Міністерство освіти і науки України Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка - polpoz.ru o_O
Главная
Поиск по ключевым словам:
Похожие работы
Название работы Кол-во страниц Размер
Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г 1 90.73kb.
Галузь знань: 0203 Гуманітарні науки Напрям підготовки: 020303 Філологія... 14 3644.71kb.
Міністерство освіти, науки молоді та спорту України Харківський національний... 1 182.82kb.
Міністерство освіти І науки україни 1 51.83kb.
Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни харківський... 1 285.58kb.
Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни львівський... 8 2342.98kb.
Міністерство освіти і науки України Львівський національний університет... 1 62.03kb.
Міністерство науки та освіти україни харківський національний університет... 6 661.67kb.
Полтавський національний педагогічний університет імені В. Г 1 598.82kb.
Міністерство освіти І науки україни дніпропетровський національний... 1 101.17kb.
Міністерство освіти І науки, молоді та спорту україни бердянський... 6 1902.03kb.
Кандидат історичних наук, професор, завкафед­рою методики навчання... 30 5558.39kb.
1. На доске выписаны n последовательных натуральных чисел 1 46.11kb.

Міністерство освіти і науки України Полтавський національний педагогічний університет - страница №2/18


Урок і проблеми забезпечення фізичного розвитку дітей, охорони і зміцнення здоров’я
Актуальність. Як підсистема загальної системи фізичного виховання суспільства, фізичне виховання дітей і молоді організовується суспільством у рамках соціальної про­грами з метою підготовки підростаючих поколінь до майбутньої творчої життєдіяльності. Ця підготовка здійснюється шляхом оволодіння певними духовними і матеріальними цінностями фізичної культури, передбаченими навчальними програмами у спеціально організованому педагогічному процесі.

Педагогічний процес фізичного виховання здійснюється через різнома­нітні форми занять, на яких учні оволодівають предметом фізичної культури, роблячи його своїм надбанням, формуючи і збагачуючи особисту фізичну культуру.

Структура занять із фізичної культури передбачає їхню загальну педагогічну спрямованість і специфічний зміст, який забезпечує вирішення завдань фізичного виховання.

Аналіз педагогічної суті різних форм організації фізичного виховання школярів показує, що не в кожній із них однаково можуть бути представлені всі складові виховного процесу: навчання фізичних вправ; засвоєння знань із фізичної культури; процес удосконалення фізичних здібностей; спеціалізо­вана підготовка тощо.

Фізична культура як навчальний предмет передбачена в усіх класах за­гальноосвітньої і професійної школи. В умовах, коли освіта стає все більш професійно орієнтованою, фізична культура належить до обов'язкових пред­метів поряд із рідною мовою і літературою, природознавством, математикою, історією України. Зміст предмета регламентується програмою, практична реалізація якої здійснюється на уроках фізичної культури. Відвідування уроків є обов'язковим для всіх учнів школи. Залежно від стану здоров'я піс­ля проведення щорічного поглибленого медичного огляду лікар розподіляє учнів на медичні (основну і спеціальну медичну) групидля занять фізичною культурою на підставі "Положення про лікарсько-фізкультурну службу", затвердженого наказом міністра охорони здоров'я України від 31 грудня 1992 року за № 2111. До основної групи входять практично здорові діти, а ті, що мають відхилення у стані здоров'я, належать до спеціальної медичної групи і навчаються за спеціальною програмою.

Мета фізичного виховання школярів — до закінчення шкільного курсу навчання сформувати вміння управляти життєво необхідними руховими ді­ями в різних умовах діяльності (вміння вищого порядку) та виховати потребу до систематичних занять фізичними вправами протягом усього життя (стратегічна мета).

Усі завдання щодо їхнього спрямування об'єднуються в методиці фізичного виховання у три групи: освітні, оздоровчі, виховні.

Вирішуючи освітні завдання, учнів озброюють необхідними знаннями, вміннями і навичками виконувати фізичні вправи, а також застосовувати їх у повсякденному житті, у процесі самовдосконалення. Причому засвоєння цих знань, умінь і навичок повинно відбуватися не механічним шляхом, а такими способами, які ведуть до розвитку особи учня.

Розв'язання оздоровчих завдань передбачає забезпечення можливого у пев­ному віці фізичного розвитку і фізичної підготовленості, формування постави і фізичної підготовленості, створення на заняттях найкращих умов для оздоровчого впливу на юнаків і дівчат.

Вирішення виховних завдань повинно забезпечити позитивний вплив за­нять фізичними вправами на розвиток моральних і вольових якостей, єдність фізичного і духовного розвитку особистості учня.

Однак цей поділ завдань на групи досить умовний Проілюструємо це на такому прикладі. Виховання фізичних якостей — це оздоровчі завдання з урахуванням їхнього значення для формування постави та доброго функціонування всіх органів і систем людського організму. Проте, водночас, без належного розвитку фізичних якостей неможливе опанування фізичних вправ, отже, цю роботу можна віднести і до освітніх завдань. У процесі подолання труднощів учень виховує волю, наполегливість, сміливість, що має велике значення дія формування моральних якостей людини. Отже, у практиці вчитель сукупно вирішує завдання навчання, оздоровлення і виховання, як це передбачено вимогами до сучасного уроку

Освітні завдання визначають зміст процесу навчання, спрямовують навчальну діяльність, дають змогу передбачити конкретні результати уроку. Але цього ефекту можна досягти лише за умови їх точного формулювання. Неконкретне визначення освітніх завдань призводить до порушення логіки навчального процесу, дезорієнтує учнів, не сприяє їхній активізації. Конкретним вважаємо таке освітнє завдання, у формулюванні якого відбитий кінцевий результат даного уроку і яке дозволить кожному учневі в кінці уроку відповісти собі на питання: чого він сьогодні навчився, чи додав до знань та вмінь такі, якими ще не володів учора. Тому при висуненні завдань на урок доцільно вживати дієслова: "навчити", "засвоїти", "закріпити", "удо­сконалювати". Найбільш конкретним є завдання "навчити". У зв'язку з цим учитель повинен планувати на кожен урок такий обсяг матеріалу, який могли б засвоїти учні. Проте це не завжди вдається, тому вчителі використовують ще інші формулювання ("вчити","вивчати далі").

Паралельно з освітніми вчитель висуває і розв'язує оздоровчі завдання. Для цього він здійснює комплекс заходів, що забезпечують сприятливий вплив виконуваних на уроці фізичних вправ на організм учнів. Щодо цього велике значення має:

• правильне дозування фізичних навантажень;

• належні гігієнічні умови проведення занять;

• організація занять у природних умовах;

• загартовуючі процедури;

• дотримання вимог до форми учнів та стану обладнання.

Велику увагу під час виконання фізичних вправ слід приділяти поставі й диханню.Адже від правильного положення тіла, своєчасного вдиху і видиху залежить не тільки оздоровчий ефект, а й успішне засвоєння вправ.

Розв'язання оздоровчих завдань потребує особливої організації занять з учнями, віднесеними за станом здоров'я до спеціальних медичних груп, тимчасово звільнених від фізичних навантажень, і з тими, хто пропустив кіль­ка занять через хворобу. Оздоровчий ефект занять передбачає усунення травматизму, який, нажаль, іноді трапляється. Досвід показує, що викорис­тання засобів профілактики, раціональна побудова уроків дають змогу звести до мінімуму це негативне явище. Успішна реалізація заходів профілактики можлива лише за умови вивчення причин виникнення ушкоджень.

Розв'язуючи оздоровчі завдання, учнів навчають методів контролю й оцінки стану організму,що має велике значення для організації і самостійного використання учнями засобів фізичного виховання.

Реалізуючи оздоровчі завдання паралельно з освітніми, вчитель періодично акцентуєна них увагу, окремо формулює і записує в конспекті. Наприклад, він може перевірити поставу, вміння дихати під час виконання вправ; на окремих уроках доцільно розучувати комплекси вправ для стопи, правила загартування тощо.

Оздоровча спрямованість уроків, інших форм фізичного виховання ще часто має стихійний, формальний характер, не має чітко визначеної системи. Проте вчителі-новатори мають багатий досвід, що дає змогу по-новому піді­йти до питань зміцнення здоров'я, привести в дію резерви, здатні суттєво вплинути на поліпшення здоров'я і фізичне виховання учнів загалом. Повчальним у цьому розумінні є досвід роботи вчителя з Краматорська В.Авраменка, який запровадив у своїй школі так звану "фізкультуру босоніж" — з елементами йоги, автотренінгом, інгаляцією парами відварів із лікувальних трав.

Оригінальність, практична новизна в поєднанні з науковим обґрунтуванням характеризують діяльність учителя із Зеленограда В.Похлєбіна, який впровадив у шкільну практику незвичні форми і методи загартування дітей. Учитель тримає в полі зору питання харчування, здійснює роздільне навчання, починаючи з першого класу, а кращим спортзалом вважає природу, де проводить заняття цілий рік за будь-якої погоди. У навчальному журналі існує графа "здоров'я". Учнів, які не хворіли протягом року, преміюють подарунками, нагороджують спеціальними дипломами.

Отже, виконання будь-якої фізичної вправи не варто розглядати лише з позиції механічного переміщення окремих частин і тіла загалом; усі дії повинні зачіпати психофізіологічні системи, філософські аспекти пізнання світу і себе в ньому, а це вимагає по-новому підійти до виконання вправ та інших оздоровчих процедур, адже в розроблених людством системах фізичного виховання (спартанській, еллінській, давньосхідних) фізичні вправи завжди поєднувалися з певним способом життя і духовним самовдосконаленням. Такі ж принципи поклав в основу своєї системи, широко відомої під назвою "Дєтка", П. Іванов. Цей самобутній "філософ тіло виховання" з Луганщини нині має багато послідовників.

Висновок.Отже, вчитель на уроках фізичної культури має необмежені можливості впливати на становлення особистості учнів. Ці можливості закладені у самій специфіці предмета.і якщо вчитель управляє цим процесом, висуває виховні завдання, то він досягає позитивного результату: прищеплює дітям культуру, інтелігентність, доброзичливість, прихильність, милосердя, формує національні почуття. Якщо цей процес відбувається стихійно, то можна отримати навіть негативний ефект.

Спостереження на уроках довели, що частина вчителів не приділяє на­лежної увагипсихологічній підготовці учнів. Важливе значення у психологічній підготовці повинно надаватися спрямуванню зусиль учнів на виконання завдань і навчання їх управляти своїм станом. Наприклад, робити вольову настанову на виконання запланованого навантаження, мобілізувати сили на подолання втоми, страху тощо.

У кожній людині, починаючи з дитинства, закладено могутній фізичний потенціал, який нерозривно пов'язаний з її духовною силою. Цей потенціалспрацьовує лише за умови, коли сама дитина повірить у нього. До такого висновку прийшов учитель із Рівного Віктор Макарчук.

Одне з чільних місць у виховній роботі на уроках повинно належати прищепленню школярам потреби у фізичному самовдосконаленні. Отже, у процесі виховання необхідно формувати у школярів такий стан, котрий характеризується прагненням до занять фізичними вправами задля розвитку власних здібностей, зміцнення здоров'я. Завдання уроку (їхнє доведення до свідомості учнів) повинні бути тісно пов'язані з іншими формами фізичного виховання учнів, зокрема їх самостійною роботою.


Література

1. Присяжнюк П.В. Уроки с сюжетними играми // Физическая культура в школе. — 1990. — № 1-7.

2. Психорегуляцию — в практику физического воспитания школьников // Физическая культура в школе. — 2000. — № 6.

3. Стів Шекман. “Ми чоловіки”. – К.: “Здоров‘я” – 1997.

4. Шаулин В.А. Один из вариантов // Физическая культура в школе. 2002. — №6.— С. 12.

5. Шиян Б. Теорія і методика фізичного виховання школярів. – В 2-х частинах. – К., 2000.

Ірина Беззубенко

Володимир Філенко


Принципи спортивного тренування в атлетизмі та їх історичний розвиток

Атлетизм - вправи з використанням різних обтяжень для розвитку сили і форми окремих м'язів і тіла в цілому.

Своїми історичними коренями атлетизм іде в 19 століття. Так у 1885 році видатний російський лікар і педагог В. Ф. Краєвский заснував у Петербурзі перший у Росії кружок аматорів силової гімнастики. В основу занять у кружку було покладене прагнення до фізичної досконалості на базі зміцнення здоров'я, загартовування організму і системи різноманітних фізичних вправ. У 1987 році була створена Федерація атлетизму СРСР. Першим звання Чемпіона Європи, серед спортсменів колишнього СРСР, у 1989 році завоював білоруський атлет Микола Шила. У січні 1992 року була зареєстрована ''Білоруська федерація культуристів''.



Принципи спортивного тренування в атлетизмі

-Принцип оздоровчої спрямованості – пронизує весь зміст учбово-тренувального процесу. Підвищення опірності організму до несприятливих факторів, попередження травматизму і формування стійкості проти професійних захворювань – усе це непорушні сторони даного принципу.

-Принцип всесторонности – визначає обґрунтована взаємодія виховання, навчання і функціонального удосконалювання спортсмена.

-Принцип органічного зв'язку спортивного тренування з видами різної діяльності (навчання, роботи) спортсмена.



До загальпедагогічних принципів можна віднести:

-Принцип свідомості й активності – передбачає постійне формування в спортсмена творчого відношення і виховання стійкого інтересу до мети, задачам, використовуваним засобам і методам, плануванню, контролю й іншим сторонам спортивної діяльності. Спортсмен повинний вміти оцінювати свої успіхи і невдачі.

-Принцип систематичності і послідовності – реалізується в строго визначеній регулярності і послідовності занять.

-Принцип наочності – є вихідною передумовою росту спортивної майстерності при об'єктивній необхідності включення різних органів почуттів спортсменів. Виконуючи завдання тренера, атлет повинний бачити, чути, і мишечно почувати спортивні вправи.

-Принцип повторності – забезпечує поступове підвищення складності учбово-тренувальних занять.

Значення загальної фізичної підготовки і спеціальної фізичної підготовки в спортивному тренуванні.

Головна задача ОФП направлена на безупинний розвиток і удосконалювання ведучих фізичних якостей, і в той же час врівноважує односпрямований розвиток специфічних якостей. Головна задача СФП повинна сприяти розвитку спеціальних фізичних якостей стосовно до виду спортивної діяльності.

Для добору раціональних вправ ОФП необхідно керуватися визначеними критеріями:

-Вправи ОФП повинні відповідати характеру нервово-м'язових зусиль, ідентичних основного виду спорту.

-Вправи ОФП повинні сприяти більш повноцінному розвитку спеціальних фізичних якостей.

-Вправи ОФП повинні сприяти більш швидкому відновленню функцій і систем організму, розвитку загальної працездатності.



Тренувальні навантаження

Основним фактором, що визначає ступінь впливу тренувального заняття на організм спортсмена, є величина навантаження

Величина навантаження в значній мірі відбивається й у характері відбудовних процесів. Розрізняють наступні види навантажень: мала, середня, велика, надмірна.

--Мале навантаження активізує діяльність різних систем, але ознаки стомлення відсутні. Кількість і характер вправ, виконуваних у заняттях з малим навантаженням, складає приблизно 20-25 % від сумарного обсягу роботи.

- Середнє навантаження відповідає стійкої працездатності, створює деякі ознаки стомлення. Обсяг навантаження складає близько 40-50 % від суммарного обсягу роботи, необхідного для настання явного стомлення.

- Велике навантаження характеризується великим сумарним обсягом роботи в умовах стійкого стану організму, але не супроводжується зниженням його працездатності. Обсяг навантаження відповідає приблизно 70 % від сумарного обсягу роботи, виконуваної до настання явного стомлення.

- Надмірне навантаження супроводжується явним зниженням працездатності. Зовнішнім критерієм навантаження є нездатність продовжувати виконання пропонованої тренувальної роботи.

Педагогічний контроль у структурі тренування

Головними задачами педагогічного контролю є:

-Оцінка ефективності тренувальних засобів і навантажень.

-Оцінка діючої системи планування тренування.

-Оцінка темпів розвитку фізичних якостей.

- Оцінка рівня загальної і спеціальної працездатності (тренованості).

- Оцінка технічної підготовленості.

Головним у педагогічному контролі є оцінка стану, у якому знаходиться спортсмен.



Оцінюються і контролюються три типи стану:

-Оперативне –,щозмінюється в процесі заняття, під впливом виконання вправи. Оперативний контроль необхідний для реєстрації тренувальних навантажень, виконуваних на занятті.

- Поточне стан – изменяющееся під впливом одного чи декількох занять. Поточний контроль повинний мати на меті зробити аналіз тренувального навантаження, що здійснювалася протягом декількох мікроциклів, що утворять значний етап тренування.

- Перманентний стан – відносно тривалий період часу. Усі дані по навантаженню необхідно представити в графічному виді. Такий прийом дозволить тренеру якісніше розібратися в змісті, а також визначити рівні розвитку фізичних якостей, біоенергетичних можливостей, оцінити змагальну діяльність, технічну підготовленість.



Типи статури й індивідуалізація тренування

- Мезоморфний тип – мускулистий, сильний, атлетичний. У даного типу правильні фізичні пропорції тіла. М'язова система масивна, добре виражена, без помітного жиру. Плечі істотно ширше стегон. Цей тип наділений найбільш ефективними даними, має найкращі вимоги для цілеспрямованого силового тренування.

-Ектоморфний тип – має тонкий, довгий кістяк, м'язова система розвита відносно слабко. Найбільш ефективної для цього типу вважається об'ємна, але не тривале тренування. Практично це означає зниження кількості вправ і їхніх повторень у тренувальному процесі.

-Ендоморфний тип – має короткі верхні і нижні кінцівки, кисті і стопи широкі, схильний до повноти, має значний відсоток жирової маси. Досить сильний людський тип. Одна з переважної спрямованості в тренуванні даного типу зв'язана насамперед зі зменшенням зайвої ваги тіла. Лише будуючи заняття з урахуванням особливостей індивідуальності спортсменів, а саме фізичної і психологічної типології властивостей, умов життя, характеру, особистих бажань і цілей - можна расчитивать на успіх. Такий підхід допоможе вірно використовувати досвід відомих атлетів, їхніх тренерів і ради теоретиків по атлетизму і брати на озброєння лише те, що прийнятно для вашої роботи.



Література

1. Бакка М.Т., Мельничук А.С., Сівко В.І. Охорона і безпека життєдіяльності людини: Конспект лекцій. – Житомир: Льонок, 1995. – 165 с.

2. Дембо А. В., Попов С. Н., Тесленко Ж. А., Шапкайц Ю. М.. "Спортивна медицина". Москва, "Фізкультура і спорт", 1975р.

3. Основи соціоекології: Навч. посібник / За ред. Г.О. Бачинського. – К.: Вища школа, 1995. – 238 с.

4. Семенов В. Г., Костюченков В. Н.. "Основи методики тренування в атлетичній гімнастиці". Смоленськ 1990р.

Юрій Калініченко

Марина Воєнчук
Формування системи тренувальних завдань для комплексного розвитку фізичних якостей у молодших школярів
Актуальність. У державній системі виховання підростаючого покоління чинне місце посідають нові підходи до створення більш ефективної системи фізичного виховання. Це відзначено в низці програмно-нормативних документів, передусім у цільовій комплексній програмі “Фізичне виховання – здоров’я нації” (1998).

Проблема зміцнення здоров’я дітей є одним з головних завдань нашого суспільства. Наскільки успішно вирішується питання фізичної підготовленості в ранньому шкільному віці, настільки залежить стан здоров’я, фізичний розвиток, працездатність, успіхи у навчанні та спорті дітей більш старшого шкільного віку (А.А. Гужаловський, 1988; В.І. Завацький, 1994; О.С. Куц, 1997; Е.С. Вільчковський, 1998; Т.Ю. Круцевич, 1999 та ін.)

Поряд з цим, заходи, що вживаються на державному рівні з метою покращення фізичного стану школярів не забезпечать позитивних зрушень без пошуку шляхів оптимізації фізичного виховання в загальноосвітній школі. При цьому побудова тренувального процесу повинна опиратись на закономірності розгортання пристосувальних реакцій організму дітей до фізичних навантажень (Аршавский И.А., 1982; Зимкин Н.В., 1984; Матвеев Л.П., Меерсон Ф.З., 1984; Мосійчук Л.В., 2004).

Проблемами адаптації організму дітей до фізичних навантажень займались А.А. Гужаловский (1984), В.Н. Платонов (1985), Б.А. Ашмарин (1990), Л.П. Матвеев (1991), Л.В.Волков (1999). Ними доведено необхідність диференційованого фізичного виховання (З.И. Кузнецова, 1967), обґрунтовано теорію сенситивних періодів у розвитку фізичних якостей (А.А. Гужаловский, 1984; Л.В. Волков, 1999), визначено оптимальну форму поступового підвищення величини фізичного навантаження (В.Н. Платонов, 1985; Б.А. Ашмарин 1990; Л.П. Матвеев, 1991).

Організація повноцінної фізичної підготовки вимагає адекватної всебічності фізичних навантажень для розвитку усіх рухових функцій організму. Поряд з цим у теорії фізичного виховання (Л.П. Матвеев, 1991; М.М. Линець, 1997; Платонов, 1997) немає належного обґрутування методики одночасного розвитку всього комплексу рухових функцій, зокрема, швидкісно-силових якостей, анаеробної та аеробної витривалості, гнучкості у різних суглобах (В.А. Романенко, 1997). Фахівці зосереджені, головним чином, на вдосконаленні кожної рухової функції зокрема, а не на одночасному розвитку цілого їх комплексу. Аналіз науково-методичної літератури (А.А. Гужаловский, 1978; В.Ф. Ломейко, 1980; Л.В. Волков, 1988;) також показав, що в авторських тренувальних програмах немає чіткої тенденції до розвитку різних фізичних якостей у кожній головній м’язовій групі. Це обмежує повноцінну фізичну підготовку.

Рушійною силою розвитку тренованності є поступове нашарування позитивних зрушень в організмі від заняття до заняття (Л.П. Матвеев, Ф.З. Меерсон, 1984). Для цього фізичну підготовку потрібно організувати так, щоб наступне заняття припадало на фазу надвідновлення від попереднього (через 24-48 год). Тому два уроки фізичного виховання на тиждень не є достатніми для фізичного вдосконалення. Це вимагає запровадження додаткових форм занять фізичною культурою в школі.

Надзвичайно важливим чинником формування довгострокової адаптації є ”безперервний” тренувальний вплив на весь організм. У процесі теоретичних пошуків ми виявили, що фізична підготовленість у більшості випадків забезпечується випереджаючим та одночасним розвитком тих фізичних якостей, які необхідні для успішного засвоєння техніки вправи. Такий підхід не забезпечує безперервну стимуляцію адаптаційних процесів у конкретних структурах організму і, таким чином, може не тільки негативно позначитись на загальній фізичній підготовленості школярів, а й на кількісному показнику засвоєних вправ.

Недоліком також є і те, що фізинча підготовленість дітей 8-9 років здійснюється у процесі нерегламентованої рухової активності. Це не забезпечує необхідного тренуючого ефекту, особливо у розвитку сили і витривалості (С.І. Присяжнюк, 2001).

Все це зумовлює актуальність і доцільність наукового пошуку раціональної організації фізичної підговки з молодшими школярами.

З метою адекватного визначення методики побудови тренувального процесу у фізичному вихованні учнів загальноосвітньої школи, доцільно зупинитись на аналізі біологічних закономірностей, що лежать в основі розгортання адаптаційних процесів до фізичних навантажень.

Згідно сучасних положень теорії адаптації організму до фізичних навантажень в основі стимуляції механізмів довгострокової адаптації лежить багатократне сумування ефектів оперативної адаптації [3, 18, 24]. Тому спочатку розкриємо основні закономірності останньої.

Виконання будь-якої фізичної вправи неможливе без переходу енергозабезпечення життєдіяльності організму людини на більш високий, ніж в стані спокою, рівень. Різниця в енерговитратах між станом фізичної активності та станом спокою характеризує величину фізичного навантаження, яке отримує організм під час виконання фізичних вправ [38, 41]. При цьому, на основі вроджених чи набутих фізіологічних механізмів виникає термінова реакція організму на дане навантаження – розгортаються процеси оперативної адаптації. В результаті спостерігаються два явища. По-перше, мобілізується функціональна система, що специфічно відповідає за адаптацію до даного фізичного навантаження. За П.К. Анохіним [3], під функціональною системоюрозуміється така динамічна організація структур і процесів організму, яка залучає ці компоненти незалежно від їх анатомічної, тканинної і фізіологічної визначеності. Єдиним критерієм залучення тих чи інших компонентів у систему є їх спроможність сприяти отриманню кінцевого пристосувального результату, характерного для даної функціональної системи.

Реалізація вимоги відповідності спрямованості фізичних навантажень очікуваному напрямку адаптації, з позиції всебічного розвитку фізичних якостей, вимагає адекватної всебічності тренувальних впливів для розвитку усіх якісно відмінних функцій організму. Проблема реалізації цього фактору полягає в прогалинах сучасної теорії і методики фізичного виховання молодших школярів.

Із теорії фізичного виховання [10, 11, 13, 20, 24] відомо, що такі якості як сила, швидкість, витривалість, гнучкість та спритність є головними факторами рухових можливостей людини: вони якісно визначають усю різноманітність окремих видів прояву фізичних якостей, під якими розуміють комплексні форми прояву фізичних якостей.

Про якість можна судити лише по усій сукупності видів її прояву. Тому окремо взятий вид прояву фізичної якості не може виразити у повному обсязі відповідну фізичну якість. З цієї позиції “фізичні якості” – поняття, що відображає якісну визначеність різновидів її прояву, тобто те, що відрізняє або об’єднує їх в якісному відношенні [22].

Отже, в основі розвитку тої чи іншої фізичної якості лежить розвиток усіх видів її прояву, що необхідно враховувати при всебічному розвитку фізичних якостей.

Проте теоретичний аналіз показав, що немає єдиної позиції щодо визначення кількості наявних в людини відносно самостійних видів прояву фізичних якостей. Це стоїть на перешкоді чіткій конкретизації тренувальної спрямованості занять з фізичного виховання.

Для детального аналізу існуючих недоліків у сучасній теорії та методиці побудови тренувального процесу у фізичному вихованні школярів слід, на нашу думку, першочергово визначити фундаментальні керівні положення, яких слід дотримуватись у відповідності із адаптаційними процесами в організмі.

Функціональна обумовленість застосування тренувальних засобів складає основу тренувальних програм. Зміст тренувального процесу включає розподіл засобів і методів протягом певного часу в конкретному їх поєднанні. Послідовність їх побудови визначає той чи інший рівень цілісності, що викликає вибірковий розвиток спеціалізованої функції. В ідеальному варіанті кожна тренувальна програма має адекватну відповідь з боку органів і систем організму [26]. Сумування цих змін протягом певного часу дозволяє набувати нові якості. В основі методики побудови тренувальних програм круглорічного тренування лежать моделі макроциклів, періодів, етапів, мезоциклів та мікроциклів.

Кожна тренувальна програма складається із двох частин: зовнішньої – комплексу впливів і внутрішньої – комплексу реакцій органів і систем організму людини у відповідь на даний вплив. Всі програми мають свою структуру, що відповідає поставленим завданням. Вони взаємодіють між собою утворюючи єдину інформаційно-енергетичну структуру [26].

Як показав попередній аналіз сучасних положень теорії адаптації організму до фізичних навантажень, в основі формування програми тренувальних завдань повинні лежати наступні керівні положення: відповідність спрямованості фізичних навантажень очікуваному напрямку адаптації; оптимальна величина метаболічних процесів у працюючих органах для виникнення фази надвідновлення; стимулювання відновних процесів та оптимальний інтервал відпочинку між односпрямованими навантаженнями в суміжних заняттях; новизна тренувальних навантажень та оптимальна тривалість їх застосування (4-6 тижнів), що зумовлено завершенням формуванням системного структурного сліду; оптимальна форма поступового підвищення величини фізичних навантажень; безперервний тренувальний вплив на конкретні структури організму.

Щоб реалізувати ці керівні положення у практиці фізичного виховання педагог повинен виконати такі функції [25]:

1) сформувати тренувальну програму – систему поточних завдань, послідовна реалізація яких веде до досягнення поставленої мети;

2) добрати адекватні засоби її реалізації;

3) визначити оптимальне дозування фізичних навантажень;

3) визначити ефективні методи організації заняття.

Подальший аналіз сучасної концепції побудови тренувального процесу у фізичному вихованні нами був здійснений щодо його відповідності до визначених нами керівних положень.

Література


  1. Анохин П.К. Очерки по физиологии функциональных систем. – М.: Медицина, 1975. – 402 с.

  2. Бойко В.В. Целенаправленное развитие двигательных способностей человека. – М.: Физкультура и спорт, 1987. – 144 с.

  3. Вайнбаум Я.С. Дозирование физических нагрузок школьников. – М.: Просвещение, 1991. – 64 с.

  4. Гужаловский А.А. Развитие двигательных качеств у школьников. – Мн.: Нар. асвета, 1978. – 88 с.

  5. Зациорский В.М. Физические качества спортсмена. – М.: Физкультура и спорт, 1970. – 200 с.

  6. Линець М.М. Основи методики розвитку рухових якостей. – Л.: Штабар, 1997. – 207 с.

  7. Ломейко В.Ф. Развитие двигательных качеств на уроках физической культуры. – Мн.: Высш. школа, 1980 – 220 с.

  8. Матвеев Л.П., Меерсон Ф.З. Принципы теории тренировки и современные положения теории адаптации к физическим нагрузкам // Очерки по теории физической культуры: труды ученых соц. Стран / Сост. и общ. ред. Матвеев Л. П. – М.: Физкультура и спорт, 1984. – С. 224-241.

  9. Поляков М.И. О развитии физических качеств // Физическая культура в школе: Научо-методический журнал. – № 1. – 2002. – С. 18.

  10. Присяжнюк С.І. Розвиток фізичних якостей учнів початкових класів загальноосвітньої школи (на прикладі сили і витривалості): Автореф. дис….канд. наук з ФВ і С. – Львів – 2001. – 17с.

  11. Развитие двигательных качеств школьников (развитие быстроты, выносливости, силы и равновесия) / Под ред. З.И. Кузнецовой. М.: 1967. – 204 с.

  12. Ратушная Л.И. Для комплексного развития двигательных качеств у юношей старших классов // Физическая культура в школе. – 1985. – № 12. – С. 32-33.

  13. Романенко В.А. Двигательные способности человека. Донецк: “Новый мир”, УКЦентр, 1999. – 336 с.

  14. Филин В.П. Воспитание физических качеств у юных спортсменов. – М.: Физкультура и спорт, 1974. – 232 с.

  15. Фомин Н.А., Вавилов Ю. Н. Физиологические основы двигательной активности. – М.: Физкультура и спорт, 1991. – 224 с.

Аліна Бурдим

Ліна Голуб
Поєднання академічних занять і громадської туристичної підготовки студентів ВНЗ фізкультурного профілю
Актуальність. Увійшовши в нове тисячоліття, Україна за роки незалежності зробила суттєві кроки у розбудові національної системи освіти. Зберігши кращий досвід та здобутки українська освіта, зокрема вища, продовжує динамічно розвиватися прагнучи гармоніювати з європейським та світовим освітнім простором в контексті Болонського процесу. Це, у свою чергу, змусило розпочати роботу над державними стандартами та привести у відповідність до міжнародних вимог існуючі освітньо-кваліфікаційні рівні, ступені освіти [1].

Винятком не стала і сфера туризму - найбільш динамічна та перспективна за величиною капіталовкладень, притоку капіталу та інвестицій, утворенню робочих місць. Інфраструктура туризму, як і сама туристична сфера потребує комплексного підходу щодо вирішення широкого кола питань, зокрема кадрової проблеми.

Україна, як повноцінна туристична держава з потужними туристичними ресурсами, прагне розвивати цей вид діяльності, переважно у комерційній та економічній площині, здійснюючи відповідну освітню та кадрову політику.

На сьогодні здійснюється підготовка за географічними, економічними, педагогічними спеціальностями, хоча для проведення туристської роботи з активними формами пересування та домінуючим оздоровчим ефектом виникає необхідність підготовки спеціалістів у ВЗО фізкультурного профілю

Проведений на попередньому етапі аналіз туристської підготовки студентів у ВНЗ України свідчить про необхідність поєднання академічних занять і громадської туристської підготовки студентів фізкультурних вузів [2,4].

Метою даної роботи є: удосконалення програми туристської підготовки студентів фізкультурних вузів шляхом синтезу громадської системи курсів та вузівських академічних занять.

Громадська гілка представлена Національною Федерацією спортивного туризму України (далі - ФСТУ), яка має на меті комплексне вирішення питань з розвитку та популяризації практичної туристської діяльності.

Пріоритетним статутним завданням визначено проведення кадрової політики, так - І з’їздом ФСТУ прийнята постанова від 18.03.2001 р. № 12, “Концепція системи підготовки кадрів спортивного туризму”.

Мета цієї Концепції полягає у визначенні кола питань, пов’язаних з підготовкою та підвищенням кваліфікації кадрів спортивного туризму (СТ), а також її теоретичного обґрунтування.

Концепція визначає основні категорії кадрів СТ та напрямів підготовки і підвищення кваліфікації, а також основних категорій кадрів СТ, навчання яких знаходиться у компетенції ФСТУ. Обґрунтовує основні вимоги щодо навчально-тематичних планів і навчальних програм підготовки кадрів СТ.

На основі цієї Концепції ФСТУ розробляє шляхи її реалізації згідно категорій кадрів СТ, компетенції ФСТУ.

Сучасні програми підготовки громадських туристських кадрів були затверджені постановою президії Федерації спортивного туризму України Протокол № 4, п. № 6 від 22 грудня 2002 р. “Про Типові навчальні плани та програми курсу “Спортивний туризм” для підготовки кадрів з організації та проведення туристських спортивних походів” [3].

Типові навчальні плани та програми розроблені для всіх категорій кадрів спортивного туризму, але для початкового рівня підготовки навчальні плани та програми деталізовані у вигляді окремих положень. Це: “Положення про організатора спортивного туризму” та “Положення про інструктора дитячо-юнацького туризму”. Підготовка цих уніфікованих положень здійснена з метою забезпечення єдиних вимог до рівня знань, вмінь та навичок цих найбільш масових категорій кадрів спортивного туризму та з урахуванням специфіки їх подальшої роботи в клубах, колективах фізичної культури підприємств, установ і організацій, навчальних закладах освіти переважно з учнівською та студентською молоддю.

На всіх рівнях підготовки кадрів спортивного туризму проводиться навчання за відповідними навчальними планами і програмами. Випускники набувають знання, вміння і навички, необхідні для здійснення безпечного спортивного походу, категорія складності якого повинна відповідати рівню їх туристської підготовки.

З’ясування змісту туристської підготовки, яка необхідна кваліфікованим фахівцям, вимагало порівняння і співставлення програм, за якими навчаються студенти інституту фізкультури і готуються громадські туристські кадри різних рівнів.

Актуальною є проблема поєднання підготовки громадських туристських кадрів і фахівців з вузівською вищою освітою. Для цього нами зроблене порівняння та визначення відмінностей у змісті підготовки громадських туристських кадрів та системи вузівської підготовки.

З метою спадкоємності у підготовці проаналізовано зміст програм підготовки:



    • “Інструктора ДЮТ” (ІДЮТ) початкового рівня і навчальної програми ПНПУ “Організація краєзнавчо-туристичної роботи” (ОКТР),

    • Інструктора “Базового рівня” і вузівська навчальна програма спеціалізації “Спортивно-оздоровчий туризм”.

У статті наводимо результати порівняння перших двох програм: “ОКТР” для студентів ІІ курсу стаціонарної форми навчання та “Інструктора ДЮТ”, яка затверджена Президією ФСТУ (протокол № 4 п. №6 від 22 грудня 2002р.).

Результати проведеного аналізу та порівняння виявили наступне.

Вузівський варіант туристської підготовки більш ніж у три рази менший за кількістю аудиторних годин . Спільні теми в обох варіантах програм “блоку І” - “Загальна підготовка” наступні: “Історія розвитку туризму в Україні”, “Керівні та нормативні матеріали”, “Структура центральних і регіональних туристських організацій”, “Туристські можливості рідного краю”, “Види туризму та їх особливості”. В цілому з 10-ти тем “блоку І” тільки 4 присутні в програмі “ОКТР” на які затрачається 61% запланованих годин. У програмі “ІДЮТ” на цей розділ відводиться 10 % часу.

Серед 15-ти тем програмного матеріалу підготовки громадських туристських кадрів програми “Інструктора” у “блоку ІІ” за назвою “Організаціяі проведення спортивних походів” тільки 6 є спільними для обох варіантів. Так, співвідношення аудиторних годин складає 7 проти 63 год. відповідно, на користь “ІДЮТ”, і становить 48% годин запланованих програмою. Серед спільних тем наступні: “Правила організації і проведення спортивних походів”, “Спорядження”, “Привали і ночівлі”, “Забезпечення безпеки подорожі. “Страхування і самострахування”, “Керівник походу, його відповідальність і обов’язки”.

Наступні теми, які є спільними в обох програмах, об’єднані за назвою “ блоку ІІІ” - “Методичні основи підготовки кадрів спортивного туризму”. За кількістю аудиторних годин домінуючу перевагу має громадська програма. Відсоткове співвідношення зазначених тем: 2,5% у порівнянні з 38% в “ІДЮТ”. Такий невеликий відсоток зумовлений наявністю лише однієї теми: “Нормативні документи з підготовки кадрів”.

Четвертий змістовний блок “Організація і проведення масових заходів” представлений трьома темами які однаково присутні в обох програмах. Хоча співвідношення на користь “ОКТР” – 7%, “ІДЮТ” – 3%. Теми аналізованого блоку: “Походи вихідного дня. Екскурсії”, “Правила змагань з техніки туризму, методика суддівства”, “Організація і проведення чемпіонатів, туристських зльотів”.

Завершальний блок “Питання туристсько-спортивної діяльності” передбачає розгляд однієї спільної теми: “Фінансування туристсько-спортивних заходів”. Так, співвідношення інших тем цього розділу складає 14% проти 1,5% у програмі “ІДЮТ”. 

Наступний висновок стосуватиметься тем, які не представлені у дисципліні “ОКТР” та інших предметах молодших курсів (І-ІІ к.) ПНПУ. У першому блоці одна тема яка відсутня у програмному матеріалі ПНПУ – “Класифікація туристських маршрутів і характеристика перешкод”.

Другий блок містить кілька тем, які не висвітлюються у вузі за назвами “Організація і проведення спортивних походів” – “Топографія і орієнтування на місцевості”, “Тактика походу”, “Техніка пересування і подолання перешкод”, “Причини травматизму і аналіз нещасних випадків”, “Медичне забезпечення і долікарська допомога. Лікарський контроль та самоконтроль”, “Огляд районів туризму і навчально-тренувальний похід”, “Звіт про похід”.

У третьому блоці питань пов’язаних з методичними основами підготовки кадрів спортивного туризму - не висвітлено такі теми: “Організація роботи викладацького складу”, “Навчання в тренувальному поході”, “Особливості організації роботи на турбазі в таборі”.  

Усі теми четвертого, підданого аналізу, блоку “Організація і проведення масових заходів” рівномірно висвітлюються в обох програмах.

Заключний розділ “Питання туристсько-спортивної діяльності” включає тему: “Складання кошторисів і калькуляцій на послуги та заходи”, яку не вивчають на молодших курсах ПНПУ.



Висновок. З урахуванням проведеного аналізу, була сформована програма підготовки громадських туристських кадрів з числа студентів ІІІ курсу ПНПУ. Особливістю цієї програми є те, що студенти молодших курсів вже мають сформовані теоретичні знання з дисципліни “ОКТР” та практичні навички одноденного туристського походу. Окрім цього, студенти засвоїли програмний матеріал і склали іспити та заліки з таких дисциплін як: “Гігієна”, “Основи безпеки життєдіяльності”, “Педагогіка”, “Психологія”, “ТіМФВ”, “ОіМСОР” та ін.
Література

1.Постанова КМУ “Перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями” від 24.0597 р.

2.Блистів Т. До питання формування змісту туристичної освіти в фізкультурних закладах освіти //Праці ІІ Міжнар. конгресу “Інформатизаціярекреаційної та туристичної діяльності”.- Трускавець: ДНДІІІ, 2003. – С. 194-198.

3.Спортивний туризм //Інформаційно-методичний вісник ФСТУ. Вип. 4, -Київ, 2002. – 85с.

4.Дрогов И. А., Фадеев Б.Г. Подготовка и повышение квалификации кадров самодеятельного туризма. - М.: ЦРИБ “Турист”, 1987. – 78с.
Тетяна Ломака

Ольга Зленко


Вивчення стану розвитку туристично-краєзнавчої діяльності у вищих навчальних закладах
Постановка проблеми.Нині в Україні значна увага приділяється розвитку сфери туриз­му. Її все частіше розглядають як сферу економічної діяльності, здатної давати прибутки, впли­вати на економічний стан міст, областей, регіонів. На фоні активного розвитку туризму як сфери бізнесу неспра­ведливо позбавлені уваги не менш важливі інші його грані. Знизилася увага до туризму як сфери педагогічної, виховної діяльності, патріотичного вихован­ня молоді, активного відпочинку, корисного проведення дозвілля громадян України. Необхідність розвитку спортивно-оздоровчого туризму вимагає нового відношення до цього питання.

Дослідження виконано згідно з планом науково-дослідницьких робіт Запорізького державного університету.



Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблема розвитку туристсько-краєзнавчої діяльності у вищих навчальних установах є однієї з основних. У Положенні ”Про організацію туристської, краєзнавчої і екскурсійної роботи” , затвердженому ще наказом Міносвіти СРСР надається перелік, що складається з 18 форм такої роботи, у який всі екскурсії, прогулянки, походи, багатоденні подорожі і експедиції, гуртки, секції, клуби, вікторини, конкурси, змагання з використанням краєзнавчих матеріалів на заняттях фізичної культури. Цей перелік можна поповнити ще і такими формами, як туристський табір, учбово-тренувальний збір, семінари, консультації, огляди готовності. Але і тепер його не можна вважати повним і остаточним: можливі і ще якісь форми, поки не напрацьовані практикою, але які народяться в майбутньому.

Різноманітні форми діяльності забезпечують комплексний характер туристично-краєзнавчої діяльності у навчанні, вихованні й оздоровленні студентів, в ній закладені широкі можливості для творчої самодіяльності - спортивної, науковий, художньої, технічної, соціальної і педагогічної [1].

Але не всі частини цілого ( що складають у вищому навчальному закладі туристично-краєзнавчу діяльності) рівнозначні між собою, є більш важливі, основні, а є менш важливі , неспецифічні. Як найбільш важливі ми виділяємо групу із шести елементів: походи, прогулянки, екскурсії, експедиції, зльоти, змагання [1,2]. Саме цей ряд складає основне ядро змісту туристично-краєзнавчої діяльності у вищих навчальних закладах.

Сутністю туристської діяльності, тієї самою суттєвою формою її, тим зерном, без якого немає туризму, є похід. Взагалі усякі походи у всій їхній власній різманітності: ближні і дальні, одноденні і багатоденні, категорійні. Дійсно, без походів туризму немає і бути не може. Існуюче в деяких педагогів думка, що замість походів можна проводити екскурсії, які цілком замінять походи і приведуть до такого ж результату помилково [2,3]. Тільки похід, будучи самою комплексною формою туристсько-краєзнавчою діяльністю, що обов'язково містить у собі і краєзнавство, екскурсії в тому числі (без екскурсій, спостережень похід і немислимий), дозволяє одночасно досягати всіх цілей, які взагалі ставляться перед туристсько-краєзнавчою діяльністю.

Якщо в вищих навчальних закладах проводиться багато екскурсій, поїздок, реалізується краєзнавчий принцип викладання основ наук, влаштовуються в виставки і навіть створений свій студентський клуб, - усе це не робить туризм в вищому навчальному закладі фактом, а навчальний заклад - туристським. Турклуб, і підготовка розрядників, інструкторів по туризму, і проведення зльотів, змагань, конкурсів - усе це довільне від походів.

Найчастіше в вищих навчальних закладах проводяться походи і туристські змагання, але немає краєзнавчої роботи - екскурсій, експедицій виставок музею. Чи навпаки - ведеться робота з краєзнавчої теми, створюється музей, проводяться конференції, але майже немає походів, або вони не пов’язані з краєзнавством, з пошуковою тематикою.

На жаль, відрив крає ведення від туризму, така однобока туристсько-краєзнавча діяльність - дуже розповсюджене явище в вищих навчальних закладах [2,4].

Формування цілей статті. Мета нашої роботи полягає у вивчені стану розвитку туристично-краєзнавчої діяльності у вищих навчальних закладах та розробити шляхи поліпшення її.

Актуальність та безсумнівна практична значимість відзначеної проблеми послужили передумовами для проведення нашого дослідження.



Результати дослідження. Яка ж кількість туризму потрібна вищому навчальному закладу? Проста загальна кількість проведених за навчальний рік туристських походів ще не визначає цілком рівень розвитку студентського туризму у вищому навчальному закладі. Якщо, наприклад, у вищому навчальному закладі багато походів, але усі вони одно-дводенні, немає категорійних, то говорити про високий рівень туризму в цьому закладі не приходиться, це точна ознака відсутності в ньому гурткової форми туристської роботи. Тут студенти позбавлені перспективи, вони з року в рік ходять тільки в невеликі походи, їхня майстерність, їхній туристський досвід не росте, їхній краєзнавчий обрій не розширюється, їхні туристські інтереси урізані. У такому вищому навчальному закладі немає динаміки в розвитку туристсько-краєзнавчою діяльності.

Часто спостерігається і інша картина, коли в вищому навчальному закладі проводяться різні по складності походи і їх досить багато, але і ця картина не розкриває цілком рівень розвитку туризму в вищих навчальних закладах. У таких показниках «замаскована» звичайна ситуація: один-два молодих викладача інтенсивно ходять у походи зі своїми групами ледве не щонеділі, а більше в походи ніхто не ходить. Фактично в такому вищому навчальному закладі в туристську діяльність задіяні лише 30-40 студентів. Отут зрозуміло, що в вищому навчальному закладі розвинута гурткова форма туристської роботи і майже відсутня масова.

Головне у визначенні кількісної сторони справи: потрібний комплекс - кількість, різноманітність і охоплення студентів походами (таблиця 1). Чим більше охоплення походами, тим вище рівень системи туристично-краєзнавчої діяльності. Туризм потрібний кожній молодій людині але в різному ступені, в різній нормі. У цьому виявляється зміст розподілу студентського туризму на дві частини, що однаково потрібні вищому навчальному закладу: «малий, масовий туризм» - для великої кількості молоді, «великий, гуртковий туризм» - для малого числа студентів. Ці частини взаємозалежні, доповнюють один одного. Вищому навчальному закладу потрібний баланс масового і гурткового туризму [3,4].

Щоб визначити, скільки треба в вищому навчальному закладі туризму, треба йти від молоді, від їхніх інтересів, захоплень, схильностей. А вони в них дуже різні: у одних футбол, у інших марки, у когось техніка. Треба розібратися, яке відношення реальних студентів до туризму, чи усім він подобається і якою мірою.

Виходячи з багаторічної практики можна виділити чотири групи відносин (табл. 1).

Практика показує, що з підвищенням рівня туристично-краєзнавчої діяльності у студентів зростає і потреба в туризмі. Інтереси студентів не стоять на місці, вони бурхливо розвиваються: комусь усе ще мало, а комусь уже досить. Межу насичення потреб у туризмі треба уміти визначати вчасно і планувати роботу адекватно рівню сьогоднішніх інтересів студентів, ледве перевершуючи його. Необхідно чітко розмежувати рубежі - загальний для усіх (масовий) туризм і туризм аматорський (секційний). Це бажаність походів і екскурсій у кожній групі й обов'язковість походів двох кружків у вищому навчальному закладі для студентів, що виявили підвищений інтерес до туризму. Якщо це не врахувати, незабаром у вищому навчальному закладі може з'явитися неконтрольований самовільний туризм студентів.


Таблиця 1

Відношення студентів вищого навчального закладу до активного туризму



Група

Участь у походах

Відношення (мотиви, причини)  

1.

Не бере участь  

Байдужий до туризму, має інші захоплення. Один раз сходив - відбили бажання. Боїться походів, не сприймає спортивні походи. Не дозволяють батьки. Не дозволяє здоров'я.

2.

Бере участь рідко

Бере участь за вимогою викладача (підкоряється наказу, загальній волі групи). Бере участь з стадних спонукань. Йде в похід без інтересу, має інші захоплення

3.

Бере участь часто

Бере участь із задоволенням, але цікавиться лише зовнішньою стороною справи - романтикою, пригодами. Батьки навіть заохочують (бував у походах з батьками, родичами). Глибокого, творчого інтересу до туризму не має

4.

Майже завжди бере участь

Туризм - головне захоплення. У ньому бачить життєвий інтерес, мріє про розряди, про звання «Майстра спорту України», мріє стати вченим-мандрівником, відкривачем. У туризмі знаходить своє "обличчя": у походах самий авторитетний член групи. У групі він можливо відстаючий, у поході - ведучий

Для системи туристсько-краєзнавчої діяльності важливо її постійний розвиток, якісне і кількісне удосконалювання, це не щось раз і назавжди задане, одномірне, цей рух уперед, постійне відновлення.

Для збереження і розвитку туристко-краєзнавчої діяльності в вищому навчальному закладі необхідно вирішити багато задач, у тому числі:

1. Віддати пріоритет розвитку самодіяльного спортивного туризму. Зараз дуже велика небезпека крену в пасивний плановий екскурсійний туризм. Далекі освітньо-розважальні екскурсійні поїздки по містах і «святим місцям» - це дуже заразне захоплення. На основі екскурсійного туризму система туристично-краєзнавчої діяльності повноцінно розвиватися не буде. Справа не тільки в тім, багато в вищому навчальному закладі туризму чи його мало, важливо ще і те, який він по своїх педагогічним якостям. А плановий і самодіяльний туризм по своїх педагогічних властивостях разюче відрізняються.

Самодіяльний (спортивний, і пізнавальний) туризм потрібний вищому навчальному закладу, тому що в його основі лежать самостійні дії студентів, а вони і є та база, той фундамент, на якому успішно йде процес навчання і виховання. Впустивши в вищий навчальний заклад плановий туризм, залишивши молодь діяти самим, ми обкрадаємо педагогіку. Це помилка - будувати виховання на результатах чужої праці. Туристсько-краєзнавчу діяльність у вищих навчальних закладах треба розуміти як спільну роботу викладачів й студентів, і чим більше частка праці самих студентів в організації і проведенні туристських походів і екскурсій, тим краще для справи.

2.Викладач-організатор - головна діюча особа й основне джерело ініціативи в туристсько-краєзнавчій роботі. Принаймні він повинний таким бути. Тому необхідно постійно й енергійно пілкуватися про ідеологічну, фізичну і технічну туристську підготовку викладачів-організаторів.

3. Не можна впроваджувати в вищі навчальні заклади туризм адміністративно-командними, насильницькими методами. Також не слід нав'язувати учасникам походів і екскурсій непосильні для них поки фізичні і розумові навантаження. Завжди треба виходити із сьогоднішнього рівня розвитку туристських інтересів і здібностей. «Що сьогодні хочуть і можуть студенти?» - це питання повинне бути керівним показником у всіх туристських справах. І вирішувати його треба завжди разом з студентами. Якщо ж вони хочуть неможливого, треба показати їм варіанти, як зробити виконання бажань можливим у майбутньому. Однак треба не тільки враховувати інтереси студентів, але і формувати їх. Не можна насильно нав'язувати такі мети походу, до яких сьогодні студенти ще не доросли, тому що такий туризм вони не приймуть. Нехай поки їхні інтереси примітивні - необхідно прийняти їхній де-факто і йти в похід з цими зрозумілими і бажаними для них цілями, а в поході поволі формувати нові, більш складні інтереси.

Особливу турботу організатори туристко-краєзнавчої діяльності у вищих навчальних закладах повинні виявити до тих студентів, яких ми віднесли до четвертої групи відносин. Треба організовувати для них секції, у яких будуть рости майбутні розрядники, інструктори, організатори і пропагандисти туризму. Система туристської роботи не буде успішно розвиватися без міцного активу студентів-туристів. Актив (секційна частина туристко-краєзнавчої діяльності) повинний якісно рости з випередженням розвитку масового туризму. Обидві ці частини тісно взаємозв'язані: масові одноденні походи, прогулянки і екскурсії стимулюють гурткову роботу, а вихованці секцій - кваліфікований актив мандрівників і краєзнавців, які дуже потрібні для розвитку і зміцнення масової туристської роботи.

Але помилкою буде, якщо обмежитися тільки розвитком мережі секцій для любителів туризму і не займатися туризмом у групах. Адже мінімум туризму потрібний усім студентам.

4.Усіляко треба розвивати зовнішні зв'язки студентського туризму з іншими вищими навчальними закладами й організаціями: з станцією юних туристів, з музеями, різними товариствами, редакціями газет, туристськими клубами, секціями туризму підприємств і лісництвами, відділами культури, санепідемстанціями, досвідченими краєзнавцями і т.п.

5. У суспільстві вважається, що туризм - це відпочинок, але для вищих навчальних закладів він - частина навчально-виховного процесу. Є професії, що забезпечують відпочинок іншим людям, їхнє навчання і виховання на туристичній стежці. Самі студенти, що вже одержали фундаментальну, майже професійну інструкторську підготовку з туризму можуть прийняти в цьому участь.

У процесі туристсько-краєзнавчої діяльності є реальна можливість використовувати студентів - досвідчених туристів у реальній справі - у виробництві туризму для свого факультету, закладу. Захоплення студентів туризмом поступово переростає в їх різноманітну діяльність, але не тільки для особистої користі, для своєї групи, а й на загальне благо свого закладу. Праця з організації туристко-краєзнавчої діяльності нітрохи не менш значима, ніж, виробнича практика, ремонт аудіторій і т. п. Робота в студентських органах турклубах - це школа виховання організаторів, пропагандистів, керівників. Останнє потребує подальших досліджень.


Література

1. Биржаков М.Б. Введение в ту­ризм. — СПб. : Издательский торговий дом Тера", 1999. — 192 с.

2. Матеріали розширеного засідан­ня колегії Держкомтуризму з питання "Про стан та перспективи кадрового забезпечення туристичної галузі". — 27 жовтня 1998 р.

3. Квартальнов В.А. Туризм: Учебник. — М.: Финансы и статистика, 2000. - 320 с.

4. Організація та методика оздо­ровчої фізичної культури і рекреаційно­го туризму: Навч. посібник / О.М. Жданова, А.М. Тучак, В.І. Поляковський, І.В. Котова. — Луцьк, 2000. — 236 с.

Катерина Липко

Людмила Кириленко
Виховання у молодших школярів емоційно-позитивного ставлення до занять фізичною культурою і спортом

Актуальність. Останнім часом освітянські програми спрямовані на інтенсифікацію розвитку розумових здібностей і як, на нашу думку, суттєво ігнорується розвиток тіла дитини: недостатньо уваги приділяється моториці тіла, рівню сформованості функцій організму, контролю за рівнем рухової активності.


Молодший шкільний вік – це особливо чутливий період розвитку координації рухів. Тому значення рухової активності для нормального фізичного розвитку є особливо важливим [1]. Мабуть не існує жодного виду рухової діяльності дитини, в якому б просторові орієнтири не були важливою основою засвоєння знань і вмінь, розвитку мислення.

На початковому етапі виховання, після того, як дитина приходить до школи, рухова активність її суттєво падає у зв’язку з регламентованістю занять. І це є закономірним явищем педагогічного процесу. Перед школою постає одне з найважливіших завдань – не допустити різкого зниження рухової активності, що може призвести до різноманітних захворювань та порушень у фізичному розвитку. На це свого часу звертали увагу С. Лесгафт, М. Монтесорі, Я. Корчак, Б. Спок, К. Роджерс, відомі наші вчені і педагоги В. Кащенко, С. Русова та ін. Вони прийшли до висновку, що більшість хвороб і нездужань пов’язані з проблемами фізичного виховання у дитинстві [2,7]

Саме тому в сучасних умовах набуває особливого значення системне формування у дітей емоційно-позитивного ставлення до фізичного виховання, яке і повинно звести зниження рухової активності до мінімуму. Адже це є основним фундаментом здоров’я та нормального фізичного розвитку дитини.

Мета: З’ясувати основні напрями і результати досліджень, що окреслюють проблему виховання у молодших школярів емоційно-позитивного ставлення до фізичного виховання.

Сутність виховання емоційно-позитивного ставлення до занять фізичною культурою і спортом за твердженням О.Остапенка [4] полягає в розвитку інтересу до фізичної культури, який формується у навчальному процесі молодших школярів. Однак, досі не вирішено питання про введення інтересу до фізичної культури в систему категорій педагогічної науки.

Проблема полягає в тому, що згідно з Н. Хоменко[5] останнім часом особливо помітна тенденція звуження зацікавленості дітей фізичною культурою. Опитування серед учнів початкових класів засвідчує, що фізкультура серед інших предметів посідає 4-5 місце.

Окремі фахівці вважають, що причиною зниження зацікавленості дітей фізичною культурою є те, що останнім часом втрачено як освітню, так і виховну спрямованість уроків фізичної культури, підпорядковано їх в основному тренувальній меті.

Проведений нами аналіз свідчить, що це вагома, але лише одна із причин. Дані наших спостережень і анкетувань, проведені у 18 школах Здолбунівського району підтверджують, що в сьогоднішніх реальних умовах слід враховувати цілу низку як об’єктивних, так і суб’єктивних чинників:

• дефіцит кваліфікованих викладачів фізичної культури у початкових класах;

• послаблення уваги зі сторони керівників шкіл до спортивно-оздоровчої роботи серед молодших школярів;

• відсутність належної матеріальної бази (лише один спортивний зал у школі, нестача інвентарю та нестандартного обладнання, недостатня кількість ігрових кімнат, недостатньо обладнані ігрові майданчики та ін.)

• втрата тісного співробітництва педагогічних колективів у напрямку заохочення батьків до фізичного виховання дітей, яке почало активно налагоджуватись у 80-х роках;

• проблема формування високої педагогічної культури фахівців фізичного виховання, їх емоційна мотивація та особистий приклад як фактор позитивного впливу на ситуацію.
Ми прийшли до висновку, що найдієвішим фактором на даному етапі є фактор самостійної діяльності та ініціативи кожного вчителя у напрямку виховання емоційно-позитивного ставлення до фізичного виховання в початкових класах.

Проблемою емоційно-позитивного ставлення до фізкультури цікавилися у продовж останніх років І. Бартєнєва, О. Козленко, Н. Хоменко, Б. Шиян. Авторами досить детально висвітлені питання потреб і мотивів фізичного виховання, зроблено аналіз методів і прийомів, які суттєво сприяють вихованню у молодших школярів інтересу до занять фізичною культурою і спортом.

У науковій літературі окремі аспекти емоційно-позитивного впливу в системі фізичного виховання молодших школярів знайшли певне висвітлення. Перш за все, привертають увагу теоретико-методичній праці Ю. Бабанського, А. Внукова, С. Гончаренка, О. Савченко, Ф. Суслова, М. Ярмаченка, в яких обґрунтовані шляхи підвищення ефективності навчально-виховного процесу на уроках фізичного виховання. Однак, найменш дослідженими залишаються питання, які стосуються дидактичних засад оптимізації фізичного виховання молодших школярів, досі не вирішено ряд питань про введення інтересу до фізкультури в систему педагогічної науки. Інтерес дитини до фізичної культури виявляється в її емоціях. В дослідженнях М. Козленка, О. Остапенка, В. Соколова [3, 4, 5], розглянуті питання емоційного клімату, який необхідний для створення інтересу молодших школярів до занять фізичної культури. Автори виділяють позитивні емоції, пов’язані зі школою; емоції, що породжені спілкуванням з вчителем, стосунками з однокласниками; емоції, що виникають під час тренувальних завдань. Вони підтверджують, що позитивні емоції мають великий вплив на мотиви та закріплення інтересу до фізичної культури.

Сприятливими умовами виховання емоційно-позитивного ставлення молодших школярів до фізичного виховання є: сприятливий психологічний клімат у класному колективі, спілкування молодших школярів з однолітками, наявність дружніх стосунків між членами рівносильних спортивних груп у класі, результативність їхньої взаємодії, упевненість у своїх силах, що сприяє виникненню позитивного ставлення до регулярних занять спортивними вправами у домашніх умовах.

Суттєвою умовою є виховання, почуття власної гідності, яке у молодших школярів ще мало розвинене. Це почуття може створити лише особистісно-зорієнтований педагог, тобто той педагог, який спрямовує свою роботу на підтримку індивідуального розвитку дитини та вдосконалення індивідуальних рухових здібностей кожної дитини (Є. Бондаревська).

Вчитель повинен спрямувати свої зусилля так, щоб поступова потреба дітей у рухах перетворювалася на упорядковану усвідомлену діяльність. Адже саме з перших занять фізичним вихованням, оволодіваючи різноманітними руховими вправами, учні удосконалюють рухові навички, збагачують руховий досвід, розвивають м’язові відчуття, просторове орієнтування. Емоційний клімат у колективі спонукає їх аналізувати свої рухи, знаходити і усувати помилки, формує звичку систематично займатися фізичними вправами у домашніх умовах. Досвідчений педагог, формуючи у вихованців позитивне ставлення до занять фізичними вправами, поступово досягає освітньої мети, переконуючи їх, що лише систематичні заняття фізкультурою розвивають такі цінні фізичні якості як сила, швидкість, витривалість, гнучкість, спритність і загартовують організм дитини. Позитивний ефект цього, безперечно, залежить від дозування навантаження. Отже, потрібно бути досить уважним передусім до проявів зовнішніх ознак втомлюваності учнів. Вчитель повинен диференційовано регулювати навантаження на школярів, враховуючи не тільки рівень фізичного розвитку та стать, але і їх високу емоційність, психологічний і моральний стан протягом всього заняття. І якщо, наприклад, спостерігається прискорене дихання, кволість чи порушення координації рухів, слід негайно пропонувати учням вправи на відновлення дихання або провести заспокійливу гру. Такий перехід на іншу форму діяльності служить для дитини засобом закріплення позитивного, емоційного ставлення до уроку і гальмування негативного впливу.

Емоції і почуття - це переживання, це завжди хвилювання і напруженість, а сила напруженості залежить передусім від значущості для дитини ситуації, що викликає саме це переживання. Тому є важливим, щоб навіть при виконанні самих найпростіших завдань чи вправ, дитина отримувала почуття задоволення і радості. Отримуючи хоча б незначне покращення результату, дитина повинна відчувати підтримку і позитивну реакцію педагога. Щира усмішка вчителя, підбадьорювання, хороше слово сприймається дитиною як заохочення до досягнення кращого результату.
Молодші школярі ще мало схильні до самоаналізу, їм не притаманна об’єктивна самооцінка. Тому вже з перших уроків учитель має навіяти своїм вихованцям, що він їм дуже сподобався. Хороший настрій або емоційний комфорт зумовлюється педагогічними впливами у формі похвали, заохочення, доброзичливої розмови, залучення до спільної діяльності. Особливу роль у педагогічному спілкуванні посідає позитивна педагогічна оцінка. В жодному разі оцінка не повинна бути засобом покарання. Дослідження С. Кондратьєвої свідчать, що високий рівень розуміння учнів виявляється у тому, що саме організаторські педагогічні впливи переважають над дисциплінарними, тобто вчитель при доборі емоційного тону спілкування прогнозує вплив на особистість школяра через конкретну ситуацію спілкування, а не лише корегує поведінку.

Висновок Аналіз літератури з даної проблеми та результати емпіричних досліджень, проведених нами дозволяють стверджувати, що формування емоційно-позитивного ставлення учнів до занять фізичною культурою і спортом залежить від педагога. Тому завдання фахівця фізичного виховання полягає в тому, щоб допомогти кожній дитині повірити у власні сили, прогнозувати свій рух вперед, тобто зробити так, щоб учень щоденно відчував свій невеличкий успіх, переживав радість досягнутого, прагнув, до вищого результату.
Література

1. Бартенєва І.О. Професійна діяльність учителя у вихованні емоційно-позитивного ставлення підлітків до навчання: Автореф. дис. к.пед.н.- Одеса, 2000.- 18с.

2. Дубогай О., Очагегуєва І. Моніторинг оздоровчо-виховно процесу у молодших школярів // Тези допов. 4 Міжнар.наук.конф. „Олімпійський спорт і спорт для всіх: проблеми здоров’я, рекреації і спортивної медицини та реабілітації”. – К.,2000 - 365с.

3. Козленко О. Формування мотивів фізичного вдосконалення у молодших школярів // Фізкультура в школі. – 1999. - №4. -30с.

4. Остапенко О. Виховання у молодших школярів інтересу до фізкультури // Початкова школа, - 2000. - №6 – 56с.

5. Соколов В.А. Мотивация занятий физической и спортивной культурой школьников: Автореферат к.пед.н. – Минск, 1973. – 28с.

6. Хоменко Н.М. Виховання інтересу до уроків фізкультури // Початкова школа, - 1992.- №3 – 4. – 29с.

Дмитро Немченко

Сергій Кіприч
Формування перспективної програми тренувальних завдань по розвитку фізичних якостей у молодших школярів
Проблемами розвитку фізичних якостей учнів початкових класів загальноосвітньої школи займались багато науковців. Так, зокрема, Присяжнюк С.І (2001) експериментально обґрунтував доцільність і ефективність включення вправ помірної інтенсивності для розвитку сили і витривалості в межах двох уроків на тиждень. Проте залишається незрозумілим, яким чином досліднику вдалось реалізувати вимогу нашарування позитивних зрушень від попереднього навантаження на наступне, адже інтервал відпочинку, згідно адаптаційних закономірностей, між тренувальними заняттями надто великий. Окрім цього ми тут не можемо прослідкувати чіткої тенденції всебічності впливу на організм.

Аналіз наукових видань свідчить про те, що методики розвитку фізичних якостей пристосовані, головним чином, до інтересу спорту вищих досягнень і передбачають їх застосування на спеціально організованих (тренувальних) заняттях (В.Ф. Новосельский, 1984; А.В. Усов, 1989; А.Г. Сухарєв, 1991). Деякі автори для учнів цього віку віддають перевагу диференційованому методу навчання, яке ґрунтується на якісному виборі співвідношення фізичних вправ (Т.В. Петровська, 1983; Т.В. Смирнова, 1985; Н.В. Москаленко, 1992).

У науковому обґрунтуванні методики розвитку фізичних якостей увага зосереджена, головним чином, на вдосконаленні кожної рухової функції зокрема, а не на одночасному розвитку цілого їх комплексу.

З позиції теорії адаптації чим більша кількість різних за своєю тренувальною спрямованістю та біомеханічною структурою завдань вирішується на занятті, тим менші можливості для вдосконалення має кожна з функціональних систем.

Окремі спроби забезпечити вибірковий вплив на конкретні рухові функції в окремому занятті розраховані, головним чином, на спортивну спеціалізацію, а тому не спроможні у повній мірі вирішити проблему оптимального навантаження функціональних систем у процесі всебічного розвитку фізичних якостей. Так Л.П. Матвєєв визначає переважну тренувальну спрямованість занять за критерієм, який дозволяє поділити усі відносно незалежні тренувальні завдання на три групи: на вдосконалення швидкісних можливостей, на вдосконалення анаеробної витривалості, на вдосконалення аеробної витривалості. Це значно звужує тренувальну спрямованість занять, але, за умови паралельного вдосконалення усіх якісно відмінних рухових функцій організму і, більше того, при збалансованому їх розвитку у всіх головних м’язових групах, даний методичний підхід лише частково може вирішити проблему вибіркової спрямованості занять.

За даними літературних джерел [13], якщо комплексне заняття спрямоване на удосконалення шляхів енергозабезпечення роботи, найбільш ефективною буде така послідовність: алактатні анаеробні навантаження – лактатні анаеробні навантаження – аеробні навантаження. Якщо ж в основу розподілу покласти якісні характеристики фізичних навантажень, то раціональною буде така послідовність: швидкісні – силові – на витривалість, або ж силові – швидкісні – на витривалість. Але складність цього розподілу на практиці полягає в тому, що фізичні навантаження можуть характеризуватись одразу цими двома ознаками. Тому проблема послідовності фізичних навантажень потребує подальшого дослідження.

При визначенні оптимального інтервалу відпочинку між односпрямованими навантаженнями в суміжних заняттях лежить концепція, яка передбачає виконання наступного тренувального навантаження в фазі суперкомпенсації після попереднього [8]. Слід наголосити, що лише оптимальне навантаження (90-100 %) призводить до значних зрушень в організмі. Проте відновлення після таких навантажень триває 2-3 доби і більше [7, 8].

При визначенні оптимальної тривалості застосування одних і тих же тренувальних чинників слід керуватись даними літературних джерел [10], які вказують, що етап невідповідності фізичних навантажень підвищеним функціональним можливостям організму наступає приблизно через 4-6 тижнів від початку їхньої дії.

В основі вимоги безперервного тренувального впливу на конкретні структури організму лежать дані про те, що припинення тренувальних впливів викликає процеси деадаптації. Кім цього, багаторазове чергування процесів адаптації та деадаптації призводить до швидкого зношування апарату структурного вдосконалення клітини [8, 14]. Не дивлячись на важливе значення даного фактору для розвитку тренованості, більшість фахівців з фізичного виховання ним нехтують. Так, на думку А.Г. Рибковського (1998) всебічний розвиток фізичних якостей буде ефективнішим, якщо навчальний процес планується послідовними блоками. Аналогічного підходу до навчального процесу дотримується багато теоретиків [11], які пропагують випереджаючий, щодо формування рухових навичок, розвиток необхідних видів прояву фізичних якостей.

При виборі засобів, методів та величини фізичних навантажень слід чітко враховувати вікові, статеві та індивідуальні особливості організму школярів [10, 13].

Дозування фізичних навантажень відбувається шляхом вибору методів виконання фізичних вправ та методичних прийомів інтенсифікації, регулюванням інтенсивності та обсягу роботи, а також тривалістю інтервалів відпочинку і його характером [15].

Регулюючи інтенсивність та обсяг роботи досягають повної відповідності фізичної вправи тренувальному завданню. А для того, щоб глибше вплинути на необхідну рухову функцію використовують різні методи та методичні прийоми інтенсифікації вправи. Метод – спосіб виконання рухової дії. Методичний прийом – шлях реалізації методу у конкретних випадках [10].

Гетерохронність відновних процесів дозволяє застосувати повторне виконання вправи з метою збільшення катаболітичних зрушень в організмі. Так, повторення вправи після відновлення анаеробних резервів у м’язах на тлі недовідновлення пластичних компонентів клітин сприяє глибшому розпаду останніх. Це стосується лише вправ максимальної та субмаксимальної відносної зон інтенсивності. Метод називають інтервальним [9].

Специфіка факторів, що зумовлюють прояв різних фізичних якостей, вимагає різного інтервалу відпочинку між повтореннями вправи.

Якщо результат вправи залежить від функціонального стану ЦНС (вправи максимальної відносної зони інтенсивності тривалістю до 10 с, рис. 7), то відпочинок повинен сприяти не тільки відновленню працездатності до вихідного рівня, а й надвідновленню алактатних анаеробних резервів (АТФ та КрФ) у м’язах та підвищенню функціонального стану ЦНС. Такий інтервал відпочинку називається екстремальним. Його тривалість 5-6 хв, відновлення ЧСС до 100-90 уд./хв [7].

Якщо працездатність залежить головним чином від функціонального стану м’язової системи (вправи максимальної відносної зони інтенсивності тривалістю від 10 до 30 с), то достатньо такого інтервалу відпочинку, щоб алактатні анаеробні резерви у м’язах відновились до вихідного рівня. Це відносно повний інтервал відпочинку: триває 1,5-3 хв, відновлення ЧСС до 120-110 уд./хв) [12].

При виконанні вправ на розвиток витривалості в субмаксимальній відносній зоні інтенсивності працездатність залежить головним чином від лактатних анаеробних резервів (глюкози та глікогену) та МСК. Тому, з метою глибшого впливу на ці фактори, інтервал відпочинку повинен сприяти відновленню лише алактатних анаеробних резервів (АТФ та КрФ). Якщо повторення вправи відбувається на тлі недовідновлення оперативної працездатності, то такий інтервал відпочинку називається жорстким: 1-2 хв, ЧСС до 130-120 уд./хв [15].

Після 3-4 підходів вправи, з метою забезпечення повного відновлення та надвідновлення алактатних анаеробних речовин та працездатності ЦНС, інтервал відпочинку можна збільшити від 6-8 до 20 хв. Ефективним є виконання 2-3-ох серій.

При розвитку аеробної витривалості повторне виконання вправи є необов’язковим, оскільки працездатність, в даному випадку, залежить від окислення вуглеводів, яке відбувається після 5-ї хв роботи. Такий метод виконання вправи називають безперервним [6].

Для збільшення МСК без підвищення ПАНО використовується коловий метод виконання вправ – безперервне виконання анаеробних вправ для різних м’язових груп.

Збільшенню катаболітичних зрушень в організмі сприяють також методичні прийоми інтенсифікації вправи.

Найбільш розповсюдженим прийомом є продовження виконання вправи після “відмови” з поступовим, по мірі розвитку втоми, зниженням величини зовнішнього опору чи швидкості руху. Це застосовують також в наступних підходах вправи. Він називається прийомом регресуючої вправи. Раптове зниження опору також можна використати у вправах на розвиток швидкісної сили з метою створення умов для перетворення максимальної сили у швидкісну [7].

Для глибшого впливу на ЦНС застосовують прийом варіативної вправи, який передбачає повторне виконання вправи з різною інтенсивністю [10].

При розвитку пасивної гнучкості ефективними є плавні рухи з поступовим збільшенням амплітуди.

В теорії і практиці фізичного виховання при дозуванні фізичних навантажень широко розповсюджене використання даних про сенситивні (чутливі) періоди біологічного розвитку різних фізичних якостей. Згідно цієї теорії вибірково спрямовані впливи на ті чи інші фізичні якості в періоди, що характеризуються підвищеними темпами їх природного розвитку призводять до найбільших зрушень в розвитку цих якостей. Не заперечуючи цінності сенситивних періодів слід підкреслити, що такий підхід до розвитку фізичних якостей є дещо однобоким, оскільки ігнорується вдосконалення усіх інших важливих фізичних якостей [12].

Інші дослідники [3,4] при дозуванні фізичних навантажень пропонують враховувати особливості соматотипу учнів. Одні з них вказують на необхідність акцентованого впливу на випереджуючі сторони фізичної підготовленості, інші – на відстаючі. Проте, в обох випадках організм втрачає повноцінний всебічне удосконалення внаслідок гальмування розвитку одних рухових функцій за рахунок розвитку інших.

Більш доцільно дотримуватись положення, згідно з яким процес розвитку фізичних якостей в шкільному віці повинен сприяти повній реалізації генетичного потенціалу кожної рухової функції. Він передбачає оптимальний тренувальний вплив на усі сторони рухової активності не порушуючи біологічних закономірностей розвитку організму. В залежності від особливостей соматотипу реакція на фізичні навантаження різної тренувальної спрямованості буде різною для кожного індивіда, а тому по різному відбувається і фізичне вдосконалення. [15].

Визначаючи оптимум фізичних навантажень слід враховувати, що для організму школярів не рекомендується застосовувати інтенсивні навантаження і форсувати розвиток будь-якої рухової функції (крім гнучкості, оскільки її розвиток носить регресивний характер), поки вона не досягне достатньо високого щаблю свого природного розвитку. Це пов’язано із передчасним (максимальна реалізація фізичної підготовленості відбувається у 20-30 років) вичерпуванням адаптаційних можливостей організму [9, 10].



Здійснений теоретичний аналіз виявленої проблеми дає підстави для таких висновків:Для успішної організації фізичної підготовки з молодшими школярами є формування програми комплексного розвитку фізичних якостей.В основі організації тренувального процесу повинні лежати наступні положення: всебічний тренувальний вплив; оптимальний навантаження усіх рухових функцій організму школярів; незмінність тренувального комплексу протягом адаптаційного періоду (4-6 тижні); активний відпочинок між тренуваннями; оптимальний інтервал між заняттями; постійний тренувальний вплив на весь організм.При визначенні дозування фізичних навантажень слід враховувати, що для організму школярів не рекомендується застосовувати інтенсивні навантаження і форсувати розвиток будь-якої рухової функції (крім гнучкості, оскільки її розвиток носить регресивний характер), поки вона не досягне достатньо високого щаблю свого природного розвитку.Для ефективної реалізації навчально-тренувальних завдань необхідно раціонально розподілити бюджет часу на занятті для розучування рухових дій і для розвитку фізичних якостей.

Література

  1. Анохин П.К. Очерки по физиологии функциональных систем. – М.: Медицина, 1975. – 402 с.

  2. Бойко В.В. Целенаправленное развитие двигательных способностей человека. – М.: Физкультура и спорт, 1987. – 144 с.

  3. Вайнбаум Я.С. Дозирование физических нагрузок школьников. – М.: Просвещение, 1991. – 64 с.

  4. Гужаловский А.А. Развитие двигательных качеств у школьников. – Мн.: Нар. асвета, 1978. – 88 с.

  5. Зациорский В.М. Физические качества спортсмена. – М.: Физкультура и спорт, 1970. – 200 с.

  6. Линець М.М. Основи методики розвитку рухових якостей. – Л.: Штабар, 1997. – 207 с.

  7. Ломейко В.Ф. Развитие двигательных качеств на уроках физической культуры. – Мн.: Высш. школа, 1980 – 220 с.

  8. Матвеев Л.П., Меерсон Ф.З. Принципы теории тренировки и современные положения теории адаптации к физическим нагрузкам // Очерки по теории физической культуры: труды ученых соц. Стран / Сост. и общ. ред. Матвеев Л. П. – М.: Физкультура и спорт, 1984. – С. 224-241.

  9. Поляков М.И. О развитии физических качеств // Физическая культура в школе: Научо-методический журнал. – № 1. – 2002. – С. 18.

  10. Присяжнюк С.І. Розвиток фізичних якостей учнів початкових класів загальноосвітньої школи (на прикладі сили і витривалості): Автореф. дис….канд. наук з ФВ і С. – Львів – 2001. – 17с.

  11. Развитие двигательных качеств школьников (развитие быстроты, выносливости, силы и равновесия) / Под ред. З.И. Кузнецовой. М.: 1967. – 204 с.

  12. Ратушная Л.И. Для комплексного развития двигательных качеств у юношей старших классов // Физическая культура в школе. – 1985. – № 12. – С. 32-33.

  13. Романенко В.А. Двигательные способности человека. Донецк: “Новый мир”, УКЦентр, 1999. – 336 с.

  14. Филин В.П. Воспитание физических качеств у юных спортсменов. – М.: Физкультура и спорт, 1974. – 232 с.

  15. Фомин Н.А., Вавилов Ю. Н. Физиологические основы двигательной активности. – М.: Физкультура и спорт, 1991. – 224 с.

Ігор Сальник

Іраклій Мдівнішвілі
Формування системи тренувальних завдань для всебічного розвитку фізичних якостей у молодших школярів
Виходячи із специфічності реакцій адаптації організму до різних видів фізичних навантажень, повноцінний всебічний вплив на розвиток фізичних якостей можливий лише за умови адекватної постановки тренувальних завдань.

Відповідно до чинників адаптації організму учнів до фізичних навантажень, визначення оптимального тренувального змісту занять полягало у пошуку шляхів забезпечення безперервного впливу на усі різновиди прояву фізичних якостей (16). Проблемним тут було те, що безперервне вдосконалення усіх видів прояву фізичних якостей не сумісне із вибірковим впливом на окремі функціональні системи з метою оптимального навантаження рухових функцій.

Враховуючи те, що розвиток фізичних якостей на уроках фізичного виховання обмежений в часі, а також те, що всі зрушення, викликані комплексними фізичними навантаженнями зникають вже через добу [26], ми вважаємо, що вирішувати усі тренувальні завдання на кожному занятті не доцільно. Більш ефективним буде послідовне чергування занять з різними за спрямованістю навантаженнями.

При визначенні структури тижневого мікроциклу ми орієнтувались на мінімальну кількість занять на тиждень, при якій би забезпечувався оптимальний інтервал відпочинку між навантаженнями однакової спрямованості. За даними літературних джерел [120, 166] період відновлення після занять зі значними навантаженнями не перевищує 48 годин. Тому, з метою забезпечення нашарування морфо-функціональних зрушень, тижневий мікроцикл нашої методики включав три заняття.

У літературі ми виявили рекомендації щодо розподілу тренувальної спрямованості занять за двома критеріями:


  • за джерелом енергозабезпечення: фосфатна (вправи максимальної інтенсивності); гліколітична (вправи субмаксимальної інтенсивності); аеробна спрямованість (вправи великої інтенсивності) [18];

  • за переважною локалізацією втоми: на рівні ЦНС (швидкісні, швидкісно-силові, статичні вправи); на рівні виконавчого апарату (вправи динамічної анаеробної витривалості); на рівні систем вегетативного забезпечення (вправи аеробного характеру) [26].

Визначення ефективності цих розподілів потребує окремого дослідження. Тому, припустивши що вони рівноцінні, ми скористались першим варіантом розподілу, визначивши тренувальну спрямованість кожного навантаження в комбінації за переважною локалізацією втоми.

Тренувальна спрямованість кожного окремого заняття за умови трьохразових занять на тиждень не може бути цілком вибірковою, оскільки конкретні функціональні системи будуть залучатись до роботи лише раз на тиждень, внаслідок чого зникає позитивний слідовий ефект заняття; крім того втрачаються оптимальні умови вирішення освітніх завдань. Тому між заняттями комплексної та вибіркової спрямованості ми обрали альтернативний варіант – комплексні заняття із паралельним вирішенням лише двох тренувальних завдань, кожне з яких від заняття до заняття почергово змінювалось: на першому занятті виконувались вправи на удосконалення нервових процесів та виконавчого апарату, на другому – виконавчого апарату та систем вегетативного забезпечення, на третьому – нервових процесів та систем вегетативного забезпечення.

Таким чином, при 3-ох разових заняттях на тиждень лише така його структурна впорядкованість може забезпечити:


  • заняття із значним, а в окремих випадках і з великим навантаженням, відновлення після яких може тривати біля 2-ох діб;

  • при 3-ох разових заняттях на тиждень 2-ох разовий розвиваючий вплив на конкретні функціональні системи та одноразовий відновлюючий, або ж підтримуючий.

Тепер визначимо оптимальну послідовність розв’язання тренувальних завдань. Оскільки розподіл занять за тренувальною спрямованістю відбувався за локалізацією втоми, то і послідовність фізичних навантажень в окремому занятті також визначалася за цим критерієм. Як вказують літературні джерела [26, 38, 40], найбільш ефективною є така послідовність: швидкість – сила – витривалість – гнучкість. Така послідовність зумовлена важливістю функціонального стану певних механізмів центральної регуляції для прояву одних якостей і не суттєвим їх значенням для прояву інших. Тому спочатку розвивались ті види прояву фізичних якостей, в основі яких лежить збудливість нервових процесів, далі ті, в основі яких лежить лабільність нервових процесів. При розвитку силової витривалості спочатку використовувався динамічний режим роботи м’язів, оскільки гальмування в нервових центрах, що виникає при статичних напруженнях перешкоджає повноцінній роботі виконавчих органів при розвитку динамічної силової витривалості.

Забезпечивши паралельний розвиток гнучкості на кожному занятті, ми отримали систему тренувальних завдань на окремий тренувальний мікроцикл.

Оптимальна тривалість використання тренувальної програми та її оновлення забезпечувалась оновленням засобів та методів їх використання на етапі невідповідності фізичних навантажень можливостям організму (6 тижнів).

1. Організація фізичної підготовки у процесі фізичного виховання школярів початкових класів включає: 1) формування системи тренувальних завдань; 2) добір відповідних фізичних вправ; 3) визначення оптимального дозування фізичних навантажень; 4) пошук ефективних методів організації заняття.

2. Система тренувальних завдань для комплексного розвитку фізичних якостей формується за такими керівними положеннями: вплив на усі сторони рухової активності школярів; безперервна стимуляція адаптаційних процесів у всіх морфо-функціональних структурах організму; оптимальний вплив на конкретні рухові функції школярів, що забезпечується:


  • зменшенням кількості тренувальних завдань при збереженні всебічності тренувальних впливів;

  • невеликою кількістю тренувальних завдань на окремому занятті;

  • оптимальною послідовністю вирішення завдань;

  • урахуванням оптимальної дієвості тренувальної програми (4-6 тижнів);

  • наступне фізичне навантаження у фазу суперкомпенсації від попереднього.

3. Добір засобів для реалізації тренувальної прогнами повинен базуватись на моделюванні параметрів, що лежать в основі характеристики навчальних і тренувальних завдань, та забезпечення спрямованості вправ на розвиток усіх рухових функцій у кожній головній м’язовій групі.

4. При плануванні окремого заняття слід домагатись найвищої загальної та моторної щільності.

Результати проведеного дослідження дають підстави для таких висновків:

1. Аналіз літератури виявив великий інтерес дослідників до пошуку нових шляхів цілеспрямованої реалізації закономірностей довгострокової адаптації до фізичних навантажень як однієї з найголовніших умов задоволення таких людських потреб, як підвищення продуктивності рухової діяльності та збереження і зміцнення здоров’я. Найменш дослідженою є проблема формування програми комплексного розвитку фізичних якостей та добору адекватних засобів її реалізації як обов’язкової умови забезпечення довгострокової адаптації організму дітей до фізичних навантажень.

2. Система тренувальних завдань, спрямованих на всебічний розвиток фізичних якостей, формується за такими керівними положеннями:


  • відповідність спрямованості фізичних навантажень очікуваному напрямку адаптації, що вимагає впливу на усі (16 фізичних якостей) сторіни рухової активності школярів;

  • безперервна стимуляція адаптаційних процесів у всіх морфо-функціональних структурах організму;

  • оптимальний вплив на конкретні рухові функції підлітків, що забезпечується:

  • зменшенням кількості тренувальних завдань при збереженні всебічності тренувальних впливів;

  • невеликою кількістю тренувальних завдань на окремому занятті;

  • оптимальною послідовністю вирішення завдань;

  • урахуванням оптимальної дієвості тренувальної програми (4-6 тижнів);

  • реалізація фази суперкомпенсації від попереднього фізичного навантаження.

3. В умовах педагогічного експерименту рівень фізичної підготовленості хлопів і дівчат експериментальних класів порівняно із контрольними значно підвищився (Р < 0,05). Відносний приріст у показниках фізичних якостей в експериментальних класах достовірно перевищив показники контрольної групи у більшості тестових завданнях. Загальний рівень фізичної підготовленості за обов’язковим комплексним тестом після завершення експерименту в хлопців контрольних класів покращився на 5,7 %, а в хлопців експериментальних зріс на 24 %. У дівчат контрольних класів рівень фізичної підготовленості покращився на 6,73 %. В дівчат експериментальних класів оцінка покращилась на 26 %.

4. Підтверджено, що вік 8-9 років для хлопців є сенсетивним періодом для розвитку таких різновидів прояву фізичних якостей, як швидкість, швидкісна сила та силова витривалість в зоні максимальної інтенсивності. Також молодший шкільний вік є сприятливим для розвитку аеробної витривалості.

5. Темпи та величини приростів у розвитку показників сили і витривалості у хлопчиків кращі ніж у дівчаток.

6. Доведено, що цілеспрямований безперервний вплив на усі рухові функції організму хлопців і дівчат 8-9 років сприяє всебічному фізичному розвитку, вдосконаленню чутливих для розвитку у цей вік фізичних якостей.


<< предыдущая страница   следующая страница >>