як політичний інститут суспільства, тільки зароджувалася. В людській пам’яті напевно, ще зберігалися уявлення про часи, коли її не існувало. Отже, могутні фортечні стіни стверджували нові для того часу реалії людського життя. В цьому полягає своєрідність епохи стародавнього світу.

Вірогідно, не меньше мільона років пройшло з тих пір, коли почалося пересування найдавніших людських спільнот з Африки і можливо, з Південно – Східної Азії, на північ. Так поступово почалося залюднення Європи. Прихід людини на територію сучасної України відбувся приблизно 400 тис. років тому. Це був період палеоліту (давнього кам’яного віку). Він тривав 390 тис. років. На рівнинах і в річкових долинах нинішньої України, покритих рослиннністю поміркованих широт, паслися зграї бізонів, гігантських оленів, антилоп, давніх слонів, носорогів. У чагарниках та лісових хащах водилися хижаки – леви, ведмеді, гієни, вовки, які часто влаштовували свої лігва у печерах.

Невеликі групи первісних людей, що вже знали користь вогню для зігрівання, пом’якшення їжі та боротьби з хижаками, блукали у пошуках вдалого полювання та збирання дарів природи – їстивних плодів, коріння, пташиних яєць, молюсків.

Люди були озброєні напростішими знаряддями – загостреними палками-копалками, дубинами та ручними рубилами з кремнію. Людські колективи вже почали заселяти печери, що слугували їм захистом від негоди. Почали будувати й примітивні будівлі з гілок дерев та шкір тварин. На території України відомо небагато археологічних пам’яток цього періоду: біля м. Амвросіївки Донецької області знайдено велике кремнієве рубило, виготовлене людиною епохи палеоліту. Декілька таких знарядь праці знайдено й на березі Дністра поблизу с. Лука-Врубловецька (Хмельницька область). У районі Карпат, вздовж р. Тиси знайдено залишки поселень первісних людей.

З часом, під впливом зміни клімату (наступ льодовика, похолодання) та набуття досвіду господарювання спосіб життя первісної людини зазнав поступових змін. Полювання та збиральництво доповнювалися рибальством. Сформувався фізичний тип сучасної людини, відомий як Homo sapiens (людина розумна). Багатшим стає духовний світ людини. Доказом цього є виникнення образотворчого мистецтва у формі наскальних малюнків, а також «скульптур» з бивня мамонта, кістки та м’яких мінералів.

Період історії первісного суспільства, що продовжувався 10 – 8 тис. років тому – це епоха мезоліту (середній кам’яний вік). Останнній льодовик в цей час залишив межі Європи. Людина все активніше заселяє величезні простори Східної півкулі планети. Зокрема, в Україні внаслідок археологічних досліджень вдалося виявити два ареали розселення первісної людини: південний – степи Північного Причорномор’я, Приазов’я та Крим та лісостеповий – Середнє Подніпров’я та басейн р. Сіверський Дінець.

Про поселення й типи житла людини епохи мезоліту поки що відомо мало. Так, під час розкопок мезолітичного поселенння у с. Осокорівка (Одеська область) були знайдені рештки п’яти житлових будівель, що мали прямокутну форму і розташовувалися колом. У центрі одного з них знаходилося вогнище. Такі будівлі мали опорні дерев’яні стовпи. Стіни оплітали лозняком та обмазували глиною. Легкий дах житла перекривався рослинністю або шкірою тварин.

З епохою мезоліту пов’язані вийнятково важливі зміни у житті тодішньої людини. Вони були обумовлені нестачею іжі для зростаючих людських колективів і намаганням людини зробити своє господарство більш продуктивним. Перш за все у мезоліті було зроблено великий винахід дуже складного для тих часів механічного пристрою – лука зі стрілами. Саме це забезпечило постійне постачання до людських колективів м’ясної їжі. У мезоліті значно розвинулося й збиральництво. Воно набуло форми заготівель дарів природи. Тоді ж виникло й інше явище, пов’язане із зміцненням осілого способу життя – одомашнення диких тварин. У мезолітичних поселеннях знайдено кістки домашнього собаки та свині. В цю епоху стали також виготовляти «попередника» глиняного посуду – найпростіші сосуди з глини.

Перехід людини від простого споживання дарів природи до свідомого виробництва продуктів харчування складає зміст епохи неоліту (нового кам’яного віку). На території України цей період тривав у VI – III тисячоліттях до н. е.

Ландшафт, рослинний і тваринний світ епохи неоліту були дуже близькі сучасним. У той час перехід від Степу до лісової зони простежувався значно чіткіше, ніж зараз. Зони Лісостепу в сучасному розумінні слова не було. Перевазі лісової рослинності сприяла велика наповнюваність річок влітку. На величезних просторах Лісотепу та Полісся під деревами сніг навесні танув повільно. Вода переважно йшла у землю і влітку живила річки.

У неолітичну епоху людина засновувала свої поселення по берегах річок, безпосередньо біля води, але на сухих низинах, які не затоплювало водою навесні.

На неолітичних поселеннях будувалися житла, можливо, у вигляді шалашів. В їхній конструкції використовувалися лоза, очерет, глина. Сліди таких жител прямокутної форми знайдені, зокрема, біля сіл Торське Тернопільської області та Незвисько Івано-Франківської області. А поблизу Дніпропетровська розкопане невелике поселення з трьох жител, розташованих навколо спільного двору.

Згідно з археологічними даними, у межах Східної Європи в епоху неоліту скотарство передувало землеробству. Ці нові форми господарства склалися тут піздніше, ніж на Давньому Сході, звідки, вочевидь, проникла й сама ідея цих занять. З Давнього Сходу, вірогідно, були занесені, зокрема, всі культурні злаки, дикі предки яких у межах Східної Європи не росли. Однак розвиток скотарства на території сучасної України відбувався дещо інакше, ніж на Сході. Якщо там одомашнювання тварин почалося з овець та кіз, то на території України такими тваринами були свині та бики. Їхніх диких предків, що у великій кількості водилися в Європі, на території України почали одомашнювати ще у піздньому мезоліті (VII – VI тисячоліття до н.е.).

Початок землеробства на території сучасної України відбувається на початку неолітичної епохи (VI – V тисячоліття до н.е.). Згідно із даними археології, неолітичні племена вирощували пшеницю, ячмінь, жито, овес. Втім, розташування неолітичних поселень по берегах річок та озер свідчить, що поруч із землеробством та скотарством в ті часи велику роль у житті людей продовжували грати попередні форми господарства – рибальство, полювання та збиральництво.

В епоху неоліту з’явилися нові типи знарядь праці (сокири, великі кам’яні ножі) та предмети озброєння (списи, дротики), значно вдосколалювалася техніка їх виготовлення. Виникли нові засоби обробки каменю – шліфування, сверління. Особливо важливим було розповсюдження знарядь для обробки дерева – сокир, тесел. Сокири та тесла з кременю та інших порід каменю мали вже достатньо досконалу клиновидну форму, ретельно відшліфоване гостре лезо.

Нові, більш ефективні засоби ведення господарства,вдосконалення старих, традиційних форм видобування продуктів харчування – полювання, рибальства, сприяли помітному збільшенню у неолітичну епоху чисельності населення. В сучасних межах України знайдено близько 500 неолітичних поселень та тимчасових зупинок. Розташовані вони у долинах річок Дніпра, Сіверського Дінця, Південного Бугу, Дністра, Десни, Прип’яті, Ворскли.

Незважаючи на значне вдосконалення знарядь праці, розповсюдження нових форм господарства, умови життя в епоху неоліту залишалися досить важкими. Середній вік людини неолітичної епохи складав приблизно 30 – 32 роки.

Важливі досягнення в економіці неолітичного населення майже не відобразилися на соціальній структурі суспільства. На думку дослідників, ще наприкінці мезоліту виникають племена, складається родо-племінна організація первісного суспільства.

Всі перелічені вище зрушення підготували перехід до енеоліту – мідно-кам’яної епохи, яка була перехідною від кам’яного віку до епохи бронзи. На території сучасної України епоха енеоліту припадає на IV – III тисячоліття до н.е. Це був якісно новий період розвитку первісного суспільства, вдосконалення виробничих форм господарства – землеробства і скотарства. Замість примітивного мотижного землеробства виникало більш продуктивне землеробство з використаннням рала та тяглової сили. Скотарство спеціалізувалося: з’явилися конярство та вівчарство. Вдосконалювалося й ремесло. Показником цього було оволодіння першим металом – міддю. Видобування міді призвело до виникнення примітивної металургії.

У цей час на території України мешкало декілька племінних угруповань, котрі відрізнялися одне від одного як рівнем, так і характером матеріальної та духовної культури та побуту, своєрідними формами господарської діяльності, походженням і, певно, мовою.

Одним з цих угруповань були племена Трипільської культури (IV – III тисячоліття до н.е.). Ця культура отримала свою назву від с. Трипілля Київської області, де наприкінці XIX століття були знайдені археологічні пам’ятки цієї культури. Є різні версії щодо її походження. Деякі вчені вважають, що Трипільська культура виникла на місцевому грунті. Інші дотримуються думки, що витоки Трипільської культури слід шукати на Балканах, зокрема на території нинішньої Румунії, звідки вона розповсюдилася у Правобережній частині сучасної України. Найбільш вірогідною є думка, що Трипільська культура на сучасній території України виникла внаслідок взаємодії місцевих та прийшлих елементів.

Трипільські племена жили у поселеннях, що розташовувалися поблизу річок. Поселення нараховували до декількох десятків житлових та господарських будівель, які розташовувалися декількома рядами або колами. У поселеннях жило до декількох сот людей.

Трипільські племена будували житло двох типів: поглиблені у землю та наземні, достатньо складної конструкції. Підлогу в останніх викладали глиняними блоками. Вона добре захищала житло від вологи. Наземні житла мали прямокутну форму, Їхні глиняні стіни споруджувалися на дерев’яному каркасі. Найчастіше будівлі складалися з двох або трьох кімнат з однією глиняною піччю. У кожній будівлі мешкали дві-три сім’ї родичів.

Провідними галузями господарства трипільців були землеробство і скотарство. Земельні угіддя трипільців знаходилися поблизу їхніх поселень. Оброблені ралом землі засівалися пшеницею, ячменем та просом.

Скотарство, пов’язане із землеробством, передбачало присадибне розведення великої та дрібної рогатої худоби, а також свиней. Продукти тваринництва йшли на задоволення потреб трипільців у м’ясі, молоці та шкірі. Крім того, вівчарство забезпечувало населення вовною. Велику рогату худобу використовували як тяглову силу для обробки землі, перевезення врожаю, будівельних матеріалів тощо.

У трипільських племен високого розвитку досягло виготовлення кераміки. Трипільські майстри досконало володіли складною технікою її виготовлення. Існувало виробництво господарського та побутового посуду. Незважаючи на те, що трипільські гончари не знали гончарного кола, їхні вироби вражають різноманітністю та витонченістю форм.

Суттєві зрушення у різних сферах господарської діяльності, накопичення виробничого і громадського досвіду – все це знайшло відображення у духовній культурі трипільців. Домінуючою тут була ідея родючості. Відповідно, центральне місце мав культ Великої Матері – богині родючості. Значна кількість її схематичних скульптурних зображень залишилася у кожному трипільському поселенні. З виготовленням та магічним використанням зображень богині родючості пов’язані релігійні обряди, що виконувалися під час зимово – весняних свят трипільських землеробів.

Ідею родючості втілююють також глиняні скульптурні зображення домашніх тварин, переважно бика, собаки, свині, а також птахів.

Трипільські племена Верхнього Подністров’я, що жили в оточенні тільки споріднених племен і не мали контактів з племенами інших культур, зберегли у первісній формі традиції господарства, культури і побуту своїх предків.

Зовсім по-іншому склалася історична доля сусідніх трипільських племен Середнього Подністров’я. У середині III тисячоліття до н.е. якась частина їх змушена була залишити свої землі та переселитися у степові райони Північного Причорномор’я і Румунії. Незвичні для трипільців умови Степового Півдня виявилися мало придатними для землеробства. У той же час в причорноморських степах умови сприяли розвитку скотарства, яке й стало провідною галуззю господарства цих племен. Так поступово почався процес «розмивання» Трипільської культури. Наприкінці III тисячоліття до н. е. Ця частина трипільців була підкорена войовничими кочовими племенами.

Трипільці Середнього Подніпров’я приблизно тоді ж під тиском кочовиків змушені були переселитися на на північ та північний захід. Там вони були підкорені і з часом асимільовані іншими племенами. Незважаючи на це, досягнення Трипільської культури не зникли без сліду. Вони були основою більш піздніх культур на території сучасної України.

Подальший розвиток людської цивілізації на території сучасної України пов’язаний з широким використанням металів – спочатку бронзи, а потім – заліза. Так, виготовлення знарядь праці із заліза співпало з відокремленням скотарства від землеробства та переходом до кочового скотарства. Цей процес відбувався поступово. Він розпочався наприкінці епохи бронзи (початок І тисячоліття до н.е.) і проходив всюди на широких просторах євразійського степу – від Монголії та Китаю до Дністра та Подунав’я, включаючи степові і напівпустельні зони Середньої Азії, степи Південного Приуралля, Середнього та Нижнього Поволжя, Приазов’я та Причорномор’я.

В умовах степу перспективи розвитку головних галузей господарства – землеробства і скотарства – були різними. Розвиток землеробства гальмувався низьким рівнем прийомів обробки важких степових ґрунтів. Поруч із цим нескінченний, вкритий багатою трав’яною рослинністю степ являв собою великий резерв природних ресурсів для скотарства. Але осілий спосіб життя обмежував використання таких ресурсів. Збільшення поголів’я худоби та зростаюче значення скотарства в господарстві змушували населення у пошуках нових пасовищ пересуватися із чередами.

Так, на підставі життєвого досвіду багатьох поколінь виникло кочове скотарство. Опанування великих степових просторів зробило роботу людини більш продуктивною. Зосередження великої кількості худоби в руках окремих сімей створювало умови для швидкого накопичення багатства, збільшення обміну продуктами, виникнення майнової нерівності.

Постійні турботи про збереження пасовищ та черед, а також прагнення захопити худобу, майно та землі сусідів визначали військовий спосіб життя кочових громад. Вони перебували у стані безперервних бойових дій: або відбивали напади ворожих кочових орд, або здійснювали набіги на сусідів. Виникали сильні союзи племен, які створювали більш – менш постійні політичні об’єднання. Їх умовно можна вважати державами. Першим таким об’єднанням на території сучасної України була держава скіфів (VII – III cт. до н.е.).

Скіфи – іраномовні кочові племена – прийшли у Північне Причорномор’я наприкінці VII ст. до н.е. Відомості про основні племена, які входили в цей союз, подає грецький історик Геродот (V ст. до н.е.). Наймогутнішим і найчисленішим племенем, розповідає він, були скіфи царські, які вважали інших скіфів своїми рабами. Жили вони на лівому березі нижньої течії Дніпра, аж до Азовського моря і нижнього Дону, а також у Степовому Криму. На правому березі нижнього Дніпра мешкали скіфи – кочовики, між Інгулом і Дніпром разом з кочовиками жили скіфи – землероби. У басейні Південного Бугу поблизу грецького міста Ольвія знаходились еліно – скіфи. Нарешті, на північ від царських скіфів, у межах степової смуги України, розташовувалися скіфи – орачі.

І хоч у рамках скіфського племінного союзу жили не тільки власне скіфи, а й інші племена, які відрізнялися від скіфів за походженням і мовою, цю спільність античні автори називали «Скіфією», або «Великою Скіфією».

У скіфів були сильними родові зв’язки. Основною суспільною одиницею був рід (родова громада), що складався з декількох сімей. Рід володів землею, виділяючи кожній сім’ї ділянку землі за жеребом, розподіляв пасовища, організовував перекочування до іншої місцевості. Кожна сім’я мала свою отару овець, череду корів.

У скіфському суспільстві VII – VI cт. до н.е. вже можна виявити ознаки розкладу родового ладу. З середовища вільних скотарів та землеробів виділялася родо – племінна знать (родові старішини, племінні вожді). З’являються у скіфів і раби, яких вони добували під час числених воєн. Щоправда. Роль рабської праці у скіфії була незначною.

Політичне управління у скіфів було організоване у формі військової демократії. Найважливіші питання розглядалися на народних зборах воїнів. Значним впливом користувалися ради родових старішин. Але особлива роль належала військовим вождям – «царям», які очолювали скіфське військо під час походів. Влада «царів» передавалася у спадщину, але кандидатури «царя» та його спадкоємця все ще затверджувалися народними зборами.

Кочовий спосіб життя й військова організація суспільства наклали відбиток на всі боки життя скіфів. «Кожен з них – кінний стрілець», - ця коротка й виразна характеристика Геродота відображає справжню сутність скіфського способу життя. Зброя була неодмінною приналежністю кожного чоловіка, а іноді й жінки. Зброя присутня на всіх зображеннях скіфів, навіт у сценах побуту та праці. Неодмінним супутником кочовика, починаючи з диинства, був кінь.

У скіфів понад усе цінувалася відвага, мужність у бою, відданість своєму народові. За кількістю вбитих ворогів скіф отримував свою частку військової здобичі.

Значення війни в житті суспільства і повага до військової доблесті призвело до виникнення культу бога війни, символом якого слугував старовинний залізний меч. Із цим же культом у скіфів було пов’язане існування низки суворих звичаїв, спрямованих на виховання безжалісної поведінки щодо супротивника та його залякування (пили кров першого вбитого ворога, знімали скальпи тощо).

Уявлення про безсмертя душі та існування потойбічного світу, розповсюджене серед скіфів. як і серед інших давніх народів призвело до виникнення складного поховального ритуалу, добре відомого з описів Геродота й багаточисельним розкопкам курганів. Тіло померлого знатного скіфа бальзамували так, щоб воно могло зберегтися на встановлений звичаєм термін проводів (40 днів). Небіжчика, одягненого у розкішний одяг, клали на колісницю й возили по багаточисельній рідні покійного, де здійснювалися числені скорботні церемонії. Особливою пишнотою відрізнялося поховання скіфських царів. У цьому випадку траурний кортеж був особливо багатолюдним. Тіло померлого возили по всіх підвладних йому родах і племенах. Їх представники приєднувалися до траурної процесії. Далі всі направлялися у землю Герр, яка знаходилася на віддаленій околиці Скіфії. Тут текла річка Герр і жив один з підвладних скіфам народів, що носив таку ж назву – герри. У цій землі й знаходилося кладовище скіфських царів, воїнів та знаті у VI – V ст. до н.е. Поховання здійснювалися в широких та глибоких ямах. Всередині вони викладалися деревом. Разом з померлим клали його зброю, парадний одяг, коней, посуд із їжею, амфори з вином. Також разом з померлим клали вбитих рабів та слуг. Над могилою насипали високий курган.

У IV т. до н.е. поховальний ритуал у скіфів поступово змінився. Вони перестали ховати знатних небіжчиків у особливій, спеціально для цього відведеній місцевості. І стали споруджувати кургани в місцях свого постійного перебування, у степу (особливо це стосується Подніпров’я). Тут виникали масові поховання, що складалися, як правило, з декількох великих курганів і багатьох менших поховань. У Степовому Подніпров’ї знаходяться відомі своїм багатством кургани скіфських царів – Солоха, Чортомлик, Олександрополь. На Керченському півострові – один з найбагатших скіфських курганів Куль – Оба.

У цих та інших курганах знатних скіфів знайдено розкішні головні убори, золоті діадеми, гривни (нашійні прикраси), браслети, сотні і тисячі золотих бляшок, якими був обшитий парадний одяг, прикрашена золотом зброя, бронзовий, срібний та золотий посуд. Різко відрізняються від багатих поховань царів і знаті могили простих скіфів. Майно, що знаходилося тут, складалося здебільшого, із зброї: лука зі стрілами, списа та меча. У могилах були амфори (сосуди для вина). У могилах скіф’янок знайдено предмети побуту та недорогі прикраси – гребінці, браслети, сережки, бронзові дзеркальця та ін. У могилах знатних і простих скіфів нерідко знаходят залишки повозок, на яких небіжчиків везли до місця поховання.

Помітним епізодом історії Скіфії була війна скіфів з могутньою Перською державою (514 – 513 рр. до н.е.). Війна відбулася у формі походу армії перського царя Дарія І проти скіфів. Здійснюючи масштабні завоювання у Причорномор’ї, Дарій мав намір підкорити скіфів, зробити їх своїми підданими і тим самим назавжди ліквідувати загрозу їхнього вторгнення у країни Сходу.

З величезним військом Дарій вступив у Скіфію з Фракії (сучасна Румунія). Для здійснення цього вторгнення перси побудували великий міст через Дунай. Перед цією загрозою скіфи звернулися за допомогою до сусідніх народів. Втім, більшість останніх відмовилася допомогти, мотивуючи це тим, що похід Дарія направлений не проти них. В дійсності вони були зацікавлені у послабленні скіфів – свого могутнього й агресивного сусіда.

Не маючи достатніх сил для того, щоб вступити з персами у відкритий бій, скіфи застосували тактику відступу й заманювання супротивника вглиб країни. На своєму шляху вони засипали колодязі й джерела, знищували траву. Своє майно та більшу частину худоби скіфи відправили разом із сім’ями на північ, до землеробських районів Лісостепової Скіфії.

Виснаживши сили у даремному переслідуванні, Дарій І відправив до скіфського царя Іданфірса гінця з пропозицією припинити відступ і почати битву або, визнавши себе слабкішим, підкоритися й сплачувати Персії данину. На що Іданфірс відповів: «В нас немає ні міст, ні засіяної землі, через яку ми поспішили б битися з вами...Але в нас є могили предків: ось спробуйте знайти їх і осквернити – тоді й дізнаєтесь, чи будемо ми воювати з вами...».

Скіфи надіслали Дарію символічні «дари»: птаха, мишу, жабу та п’ять стріл. Це означало наступне: «Якщо ви, перси, не злетите у небеса, перетворившись на птахів, або не сховаєтесь у землі, як миші, або не стрибнете у річку, як жаби, то будете знищені цими стрілами».

Змушений визнати свою невдачу у війні, Дарій І поспішив покинути Скіфію. Для скіфів успішне закінчення війни мало величезне значення: воно зміцнило їх політичний авторитет й принесло славу «непереможних». За 60 – 70 років, що пройшли з часу походу, спогади про нього набули характеру народного героїчного епосу. У такому вигляді вони й були записані даньогрецьким істориком Геродотом, що багато подорожував по Скіфії.

Найвищої могутності держава скіфів досягла у IV ст. до н.е. під час правління царя Атея (пом. у 339 р. до н.е.). Він усунув від влади інших племінних «царів» і зосередив її у своїх руках, перетворивши Скіфію на могутнє царство. Центр держави Атея знаходився на нижньому Дніпрі, де в цей час існувало велике поселення – Кам’янське городище (поблизу сучасного м. Нікополь Дніпропетровської області). За часів правління Атея Скіфське царство проводило активну завойовницьку політику, намагаючись встановити якомога міцніший контроль над торгівельними шляхами, що вели з Лісостепу до античних міст Причорномор’я та Греції. Саме цим можна пояснити посилення військового тиску скіфів на лісостепові племена сучасної ліво- та Правобережної України. Саме звідси йшов експорт зерна, й скіфи, природно, бажали контролювати цей регіон якомога сильніше. Метою військових походів скіфів на ці території було збільшення данини із землеробських племен, яка виплачувалася, насамперед, збіжжям. Археологічні розкопки кінця ХХ ст. виявили ряд числений укріплених городищ на Ворсклі, Сіверському Дінці та в інших місцях. Ймовірно, їх споруджувало місцеве осіле землеробське населення Лісостепу для захисту від войовничих кочовиків.

Інший напрямок експасії скіфів у цей час – район Північного Причорномор’я, щильно колонізований грецькими поселенцями. Тут Скіфське царство також вимагало данину. Давній автор Лукіан із Самосати (ІІ ст.) розповідає про скіфське посольство у Боспорську державу. Посли прибули з вимогою поновити сплату данини, яка до цього не виплачувалася протягом трьох місяців. Її несплата могла стати приводом для війни.

Така агресивність скіфів у цей час пояснюється подальшим розкладом у них первісно-общинного ладу й зміцненнням у скіфському суспільстві родо – племінної верхівки. До неї належала царська сім’я, військові вожді та найбільш заможні воїни, племінні старішини, багаті торговці. Саме цей прошарок населення був зацікавлений у існуванні сильної держави і підтримував завойовницьку політику Атея, що приносила цим людям нові багатства та вплив серед скіфів. Звичайно, й прості кочовики також отримували вигоду від військових експедицій, хоча й ризикували накласти в них своєю головою.

Втім, посилення скіфської агресії проти сусідніх народів з часом почало викликати все більший спротив з боку останніх. Крім того, завоювання призводили до подальшого майнового й політичного розшарування серед самих скіфів, послаювали їхню згуртованість, що базувалася на родових зв’язках. Можна сказати, що така політика з часом почала сприяти внутрішній слабкості цього політичного об’єднання. Зрештою, склалася така ситуація, коли було достатньо лише зовнішнього поштовху для того, щоб послаблення держави скіфів стало явним. Таким поштовхом стала поразка скіфів у битві з військами македонського царя Філіпа (батька Олександра Македонського) у 339 р. до н.е. У цій битві загинув цар Атей, якому тоді було вже близько 90 років.

Ця поразка скіфів поклала початок поступовому зменшенню їхньої могутності. Вона відкрила епоху наступних невдач і поразок. Після цієї битви скіфи втратили контроль за територією на захід від Дністра. Кінець пануванню скіфів у північному Причорномор’ї поклали кочові племена сарматів, що прийшли зі сходу, з за Дону у ІІІ ст. до н.е. Послаблена війнами та внутрішніми протиріччами Скіфія як могутнє державне утворення розпалася. Скіфи були витіснені до Криму й Добруджі (Румунія), вони також зберегли за собою невели територію на Нижньому Дніпрі (сучасна Херсонська область). На цих землях скіфи трималися ще протягом декількох століть. Внаслідок Великого переселення народів (IV – VII ст.) скіфський народ остаточно престав існувати, розчинившись серед новий народів і племен Причорномор’я і залишивши по собі археологічні пам’ятки у вигляді могильних курганів і згадку у пам’яті людей про свою колишню могутність.

Числені осілі та кочові племена, що населяли Північне Причорномор’я, тією чи іншою мірою зазнали впливу античної цивілізації (давньої Греції та Давнього Риму). Найважливішу роль у цих відносинах відіграли грецька колониізація причорноморських земель і утворення тут грецьких міст – колоній.

Колонізація приносила значні прибутки. Через грецькі міста –колонії до материкової Греції надходили хліб, сировина, раби, забезпечувався збут продукції власного ремесла. Слід зазначити, що ці міста – держави дуже швидко стали складовою частиною Північного Причорномор’я. Вони мали великий вплив на скіфські та інші племена, встановлювали з ними тісні економічні зв’язки. Крім того, існування таких міст на Північному березі Чорного моря стимулювало розвиток племен, що їх оточували.

Перше поселення грецьких колоністів з’явилося у VII ст. до н.е. на невеликому острові Березань біля гирла Дніпро – Бузького лиману. У VI ст. до н.е. вже було засновано ряд міст: на березі Бузького лиману – Ольвія, у східному Криму – Феодосія, Пантікапей (на місці сучасної Керчі). Піздніше виникають Херсонес (поблизу Севастополя), Тіра (сучасний Бєлгород – Дністровський) та багато інших.

Свого розквіту грецькі міста – держави досягають у V – IV ст. до н.е. Важливе місце в їхній економіці займали землеробство і скотарство. Наприклад, Ольвія мала сільськогосподарську територію – хору, на якій її мешканці могли вирощувати хліб і городину, пасти худобу. Хліборобством і скотарством займалися також мешканці поселень, що оточували Ольвію. У прибережних районах було дуже розвинене рибальство. Херсонес із самого початку розвивався, як центр сільськогосподарського виробництва. Мешканці міста володіли значним сільськогосподарським районом. Західне узбережжя Криму, яке херсонесити називали «рівниною», було житницею Херсонесу, що поставляла місту зерно. Територія на крайньому південному заході Криму, що називається тепер Гераклейським півостровом, була поділена на велику кількість наділів – клерів розміром 25 – 30 гектарів. Кожний клер являв собою земельний наділ з укріпленою садибою, що складалася з будинку, господарських будівель, цистерни для води. Садиба була огороджена стіною. Головним заняттям власників клерів було виноградарство, але до складу клерів входили також сади, пасовища й поля.

Значну роль відігравало ремісниче виробництво. Так, великих успіхів домоглися ольвійські майстри у виготовленні металевих виробів з бронзи або міді, дзеркал, прикрас, статуеток. Розвивалося в Ольвії керамічне виробництво, ювелірне, деревообробне, ткацьке та інші ремесла. Металургійні, ювелірні, ткацькі майстерні працювали в Херсонесі. Вироблялася різноманітна кераміка. Херсонеські ремісничі вироби збувалися не лише в самому місті, а й далеко за його межами, зокрема, у скіфських кочовищах Причорномор’я, поселеннях землеробських племен українського Лісостепу тощо. Причорноморські міста вели інтенсивну торгівлю, зокрема морську. Головним предметом вивозу був хліб. Крім того, купці продавали у Грецію, а згодом у Рим худобу, сіль, рибу. Основними предметами ввозу були вино та оливкова олія, а також металеві вироби, зброя, тканини, мармур і вироби з нього, предмети розкоші.

Грецькі причорноморські міста мали високу культуру. Тут споруджувалися кам’яні будинки, храми, театри, оздоблені скульптурою. Розписом та мозаїкою. На вулицях стояли кам’яні стовпи з викарбуваними на них офіційними текстами.

У містах – державах Північного Причорномор’я було досить виразним соціальне розшарування суспільства.

Панівний клас складався із судновласників, купців, господарів ремісничих майстерень, землевласників, лихварів. «Середній клас» складався з вільних землеробів, ремісників, дрібних торговців. На нижньому щаблі цієї своєрідної суспільної піраміди були особисто залежні люди (наприклад, боржники, що зобов’язані були відробляти свій борг працею) та раби.

Вільними повноправними громадянами були тільки чоловіки – уродженці міста. Лише вони могли користуватися політичними правами, обіймати державні посади. Так, набуваючи повноліття і політичних прав у повному обсязі, мешканець Херсонесу приймав присягу, де зокрема, говорилося: «Я буду дбати про втілення волі держави та громадян...Я не буду скидати демократичного ладу...Якщо я дізнаюся про якусь змову, що існує або визріває, я доведу про це до відома посадових осіб». Чужоземці, навіть ті, що постійно мешкали тут, політичних прав не мали. Однак в окремих випадках за надання місту значних послуг, їм могли надати права громадян Херсонесу.

З часом склад міського населення поступово змінювався: у містах з’являлося все більше майстрів – ремісників або багатих громадян з «варварського світу» (наприклад, скіфів).

Основну масу експлуатованих становили раби. Джерелами рабства були військовий полон, народження від рабині, купівля на невільницьких ринках або у сусідніх племен. Праця рабів використовувалася у ремісничому виробництві, сільському господарстві, виноробстві, на розробках солі, у домашньому господарстві. Так, велика кількість рабів працювала на клерах Херсонесу, де кам’янистий грунт вимагав великих фізичних зусиль під час праці. Раби також були «живим товаром», що продавали до інших країн.

Державний лад грецьких міст Причорномор’я будувався на тих же засадах, що й античних полісів Греції. За формою правління ці міста були демократичними або аристократичними республіками. Причому. Якщо у V – II ст. до н.е. тут переважав демократичний елемент і вирішальна роль у політичному житті належала більшості народу (за винятком особисто залежних та рабів), то починаючи з І ст. до н.е. основні посади і відповідно, управління опиняються у руках невеликої групи аристократичних сімей, влада зосереджується у нової рабовласницької аристократії, демократична республіка поступається аристократичній.

Вищим органом влади у містах Північного Причорномор’я були Народні збори. В них брали участь тільки повноправні громадяни міста (як правило, греки), які досягли 25 років. Раби, чужоземці, жінки були усунуті від управління.

Народні збори приймали декрети й постанови. В Ольвії ці документи висікали на камені і виставляли на агорі – майдані в центрі міста. На зборах вирішувалися всі найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики: регулювання морської торгівлі, прийняття у громадянство, нормування грошової системи, укладання зовнішньополітичних угод і договорів, звільнення іноземних купців від мита, нагородження громадян, що мали заслуги перед містом. До компетенції народних зборів належали також вибори посадових осіб, що займалися поточним управлінням та контроль за їхньою діяльністю.

Значну роль в управлінні відігравала Рада міста, яка була постійно діючим органом влади між зібраннями Народних зборів. Обиралася вона Народними зборами. Рада міста готувала рішення для затвердження Народними зборами, перевіряла кандидатів на виборні посади, контролювала діяльність вже обраних посадовців. Рада мала свого Голову та Секретаря. Останній користувався значним політичним впливом, бо саме через нього проходила інформація, необхідна для повсякденного управління.

Третьою ланкою міського управління були виборні колегії – магістратури або окремі посадові особи – магістрати. Обрані з числа повноправних громадян Народними зборами магістрати очолювали окремі галузі управління. Вони займалися фінансами, судом, обороною міста та ін.

Особлива увага приділялася фінансовим справам. Так. В Ольвії основу бюджету міста становила єдина система ввізних і вивізних мит на товари, а також різні види податків. Значною статтею доходів у містах були пожертви багатих громадян, які вносили гроші у міську скарбницю, безкоштовно забезпечували місто хлібом у неврожайні роки. Народні збори й Рада міста нагороджували таких громадян почесним декретом, золотим вінком або статуєю. Подібні почесті міг здобути й іноземець. Йому надавалися привілеї у торгівлі (наприклад, зменшення мита) та право громадянства.

У містах Північного Причорномор’я функціонував суд. Так, в Ольвії суд складався з декількох підрозділів, кожен з яких займався певним колом питань (цивільні, кримінальні, майнові тощо). У судочинстві брали участь судді, обвинувачені, свідки.

Відмінним від інших міст – держав Північного Причорномор’я в питанні політичного устрою було Боспорське царство. Воно було розташоване по обох берегах Керченської протоки і охоплювало Східний Крим, Таманський півострів і всю територію східного узбережжя Азовського моря аж до Дону. На цій території жили як греки, так і місцеві народи, що знаходилися на стадії розкладу первісно – общинного ладу і формування класового суспільства. Їхнє входження до складу Боспорського царства стимулювало цей процес. Столицею держави було м. Пантікапей (на місці сучасної Керчі).

На ранньому етапі існування боспорської держави (V – IV ст. до н.е.) вона була союзом грецьких міст – полісів, кожне з яких зберігало значну долю незалежності. Згодом, починаючи з IV ст. до н.е. влада у Боспорі зазнає невпинної централізації. Поступово ліквідуються деякі форми самоврядування й демократичні установи, що виникли у ранній період існування грецьких міст У Причорномор’ї. Боспорська держава перетворюється на монархію.

На чолі держави був правитель, що офіційно йменував себе «цар Боспору». В його руках зосереджувалася верховна влада. Помічниками царя у здійсненні ним владних повноважень були члени царського роду та наближені особи. Їм доручалося від імені царя командування військом, управління окремими частинами держави, судові та релігійні функції. Міста Боспорського царства користувалися обмеженою автономією. Тут, як і в інших причорноморських полісах, зберігалися виборні органи самоврядування. Певна автономія була і у місцевих племен, що входили до складу Боспорської держави. Ними керували власні племінні вожді, а залежність від боспорського царя виражалася у сплаті данини та участі у військових діях на боці Боспору.

Із самого початку свого існування міста – держави Північного Причорномор’я були втягнуті у міжнародні відносини в регіоні. Так, у 30-ті рр. V ст. до н.е. до Чоного моря прибула велика афінська ескадра на чолі з Періклом. Метою цієї експедиції було забезпечення Афін імпортним хлібом. Існує думка. Що саме внаслідок цієї експедиції Ольвія та деякі інші грецькі міста Північного Причорномор’я були включені до Афінського морського союзу. Для них це було пов’язане з деякими економічними обмеженнями. Однак вже наприкінці V ст. до н.е. Ольвія була поза цим союзом. Про це свідчить випуск власної серії срібних монет загальногрецького зразка (за діючими тоді законами членам Афінського морського союзу заборонялося карбування срібної монети).

У 331 р. до н.е. Ольвія була взята в облогу військом Зопіріона – одного з полководців Олександра Македонського. Цей похід був частиною загальної експасії Македонії під час правління видатного царя – полководця. Місто терпіло серйозні труднощі, регулярного війська воно не мало, військова організація його грунтувалася на народному ополченні. За словами античного історика Макробія, міській владі довелося вживати надзвичайних заходів: рабам дарували волю, а іноземцям – права громадянства. Були скасовані всі боргові зобов’язення. Це допомогло збільшити лави захисників міста, підвищити зацікавленість всіх мешканців Ольвійської держави у перемозі над ворогом. Місто вистояло і Зопіріон був змушений зняти облогу.

На зовнішньополітичну ситуацію у містах – державах Північного Причорномор’я впливали й політичні зміни у причорноморських степах. Так, у III – II ст до н.е. посилився тиск на Олвію спочатку скіфів, могутність яких наближалася до кінця, а потім сарматів. Це призвело до того, що місто деякий час сплачувало данину царям цих народів. Тут навіть розташовувався скіфський монетний двір.

Приблизно у цей же час зріс тиск скіфів і на Херсонес. Для захисту від кочовиків місто уклало договір з Боспором, а також намагалося використати протиріччя між скіфами та сарматами.

Войовничість причорноморських кочових народів та їхнє намагання поставити під свій контроль торгівельні шляхи з Лісостепу до країн Середземномор’я змушували грецькі міста – держави не тільки об’єднуватися між собою, а й шукати могутніх союзників. Звичайно ці «союзники», користуючись нагодою, намагалися підкорити причорноморські міста – держави собі. У І ст. до н.е. таку спробу зробив правитель Понтійського царства Мітридат VI Євпатор (121 – 63 р. до н.е.). Цей енергійний володар об’єднав під своєю владою все Причорномор’я, в тому числі Боспор, Ольвію, Херсонес. В Ольвії було розташовано понтійський гарнізон. Втрутившись у боротьбу Херсонесу зі скіфами, понтійський володар у 110 р. до н.е. відправив на допомогу місту військо на чолі зі своїм воєначальником Діофантом. Внаслідок цього та інших успішних походів Діофанта проти скіфів Херсонес змушений був визнати свою залежність від Мітридата VI. Нарешті, цар Боспору, усвідомлюючи хиткість становища своєї держави в умовах розгортання понтійської експансії, сам передав владу понтійському цареві.

Активність Понтійського царства становила відчутну загрозу для Риму. Під його владою в цей час вже знаходилися Південна Європа, Північна Африка, острови Егейського моря, західні райони Малої Азії. Подальшому просуванню Римської держави вглиб Азії заважало Понтійське царство. Міста Північного Причорномор’я знаходилися в зоні конфлікту цих двох держав. Боротьба між ними стала переламним моментом в історії грецьких причорноморських полісів.

Протягом першої половини І ст. до н.е. тривали римсько – понтійські війни. Північне Причорномор’я було для Мітридата VI головним джерелом сировини, матеріальних та людських ресурсів. Війна, що затяглася на багато років, підривала зовнішню торгівлю, ремесла, сільське господарство причорноморських міст. Внаслідок цього тут почали поширюватися протипонтійські настрої, які й зіграли помітну роль у поразці та загибелі Мітридата VI.

Розгром Понтійського царства і перехід його території під владу Риму відкрив довгий період залежності грецьких міст Північного Причорномор’я від Римської держави. Після перемоги над Мітридатом VI Рим особливу увагу приділяв Боспору. Володар царства тепер мав титул «друга та союзника» Риму. При вступі на престол для боспорських царів обов’язковим ставало попереднє затвердження римського імператора. Римляни, зацікавлені у наявності тут військово – політичного бар’єру античного світу проти «варварських» племен Степу, навіть надавали Боспору грошові субсидії для утримання війська.

Залежність Херсонесу від римлян полягала в тому, що в управлінні цим полісом посилився вплив рабовласницької аристократії, яка економічно і політично орієнтувалася на Рим. Декілька знатних херсонеських родин отримали права римського громадянства. Херсонес став місцем перебування римського флоту, а також резиденцією командуючого римськими військами в Криму. Місту доводилося платити податки на утримання римських військ. Римський гарнізон був розташований і в Ольвії. Для цього в місті була побудована фортеця. З початку ІІІ ст. Ольвія остаточно втратила політичну незалежність і була включена безпосередньо до складу Римської імперії. Зовнішнім проявом такого політичного статусу міста було карбування в Ольвії римських монет.

Загалом, міста Північного Причорномор’я виконували функцію бар’єру античного світу проти «варварських» племен степу і їхня доля в цей період була тісно пов’язана з долею Римської імперії взагалі. Разом із нею Північне Причорномор’я почало економічно, політично та військово занепадати у другій половині III – IV ст. Посилюється розпад рабовласницького суспільства. Занепадають традиційні галузі господарства. Поглиблюється криза політичного управління. Звичайним явищем стає внутрішньополітична боротьба в містах. Ці негативні фактори посилюються збільшенням тиску з боку кочових народів, що переселяються з глибин Азії до Європи. Так розпочинається Велике переселення народів (IV – VII ст.). На цьому тлі зазнають змін ідеологічні, релігійні уявлення тодішніх людей. Замість традиційних давньогрецьких та місцевих язичницьких культів починається розповсюдження у Північному Причорномор’ї християнства. Це зафіксував факт присутності Кадма – єпископа Боспору – на церковному соборі в Нікеї, що затвердив християнський символ віри (325 рік). Вочевидь, тут було вже досить багато християн, оскільки єпископи очолювали доволі численні християнські громади.

Внаслідок навали гунів у 375 – 376 рр. Боспорське царство припинило своє існування. Його столиця – Пантікапей – була сильно зруйнована, але збереглася і в подальшому стала провінційним містом Візантійської імперії. Така ж доля спіткала й Херсонес. Згодом, у середні віки, він став відомий під назвою Корсунь. Що ж стосується Ольвії, то вона вже у IV ст. перестала існувати, як місто. Життя тут ще деякий час тривало у сільських поселеннях.

Так в історії Північного Причорномор’я закінчився період давнини і розпочався період середньовіччя. Грецькі міста – держави цього регіону залишили яскравий слід в історії завдяки своїй унікальній цивілізації, яка є предметом вивчення з боку теперішніх і наступних поколінь.



Східні слов'яни у давнину. Їх перші державні об’єднання.

Перші згадки про ранньослов'янські племена (венеди) з'являються у творах римських вчених І – II ст. н.е. На зламі двох ер завершився розподіл слов'ян на східних і західних. Східні слов'яни, які мешкали на території сучасної України, починаючи з IV ст. н.е., об'єдналися в державну формацію антів. Держава антів простяглася від Дністра до Азовського моря і Дону на північ до Чорного моря.

Слов'янство як самостійна етнічна спільнота вийшло на історичну сцену на початку нової ери. Це був динамічний і драматичний час великого переселення народів (II – VI ст.). Частиною цього процесу стало переміщення готів з Прибалтики у Причорномор'я. Наприкінці IV ст., як нам відомо зі свідчень Йордана, анти зазнали жорстокої поразки від готів, яких очолював король Вінтарій. Тоді було розп'ято короля антів Буса разом із синами і 70 старійшинами. Очевидно, це сталося в передісторичному Києві, де до цього часу збереглася Бусова гора. Однак ця перемога готів виявилася короткочасною. У 375 р. готів перемогли гуни, частково їх підкоривши, частково витіснивши з Причорномор'я. Гуни створили між Доном і Карпатами могутню державу, на чолі якої став Аттіла. Про силу цього утворення свідчать вдалі походи гунів у Галлію та на Східну Римську імперію. Але після кількох поразок від римлян та їхніх союзників, смерті у 475 р. Аттіли гунська держава поступово розпадається. Ці історичні колізії суттєво вплинули на долю слов'янства. Антська держава завдяки ліквідації Готського королівства в V – VI ст. переживала піднесення. Вона навіть організовувала регулярні походи на Візантійську імперію, в межі її балканських володінь.

У другій половині VI ст. політична ситуація значно ускладнилася у зв'язку з приходом у Східну Європу аварів, які заснували у Карпатській улоговині примітивну державу – аварський каганат, підкоривши переважно слов'янське місцеве населення. Почалися тяжкі анто-аварські війни, які призвели до занепаду Антської держави. Фактично, починаючи з 602 p., анти в історичних джерелах не згадуються. Разом з тим склавіни фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угруповання, які проживали на території України у VI–IX ст. Тому цілком закономірно, що етнонім «склавіни» трансформувався у «слов'яни». Невдовзі на зміну антам прийшов полянсько-руський політичний союз з центром у Середньому Подніпров'ї.

В середині І тис. н.е. землі східних слов'ян простягалися від далекого озера Ільмень на півночі і майже до Чорного моря на півдні. Соціально-політичне життя тамтешнього населення ґрунтувалося на племінній організації. Східні слов'яни на той час заселяли більшу частину території України. У VIII ст. у них виникло кілька союзів. Історичним центром східного слов'янства здавна було Середнє Подніпров'я, де проживали поляни. Тут знаходились такі міста, як Чернігів, Переяслав, Київ. Сусідами полян були сіверяни (над Десною і Сеймом), древляни (над Прип'яттю), дуліби (над Бугом), тиверці (над Дністром), уличі (між Бугом і Дніпром), білі хорвати (на Прикарпатті). Північну групу слов'янських племен становили кривичі, половчани, словени новгородські та ін. Серед північних союзів найсильнішими були кривичі, які мали своє місто – Смоленськ. Археологічні дані підтверджують повідомлення літописця щодо розселення східнослов'янських племен.

До утворення Київської держави головною формою суспільної організації східних слов'ян були союзи племен та племені княжіння. Кожне з цих утворень було окремою етнічною групою з визначеною територією, матеріальною культурою, побутом, звичаями. Сучасна наука вважає, що ці об'єднання мали елементи державності. Основу внутрішньої соціально-економічної системи племінних союзів становила сільська община. Вона складалася з одного-двох чи більше селищ – «гнізд». У володінні общини перебував увесь земельний фонд. З розвитком господарської і політичної діяльності зароджується соціальна нерівність, виділяється привілейований прошарок, а з ним і племінна знать. Найбільш талановиті люди з цієї верхівки родоплемінної знаті приймали ім'я князя.

Процеси соціального розшарування общини прискорювало також патріархальне рабство, яке у східних слов'ян фіксується за джерелами вже в VI – VII ст. Рабами ставали полонені. Праця рабів у землеробстві слов'янами не використовувалась, і сфера їх застосування була обмеженою. Основою господарського життя східнослов'янських племен було землеробство, успішно розвивалось скотарство і сільські промисли. Велася жвава торгівля з чорноморськими містами-державами, з каспійськими і туркестанськими краями. З часом торгові інтереси протяглись далі за Дунай, до самої Візантії. Активна торгівля сприяла розвиткові міст. Найбільш розвинуті міста були центрами всього племені або союзу племен. Так, головним містом древлян був Іскоростень, уличів – Пересічень, полян – Київ. Географічне положення Києва було найвигіднішим для розвитку торгівлі, сприяло його зростанню як економічного центру держави. Заснування Києва, одного з найбільших міст тодішньої Східної Європи, датується кінцем V ст. Своєрідним фундаментом перших протодержав у Східній Європі були великі союзи слов'янських племен – дулібів, бужан, волинян. З розпадом родоплемінного ладу і появою класів у VIII–IX ст. посилюється процес об'єднання племен та їхніх союзів. Поступово виникають державні утворення – племінні княжіння та їхні федерації. За свідченням арабських авторів, вже у VIII – IX ст. існувало три осередки східнослов'янської державності: Куявія (земля полян з Києвом), Славія (Новгородська земля) й Артанія (Ростово-Суздальська, а можливо, Причорноморська і Приазовська Русь). Найбільшим було державне об'єднання, яке літописець назвав Руською землею (арабські автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві. Саме воно і стало тим територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла Давньоруська держава.

Виникнення Давньоруської держави.

Поява Давньоруської держави у IX ст. – це результат взаємодії різноманітних чинників в усіх сферах не тільки тогочасного суспільства,


а й сивої давнини. Система господарства східних слов'ян ґрунтувалася на землеробстві, допоміжну роль відігравало розвинуте скотарство та сільські промисли. Вдосконалення землеробських знарядь у VII–IX ст., підвищення продуктивності праці, зростання виробництва додаткового продукту спричинили кардинальні зміни в соціальній сфері. Поглиблювалася класова диференціація – землевласники перетворювалися на феодалів, а вільні общинники ставали феодально залежним населенням, що створювало передумови для активного державотворчого процесу. Відокремлення ремесла від сільського господарства, зародження товарного виробництва у VIII–X ст. зумовили помітну активізацію внутрішнього обміну та розширення зовнішньої торгівлі. Особливо жвавими були торговельні зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, Хазарією, Візантією та іншими країнами. Розширення торгівлі, з одного боку, сприяло збагаченню слов'янської родоплемінної знаті, посилювало диференціацію суспільства, з іншого – надзвичайно гостро ставило питання про надійний захист важливих торговельних шляхів.

Проблема походження Київської Русі протягом тривалого часу була дискусійною. Ще в XVIII ст. німецькі історики Г.-З. Байєр та Г.Ф. Міллер висунули норманську концепцію походження Київської держави.

Її сенс полягає у тому, що Київську Русь створили прибулі зі Скандинавії(нормани, варяги). Основні аргументи норманської теорії:

1. Розповідь у «Повісті времінних літ» про призначення варяжських князів(Рюрик, Синеус, Трувор).

2. Термін «Русь» має скандинавське походження.

3. Перші правителі Київської Русі були скандинавами (Рюрик, Олег, Ігор).

4. Повідомлення римських істориків про дикість та відсталість слов’ян.

Цю концепцію рішуче критикував М. Ломоносов, який написав гнівну відповідь німцям, доводячи первинну роль слов'ян у створенні Київської Русі. Твердження М. Ломоносова дістали назву антинорманської концепції.


Її суть полягає у тому, що Давньоруська держава була створена самими слов’янами. Її основні положення:

  1. Наявність об’єктивних соціально-економічних передумов для формування державності (удосконалення знарядь праці, відділ ремісництва від землеробства, майнова диференціація, відокремлення знаті).

  2. Незначимість присутності скандинавів на землях східних слов’ян .

  3. Однаковий рівень соціально-економічного розвитку слов’ян та скандинавів не дає підстав вважати останніх носіями більш розвинутих адміністративно-політичних відносин.

  4. Існування у слов’ян значних військово-плмінних союзів.

  5. Слово «Русь» походить від назви р. Рось – правої притоки Дніпра.

Звичайно, ніхто не може заперечити впливу варягів на формування давньоруської держави. Наприкінці І тисячоліття н.е. скандинави виявили неабияку воєнно-політичну активність майже на всьому європейському узбережжі – Франції, Німеччині, Англії, Іспанії та ін. Київська Русь не була осторонь цього процесу. Безперечне й скандинавське походження Рюрикової династії. Але формування державності у слов'ян – це складний і тривалий процес, що розвивався в руслі загальноєвропейської традиції, а зародження цієї державності слід шукати в першій половині І тисячоліття н.е. в Антській державі. У будь-якому випадку, з норманами чи без них, слов’яни були у змозі зробити останній крок на шляху від розпаду первісно-общинного устрою до ранньофеодальної спільноти та виникнення держави.

Діяльність перших київських князів (Рюрик, Олег, Ігор, Ольга, Святослав).

У 9 ст. з військово-племінних союзів східних слов’ян (поляни, древляни, сіверяни, кривичі і т.д.) утворюються два значні державні об’єднання. Перше виникло на півночі Східної Європи в районі оз. Ільмень з центром в м. Новгород. Воно включало в себе військово-племінні союзи ільмінських словен і кривичів. Саме вони в середині 9 ст. запросили до себе княжити Рюрика та його братів. Друге об’єднання утворилося на півдні Східної Європи у Середньому Подніпров’ї зцентром у м. Києві. До нього увійшли племена полян, сіверян, древлян. Керування цим об’єднанням здійснювали Аскольд та Дир, етнічна приналежність яких точно не встановлена.

Першим князем, який об'єднав під своєю владою усі східнослов'янські землі був сподвижник Рюрика – князь Олег (882 - 912). У 882 р. він захопив Київ і фізично знищив місцевих князів Аскольда і Дира. Після цього було проголошено Київ «матір'ю міст руських», тобто стольним градом усієї Давньоруської держави. Отже, 882 р. для Київської держави не є датою норманського завоювання, а лише роком державного перевороту, який здійснив Олег з допомогою людей з оточення київських князів. Тому княжіння нової династії слід вважати продовженням розвитку Давньоруської феодальної держави, яка на той час пройшла тривалий час свого розвитку. Наполеглива діяльність Олега щодо створення держави дала позитивні наслідки. В останні роки його правління у Києві владі князя підкорилися поляни, ільменські словени, сіверяни, кривичі, радимичі, древляни, уличі, можливо, дуліби й хорвати, а також неслов'янські племенні об'єднання – чудь і меря. Під керуванням Олега давньоруське військо у 911 р. здійснило переможний похід на Візантію, внаслідок чого були завойовані коштовні трофеї, а також була підписана вигідна для Київської Русі торгівельна угода з греками.

Після Олега правити державою почав син Рюрика Ігор (912 – 945 гг.). Йому вдалося приєднати до Давньоруської держави території між Дністром та Дунаєм. Багато часу проводив у військових походах, що були націлені проти печенігів (уклав мир у 915 р.), Дербентського князівства (захопив у 943 – 944 рр.), Візантії (невдала кампанія 944 р.). Через величезні витрати на військові заходи Ігор вдався до непопулярних дій(підвищив розмір данини, періодичність її збирання). В результаті цього був вбитий древлянами у 945 р.

Загибель Ігоря призвела до того, що главою Київської держави стала княгиня Ольга (945 - 964), що була регентом при малому синові – Святославові. Ольга жорстоко помстилася древлянам за вбивство чоловіка(стратила їх послів, спалила столицю князівства – м. Іскоростень). Будучи далекоглядним політиком, Ольга провела податкову реформу, чітко визначивши кількість, строки та місця збору данини. Ольга особисто прийняла християнство під час візиту у Візантію у 957р., встановила дипломатичні відносини з Німеччиною.

Досягнувши повноліття, правителем Київської Русі став Святослав (964 – 973 рр.). Святослав увійшов в історію як князь-воїн, який усі ресурси держави спрямував на завойовницькі походи. Святослав, використовуючи наступальну тактику, швидкість та раптовість розгромив Хазарський каганат, Волжську Болгарію, Дунайські князівства. Вперше на Русі ввів традицію призначати князями в містах держави своїх синів(закріплював єдність країни). Хотів перенести столицю з Києва в Переяслав на Дунаї, що був перехрестям торгових шляхів. Однак у 971 р. після поразки від Візантії був вимушений відмовитися від цього задуму та від захоплених дунайських земель. Повернувшись звідти у Київ із залишками війська у 972 р. загинув у бою з печенігами поблизу одного з дніпровських порогів.



Князювання Володимира Великого та впровадження християнства на Русі.

Боротьба з печенігами стала в X ст. основним завданням зовнішньополітичної діяльності Київської держави. Князем, який очолив цю боротьбу, став наймолодший серед синів Святослава Володимир, який у 980 р. після декількох років міжусобиць з братами посів на великокнязівський стіл у Києві.

Затвердившись у Києві, Володимир енергійно заходився зміцнювати і розбудовувати державу. На північному сході до Русі були приєднані вятичі і радимичі. Згодом Володимир вирушає в похід проти Польщі та Угорщини і повертає західні руські землі, що раніше потрапили під їхню владу. За Володимира завершилося об'єднання східнослов'янських земель у складі Київської держави. Значного піднесення набуло землеробство, відбулися якісні зрушення у розвитку ремесла, пожвавилася торгівля. Місцеве управління відтепер було зосереджено в руках великокнязівських намісників і посадників. У важливих політичних центрах Русі – Новгороді, Полоцьку, Турові, Ростові, Муромі, Іскоростені – Володимир посадив своїх синів, чим впровадив династичне правління в державі. Велике значення для утвердження феодальної держави мало запровадження Володимиром християнства на Русі як державної релігії (988 – 989 рр.), яке змінило язичницьку (поганську) релігію слов'ян, що виникла в період первісного суспільства. На початку свого правління Володимир виступав як лідер антихристиянської течії. У межах створення загальнодержавної релігії він створив пантеон язичницьків богів з 6 ідолів. Однак, язичництво вже не відповідало соціальним та політичним вимогам класу феодалів, що невпинно зростав. Потрібні були інші, дієвіші форми ідеологічного забезпечення його панування. Найбільш знайомою, близькою та привабливою для верхівки Київської Русі релігією стало східне(візантійське) християнство. Причини прийняття християнства:


  1. Необхідність централізації держави (язичницьке багатобожжя не дозволяло її здійснити).

  2. Закріплення феодальних відносин (потрібна віра, яка виправдовує класову нерівність).

  3. Прагнення союзу з Візантією(для захисту від печенігів).

  4. Підвищення міжнародного авторитету Київської Русі (язичники вважалися варварами та не були рівноправними партнерами на дипломатичних переговорах).

  5. Бажання прилучитися до культурної спадщини античності (наука, література, мистецтво, архітектура і т.д.).

У результаті введення у 988 р. на Русі християнства церкву очолив київський митрополит. У великих містах знаходились єпископи, що відали всіма церковними справами єпархій. Митрополит і єпископи володіли землями, селами і містами. Церква мала своє військо, власний суд і законодавство. Християнська релігія сприяла поширенню писемності, розвитку культури й докорінно змінила світосприйняття населення Київської Русі, зблизила давньоруську державу з країнами Європи. Взявши під свій контроль родинне право, церква зміцнювала сім'ю і шлюб. Моральні норми поведінки людей, декларовані церквою, засуджували «сріблолюбство, пияцтво, ненажерливість, скупість, соромослів’я» тощо. Як наслідок за період правління Володимира Київська Русь стала найпотужнішою європейською державою, яка значно впливала на міжнародні відносини.
Розквіт Давньоруської держави за часів Ярослава Мудрого.

Спадкоємцем Володимира на Киеїському престолі став його син Ярослав, який у 1019 р. вийшов переможцем з міжусобної боротьби з братами за владу. Велику увагу Ярослав приділяв організації внутрішньополітичного життя. Управління країною він здійснював через своїх синів-намісників. Красномовним доказом його прагнень до державного благоустрою є збірник законів «Руська правда». Давньоруське право стояло на сторожі інтересів феодалів, а також обмеження майнових та особистих прав різних категорій феодально залежного населення (закупів, рядовичів, холопів та ін.). Разом з тим «Руська правда» утверджувала в судовій системі більш цивілізовані відносини, обмежуючи кровну помсту, а в більш пізніх редакціях взагалі її забороняла. Цей законодавчий документ вважається одним з найцінніших джерел вивчення феодальних відносин в Київській Русі. За часів Ярослава зріс рівень культури й освіти в Київській державі. Київ перетворився на одну з впливових столиць Європи, суперничав з Константинополем. За Ярослава у Києві розгорнулося широкое будівництво, проводилася інтенсивна робота з перекладу візантійських книг на давньоруську мову. Була заснована Києво-Печерська лавра, розвинулося літописання, з’явилася перша бібліотека при Софійському соборі. Оборонні споруди «міста Ярослава» – грандіозні земляні вали – були вершиною тогочасного фортифікаційного мистецтва. Визначною пам'яткою архітектури були Золоті ворота з невеликою церквою Благовіщення.

Таким чином, князювання Володимира і Ярослава завершують цілу епоху історії Київської Русі X–XI ст. Оцінюючи її, слід наголосити, що в цей період утворилась одна з наймогутніших держав тодішньої Європи, держава, яка відповідала найвищим зразкам тогочасної цивілізації. Славу Володимиру і Ярославу принесла не експансія на чужі землі, а оборона своїх, турбота про свій народ, встановлення державного порядку в своїй країні. Вони запровадили нову адміністративну організацію, нове державне право, сприяли розвитку культури й писемності серед населення.

Пильна увага Ярослава до першочергових потреб країни, науки та культури було причиною того, що він увійшов в історію під іменем Ярослав Мудрий. Об'єднавши всю Русь, він уникав загарбницьких війн, а основну увагу зосередив на внутрішньому розвитку країни. Метою його воєнних походів було забезпечення цілісності державних кордонів Русі. У 1030–1031 pp. він відвоював у Польщі червенські міста. У 1036 р. Ярослав здобув блискучу перемогу над печенігами. Печеніги були розгромлені вщент, а на місці того бойовища, як сповіщають стародавні перекази, незабаром засяяли золоті куполи Софійського собору. За часів Ярослава Мудрого закінчилося будівництво південної оборонної лінії вздовж р. Рось для захисту від набігів кочевників. У 1038–1040 pp. Ярослав здійснив походи на ятвягів та Литву, примусив ці народи платити данину. На знак перемоги було засновано місто Юр'єв над Чудським озером (ім'я при хрещенні Ярослава – Юрій). У зовнішній політиці Ярослав Мудрыи більше покладався на дипломатію, в результаті чого уклав династичні союзи з королівськими дворами Франції, Німеччини, Візантії, Норвегії і т.д. Ярослав Мудрий вів незалежну церковну політику, свідком якої було поставлення за його ініціативою Київським митрополитом російського священика Іллариона.


Соціально-економічний розвиток Київської Русі.

У господарстві східних слов'ян періоду Київської Русі X – початку XII ст. провідною галуззю залишалося, як і раніше, землеробство. У різних місцевостях переважали неоднакові системи землеробства: у лісових районах – підсічна, вирубна, на багатоземельних, малонаселених степових просторах – перелогова, у густонаселених місцях, зокрема на Середньому Подніпров'ї, парова система з двопільною або трипільною сівозміною, причому поступово дедалі більше поширювалося трипілля. Головними знаряддями обробітку землі були: на півночі – тризуба соха, на півдні – плуг і рало, якими обробляли землю. Косили хліб залізними косами й серпами. Сіяли пшеницю, жито, ячмінь, овес, просо, гречку, сочевицю, льон та інші культури. На городах і в садах вирощували цибулю, часник, капусту, горох, яблука, вишні, виноград. Важливу галузь господарства на Русі становило скотарство. Розводили коней, велику рогату худобу, овець, кіз, свиней, курей, гусей, качок, голубів. Основною робочою худобою були коні й бики. Східні слов'яни займалися також мисливством, рибальством і бортництвом. У лісах водилося багато різних звірів і диких птахів – білки, бобри, куниці, лисиці, соболі, тури, зубри, лосі, олені, ведмеді, кози, кабани, зайці, лебеді, журавлі, качки, гуси, перепели та ін. Хутро, мед, віск у великих кількостях вивозилися на зовнішні ринки. Ними часто платили данину.

В часи Київської Русі інтенсивно розвивалось ремесло, що в основному зосереджувалося в містах і при дворах князів та бояр. На Русі налічувалося близько 60 різних ремісничих фахів. З руди сиродутним способом виплавляли залізо. З металу ковалі виробляли різноманітні господарські знаряддя, зброю, предмети побуту – лемеші, плуги, серпи, сокири, мечі, стріли, щити, шоломи, кольчуги, панцирі, замки, ключі та ін. Ювеліри, які володіли технікою фігурного литва, емалі, залишили високохудожні вироби зі срібла й золота: браслети, персні, поясні бляшки, застібки, підвіски та ін. Поширеними видами ремесла були гончарство, теслярство, різьбярство, ткацтво і кравецтво, обробка шкіри, льону, вовни і виготовлення тканин, виробництво скла, обробка кістки і каменю.

Високого рівня розвитку досягла будівельна справа. Для будівництва виробляли цеглу (плінфу), декоративні полив'яні плити, а також використовували дерево, граніт, мармур, шифер. Ремісники задовольняли потреби феодалів у відповідних знаряддях і предметах, а також виробляли різні речі на замовлення, працювали й на ринок. У цілому господарство Київської Русі мало натуральний характер. Однак розвиток ремесла, посилення суспільного поділу праці сприяли розширенню обміну, торгівлі. Внутрішня торгівля переважно зосереджувалась на місцевих ринках, які зв'язували економічно окремі райони. Такий характер господарських зв'язків був притаманний взагалі епосі феодалізму.


Проте, хоча основну роль у внутрішній торгівлі відігравали місцеві ринки, існували торгівельні зв'язки й між окремими віддаленими районами Київської Русі. Широко розвивалася на Русі зовнішня торгівля – із східними країнами по Волзі і Каспійському морю, з Візантією, Скандинавією, з країнами Центральної Європи – Чехією, Польщею, Моравією, Південною Німеччиною. Вивозили на міжнародні ринки хутра, мед, віск, льон, льняні тканини, вироби із срібла й заліза та ін. Довозили – головним чином для задоволення потреб феодалів – предмети розкоші (шовкові тканини, парчу, сукно, оксамит, прянощі та ін.), зброю, мідь, ювелірні вироби тощо. Розвиток торгівлі потребував удосконалення грошової системи, яка на Русі виникла ще до утворення Давньоруської держави. Спочатку роль грошей виконувала худоба, потім «куна» (хутро куниці). В обігу були й іноземні монети – візантійські, східні (з VIII ст.), а з X ст. і західноєвропейські – датські, англійські, чеські, німецькі та ін. За часів Володимира (978 – 1015 рр.) почали карбуватися руські монети зі срібла і золота. Уже з XI ст. ми маємо гривні (зливки срібла).

Відокремлення ремесла від землеробства, розвиток обміну і торгівлі сприяли виникненню і розширенню міст. Міста стають торгово-ремісничими і адміністративними центрами, центрами культурного життя, а в окраїнних місцевостях – і фортецями. За даними літописів, у IX – X ст. на Русі існувало понад 20 міст – Білгород (біля Києва), Іскоростень, Київ, Перемишль, Переяслав, Смоленськ, Новгород та ін. В XI ст. літописці згадують ще 32 міста.

Панівним класом у Київській Русі був клас феодалів. Найголовнішим феодалом був великий князь київський. У початковий період – IX ст.– більшість безпосередніх виробників залишалися вільними селянами-общинниками – смердами. Оскільки смерди жили на землі київського князя, вони мусили сплачувати йому натурою: хутром (білками й куницями), медом, воском та іншими продуктами – данину, що накладалася на «дим», «рало», «плуг», тобто на господарство. Походи князів, що їх вони здійснювали щоосені для збирання данини, називалися полюддям. Крім данини, селяни-общинники мали виконувати на князя шляхову й військову повинності, будувати й ремонтувати замки, укріплення та ін. Уже з X ст. і особливо в XI – XII ст. поступово зростає і розвивається велике землеволодіння – князівське, боярське і церковне. Оскільки для утримання дружини і задоволення інших потреб князя та його двору данини не вистачало, князі починають влаштовувати свої власні господарства в селах або невеликих містах чи поблизу від них. Спираючись на ці міста й села, князі поступово захоплювали й навколишні місцевості, перетворюючи їх на приватні, вотчинні володіння, а населення, що там жило, ставив у залежність від себе. Поряд з князівським зростало й землеволодіння бояр. Боярами насамперед ставали князівські дружинники, які з часом замість платні натурою з данини за свою службу почали одержувати землі і осідати на них, у власних селах і містах, відриваючись таким чином від князівського двору. Встановлювалася ленна залежність. До бояр тепер належали й місцеві землевласники, які визнали зверхність князя і стали його васалами. Велике землеволодіння утворювалося різними шляхами: захопленням феодалами общинних земель, закабаленням общинників і відбиранням у них землі, освоєнням нових земель руками залежних людей. Уже з кінця XI ст. в джерелах згадується про боярські села. З прийняттям християнства на Русі з'явилося православне духівництво. Церкви і особливо монастирі швидко стали великими землевласниками. Вони захоплювали общинні землі й пустища, купували їх, діставали внаслідок дарувань князів і бояр. Вони одержували десятину, судове мито, прибутки від лихварства, мито з мір і вагів та ін. Як і в князівське, в церковне землеволодіння входили села, волості і міста.

З дедалі ширшим розвитком великого землеволодіння зростав чисельно й зміцнювався клас феодалів, який складався з князів, бояр та церковної верхівки. Феодальне землеволодіння ґрунтувалося на експлуатації залежного класу селян. Дедалі більша кількість вільних общинників потрапляла в залежність від феодалів, постійно поповнюючи різні категорії експлуатованого класу: залежні смерди, рядовичі, закупи, ізгої, холопи та ін. Влада феодалів над залежними людьми невпинно посилювалася. Основною формою експлуатації залежних людей у період Давньоруської держави, особливо в XI – XII ст., була натуральна або продуктова рента. Крім цього, багато залежного населення мусило працювати й на полі феодала, тобто була поширеною й відробіткова рента.


Посилення гноблення викликало протест з боку сільського і міського експлуатованого населення. Антифеодальна боротьба виливалася в різні форми: втечі від феодалів, руйнування їхніх маєтків, убивства окремих феодалів і представників адміністрації, а також масові народні повстання в Києві у 1068 р. і 1113 p., а також в Ростово-Суздальській і Новгородській землях в 1071 р.

Політичний розвиток Давньоруської держави.

Політичний устрій давньоруської держави в середині X ст. може бути охарактеризований як ранньофеодальна монархія. Очолював державу великий князь Київський. Він керував спільно з радою інших князів, які становили боярську думу. В першій половині X ст. племінні княжіння східних слов'ян ще зберігали певну автономію. Місцеві князі перебували у васальній залежності від Києва. Вони сплачували йому данину і залучались як союзники до участі в походах. Велике значення в той час мала військова дружина князя, яка здійснювала збирання данини й судові функції. Верхівка дружини була панівним прошарком держави. За допомогою дружини князь зміцнював свою владу над населенням. Першою серйозною спробою обмежити владу місцевої знаті, що феодалізувалася, стали реформи княгині Ольги. Вона впровадила більш суворий порядок збирання данини. Податки стали регламентуватися.

Київська Русь була передусім об'єднуючою силою, яка забезпечувала, хоча й відносну, єдність східнослов'янських земель, порядок і спокій для людності, а також захист країни від посягань зовнішніх ворогів. Разом з тим держава в руках феодалів була знаряддям їх панування над залежним від них населенням.
Великий князь київський, верховний власник усіх давньоруських земель, зосереджував у своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої, адміністративно-судової та військової влади. Влада київського князя була спадковою. Окремими частинами держави управляли князі і великі бояри. Спочатку це були місцеві племінні князівські династії, а наприкінці X ст. внаслідок проведеної Володимиром реформи місцевого управління на місця стали призначатися великим князем київським представники великокнязівського роду або намісники і тисяцькі. Князі та великі бояри за свою службу користувалися частиною данини, яка збиралася з підвладних їм територій, що можна розглядати як васальну залежність. Проте з часом бояри й князі почали одержувати землі і перетворювалися на землевласників-феодалів – васалів свого сюзерена – великого князя київського. З установленням влади феодалів народні збори (віче), що існували при родоплемінному ладі, перестали збиратися. При великому князі з'явилася рада найближчих князеві бояр. Опорою влади князів і бояр виступали дружини, засновані на принципі васалітету. До старшої дружини входили бояри та інші великі феодали, що мали свої власні дружини, з якими й несли службу великому князеві. Основну частину князівських військ становила молодша дружина («отроки», «діти боярські», «пасинки»). У разі загальної небезпеки збиралося народне ополчення – «вої», куди входили смерди і городяни. Весь політичний лад Київської Русі забезпечував інтереси класу феодалів. Відповідним було й право, що знайшло своє відображення в «Руській правді».
Культура Київської Русі.

Київська Русь характеризувалася високим рівнем культурного розвитку, що було зумовлене розвитком феодальних відносин; становленням давньоруської державності; відокремленням ремесла від сільського господарства; пожвавленням торгівлі; активізацією та розширенням міжнародних контактів; запровадженням християнства та ін. Тісні контакти Київської Русі з передовими країнами Європи, особливо з Візантією, безумовно, вплинули на її культурний розвиток, але роль цього впливу не була вирішальною. Давньоруська культура є своєрідним синтезом місцевих традицій і досягнень сусідніх народів Заходу та Сходу. Сліди культурних традицій, які сягають глибини віків, чітко простежуються в житловому і фортифікаційному будівництві, прикладному мистецтві, літературі, музиці. Невід'ємною їх складовою були язичницькі пісні, танці, фольклор, весільні та похоронні обряди, епічні легенди.

Запровадження християнства сприяло поширенню писемності, яку слов'янські племена знали раніше. Однак наприкінці X ст. про розвиток писемності почала турбуватися князівська влада. Літописець повідомляє, що Володимир Святославович велів представникам феодальної верхівки віддавати своїх дітей «в ученіє кніжноє». Ярослав Мудрий наказував ченцям у Києві та Новгороді вчити людей. У поширенні писемності та освіти велику роль відігравали бібліотеки, зокрема перша, заснована в 1037 р. Ярославом Мудрим при Софійському соборі. Пізніше в Києві виникають інші бібліотеки, серед яких найвідомішою була колекція книг Печерського монастиря. Археологічні джерела, зокрема берестяні грамоти з Новгорода та Смоленська, свідчать про те, що писемність в давній Русі не була привілеєм духівництва та вищих феодальних верств. В архітектурі Київської Русі багато видатних споруд. Серед них Десятинна церква в Києві (X ст.), Спасо-Преображенський собор у Чернігові (XI ст.), Кирилівська, Василівська церкви в Києві (XI ст.). Найбільш вражаючою з них є Софійський собор (1037), величні архітектурні форми якого втілюють досягнення візантійської культури та слов'янські традиції. Її творцем, а також автором матеріальних і духовних цінностей був народ Київської Русі. Животворним джерелом і основою духовної культури була усна народна творчість, яка зародилася ще в давні віки. У глибоко поетичних творах – історичних і обрядових піснях (весільних, похвальних та ін.), казках, заклинаннях, загадках, приказках, билинах і т. ін. – народ оспівував свою працю, боротьбу проти зовнішніх ворогів і феодалів, виливав свою радість і тугу. Найцікавішими пам'ятками народної творчості Давньої Русі є билини й історичні пісні, в яких звеличується народ, оспівуються любов до рідної землі, народні богатирі, їхні подвиги, селянська праця, непримиренність до соціальної нерівності і неправди.

У період Київської Русі розвивалася оригінальна література. Одним з найвидатніших письменників XI ст. був митрополит Іларіон. У своєму творі «Слово про закон і благодать», написаному між 1037 і 1050 рр. Іларіон вихваляє діяльність князя Володимира за те, що зробив Русь відомою в усіх кінцях землі, прославляє Давньоруську державу, виступає проти зазіхань на зверхність з боку Візантії. Серед церковної літератури поширення набули «житія святих» і «повчань». Червоною ниткою у давньоруській літературі проходять ідеї єдності й централізації Київської Русі. В X – XI ст. в Києві виникло літописання. Найвидатнішим є початковий літопис, або «Повість временних літ», яка в її першій редакції була складена в Києво-Печерському монастирі у 1113 р. ченцем Нестором (1056 – 1114 рр.) і в якій виклад доводився до 1110 р.

Зусиллями і працею народних мас високого розвитку і досконалості в часи Давньоруської держави досягли архітектура і різні галузі мистецтва. В той час у Русі будували красиві дерев'яні й кам'яні будівлі. З прийняттям християнства широкого розмаху набула кам'яна церковна, цивільна і фортифікаційна архітектура. Розвивається живопис: фрески – малюнки водяними, мінеральними фарбами по сирій вапняній штукатурці; мозаїка – викладання зображення з шматочків різнокольорового скла або смальти, що являла собою сплав свинцю і скла, ці шматочки прикріплювали до стіни спеціальним розчином (вапняний цемент); малювання ікон. Багато високохудожніх предметів із золота і срібла знаходять археологи – намисто, діадеми, персні, сережки, браслети, буси та ін., які свідчать про високий рівень розвитку прикладного мистецтва, про здібності й майстерність староруських майстрів.


следующая страница >>



izumzum.ru