Міністерство освіти україни київський національний економічний університет кафедра української мови Життя Тараса Григоровича Шевченк - polpoz.ru o_O
Главная
Поиск по ключевым словам:
страница 1
Похожие работы
Название работы Кол-во страниц Размер
Київський національний університет імені Тараса Шевченка 1 334.95kb.
Міністерство освіти І науки україни 1 51.83kb.
Київський національний університет імені тараса шевченка інститут... 2 516.76kb.
Київський національний університет імені тараса шевченка литвинчук... 1 300.59kb.
Міністерство аграрної політики та продовольства України Уманський... 1 56.11kb.
Міністерство освіти і науки України Київський національний торговельно-економічний... 1 36.86kb.
Київський національний університет імені тараса шевченка 1 78.41kb.
Київський національний університет імені Тараса Шевченка Інститут... 1 237.29kb.
Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни вінницька міська... 1 74.53kb.
Робота виконана на кафедрі міжнародних фінансів двнз «Київський національний... 2 538.99kb.
Київський національний університет імені тараса шевченка на правах... 15 1916.81kb.
Заплановані заходи у місті Києві до Дня солідарності з віл-позитивними... 1 44.31kb.
1. На доске выписаны n последовательных натуральных чисел 1 46.11kb.

Міністерство освіти україни київський національний економічний університет кафедра - страница №1/1




Жизнь Тараса Григорьевича Шевченко

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ Кафедра української мови Життя Тараса Григоровича Шевченка Виконав: Студент 1 курсу факультету маркетинг спец. 0108 гр №1 Самбур П. В. Викладач: Крисюк І. С. Київ - 1999 Тарас Шевченко!... Це ім’я дорогоціною перлиною виблискує у золотійскарбниці світової культури. У славній плеяді безсмертних класиківлітератури геніальний співець українського народу по праву стоїть в одномуряду з такими титанами думки і слова, як Гомер і Шекспір, Пушкін і Толстой,Гете і Байрон, Шіллер і Гейне, Бальзак і Гюго, Міцкевич і Бернс, Руставеліі Нізамі, чия мистецька спадщина стала надбанням усього передового людства. Тарас Шевченко - символ чесності, правди і безстрашності, великоїлюбові до людини. Вся творчість великого Кобзаря зігріта гарячою любов’ю доБатьківщини, пройнята священною ненавистю до ворогів і гнобителів народу.Його думи, його пісні, його полум’яний гнів, його боротьба за світлу долютрудового люду були думами, піснями, гнівом і боротьбою мільйонів. Поезію Шевченка люблять усі народи. Поет, який віддав усі свої силиборотьбі за визволення рідної України від соціального і національногогніту, виражав прагнення і сподівання всіх народів, всіх прогресивних людейсвіту. Тарас григорович Шевченко прожив дуже мало - лише 47 років. З них 34роки провів у неволі: 24 роки - під ярмом кріпацтва і понад 10 років - унайжорсткіших умовах заслання. А решту - 13 "вільних" років перебував підневсипущим наглядом жандармів. Оглядаючи прожите життя, сповнене страшної негоди і злиднів, він зболем говорив: "Сколько лет потерянных., сколько цветов увядших!" Засуджуючи царський режим, який занапастив життя великого поета, М.О. Некрасов у своєму вірші "На смерть Шевченко" писав: Всё он изведал: тюрьму петербургскую, Справки, доносы, жандармов любезности, Всё - и раздольную степь Оренбургскую, И её крепость... В нужде, в неизвестности Там, оскорбляемый каждой невеждою, Жил он солдатом с солдатами жалкими, Мог умереть он, конечно, под палками, Может и жил-то он этой надеждою. Царський уряд не впереше розправлявся так з небажаними йомупередовими людьми. Полум’яний співець свободи, Тарас Григорович Шевченкоподілив сумну долю кращих людей, які жили в роки царської реакції. Пушкін іЛєрмонтов, убиті з намови царя, замучений Полежаєв, декабристи, загиблі уСибіру на каторзі, були його попередниками. Не кращою була доля і йогосучасників. Чаадаєва оголосили божевільним. Герцену довелося тікати закордоню. Великого російського критика Віссаріона Бєлінського вкятувала відказемату лише смерть. У заслання потрапив Салтиков-Щедрін, на каторгу буловідправлено Достоєвського. Але ні арешти і жорсткі переслідування, ні вогкі і темні каземати ІІІвідділення. Ні заслання і солдатчина - ніякі утиски не змогли зігнути поета-революціонера Тараса Шевченка. Караюсь, мучуся... але не каюсь!-писав він у вірші "О думи мої!". Шевченко говорив, що він ніколи не зійде з раз назавжди обраногошляху, з шляху народного співця: Нікому я не продамся, В найми не наймуся. Не зігнувши великого Кобзаря духовно, царизм зламав його фізично.Незважаючи на те, що Шевченко був "наділений міцною будовою тіла", як булосказано у вироку про заслання, царськи сатрапи завдали непоправимої шкодийого здоров’ю, злочинно скоротили життя і прискорили смерть. Нижче наведено свідоцтво, виявлене у фондах Центрального державногоісторичного архіву в Санкт-Петербурзі. Це перший, що дійшов до нас,лікарський висновок про передсмертну хворобу Шевченка. Досі не було точнихмедичних даних про обставини хвороби і кончини поета. Свидетельство Дано сие в том, что академик Тарас Шевченко, 49 лет от роду, давноуже одержим органическим расстройством печени и сердца (vitium heparis etcordis) в последнее время развивалась водяная болезнь (hydrops), от которойон и умер сего 26 февраля. С.-Петербург, февраля 26 числа, 1861 года. Подлинник подписал: Доктор Эдуард Бари. Ординатор при больнице Св. Марии Магдалины. Верность копии сей с подлинным свидетельством Эдуарда Барисвидетельствую с приложением печати полиции Императорской АкадемииХудожеств. Февраля 27 дня 1861 года. Полицмейстер Академии капитан I рванга Набатов.[1] Нижче на свідоцтві - помітка олівцем: "47 лет от рождения" - поправкадо віку Т. Г. Шевченка, помилково вказаного лікарем. Дане медичне свідоцтво про останню хворобу поета, написане лікаремЕдуардом Яковлевичем Барі, який наглядав за Тарасом Григоровичем, дозволяєзрозуміти всю глибину непоправної шкоди, заподіяної міцному від природиздоров’ю Шевченка його коронованими і некоронованими катами. Сучаснамедична наука дає можливість уточнити діагноз, встановлений у 1861 роцілікарем Е. Я. Барі, і сформулювати його так: передсмертною хворобою ТарасаГригоровича був органічний декомпенсований порок серця третього ступеня,цироз печінки і асцит. Виявлені у державних архівах документи дозволяють нам тепер детальнодослідити і науково обгрунтувати всі обставини перебігу хвороби і смертіТ. Г. Шевченка. Вони ще раз доводять, що смерть геіального народного поетабула передчасною. Її зумовив і прискорив царизм. Як відомо, Шевченко був сином селянина-кріпака і сам був кріпаком.Батько і мати великого поета передчаснопомерли від непосильної праці,нестатків і хвороб. Така ж доля чекала Тараса Шевченка. Залишившись водинадцять років круглою сиротою, він рано зазнав непосильного тягарупідневільної праці, відчув горе "бедного неулыбающегося мужика". Жив Шевченко у надзвичайно тяжких умовах, дуже бідував, частоголодував і хворів. Навесні 1837 р. коли 23-річний Тарас як кріпак поміщика Енгельгардапрацював у кімнатного живописця В. Ширяєва, він тяжко захворів. Земляк іприятель Шевченка - художник Іван Максимович Сошенко зразу ж поклав Тараса,який пашів жаром, у ліжко і терміново викликав знайомого лікаря Жадовцева.Лікар уважно оглянув хворого Шевченка і сказав Сошенкові: - Хворого необхідно відправити до лікарні, тому що з вашими грошимагарячку лікувати вдома не можна. Але і в лікарні не дешево коштувало лікування. Скупий Ширяєв не давжодної копійки, хоч у контракті, підписаному ним, передбачалося, що в разізахворювання учня на протязі строку навчання майстер зобов’язаний лікуватийого на свій рахунок. Довелося друзям Тараса клопотатися перед КолмітетомТовариства заохочення художників. З цього приводу у звіті Товариства від 30травня 1837 року відмічалося: "Пансіонеру[2] Алексєєву і учню Шевченку наліки... 50 карбованців"[3]. На ці гроші лікар Жадовцев і художник Сошенкопомістили Тараса до Петербургської міської лікарні святої Марії Магдаліни(нині лікарня ім. Віри Слуцької), біля Тучкового мосту. Друзі Шевченка обрали цю лікарню не випадково. Лікарня св. МаріїМагдаліни була найновішим лікувальним закладом на той час. Вона славиласявийнятковим порядком, чистотою і затишком, новими найдосконалішими методамилікування. Тут "ролбилися на той час найдосконаліші операції, вживалисянові поліпшені методи перев’язки і лікування ран, визнані досвідом останніхроків найкориснішими",- говориться у "Нарисі існування лікарні св. МаріїМагдаліни в С.- Петербурзі за 50 років, 1829 - 1879". Гордістю лікарні були її лікарі і насамперед штабслікар ОлександрДмитрович Бланк, який працював тут у ці роки,- дід Леніна по матері. Всійого характеризували як "людину передову, ідейну, сильну і самостійну,вільну від будь-якого кар’єризму і прислужництва". О. Д. Бланк був передовим і прогресивним для свого часу лікарем. Всяйого повсякденна діяльність була пройнята чуйним і дбайливим ставленням допростих людей, він безкорисливо служив народу своїм лікарським мистецтвом. ...Хвороба Шевченка почалася гострим гарячковим станом. Вавтобіографічній повісті "Художник" Тарас Григорович описує ці важкі днісвоєї хвороби, коли кидався він у гарячковому маренні, горів віднестерпного жару. Захворювання тривало довго і проходило тяжко. Вісім дібТарас був в безтямі, між життям і смертю. Друзі щоденно, а іноді і покілька разів на день приходили до лікарні, щоб довідітися про станШевченка. Відомий російський художник Карл Брюллов, з яким не задовго до цьогоСошенко познайомив Тараса Григоровича, постійно запитував у друзів Шевченкапро стан хворого. Хороше лікування, дбайливий догляд і, як писав самШевченко, "молодое здоровье брало свое... как тот сказочный преславутыйбогатырь оживал и крепчал не по дням, а по часам... В какую-нибудь неделюпосле двухнедельной гарячки стал на ноги и ходил, придерживаясь за своюкойку". Коли поет виписувався із лікарні, старший лікар "гигиекнично,- якпише Тарас Григорович Шевченко,- растолковал мне , что для окончательногоизлечения необходимо еще пробыть под медицинским надзором по крайней меремесяц". Восени 1839 року Шевченко знову тяжко захворів. Цього разу на тиф.Друг поета Ф. П. Пономарьов перевіз тараса Григоровича до своєї кімнати, зантресолями, у будинок Академії мастецтв. "На цих антресолях,- згадувавПономарьов,- мій бідний Тарас перебував під час тяжкої своєї хвороби, яказабирала наші убогі кошти. У цей самий час він написав олійними фарбамисвій портрет". Восени 1845 р. Шевченко в Переяславі тривалий час хворів на гарячку,яку один з його біографів О. Я. Кониський називає "якоюсь тифозноюхворобою". Про те, що у Переяславі Тарас Григорович переніс "гарячку",розповідає у своїх спогадах про Шевченка письменник і етнограф О. С.Чужбинський. Саме у цей період Тарас Григорович написав свій славнозвісний"Заповіт" ("Як умру, то поховайте"). Незважаючи на тяжкі умови життя, на погіршення стану здоров’я, ТарасГригорович не втрачав любові до життя, до малювання, до поезії. Особливочутливий він був до сприйняття чудової української природи. Колоритніпейзажі рідної землі - "садок вишневий коло хати", могутній сивий Дніпро,широкі степи з почорнілими на них могилами, вітри, що пахнуть черебцем ім’ятою, переливний блиск ковили, безкрайні обрії - все це знав і любивТарас. Все це глибоко хвилювало вразливого юнака і згодом ожило в йогопоезії. Шевченко ввібрав у себе усе багатство народних пісень та переказів, іприродно, що у його чарівних піснях бриніли такі ж мотиви, які створювавсам народ. Ненависть трудового люду до своїх гнобителів живила творчістьКобзаря. Постала у віршах Шевченка нещасна, поневолена Україна. кров’юсерця писав він про страждання рідного народу, про муки підневільногожиття. Гнівними словами картав поет царство панів і чиновників. Художник і поет, в розумінні Т. Г. Шевченка, носій світла істини, вінмусить бути корисним людям. Саме таким поетом і художником, провісникомправди і волі був Тарас Шевченко. Поезія великого Кобзаря - це гімн любові до людства, гімн боротьби засвободу і світлу долю всіх пригноблених народів. Царський уряд, боючись сили полум’яного Шевченкового слова, заславпоета у солдатчину, в далекі казахські степи. Відбуваючи покарання,Шевченко служив у Орську, оточеному мертвим, тьмяним степом. Кочовикиназивали орську фортецю яман-кала, що означає "страшне місто". Сюди і бувзасланий поет. У вироку, що вирішив долю Шевченка, не був зазначений строкпокарання - цар заслав поета назавжди. Микола Палкін Власною рукою дописаву вироку: "Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати".Художнику зв’язали руки, поетові закрили рота. З цього приводу Шевченко зглибоким обуренням говорив: "Если бы я был изверг, кровопийца, то и тогдадля меня удачней не льзя было придумать, как послать меня в ОтдельныйОренбургский корпус солдатом. И ко всему этому мне запрещено рисовать.Отнять благороднейшую часть моего бедного существования. Трибунал во главес самим сатаной не мог бы вынести такого нечеловеческого приговора". У випаленому сонцем Оренбурзькому степу, на похмурих берегахАральського моря, на пустельному Кос-Аралі Тарас Шевченко згадував милуйого серцю Україну: Я так її, я так люблю Мою Україну убогу. У фортеці, яка здавалась йому "расскрытой могилой, готовой схоронитьменя живим", поет звертався до своїх дум: Думи мої, думи мої, Ви мої єдині. Не кидайте хоч ви мене При лихій годині. Прилітайте, сизокрилі Мої голуб’ята. Із-за дніпра широкого У степ погуляти... Безмірна туга за волею тяжко краяла сереце Шевченкові. Полум’янийпатріот України, він безмежно сумував за рідним краєм, таким прекрасним ітаким знедоленим. О доле моя! Моя країно! Коли я вирвусь з цієї пустині? Так розкрив поет свій душевний стан, пригніченність і тугу у вірші,написаному в Орську і присвяченому другові - українському лікарю АндріюЙосиповичу Козачковському. Сучасна медицина науково обгрунтувала, як згубно впливають наздоров’я людини так звані негативні емоції - туга, сум, пригніченість,самотність. Але ще сильніше відбилися на здоров’ї Т. Г. Шевченка нестерпноважкі, ворожі, штучно створені царизмом умови життя у солдатчині. Восени 1847 р. у вогких казематах Орської фортеці Шевченко захворівна ревматизм. У листі від 11 грудня 1847 року до одного з приятелів - А. І.Лизогуба він писав: "...восени мучив мене ревматизм..." У листі до М.Лазаревського від 20 грудня ми читаємо "...занедужав я спершу ревматизмом,тяжкий недуг..." Пізніше ревматизм давав спалахи, загострення, рецидиви, властиві ційхворобі. Шевченко писав 12 квітня 1855 р. конференц-секретарю Акакдеміїмистецтв Василю Івановичу Григоровичу з Новопетровського укріплення:"...ревматизм меня быстро разрушает". Існує справедливий старовиннийлікарський вислів: "ревматизм лиже суглоби, а кусає серце". Ревматизмускладнився у Шевченка гострою серцевою недостатністю. У 1847 р., незабаром після ревматизму, Шевченко внаслідок поганогохарчування захворів на типову для ув’язнених та засланих хворобу - цингу,або скорбут, і був вміщений у лазарет. В листі до М. Лазаревського уПетербург 20 грудня 1847 р. Тарас Григорович писав: "Спіткала мене цингалютая, і я тепер мов Іов на гноїщі... Так мені тепер тяжко, так тяжко..."Через два місяці, 28 лютого 1848 р., Шевченко пише з Орська своєму друговіВарварі Миколаївні Рєпніній: "Пугает меня настоящая болезнь скорбут". Двітяжкі хвороби - ревматизм і скорбут, на які хворів у засланні поет, дужепідточили його серце, тим більше, що вони проходили в умовах надзвичайноїморальної пригніченності і невимовних душевних мук. В листі до М.Лазаревського, про який згадувалося вище, Тарас Григорович писав:"...опріче всіх лих, що душу катують, бог покарав мене ще й тілеснимнедугом..." Згадуючи своє сповнене злигоднів життя, поет писав до В. Рєпніної, щопри цьому його охоплює важке почуття, "от которого сжимается сердце истынет грудь... Мое прошлое ужасно". Різке світло пекучого сонця пустелізгубно діяло на зір Т. Г. Шевченка. 1 лютого 1848 р. поет писав з Орськоїкріпості А. І. Лисогубу: "Лихо діється зо мною, та не одно, а всі лихаупали на мою голову. Одно те, що нудьга та безнадія давить серце, а друге -нездужаю з того дня, як привезли мене в цей край, ревматизм, цингуперетерпів, слава богу, а тепер зуби і очі так болять, що не знаю дедітись". Українські і російські друзі поета робили все можливе, щоб полегшититяжку долю Тараса Шевченка, допомогабючи йому морально і матеріально, алездоров’я поета з кожним днем все гіршало. У січні 1850 р. Шевченко пише в розпачі з Оренбурга поетові ВасилюАндрійовичу Жуковському: "Я три года крепился, не осмеливался вас беспокоить, но мера моегокрепления лопается, и я в самой крайности прибегаю к вам, великодушныйблагодетель мой... потому, что казарменная жизнь и скорбут разрушили моездоровье... Для меня необходима была бы перемена климата; но я на это недолжен надеяться: рядовых, таких как я, не переводят... а меня опятьпосылают на Сыр-Дарью... Для моего здоровья этот поход самыйубийственный..." Рядовому Тарасу Шевченку найсуворіше було заборонено писати ймалювати. Та великий бунтар не скорився. Всупереч усьому у вигнанні вінпотай писав і малював і створив чимало поетичних творів, зробив багатомалюнків, портретів, картин, з яких складається цілий альбом. На Шевченкабуло зроблено донос, в результаті якого його під конвоєм відправляють уНовопетровське укріплення, на берег Каспійського моря. Сім років - з 17жовтня 1850 по 2 серпня 1857 р., які провів тут поет, були найстрашнішимироками у житті Шевченка. Вони цілком зламали його здороd’я. Суворі природні умови, віддаленість від культурних центрів країни,деспотизм і жорстокість офіцерства робили нестерпним життя засланого поета.1 липня 1852 р. Шевченко писав з Новопетровського укріплення відомомуукраїнському композиторові С. С. Гулаку-Артемовському: "...Где меня не носило в продолжении этих бедных пяти лет? Киргизскуюстепь из конца в конец всю исходил, море Аральское и вдоль и впоперек всеисплавал, и теперь сижу в Новопетровском укреплении да жду, что дальшебудет; а это укрепление, да ведомо тебе будет, лежит на северовосточномберегу Каспийского моря, в киргизской пустыне. Настоящая пустыня! Песок дакамень; хоть бы трава, хоть бы деревцо - ничего нет. Даже горы порядочнойне увидишь - просто черт знает что! Смотришь, смотришь, да такая тоска тебявозьмет - просто хоть давись; так и удавиться нечем... мне счастье не клицу. Родился, вырос в неволе, да и умру, кажеться, солдатом. Какой нибудьда был бы скорее конец, а то в самом деле, надоело черт знает по-каковскижить". Якось під час перебування Т. Шевченка у Новопетровській фортеці сталовідомо, що до Астрахані має прибути хтось із царської сім’ї. Негайно булооголошено наказ про посилену муштру солдатів - в тому числі і Шевченка.Щоденні тривалі вправи з гвинтувкою, марширування зовсім знесилювали ТарасаГригоровича. "Из меня, теперь 50-летнего старика, тянут жилы",- писав поетдрузям, навіть збільшивши свій вік. Але і тут йому не зрадив гумор. Він намалював себе гладким незграбнимсолдатом і пілписав: "Ось так, як бачите". Ця карикатура мала бутинадрукована в газеті "Северній курьер", але петербурзький цензурний комітетзаборонив його друкувати[4]. Як про найбільше щастя, мріяв Тарас Григорович "...взглянуть разочекна добрых друзей моих, на Днепр, на Киев, на Украину". 10 лютого 1855 р. Шевченко пише своєму товаришу польськомуполітичному засланцю Броніславу залєському: "Веришь ли, мне иногдакажеться, что я и кости здесь свои положу, иногда... на меня находит такаяжгучая, ядовитая сердечная боль, что я себе нигде места не нахожу, и чемдалее, тем более эта отвратительная боль усиливается". У 1855 році Шевченко на довершення до всього хворів ще й нависнажливу малярію. В листі до Бр. Залєського Тарас Григорович 25 вересня1855 р. писав: "...Возвратясь из Ханга-Бабы, выдержал порядочный пароксизмлихорадки". Захворювання на малярію ще більше посилило ураження серця. Та незважаючи на хвилини відчаю і тяжкого суму, ніколи у поета незникає бунтарський дух і ненависть до самодержавства - навпаки, у засланнізростали і міцніли революційні настрої поета: Бодай кати їх постинали, Отих царів, катів людських... Помирає "коронований жандарм" Микола І. Майнула надія на визволення.Та марно! Новий Цар Олександр ІІ викреслює ім’я Шевченка із спискуамністованих: добре пам’ятав цар вірші великого Кобзаря. Але наростанняреволюційної ситуайії, що змушувало самодержавство напружено шукати виходуз кризи, і невпинні клопотання передових людей Росії - прогресивних діячівкультури та мистецтв вирвали Шевченка із заслання. Великою була моральна стійкість і сила революційного духу поета. Колиу 1857 році Шевченка, немолоду вже, змучену засланням людину, булозвільнено, він написав у своєму щоденнику: "Мне кажется, что я точно тотже, что были десять лет назад. Ни одна черта в моем внутреннем образе неизменилась. Хорошо ли это? Хорошо". Людина на десять років викреслена з життя, знову поверталася до своїхдрузів міцною духом. Заслання і солдатчина не зломили ні волі, ні їїпереконань. Але здоров’я поета, його фізичні сили були надламані. За свідченням редактора "Нижнегородских губернских ведомостей"ГеоргіяДем’янова, після повернення із заслання на обличчі Шевченка "лежала печатьглибокого страждання". історик Микола Костомаров справедливо зауважив: "Підчервону шапку взяли веселого, бадьорого душею, з густим русявим волоссям, аз-під цієї червоної шапкиповернувся він з сивою бородою, зовсім лисоюголовою, з навіки втраченим здоров’ям". Лікар А. Й. Козачковськийзафіксував, що Тарас Григорович повернувся із заслання з підупалимздоров’ям, з передчасно знесиленим і назавжди скаліченим організмом.Поетові тоді минуло лише 43 роки. Повертаючись після десятирічного заслання до Петербурга, Шевченкозмушений був через хворобу на деякий час зупинитися в Москві. Військовийгенерал-губернатор Нижнегородської губернії генерал-майор Муравйовдоповідав 18 квітня 1858 р. московському військовому генерал-губернатору:"Художника Тараса Шевченка було віддано у 1848 році за височайшим наказом увійськову службу, з призначенням рядовим в Окремий Оренбурзький корпус. ... В березні місяці (9числа) Шевченко виїхав з Нижнього Новгорода доСанкт-Петербурга, але з приватних донесень відомо, що, доїхавши до Москви,зупинився в ній через хворобу, яка його спіткала"[5] "Тараса Григоровича не можна було впізнати, і, лише придивившись, явпізнав його. Жовто-зелений, у зморшках, худий... Вбитий фізично іморально",- розповідав про свою зустріч з Т. Г. Шевченком навесні 1858 рокув Москві Микита Савичев - "уральський козачина", як називав його поет. У своєму "Журналі" на другий день після прибуття до Москви, 13березня 1858 р., Шевченко писав, що він пішов до Ван-Путерена, свогознайомого лікаря. Лікар уважно оглянув його, виписав ліки, призначив дієтуі відповідний режим. У запису, зробленому 14 березня, читаємо: "После обеда явилось ко мне два доктора, хорошо еще, что не вдруг.Приятель Ван-Путерена прописал какую-то микстуру в темной банке, а Минпильнавскую воду и диету. Я решился следовать совету последнего. Дмитрий Егорович Мин - ученый переводчик Данте и еще более ученыймедик. Поэт и медик. Какая прекрасная дисгармония". 18 березня Тарас Григорович записав у "Журналі": "В 8 часов вечерагромоносный локомотив свистнул и остановился в Петербурге". Захопленозустріли Т. Г. Шевченка представники передової інтелігенції столиці. Зустрічаючись у цей час з видатними діячами культури та мистецтв,Тарас Григорович шукав і знайшов близьких йому духом і ідейними поглядамилюдей. Він зустрівся і зблизився з великими російськими письменниками -революційними демократами М. Г. Чернишевським, М. О. Добролюбовим, М, О.Некрасовим , М. Є. Салтиковим-Щедріним та іншими, які об’єднувалися навколожурналу "Современник". Всім єством, всіма помислами Шевченко був з цималюдьми. Це було природно, адже за словами Добролюбова, "все коло дум іспівчуттів Шевченка перебувало у цілілковитій відповідності із змістом іукладом народного життя. Він вийшов з народу, жив з народом не тількидумками, але обставинами життя був з ним міцно і кровно зв’язаний". Героїчне життя великого Кобзаря, його велика моральна сила,непохитлива воля борця, його волелюбна поезія були близькі й дорогіросійським революційним демократам. Разом із Герценим і Чернишевськимвеликий Кобзар з глибокою переконливістю проголохує, що треба будити волю,приспану царизмом, кличе Русь до сокири, прямо закликає до збройногоповстання. ...Добра не жди, Не жди сподіваної волі - Вона заснула: цар Микола Її приспав. А щоб збудить Хиренну волю, треба миром Громадою обух сталить; Та добре вигострить сокиру - Та й заходиться вже будить. Поезія Тараса Шевченка була могутньою і грізною зброєю в бойовомуарсеналі народу, вона кликала маси на боротьбу, вселяла смертельний страх уворогів... ...вставайте Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте. Ці рядки знаменитого Шевченкового "Заповіту" запалювали народ,загартовували його волю до боротьби, зміцнювали віру в краще майбутнє.. У безсмертній поезаї великого Кобзаря, яка то полум’яніла гнівом, тоіскрилася бадьорістю, завжди і незмінно звучала віра у світле прийдешнєнароду. Шевченко твердо вірив, що пригноблені розірвуть кайдани, в які вонизакуті, скинуть ярмо кріпацтва і самодержавства, з’єднаються в єдину вільнуй дружню сім’ю і в цьому світі Врага не буде, супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люди на землі. Чернишевський, Добролюбов та їх бойові соратники - "штурмани бурі",як образно називав їх Герцен, високо цінили полум’яну поезію Шевченка. М.Г. Чернишевський, який очолював революційно-демократичний рух, називав Т.Г. Шевченка "новою невідомою зіркою, та такої величини і блиску, такимсвітилом, що, мабуть, і Сіріусу, і Актуру носа втре". Незважаючи на фізичну кволість та недугу, Тарас Шевченко до кінцясвого життя не припиняв активної творчої праці, всі свої сили віддававборотьбі за знищення політичного безправ’я, кріпацтва і національногогніту. Влітку 1859 року Тарас Григорович поїхав на Україну, в рідне селоКирилівку, де жили його брат і сестра, щоб побачитися з ними після довгоїрозлуки. Сестра не відразу впізнала в змученій, старій людині, яка важкодихала, свого брата Тараса. Художник Віктор Васильович Ковальов, згадуючи своє враження відзустрічі з Т. Г. Шевченком у 1859 році, з глибоким болем писав: "Я буввражений різкою зміною його зовнішньоого вигляду. Це не бум колишнійширокоплечий, кремезний, з густим волоссям на голові, в сірому сюртуку,яким я його знав раніше; преді мною була зовсім схудла, лиса людина, безкровинки на лиці;руки її просвічувались так, що видно було наскрізь (!)кістки і жили… Я мало не заплакав". Все це свідчить про те, що Шевченко повернувся із заслання з цілкомпідірваним здоров’ям. 30 вересня 1859 року Л. Тарновська писала своєму синові В. В.Тарновському, колекціонеру, засновнику музею у Чернігові: "БідолахаШевченко хворий, і я боюсь, чи не водянка у нього в грудях; він не лежить,але руки його важкі і лице набрякле". Друг поета інженер Ф. Черненкорозповідав, що "вже в кінці вересня і на самому початку жовтня, відвідуючиШевченка, не можна було не помітити, що поет дуже хворий". На автопортреті, написаному в 1860 році, лице Шевченка з явнимиознаками набряклості. У другій половині листопада здоров’я Шевченка різко погіршало.Наслідки дистрофії і, головним чином, ревматизм, набутий у засланні, всебільше давалися взнаки. Напружена робота, погані житлові умови і загальнаневлаштованість побуту багато в чому сприяли розвиткові хвороби. Марко Вовчок, вірний друг і послідовник великого Кобзаря, яку ТарасГригорович ніжно і ласкаво називав "світе мій! Моя ти зоренько святая! Мояти сила молодая!.. Моя ти доне!", писала йому у цей час з-за кордону: "Мій самий любий Тарасе Григоровичу! Чую, що ви хворієте інездужаєте, а сама собі вже уявляю, як ви там не бережете себе… Я все цедобре знаю та не побоюся сказати Вам: дуже Вас прохаю - бережіть себе!" 23 листопада Тарас Григорович звернувся до лікаря Е. Я. Барі -ординатора Петербурзької лікарні св. Марії Магдаліни із скаргами настрашенний біль у грудях. Шевченко мав хворобливий вигляд, лице його булозовсім набрякле. Лікар Барі уважно оглянув Тараса Григоровича, вислухавсерце, легені і похмурнів. Він призначив лікування, порадив берегти себе,вести спокійний спосіб життя, не вихолити з дому. Умови життя поета в цей час у Петербурзі були незадовільними, а длялюдини з хворим серцем особливо важкимию про це свідчить недавно виявленийв архіві Літературного фонду за 1861 рік лист друга Тараса ГригоровичаПоета Володимира Жемчужникова до літератора П. М. Ковалевського -племінника голови Літературного фонду Є. П. Ковалевського: "Павле Михайловичу! - прискорте швидшераду Літературного фонду надопомогу бідному Шевченку. У нього водянка в грудях у сильному ступені, іхоч лікує його хороший лікар з приязні[6], але медична допомогапаралізується невлаштованністю життя Шевченка і відсутністю будь-якого заним догляду; живе він в Академії, у кімнаті, поділеній антресолями на дваяруси, спить у верхньому, де вікно знаходиться врівень з підлогою, а працюєв нижньому, де холодно. В обох ярусах вогко, дме з вікна, особливо вверхньому, тому, що воно починаєжться від підлоги. Це посилює набряклістьніг і примушує до існуючої хвороби простуду"[7]. Такі умови життя Шевченка призвели до різкого погіршення стануздоров’я. Тарас Григорович з кожним днем слабшав. Зима тягнулася для ньогонадзвичайно довго. Здоров’я продовжувало різко гіршати і на новий 1861 рік,він уже був прикутий до ліжка. У січні і в лютому у Тараса Григоровичабули, правда, короткіперіоди полегшення, він відчував себе здатнимпрацювати, гравірував, писав портрети. В один із січневих днів "він веселоі спокійно працював з 12-ої до 4-ої години",- згадував О. Лазаревський. 22 січня поет писав своєму родичеві Варфоломею Шевченку: "Погано я зустрів оцей новий поганий рік. Другий тиждень не вихожу зхати: чхаю та кашляю, аж обсіло". Поет у цей час переніс ще й грип, який становить серйозну небезпекудля тяжких серцевих хворих. Сили поета слабли, здоров’я з кожним днем все гіршало. В тому ж листідо Варфоломея Шевченка Тарас Григорович писав: " Багато б ще треба дечогосказать тобі, та нездужаю". В листі від 29 січня, також адресованому В.Шевченкові, читаємо: "Так мені погано, що я ледве перо в руках держу…Прощай! Утомився, наче копу жита за одним заходом змолотив". Художник і збирач фольклору Л. М. Жемчужников свідчив на початку 1861року: "Здоров’я поета-художника, видимо, руйнувалося… На обрій йогонасувалася темна хмара і вже потягло холодом смертельної хвороби на йогополите сльозами життя. Він все ще поривався бачиться з друзями, вса мріявоселитися на батьківшині… Але почував себе дедалі гірше". Відомий письменник Микола Семенович Лєсков, який відвідував Шевченкав кінці січня 1861 року, докладно описує стан Тараса Григоровича: - Ось, пропадаю, - сказав він. - Бачите, яка ледащиця з мене зробилась. Я почав вдивлятися пильніше і побачив: насправді, в усій його істотібуло щось надзвичайно хворобливе… Він скаржився на біль в грудях і нажорстку задишку. - Пропаду, - закінчив він і кинув на стіл ложку, з якої щойно проковтнув ліки… - От якби до весни дотягнуть! - сказав він після тривалого роздуму,-та й на Україну… Там, може б, і полагшало, там, може, ще хоч трошкиподихав… А їхати треба: помру я тут неодмінно, якщо лишуся". Відчуваючи близький кінець, поет писав 14 лютогого свій останнійпередсмертний вірш "Чи не покажуть нам, небого" - звернення до Музи здружніми прощальними словами, сповненими безмірної душевної туги. Поетвисловлював ще якусь надію, що лікарі допоможуть йому подолати смерть, якауже заглядала у вічі. Хворому Шевченку необхідна була серйозна медична допомога, треба булотерміново змінити житлові умови. Завжди скромний і невибагливий, ніяковіючивід піклування про нього, Шевченко зрештою дав згоду лягти в лікарню. Йогодруг поет В. М. Жемчужников (брат художника Л. М. Жемчужникова) 20 лютого1861 року писав П. М. Ковалевському, щоб той посприяв у поданні терміновоїдопомоги хворому Шевченкові: "Я бачив його лікаря, Круневича, і знаю від нього, що при такійневлаштованості життя ненадійне не тільки на одужання Шевченка, але навітьі збереження сил його до весни, щоб він міг принаймні виконати своєбажання: з’їздити на батьківщину, на придбану ним недавно земельку наберезі Дніпра, де він потурбувався збудувати собі скромну хату і про якувін так любив мріяти. Якщо не можна знайти йому квартиру з мешканцями, якіб взяли на себе догляд за ним, то можна помістити його, наприклад, уМаксиміліанську лікарню, де є окремі зручні місця для хворих, за ціну ненадто високу. Треба тільки виклопотати в цій лікарні місце, а Шевченкоперейти туди згоден. Поклопочіться, щоб це було улагоджено якнайшвидше!Нещасний Шевченко,- починалося для нього спокійне життя, визнання,- і йомутак мало довелося користуватися ним". З кожним днем поет фізично слабнув, згасав. 24 лютоого Шевченко писавсвоєму знайомому І. М. Мокрицькому: "Я болен, другой месяц не только наулицу?" В ніч з 24 на 25 лютого У шевченка був тяжкий серцевий приступ. "Засловами Тараса Григоровича, з ночу в нього почався страшенний, пекучий більу грудях, який не давав йому лягти",- згадував О. Лазаревський. 25 лютого - це був день народження поета - першим його відвідаввірний, випробуваний друг Михайлор Лазаревський і застав його у страшеннихмуках. Він сидів на ліжку і напружено дихав. "Напиши брату Вапрфоломею,-сказав він Лазаревському,- що мені дуже недобре". Незабаром приїхав Едуард Якович Барі. Він вислухав хворого і сказавдрузям поета, що знаходить у Шевченка початок набряку легень. "Мукистраждальця були неймовірні, кожне слово коштували йому надлюдських зусиль,- свідчить Лазаревський.- Мушка, покладена йому на груди, трохи полегшиластраждання. У цей час йому прочитали вітальну депешу з Харкова… - Спасибі! - тільки й міг вимовити Тарас Григорович. Звідусіль: і з України, і з Москви, і з далекого Нижнього надходилипривітання улюбленому поетові з побажанням здоров’я і щастя. З хвилюваннямслухав Тарас Григорович ці короткі послання далеких і близьких друзів. Дуже зрадів Шевченко привітанню від шанувальників із Полтави:"Батьку! Полтавці поздоровляють любого Кобзаря з іменинами і просять: утни,батьку, орле сизий! Полтавська громада". - Спасибі, що не забувають,- ледь чутно прошепотів знесилений ТарасГригорович". Л. М. Жемчужников, який часто бував у Шевченка В останні дні йогожиття, підкреслює вийняткову стійкість, з якою поет переносив страждання імуки: "Добрий до наївності, теплий і люблячий, він був твердий, сильнийдухом - як ідеал його народу. Передсмертні муки не вирвали в нього жодногостогону з грудей. І тоді, коли він затамував у собі найтяжчі болі,зціплюючи зубим і вириваючи зубами вуса, в ньому вистачило влади над собою,щоб, посміхаючись, вимовити "спасибі" - тим, які про нього згадувалидалеко,на батьківщині. Дружнє співчуття оживило вмираючого". Шевченко попросив відкрити кватирку, випив склянку води з лимоном іліг… Близько третьої години дня Тараса Григоровича відвіділо ще кількаприятелів. Він сидів на ліжку, кожні п’ять-десять хвилин запитував, колибуде лікар, і висловлював бажання прийняти опій, щоб забутися сном… Колизалишився один В. М. Лазаревський, Тарас Григорович почав говорити, якхотілося б йому побувати на батьківщині, дихнути рідного повітря, якевідновило б його здоров’я: "От якби додому, там би я, може, одужав". Кількаразів повторював: "Як не хочеться вмирати". Незабаром знову приїхав лікар Е. Я. Барі, а потім і лікар П. А.Круневич. Вони всіляко полегшували страждання поета. Щоб зменшити болі,поставили на груди другу мушку. О 9-й годині вечора лікарі вислухали Тараса Григоровича і визнали, щостан поета безнадійний. Невдовзі болі відновилися з новою силою. Відчувши,що знову починається приступ, Шевченко запитав, чи не можна його спинити.Лікарі поставили гірчичники на руки, дали серцеві ліки. Пізно ввечері Тарас Григорович, ухопившись руками за матрац, сидів наліжку, важко дихаючи - з великим напруженням. Так без сну Шевченко провіввсю ніч з 25 на 26 лютого. Нестерпні передсмертні страждання, тяжкі болі вгрудях не давали йому лягти. У кімнаті було душно, повітря сповненетерпкого запаху ліків і отруйних кислот, що їх застосовував Шевченко пригравіруванні. Поет вмирав. В його грудях клекотіло, як у кратері згасаючоговулкана. Часом здавалося, що вже кінець, а через якусь мить хворий зновупідводив важкі повіки, і з грудей виривався глухий стогін. Вночі він ніби задрімав. Але близько 5-ої години ранку раптомзаметушився, підвівся з ліжка, запалив свічку і, чіпляючись за стіни,вийшов з кімнати. Йому захотілося побути у своїй майстерні, де сиділикілька найближчих його друзів. Він спустився гвинтовими чавунними сходами,зупинився в дверях, похитнувся, скрикнув і важко впав на підлогу. Люди, щопідбігли, підняли його вже мертвим. Так помер великий геній України. Це сталося о 5-й годині 30 хвилин ранку 26 лютого за старим стилем,або 10 березня - за новим. Смерть настала моментально, внаслідок паралічу серця, зумовленогохронічною серцевосудинною недостатністю. Лікували Т. Г. Шевченка у відповідності з рівнем медицини того часу.Але ніякі лікувальні заходи не могли вже вплинути на перебіг хвороби та їїкінець. Чи можна було б врятувати Шевченка, застосовуючи методи сучасноїмедицини? Медицина наших днів могла б продовжити життя великого Кобзаря.Могутні сучасні лікувальні засоби, безперечно, подовжили б життя поета, алене надовго - надто вже великої, непоправної шкоди було заподіяно здоров’юТ. Г. Шевченка нестерпно важкими умовами ув’язнення, заслання і солдатчини. Смерть геніального поета, полум’яного борця за волю і щастя людейвикликала глибокий сум народу, пекучим болем відгукнувся у серцях мільйонівтрударів. Для прощання з Т. Г. Шевченком труну з його тілом було встановлено вАкадемії мистецтв, поруч з кімнатою небіжчика. Багато квітів і лавровихвінків вкривало труну, заповняло кімнату. 28 лютого 1861 року на панахиді були виголошені промови не тількиросійською, але й українською і польською мовами. Відомо, що царський урядбудь-що прагнув опорочити українську мову, заявляючи, що це мова нелітературна, а простонародна. І треба було мати велику мужність, щобвиголосити над труною Т. Г. Шевченка промову українською мовою, тим більше,що в храмі цей час були присетні церські жандарми. До труни великого Кобзаря прийшла також і вся корпорація польськихстудентів і викладачів. Один з них, демократ В. Ю. Хорошевський, виголосивнад труною проникливу промову польською мовою: "Нехай також і польськеслово, коротке, але сердечне, лунає біля твоєї труни, славний поетерусинський! Ти любив край свій рідний, своє Дніпро синє, свій народсірячинний; ти був могутнім співцем цього народу… Хвала ж тобі, гіднийТарасе, хвала тобі!" Ховали Шевченка на Смоленському кладовищі. За труною йшли йогочисленні друзі і знайомі, серед них були М. Некрасов, М. Салтиков-Щедрін,Ф. Достоєвський, М. Лєсков, Л. Жемчужников, І. Панаєв та багато інших. Надсвіжою могилою поета були виголошені промови. Виступив революціонер-демократ Микола Курочкін, один з найкращих перекладачів творів Кобзіря наросійську мову. Його виступ, пройнятий сердечною простотою і щирістю, весьчас переривався риданнями самого промовця і присутніх: "Ще одна могила розкрилася перед нами! Ще одна чиста, чесна, світлаособа залишила нас; ще одна людина, яка належала до високої сім’ї обранців,яка висловила за народ найсвітліші його поривання, яка вгадала найсвітлішійого бажання і передала все це невмирущим словом,- закінчила гірке життясвоє, переповнене боротьбою за переконання і всякого роду стражданнями… Всейого життя було низкою випробувань; ледве під кінець йому усміхнулосящастя: він бачив початок тієї суспільної справи, до якої линув всією душею…Не дожив він до здійснення тих начал, поширенню якихсприяв своїми піснями…не про багатьох можна сказати, як про нього: він зробив у житті своюсправу! Щастя у житті було не для нього,- його чекає інше, посмертне щастя- слава…" Вже більше ста років пройшло як перестало битися благородне, мужнєсерце геніального поета революціонера Тараса Григоровича Шевченка. Алесвітлий образ великого Кобзаря безсмертний, як і сам народ, що породивйого. Вічно нетлінна творчість геніального сина України жива подихом життя,биттям гарячого людського серця. Безсмертні могутня сила його таланту,проникливість і глибина його думки, мужність і ніжність його лірики,гострота і пристрастність його слова, мужність і пісенність його віршів,самовіддана любов його до своєї батьківщини, до свого народу.-----------------------[1] ЦДІАЛ - центральний державний історичний архів у Ленінграді, фонд 789,опис23, 1861 р., справа 7, арк 107.[2]Пансіонери - особи, які одержували постійну і щомісячну допомогу від Товариства заохочення художників.[3] ДАЛО- Державний архів Ленінградської області, фонд 448, опис І, справа44-а, 1826 - 1855, арк.176.[4] ЦІАЛ, фонд 777, опис5, 1909, справа115[5] ДІАМО - Державний історичний архів Московської області, фонд 16, опис47, справа 130, арк. 14.[6] Йшлося про лікаря П. А. Круневича, польського політичного діяча, одногоз оренбурзьких співзасланців Шевченка, з якими поет дружив і частозустрічався в Петербурзі після повернення із заслання.[7] Відділ рукописів Державної публічної бібліотеки ім. Салтикова-Щедріна вПетербурзі, архів літфонду, справа 6, 1861 р. арк. 135-136.