Лекція Гідросфера Серед інших геологічних оболонок Землі (літосфери, атмосфери, гідросфери) водна оболонка або гідросфера, займає на - polpoz.ru o_O
Главная
Поиск по ключевым словам:
страница 1страница 2
Похожие работы
Лекція Гідросфера Серед інших геологічних оболонок Землі (літосфери, атмосфери, гідросфери) - страница №1/2

Факультет хімічний

Кафедра аналітичної хімії

Лектор Саєвич О.В.

Дисципліна Екологія

Групи ХФ-08-1, ХФ-08-2
Лекції 1,2
Лекція 1. Гідросфера

Серед інших геологічних оболонок Землі (літосфери, атмосфери, гідросфери) водна оболонка або гідросфера, займає найбільше по об’єму та важливе значенню місце. Гідросфера об’єднує всі вільні води на Землі, тобто не зв’язані фізично і хімічно з мінералами земної кори. Під впливом сонячної енергії та сил гравітації води можуть перетворюватись, переходячи з рідкого стану в твердий або пароподібний. Гідросфера міцно пов’язана з іншими оболонками Землі.

Гідросфера, або водяна оболонка Землі,— це її моря й океани, крижані шапки приполярних районів, ріки, озера й підземні води. Як свідчать космонавти, при погляді на Землю з висоти космічної орбіти око бачить в основному два кольори: білий колір хмар і льодових полярних шапок і блакитний колір Світового океану, що вкриває 71 % поверхні нашої планети; морська вода — найпоширеніша на Землі речовина.

Запаси води на Землі величезні—1,46·10 9 км³, тобто 0,025% усієї маси Землі. Проте абсолютна більшість цієї колосальної маси — це гірко-солона морська вода, непридатна для пиття та технологічного використання. Прісна вода на планеті становить лише 2 % від її загальної кількості, причому 85 % її зосереджено в льодовикових щитах Гренландії й Антарктиди, айсбергах і гірських льодовиках. Лише близько 1 % прісної води — це річки, прісноводні озера й деяка частина підземних вод; саме ці джерела й використовуються людством для своїх потреб.

Вода виконує дуже важливі екологічні функції:
1) це головна складова частина всіх живих організмів (тіло людини, наприклад, на 70 % складається з води, а деякі організми, такі, як медуза чи огірок, містять у собі від 98 до 99 % води);
2) основний механізм здійснення взаємозв'язків усіх процесів у екосистемах (обмін речовин, тепла, ріст біомаси);
3) головний агент-переносник глобальних біоенергетичних екологічних циклів;
4) води Світового океану є основним кліматоутворюючим фактором,
основним акумулятором сонячної енергії і «кухнею» погоди для всієї планети;
5) один із найважливіших видів мінеральної сировини, головний природний ресурс споживання людства (людство використовує її в тисячу разів більше, ніж нафти чи вугілля).

Величезну роль відіграє гідросфера в формуванні поверхні Землі, її ландшафтів, у розвитку екзогенних процесів (вивітрювання гірських порід, ерозії, карсту тощо), в переносі хімічних речовин, забруднювачів довкілля.

Для багатьох організмів вода є середовищем їхнього життя. Хімічний склад морської води дуже схожий на склад людської крові — містить ті ж хімічні елементи й приблизно в тих же пропорціях. Це — один з доказів того, що предки людей, як і інших ссавців, колись жили в морі.
Солоність океанічних вод становить 35 0/00 (тобто в 1 л океанічної води міститься 35 г солей). Найсолоніша вода в Мертвому морі — 260 0/00 (людина вільно лежить на поверхні цієї води, не занурюючись в неї), у Чорному морі — 18 0/00, Азовському — 12 0/00.

Хімічний склад підземних вод дуже різноманітний. За мінералізацією вони змінюються від прісних, що використовуються для пиття й водопостачання, до мінералізованих і навіть до ропи з солоністю 600 0/00 ; деякі мінералізовані підземні води мають лікувальні властивості. Слід зауважити, що вода ніколи не буває без домішок У ній містяться різні гази й солі, завислі тверді частинки. Навіть прісна в нашому розумінні вода містить розчинених солей близько 1 г на 1 л. Запас прісної води не висихає завдяки постійному кругообігу. Обсяг води, що випаровується, близько 525 тис. км на рік. 86 % від цього обсягу припадає на солоні води Світового океану. Інша частина випаровується на суші. Щороку відбувається випаровування великого шару води, товщина якого близько 1250мм. Частина цієї води як опади потрапляє знову в океан, інша частина за допомогою вітрів переноситься на сушу. Тут вона проливається дощем у ріки й озера, живить підземні води й льодовики. Енергією Сонця підживлюється природний дистилятор, який використовує близько 20 % цієї енергії. Прісні води складають усього 2 % гідросфери, однак вони постійно відновлюються. Саме це й дає можливість людині мати запаси прісної води. 85 % запасів прісної води знаходиться в льодах полярних зон і льодовиків. Тут швидкість водообміну набагато нижча, ніж в океані. Вона дорівнює 8000 років. Підраховано, що поверхневі води можуть відновитися практично в 500 разів швидше, ніж в океані. Швидкість відновлення річок ще вища — 10—12 діб. Тому для людини велику роль відіграють саме запаси прісних вод рік

Основним джерелом водопостачання для людства є річковий стік. Перше місце за цим показником посідає Бразилія з її гігантською повноводою річкою Амазонкою.

Водні ресурси України складаються з внутрішніх морів, ве­ликих та малих річок, підземних джерел, озер, боліт та інших водоймищ. За даними Державного водного кадастру, сумарна середня величина прісних водних ресурсів (без врахування при­току по Килійському рукаву) оцінюється в 94,1 млрд. м³. Основ­на частина водних ресурсів країни (92,6%) припадає на річко­вий стік. На території України налічується понад 71 тис. річок та джерел загальною довжиною 248 тис. км. Із них більше 67 тис. (94,4%) водотоків - короткі (менше 10 км), загальною довжиною 131 тис. км.

Річковий стік України складає в середньому 83,5 млрд м³, а в посушливі роки змен- шується до 48,8 млрд м³. Він розподіляється по території нашої держави нерівномірно: 70 % стоку припадає на Південно-Західний економічний район, де мешкає лише 40 % населення. А на Донецько- Придніпровський і Південний економічні райони, де живе 60 % населення й зосереджені найбільш водоємні галузі народного господарства, припадає лише 30 % стоку. В зв'язку з цим у багатьох районах півдня України відчувається гострий дефіцит води, для ліквідації якого доводиться перекидати воду каналами, будувати водосховища тощо.

Головним постачальником води для України є Дніпро. Дніпро живиться 32 тис. водотоками, в тому числі більш як 1000 річок; лише 90 з них перевищують довжину 100 км. У результаті спорудження великих дніпровських водосхо­вищ (довжина берегової лінії становить понад 3 тис. км), рівень води в Дніпрі підвищився на 1-15 м. Це призвело до підтоплен­ня великих площ, особливо низин, які фактично вибувають з активного сільськогосподарського користування. Здебільшого це прирічкові, відносно добре зволожені землі, які раніше інтен­сивно використовувалися в сільському господарстві. Підтоп­лення найбільш масштабно проявляється в придніпровських регіонах Київської, Черкаської, Кіровоградської, Полтавської, Дніпропетровської, Запорізької і Херсонської областей.

Іншими річками, що забезпечують потреби у воді, є Дунай, Дністер, Південний Буг, Тиса, Прут та ін. Стан води й повноводдя цих водних артерій залежать головним чином від стану їх приток — малих річок, яких в Україні налічується близько 63 тис. Вони мають величезне значення — досить згадати, що 90 % населених пунктів республіки розташовані саме в долинах малих річок і користуються їхньою водою. А проте стан малих річок України викликає сьогодні велику тривогу. Понад 20 тис. їх вже зникло, пересохло. Спроби припинити гідротехнічними засобами процес зменшення стоку малих річок не дали очікуваних результатів. Через активне зарегулювання русел річок унаслідок створення водойм, гідротехнічне будівництво та меліоративні заходи на водозборі, обвалування й спрямлення русел, сільськогосподарське використання та урбанізацію заплав, заміну болотних екосистем штучними сільськогосподарськими моноценозами, постійне необоротне використання вод більшість річкових ландшафтів України опинилися в стані екологічної кризи. Це невідворотно веде до деградації великих річок, тому проблема їх збереження й оздоровлення — одна з найгостріших для нашої держави.

В умовах непорушених ландшафтів поверхневий стік практично не несе в річки забруднень. Саме природні ландшафти, завдяки фільтраційним здатностям природних біоценозів, раніше були ідеальним фільтром. Нині в Україні природні ландшафти або знищені, або перебувають на різних стадіях деградації. А водоохоронні зони, якщо вони є взагалі, зведено до вузьких берегових лісопосадок, які не виконують належним чином функції фільтра-торів стоків.


Підземні води України мають не менше значення для забезпечення водою населення: близько

70 % жителів сіл і селищ міського типу задовольняють свої потреби в питній воді за рахунок ґрунтових вод (колодязі) чи глибших водоносних горизонтів (свердловин). Стан підземних вод України в цілому кращий, ніж поверхневого стоку, хоча місцями вони забруднюються стоками промислових підприємств, тваринницьких комплексів тощо. В деяких промислових районах (Донбас, Кривбас) розробка шахт і кар'єрів негативно впливає на якість і запаси підземних вод. У результаті багаторічного відкачування води з цих об'єктів її рівень дуже понизився, а з деяких водоносних горизонтів вода зникла зовсім.

В Україні зосереджені значні болотні масиви, площа яких у результаті проведення широкомасштабних меліоративних ро­біт помітно скоротилась. Загальна площа боліт України стано­вить 1,2 млн. га, в тому числі торфових- майже 1 млн. га. Пе­реважна їх більшість розташована в Поліссі, особливо в Захід­ному Поліссі, де заболоченість становить 11%. Майже половина всіх боліт України осушена, що виклика­ло порушення рівноваги природного середовища, а вивільне­ні території в переважній більшості використовуються мало­продуктивно.

Особливе місце в країні належить підземним водам. Вони найчистіші і тому переважно використовуються для задоволен­ня потреб населення. Глибина залягання підземних артезіансь­ких вод збільшується з півночі (від 100-150 м) на південь (до 500-600 м). Основна частина цих водних ресурсів зосереджена у західній та північній частинах України. Розвідано понад 800 родовищ прісних вод; в них зосереджено близько третини підземних водних ресурсів.

В середньому на 1 жителя України припадає 1,1 м³ питної во­ди на добу. У північних областях, краще водозабезпечених, на 1 жителя припадає - у 2-3 рази більше, ніж у південних. Найкраще забезпечені питною водою Волинська, Рівненська, Чернігівська, Сумська області а також північні території Київської і Полтавсь­кої областей. У промислово розвинених областях Донбасу і Придніпров'я значно погіршилася якість питних вод.

Підземні води розташовані по всій території країни нерів­номірно. За особливостями історико-геологічного розвитку та геологічною будовою гідрологічних районів в Україні (провін­ція Українського кристалічного масиву, Дніпровсько-Донецький артезіанський басейн, Волино-Подільський басейн, При­чорноморський басейн, провінція Донецької складчастої обла­сті, провінція складчастої області Карпат і гірського Криму) підземні води мають певні відмінності у хімічному складі, вели­чині запасів, глибині залягання тощо.

Посилюється забруднення підземних вод, з усіх запасів яких в Україні вже забруднено близько 7%. Найгостріша ситуація склалася в степовому Криму, де підземні води забруднені на 38% усісї його площі. В результаті забруднення вод уже виведе­но з експлуатації 7 водозаборів потужністю 210 тис. м3 на добу, а для 6 водозаборів потужністю 300 тис. м3 на добу існує не­безпека забруднення.

Охорона чистих підземних вод від забруднення та їх раціо­нальне використання - винятково важлива загальнонаціональ­на проблема України.



Споживання прісної води.

Всі галузі господарства стосовно водних ресурсів поділяються на споживачів і користувачів. Споживачі забирають воду з джерела водопостачання, використовують її для виготовлення продукції, а потім повертають, але вже в меншій кількості й іншої якості. Користувачі воду не забирають, а використовують її як середовище (водний транспорт, рибальство, спорт тощо) або як джерело енергії (ГЕС). Проте й вони можуть змінювати якість води (наприклад, водний транспорт забруднює воду).

Промисловість використовує близько 20 % води, споживаної людством. Кількість води, що споживається підприємством, залежить від того, яку продукцію воно випускає, від системи водопостачання (прямоточна чи оборотна) та від інших причин. За прямоточної системи вода з джерела надходить на промисловий об'єкт, використовується в процесі виготовлення продукції, потім піддається очищенню й після цього скидається у водостік чи водойму. За оборотної системи відпрацьована вода після очищення не повертається у водойму, а знову використовується в процесі виробництва. Витрата води за такої системи набагато нижча. Наприклад, ТЕС потужністю 1 млн. кВт у разі прямого водопостачання (для охолодження агрегатів) споживає 1,5 км³ води щорічно, а за оборотної системи — лише 0,12 км³, тобто в 13 разів менше.
Кількість води (м3), необхідної для виробництва 1 т продукції, називають водоємкістю виробництва. За цим показником різні виробництва дуже відмінні. Наприклад, для виробництва 1 т металопрокату потрібно 10—15 м³ води, а 1 т хімволокна — 2000— 5000 м³. До найбільших споживачів води в промисловості належать атомні електростанції. Так, Хмельницька АЕС, розташована у верхів'ях річки Горинь, «випиває» всю воду з цієї річки, яка колись була основним джерелом водопостачання населення й промисловості Рівненської області.

Слід зазначити, що обсяг водоспоживання в Україні за останні 20 років зріс приблизно вдвічі.

Основний же споживач води — сільське господарство (70 % її загального використання). Це зумовлено передусім збільшенням площ зрошуваного землеробства. Зрошувані землі набагато продуктивніші від незрошуваних. Сьогодні в світі площа зрошуваних земель становить 15 % загальної площі сільськогосподарських угідь, а дають ці землі понад 50 % усієї продукції.
Питоме водоспоживання під час зрошення залежить від виду вирощуваних сільськогосподарських культур, клімату, технічного стану зрошувальних систем і способів поливу. Так, норми поливу для зернових культур становлять 1500—3500 м3/га, для цукрового буряку — 2500–6000, а для рису — 8000—15 000 м3/га.Більша частина води (20—60 %), що використовується для зрошення, безповоротно втрачається (випаровується), певна її кількість повертається назад у водойми у вигляді так званих поворотних вод, сильно забруднених солями.

Водопостачання населення (близько 10 % усієї споживаної людством води) задовольняє потреби в питній воді й комунально-побутові (робота підприємств побутового обслуговування, поливання вулиць і зелених насаджень, протипожежні заходи тощо). Є поняття питоме водоспоживання, тобто добовий об'єм води (л), необхідний для задоволення потреб одного жителя міста або села. У великих містах світу питоме водоспоживання сьогодні таке (л/добу): Нью-Йорк — 600, Париж — 500, Москва — 400, Київ — 333, Лондон — 263. Для порівняння: в країнах, що розвиваються (Центральна Африка, Близький Схід), цей показник становить лише 10—15 л/добу.




Забруднення води.

В результаті діяльності людей гідросфера змінюється: кількісно (зменшення кількості води, придатної для використання) та якісно (забруднення). Серед забруднень розрізняють фізичне, хімічне, біологічне й теплове.

Фізичне забруднення води відбувається внаслідок: накопичення в ній нерозчинних домішок — піску, глини, мулу в результаті змивання дощовими водами з розораних ділянок (полів); надходження суспензій з підприємств гірничорудної промисловості; потрапляння пилу, що переноситься вітром за сухої погоди, тощо. Тверді частинки знижують прозорість води, пригнічують розвиток водяних рослин, забивають зябра риб та інших водяних тварин, погіршують смакові якості води, а іноді роблять її взагалі непридатною для споживання.

Хімічне забруднення відбувається через надходження у водойми зі стічними водами різних шкідливих домішок неорганічного (кислоти, луги, мінеральні солі) та органічного (нафта й нафтопродукти, мийні засоби, пестициди тощо) складу. Шкідлива дія токсичних речовин, що потрапляють у водойми, посилюється за рахунок так званого кумулятивного ефекту (прогресуюче збільшення вмісту шкідливих сполук у кожній наступній ланці трофічного ланцюга). Так, у фітопланктоні концентрація шкідливої сполуки часто виявляється в десятки разів вищою, ніж у воді, у зоопланктоні (личинки, дрібні рачки тощо) — в десятки разів вищою, ніж у фітопланктоні, в рибі, яка харчується зоопланктоном, — ще в десятки разів вищою. А в організмі хижих риб (таких, як щука чи судак) концентрація отрути збільшується ще в десять разів і, отже, буде в десять тисяч разів вищою, ніж у воді.



Основні джерела забруднення поверхневих і підземних вод.

Джерела забруднення підземних вод:

1) місця збереження і транспортування промислової продукції і відходів в-ва;

2) місця акумуляції комунальних і побутових відходів;

3) с/г та інші угіддя, на яких застосовуються добрива, пестициди та інші хімічні речовини;

4) забруднені ділянки поверхневих водних об’єктів, що живлять підземні води;

5) забрудненні ділянки водоносного горизонту, природно чи штучно зв’язані з суміжними водоносними горизонтами;

6) ділянки інфільтрації забруднених атмосферних опадів;

7) промислові площадки підприємств, поля фільтрації, бурові скважини та інші горні виробки.

Виділяють: мікробіологічне і хімічне забруднення підземних вод.

В підземних умовах деякі бактерії і віруси зберігають життєздатність, деякі навіть до 100 діб і більше. Зони забруднень утворюється при наявності полів асенізації і фільтрації, тваринницьких дворів, через які йде пряма фільтрація забруднених вод.

Забруднення підземних вод хімічними речовинами може йти через забруднення поверхневих вод , що живлять підземні.

Забруднення ПАР може йти через поповнення запасів підземних вод із поверхневих джерел води, що містять ПАР.

При забрудненні або небезпеці забруднення підземних вод об’єм і спосіб спостережень за їх режимом і якістю визначається в залежності від значення і виду водокористування, а також з врахуванням можливих наслідків забруднень.

Причини забруднення поверхневих вод:

1)скидання в водойми неочищених або недостатньо очищених стічних вод промислових підприємств, комунальним і сільським господарствам;

2)залишки добрив та отрутохімікати ,що змиваються талими та дощовими водами.

3) Виробництво і широке застосування ПАР, особливо в складі миючих засобів обумовлює поступлення їх з стічними водами в багато водойм в тому числі в джерела господарсько-побутового забезпечення.

Основна небезпека - не безповоротність використання, а забруднення природних вод промисловими стоками. Особливої шкоди водоймам завдають нафта й нафтопродукти, які утворюють на поверхні води плівку, що перешкоджає газообмінові між водою та атмосферою й знижує вміст у воді кисню. В результаті розливу 1 т нафти плівкою покриється 12 км2 води. Згустки мазуту, осідаючи на дно, вбивають донні мікроорганізми, які беруть участь у процесі самоочищення води. Внаслідок гниття донних осадів, забруднених органічними речовинами, виділяються шкідливі сполуки, зокрема сірководень, що отруюють усю воду в річці чи в озері.
До основних забруднювачів води належать хімічні, нафтопереробні й целюлозно-паперові комбінати, великі тваринницькі комплекси, гірничорудна промисловість. Серед забруднювачів води особливе місце посідають синтетичні мийні засоби. Ці речовини надзвичайно стійкі, зберігаються у воді роками.

Забруднення води речовинами, що містять фосфор, сприяє бурхливому розмноженню синьо-зелених водоростей і «цвітінню» водойм, яке супроводжується різким зниженням у воді вмісту кисню, «заморами» риби, загибеллю інших водяних тварин. Під час «цвітіння» Каховського та інших «рукотворних» морів на Дніпрі стоїть сморід, а хвилі викидають на берег трупи риби, що задихнулася.



Очищення стічних вод.

Усі природні водойми здатні самоочищатися. Самоочищення води — це нейтралізація стінних вод, випадіння в осад твердих забруднювачів, хімічні, біологічні та інші природні процеси, що сприяють видаленню з водойми забруднювачів і поверненню води до її первісного стану.

Одначе здатність водойми до самоочищення має свої межі. Сьогодні у водойми надходить така величезна кількість стічних вод, настільки забруднених різними токсичними для їхніх мешканців речовинами, що багато водойм почали деградувати. Тому людство, якщо воно хоче мати майбутнє, мусить негайно вжити спеціальних заходів для очищення забруднених вод і повернення джерел водопостачання до такого стану, за якого вони стали б придатними для використання.

Здатність природних водойм до самоочищення (періодичність природного очищення):


– Світовий океан — 2500 років;

  • підземні води — 1400 років;

  • полярні льодовики — 9700 років;

  • гірські льодовики — 1600 років;

  • підземний лід районів вічної мерзлоти — 10 000 років;

  • фунтова волога — 1 рік;

  • води озер — 17 років;

  • води боліт — 5 років;

  • води в руслах річок — 16 днів;

  • волога в атмосфері — 8—10 днів;

  • вода в живих організмах — кілька годин.

До заходів, що мають забезпечити нормальний стан водних об'єктів, належать:
– нормування якості води, тобто розробка критеріїв її придатності для різних видів водокористування;
– скорочення обсягів скидання забруднювачів у водойми вдосконаленням – технологічних процесів;
– очищення стічних вод.

Чинними законами України передбачається, що для різних господарських потреб має використовуватися вода певної якості. Недопустимо, наприклад, використовувати питну воду для охолодження блоків ТЕС, забороняється скидати у водойми стічні води, які містять цінні відходи, що можуть бути вилучені із застосуванням раціональної технології. Основний напрям захисту водного середовища — перехід підприємств до роботи за схемою замкненого циклу водопостачання, коли вони після очищення власних стічних вод повторно використовують їх у технологічному циклі, й забруднені стічні води взагалі не потрапляють у водойми.


У сільському господарстві (основний споживач води) слід запровадити сувору економію води, раціональне її використання. Так, заміна суцільного поверхневого поливу на зрошуваних землях дощуванням або краплинним поливом дає змогу збирати ті самі врожаї з меншими (в 5—7 разів) витратами води. Скоротити кількість пестицидів, фосфатів, нітратів, що потрапляють у водойми, можна частковою заміною хімізації сільського господарства біологічними методами боротьби зі шкідниками й хворобами рослин, чітким дотримуванням сівозмін, уведенням більш продуктивних і стійких до хвороб та шкідників рослин.

Очищення стічних вод — це руйнування або видалення з них забруднювачів і знищення в них хвороботворних мікробів (стерилізація). Сьогодні застосовуються два методи очищення стічних вод: у штучних умовах (у спеціально створених спорудах) і в природних (на полях зрошення, в біологічних ставках тощо). Забруднені стічні води послідовно піддають механічному, хімічному й біологічному очищенню.



Механічне очищення полягає у видаленні зі стічних вод нерозчинних речовин (піску, глини, мулу), а також жирів і смол. Для цього використовуються відстійники, сита, фільтри, центрифуги тощо. Сучасні передові методи із застосуванням найкращих зарубіжних установок дають змогу видаляти зі стічних вод до 95 % твердих нерозчинних забруднювачів.

Хімічне очищення стічних вод здійснюється після їх механічного очищення. В забруднену різними сполуками воду додають спеціальні речовини-реагенти. Ці речовини, вступаючи в реакцію із забруднювачами, утворюють нешкідливі речовини, які випадають в осад і видаляються.

Біологічне очищення стічних вод, як правило, — завершальний етап. Органічна речовина, що міститься у стічній воді, окислюється аеробними бактеріями до вуглекислого газу й води, а також споживається гетеротрофами-консументами (передусім найпростішими). Чим більше в очищуваній воді є гідробіонтів-гетеротрофів і чим вища їхня біологічна активність, тим інтенсивніше відбувається процес очищення. Крім того, організми-фільтратори, поглинаючи й згодом осаджуючи різні суспензії, сприяють їх похованню на дні та освітлюють воду. Біологічне очищення здійснюють у спеціальних гідротехнічних спорудах і установках — на так званих полях зрошення, на полях фільтрації, на біофільтрах, в аеротенках. Іноді ці споруди й установки штучно заселяють спеціально дібраними або виведеними штамами бактерій і культурами найпростіших та водоростей. Комплекс організмів, які беруть участь у процесах біологічного очищення, називають активним мулом.

Деякі особливо токсичні стічні води хімічних підприємств узагалі не піддаються очищенню ніякими сучасними методами. їх доводиться закачувати в підземні сховища, наприклад у відпрацьовані нафтові родовища. Таким чином створюються небезпечні об'єкти, оскільки ніхто не може дати стовідсоткової гарантії, що отруйні води не потраплять колись у підземні водоносні горизонти. Іноді надотруйні стічні води піддають випаровуванню у відстійниках, щоб зменшити масу та об'єм відходів, які необхідно поховати.



Особливості морських екосистем.

Найбільшою екосистемою в межах біосфери Землі є Світовий океан (моря вкривають 70,8 % поверхні планети й містять у собі 1,4 млрд. км3 води).


З погляду екології, океанський простір поділяють (Д. Гайнріх, М. Гергт, 1998) за глибиною на епіпелагіаль, мезопелагіаль, батипелагіаль, абісопелагіаль та хадопелагіаль (від мілководдя до найбільших океанських глибин у 5—7 км та океанських жолобів — 7—11 км)(рис.1.)

Рис.1. Схема розподілу океанського простору з різними екологічними факторами
Батіаль, абісаль та хадаль є життєвими просторами глибинних (пелагіальних) організмів, а неретичні життєві простори близькі до узбережжя.

Достатні світлові умови для фотосинтезу забезпечуються лише в 10 % морської води, 90 % води перебуває в абсолютній темряві, й морські організми отримують поживні речовини завдяки опусканню загиблих організмів і їх решток із верхніх шарів. Оскільки абсорбційна система продуцентів пристосована до різних світлових зон, вони можуть існувати в морських екосистемах на глибинах до 200 м.

В океанській глибинній зоні (понад 140—300 м) коливання температури невеликі, тому тут живуть стенотермні види. Тварини одного виду можуть пристосовуватися до температури води через її вплив на певній фазі розвитку. Для екології мають значення зони температурних перепадів (термокліни), які відокремлюють теплі й холодні шари. Властивості зависання планктону залежать від густини води, у зв'язку з чим на термокліні відбувається флуктуація цих організмів.

На життя морських організмів великий вплив справляють різні морські течії (дрейфуючі — спричинені вітрами, компенсаційні, глибинні, підйомні, градієнтні, припливно-відпливні та ін.).


Гідростатичний тиск, що зростає з глибиною (кожні 10 м водяного стовпа збільшується на 1 атм, або 105 Па), також впливає на функціонування гідробіонтів, але фізіологію пристосування морських організмів до тиску майже не досліджено. Хоча відомо, що тиск спричиняє зміну інтенсивності обміну речовин (через підвищення вмісту СО2 у протоплазмі), що під його впливом де формується білок, підвищується активність плавання.

Такі фактори, як освітленість, солоність, механічні сили водних мас, зумовлюють чіткий розподіл морських організмів за зонами умов життя (мілководні, середньоглибинні, глибоководні).


Дуже важливу екологічну роль у Світовому океані відіграють корали, які виконують таку саму очищувальну функцію, що й тропічні ліси. Корали (коралові поліпи) мають біологічне походження, ростуть від морського дна вгору зі швидкістю 0,1—3 см на рік, живуть колоніями в угрупованні з зеленими водоростями в прозорій теплій чистій воді на глибинах до 70 м. Найсприятливіші для тропічних коралів температури — 25—28 °С. За нижчих і вищих температур вони гинуть, як і внаслідок зменшення чистоти й прозорості води (від пилових бур, підняття мулу з дна та ін.). Ріст коралових рифів гальмують організми, які їх поїдають (риби-папуги, колючі морські зірки, бурильні губки).

Продуктивність морських водних мас змінюється в дуже широких межах. У відкритому морі вона порівнянна з продуктивністю пустель, а в зонах підйомних течій та літоралі — з продуктивністю степів і саван.

Найбільшу біомасу одного виду на Землі має криль (рачки) — 400— 500 млн. т.
Найбільшими хребетними тваринами є сині кити (довжина — 32 м). Вони — планктонофільтрувальні, живляться переважно рачками. До продуцентів належить фітопланктон (діатомові, джгутикові, синьо-зелені водорості, коколітофориди й силікофлягеляти), до первинних консументів — зоопланктон (70 % його — рачки). Найближчими десятиліттями біомаса Світового океану відіграватиме велику роль у житті людства, якщо воно своєю діяльністю не спричинить деградації морських екосистем (як це відбувається на континентах). Тому їх охорона, як і водних екосистем суші, — одне з найпріоритетніших завдань сьогодення.

Охорона вод Світового океану.

Стан вод Світового океану сьогодні викликає велику тривогу. Його забруднюють переважно річки, з водами яких щороку надходить понад 320 млн. т заліза, 6,5 млн. т фосфору та ін. Дуже багато забруднень потрапляє в океани також з атмосфери: 200 тис. т свинцю, 1 млн. т вуглеводнів, 5 тис. т ртуті й т. д. Майже третина мінеральних добрив, що вносяться в грунт, вимивається з нього дощовими водами й виноситься річками в моря та океани; лише азоту й фосфору таким шляхом потрапляє у Світовий океан близько 62 млн. т щорічно. Ці речовини викликають бурхливий розвиток деяких водоростей, що вже неодноразово спричиняло появу «червоних припливів», виникнення різних інших типів «цвітіння» води. Під час «цвітіння» водорості виділяють у воду високоотруйні токсини, що призводить до масової загибелі інших гідробіонтів.


До найшкідливіших забруднювачів Світового океану належать нафта й нафтопродукти. Щорічно їх потрапляє сюди 5—10 млн. т, здебільшого в результаті втрат під час добування нафти з морських родовищ, аварій танкерів, берегового стоку тощо.

Так, унаслідок аварії танкера «Екссон валдіз», що сталася в1990 р. поблизу узбережжя Аляски, в море потрапило 40 тис. т нафти. Величезні нафтові плями рознеслися морськими течіями й вітром далеко від місця аварії, забруднивши великі ділянки узбережжя материка та островів і спричинивши загибель тисяч тюленів, морських птахів, риби тощо.


В 1991 р. під час війни між Кувейтом та Іраком (відомої як операція «Буря в пустелі») нафта, що вилилася з підірваних танкерів і нафтопроводів, покрила 1550 км2 поверхні Перської затоки й 450 км берегової смуги, де загинуло багато морських черепах, птахів, крабів та інших тварин.

Нафтова плівка на поверхні моря пригнічує життєдіяльність морського фітопланктону — одного з головних постачальників кисню в земну атмосферу, порушує тепло- й вологообмін між океаном і атмосферою, губить мальків риб та інші морські організми.

Більш як половину біологічної піраміди, яку вінчає людина, становлять морські організми. Якщо вони загинуть, піраміда завалиться, зникне всяка основа життя на суші і у повітрі. Наземне життя дедалі більше залежить від життя в океані: мертвий океан — мертва планета. (Т. Хейєрдал).
Моря й океани забруднюються також твердими відходами — промисловими й побутовими. їх у Світовому океані нагромадилося вже понад 20 млн. т. Більшість із них містять сполуки важких металів та інші шкідливі речовини, які згубно діють на морську біоту.

У Світовий океан потрапило дуже багато радіоактивних речовин унаслідок випробувань атомної зброї, роботи атомних реакторів військових підводних човнів і криголамів, скидання контейнерів із відходами атомних електростанцій тощо.

Загальне радіоактивне забруднення Світового океану з вини людини становить 1,5 * 109 Кі, тоді як чорнобильська аварія «збагатила» біосферу на 5 * 107 Кі, тобто у Світовому океані сьогодні міститься 300 Чорнобилів!

Найсильнішого забруднення зазнає мілководна зона Світового океану. Шельф океану — це район, де багато морських організмів проводить значну частину свого життя; до того ж саме тут рибалки заробляють собі на хліб насущний, а мільйони людей відпочивають.

Глобальні кліматичні зміни, зокрема потепління морських вод, спричиняють негативні процеси в морських екосистемах.

Так, восени 2002 р. в центральній частині Японського моря виявлено медуз-мутантів незвичайних розмірів. Одна з найбільших медуз була діаметром 3 м і масою понад 150 кг (вид Зіотоіориз потигаі). Екземпляри близько 1 м у діаметрі тисячами потрапляють у рибальські сітки. Потепління клімату призвело також до появи в Німеччині тропічних фімелів (фіолетові фімелі — теслі).

Проблема захисту Світового океану нині стала однією з найактуальніших, вона стосується всіх країн, навіть тих, що не мають безпосереднього виходу до океану. З огляду на це ООН розробила й ухвалила кілька важливих угод, які регулюють судноплавство, рибальство, видобування корисних копалин із морських родовищ тощо. Найвідомішою з них є угода, підписана більшістю країн світу в 1982 р., — «Хартія морів».

Антропогенний вплив на гідросферу

Стоки промислових і сільськогосподарських виробництв

Споконвіків ріки вважалися головним джерелом прісної води. Однак у результаті втручання людини вони чимраз більше забруднюються відходами. Ці відходи різними руслами стікають у моря й океани. У вигляді стічних вод повергається в ріки й водойми використана річкова вода. Сьогодні очисні споруди не можуть стовідсотково задовольнити потреби промислового виробництва. Але все не так просто. Навіть якщо провести найдосконаліше очищення, практично всі неорганічні розчинені речовини і близько 10 % органічних забруднюючих речовин зберігаються в так званих очищених водах. Ці води можна буде використовувати тільки при багаторазовому розведенні чистою природною водою. Тому людині важливо знати точне співвідношення абсолютної кількості стічних вод, хоча б і очищених, і водного стоку річок.

Підраховано, що на усі види водокористування витрачається 2200 км3 води на рік. Щоб розбавити стоки, необхідно практично 20 % ресурсів прісних вод світу. Ученими було підраховано, що до 2000 року повинні були скоротитися норми водоспоживання, однак реальність довела, що, як і раніше, людству необхідно приблизно 30—35 тис. км3 прісної води, щоб мати можливість розбавити стічні води. Це свідчить про те, що незабаром ресурси світового річкового стоку будуть практично вичерпані. Хоча кількість прісної води не стає меншою, але якість її погіршується. Скоро її неможливо буде вживати для пиття.

Багато районів не повністю забезпечені водою. Це південь і південний схід європейської частини СНД, Прикаспійська низовина, південь Західного Сибіру й Казахстану і деякі інші райони Середньої Азії, південь Забайкалля, Центр Якутії; у нашій країні це, зокрема, південні області — Одеська, Кримська. Найбільш забезпечені водою північні райони СНД, Прибалтика, гірські райони Кавказу, Середньої Азії, Саянів і Далекого Сходу.

Обмежені й навіть мізерні в багатьох країнах запаси прісних вод значно зменшуються через забруднення. Забруднюючі речовини поділяють на кілька класів у залежності від їхньої природи, хімічної будови й походження.

Органічні матеріали потрапляють із побутових, сільськогосподарських або промислових стоків, їхнє розкладання відбувається під дією мікроорганізмів І супроводжується споживанням розчиненого у воді кисню. Якщо кисню у воді достатньо і кількість відходів невелика, то аеробні бактерії вельми швидко перетворюють їх на порівняно нешкідливі залишки. У протилежному випадку діяльність аеробних бактерій пригнічується, вміст кисню різко падає, розвиваються процеси гниття. При вмісті кисню у воді нижче за 5 мг на 1 літр, а в районах нересту — нижче за 7 мг, багато видів риб гинуть.

Хвороботворні мікроорганізми й віруси знаходяться в погано оброблених або зовсім не оброблених каналізаційних стоках населених пунктів І тваринницьких ферм. Потрапляючи в питну воду, патогенні мікроби й віруси є збудниками різних епідемій, таких як спалахи сальмонельозу, гастроентериту, гепатиту й ін. Розвинуті країни сьогодні можуть з полегшенням зітхнути, вони практично позбулися поширення епідемій через громадське водопостачання Однак існує небезпека зараження через харчові продукти, наприклад овочі, що вирощуються на полях, які удобрюються шламами (від нім. Schlamme — буквально «бруд») після очищення побутових стічних вод.

Поживні елементи, в основному сполуки Нітрогену й Фосфору, потрапляють у водойми з побутовими й сільськогосподарськими стічними водами. Підвищення вмісту нітритів і нітратів у поверхневих і підземних водах стає причиною забруднення питної води й розвитку деяких захворювань, а зростання кількості цих речовин у водоймах породжує їх посилену евтрофікацію (підвищення запасів біогенних і органічних речовин, через шо бурхливо розвиваються планктон і водорості, поглинаючи весь кисень у воді).

Різновидом неорганічних і органічних речовин є сполуки важких металів, нафтопродукти, пестициди (отрутохімікати), синтетичні детергенти (миючі засоби), феноли. Вони надходять у водойми з відходами промисловості, побутовими й сільськогосподарськими стічними водами. Чимало з них у водному середовищі або взагалі не розкладається, або цей процес занадто повільний, тому ці речовини здатні накопичуватися в харчових ланцюжках.

Одним із наслідків урбанізації є збільшення донних осадів. Число їх у водоймах невпинно зростає через ерозію грунтів, що виникає через неправильне ведення сільського господарства, вирубку лісів і завантаженість річкових стоків. Усе це стає причиною виникнення екологічного дисбалансу водних систем і має негативний вплив на донні організми.

Підігріті стічні води є джерелом теплового забруднення. Збільшення температури природних вод стає причиною зміни природних умов для організмів, що живуть у водах, а також зменшує кількість розчиненого кисню, змінюючи при цьому швидкість обміну речовин. Врешті-решт більшість мешканців водойм гине, чимало з них припиняє свій розвиток.

Нафтові плями

Найпоширенішим явищем на сьогодні є нафтове забруднення Світового океану. Нафтова плівка безперестанку знаходиться на 2—4 % водної поверхні Атлантичного й Тихого океанів. Щороку в моря скидають приблизно 6 млн т нафтових вуглеводнів. Половина цієї кількості є результатом транспортування й розробки родовищ на шельфі. Континентальне нафтове забруднення потрапляє в океан через річковий стік. Ріки світу щороку переносять у морські й океанічні води більше 1,8 млн т нафтопродуктів.

У морі нафтове забруднення буває різних форм. Воно може тонкою плівкою покривати поверхню води, а при розливах товщина нафтового покриття спочатку може складати кілька сантиметрів. Поступово формується емульсія нафти у воді або води в нафті Потім з'являються грудочки важкої фракції нафти, нафтові агрегати, які можуть протягом тривалого часу плавати на поверхні моря. До грудочок мазуту, прикріплюються різні дрібні тварини, якими охоче годуються риби і вусаті кити. Разом із ними вони ковтають І нафту. Одні риби від цього гинуть, інші насичуються нафтою і стають непридатними для вживання в їжу через неприємний запах і смак

Усі компоненти нафти токсичні для морських організмів. Нафта впливає на структуру угруповання морських тварин. При нафтовому забрудненні трансформується співвідношення видів і знижується їхня розмаїтість. Швидко формуються мікроорганізми, що харчуються нафтовими вуглеводнями, а біомаса цих мікроорганізмів отруйна для багатьох морських жителів. Уже відомо, що дуже небезпечним є тривалий вплив навіть невеликих концентрацій нафти. При цьому поступово знижується первинна біологічна продуктивність моря. До неприємних побічних дій нафти можна зарахувати те, що її вуглеводні можуть розчиняти в собі ряд інших забруднюючих речовин, таких як пестициди, важкі метали, які разом із нафтою накопичуються в приповерхневому шарі й ще більше отруюють його. В ароматичній фракції нафти знаходяться речовини мутагенної й канцерогенної природи, наприклад бензпірен. Зараз є безліч підтверджень тому, що бензпірен є причиною мутагенних ефектів забрудненого морського середовища. Він активно циркулює у морських харчових ланцюжках і опиняється в їжі людей.

Найбільша кількість нафти сконцентрована в тонкому приповерхневому шарі морської води, що відіграє значну роль для різних аспектів життя океану. У ньому знаходиться безліч організмів, цей шар відіграє роль «дитячого садку» для багатьох популяцій. Поверхневі нафтові плівки розладнують газообмін між атмосферою й океаном. Відбуваються великі зміни в процесах теплообміну, розчинення й виділення кисню, вуглекислого газу, трансформується відбивна здатність (альбедо) морської води.

Хлоровані вуглеводні, які широко застосовуються для боротьби зі шкідниками сільського і лісового господарства, з переносниками інфекційних хвороб, уже багато десятиліть разом із стоком рік і через атмосферу попадають у Світовий океан. ДДТ і його похідні, поліхлорбіфеніли й інші стійкі сполуки цього класу зараз виявляються всюди у Світовому океані, включаючи Арктику й Антарктику. Вони досить легко розчиняються в жирах, тому концентруються в органах риб, ссавців, морських птахів. Це ксенобіотики, тобто речовини, які є повністю штучними. Вони не розкладаються, поступово накопичуючись у Світовому океані. Ці речовини дуже токсичні. Відомим є їхній вплив на кровотворну систему, вони пригнічують ферментативну активність і сильно впливають на спадковість.

Річкові стоки зносять в океан і важкі метали, які є дуже токсичними. Загальна величина річкового стоку дорівнює 46 тис. км3 води на рік. Разом із ним у Світовий океан потрапляє до 2 млн т свинцю, до 20 тис. т кадмію і до 10 тис т ртуті. Найбільш забрудненими виявляються прибережні води і внутрішні моря. Атмосфера теж впливає на забруднення. Відомо, що приблизно 30 % ртуті й 50 % свинцю надходить в океан через атмосферу.

Особливо небезпечною для морського середовища є ртуть. Токсична неорганічна ртуть у результаті мікробіологічних процесів стає сильно токсичною формою органічної ртуті. Накопичені завдяки біоакумуляції у рибі або в молюсках сполуки Меркурію стають джерелом прямої загрози життю й здоров'ю людей.

Ртуть, кадмій, свинець, мідь, цинк, хром, миш'як та інші важкі метали не тільки накопичуються в морських організмах, отруюючи у такий спосіб морські продукти харчування, але й мають негативний вплив на мешканців моря. Коефіцієнт накопичення токсичних металів, тобто концентрація їх на одиницю ваги в морських організмах відносно морської води, коливається в широких межах — від сотень до сотень тисяч, у залежності від природи металів І видів організмів. Ці коефіцієнти показують, як накопичуються шкідливі речовини в рибі, молюсках, ракоподібних, планктонних та інших організмах

Масштаби забруднення продуктів морів і океанів настільки великі, шо в багатьох країнах визначені санітарні норми на вміст у них тих або інших шкідливих речовин. Слід зауважити, шо при концентрації ртуті у воді, тільки в 10 разів більшій за її природний вміст, забруднення устриць уже перевищує норму, що встановлена в деяких країнах. Це зайвий раз переконує в тому, що близькою є та межа забруднення морів, через яку не можна буде переступити без шкідливих наслідків для життя й здоров'я людей.



Вплив забруднення води на тваринний і рослинний світ

Забруднення дуже небезпечні, але насамперед вони є небезпечними саме для мешканців водойм. Відомо, що спочатку критичні порушення у функціонуванні живих організмів під дією забруднюючих речовин з'являються на рівні біологічних ефектів. Як тільки клітини змінили свій хімічний склад, моментально порушуються процеси дихання, росту і розмноження живих організмів. Як наслідок, виникають мутації й канцерогенез. Далі порушуються рухи й орієнтація в морській воді. На морфологічному рівні відбуваються зміни у вигляді різних патологій внутрішніх органів: зміна розмірів, розвиток виродливих форм. Часто ці явища можна спостерігати, якщо відбувається постійне забруднення водойм.

Усе це позначається на стані окремих популяцій, на їхніх взаєминах. Так починають виявлятися екологічні наслідки забруднення. Істотним показником порушення стану екосистем стає зміна кількості вищих таксонів — риб. Збільшується біомаса мікроорганізмів, фітопланктону, зоопланктону. Це стає характерними ознаками евтрофікації морських водойм, особливо вони значні у внутрішніх морях, морях закритого типу. У Каспійському, Чорному, Балтійському морях за останні 10—20 років біомаса мікроорганізмів зросла майже в 10 разів. У Японському морі великої біди завдають «червоні приливи». Це черговий наслідок евтрофікації, при якій бурхливо дозрівають мікроскопічні водорості, а потім зникає кисень у воді, гинуть водні тварини й утворюється величезна маса гниючих залишків, які отруюють не тільки море, але й атмосферу.

Забруднення Світового океану стає причиною поступового зниження первинної біологічної продукції. За підрахунками вчених, вона знизилася на сьогодні на 10 %. У зв'язку з цим зменшується і щорічний приріст інших мешканців моря.

Зараз невідомо, що ж очікує в майбутньому наш Світовий океан, та й усі найважливіші ріки нашої планети. Учені роблять невтішні прогнози. Вони припускають, що забруднення Світового океану зросте приблизно в 1,5—3 рази. А в результаті погіршуватиметься екологічне становище на планеті. Ми можемо досягнути крайньої межі, якщо постійно підвищуватиметься концентрація токсичних речовин. І наслідком буде деградація природної екосистеми. Учені підрахували, що первинна біологічна продукція океану здатна зменшитися в багатьох великих районах планети приблизно на 20—30 % у порівнянні з нинішньою ситуацією.

У 80-х роках колір води мертвого моря в Ізраїлі з блакитного перетворився на чорний. На поверхню піднялися глибинні води із сірководнем, і все живе загинуло. Це сталося тому, що вода з ріки Іордан була повністю використа­на на зрошення. Підняття чорного шару води знищує все живе, гине планк­тон, зменшується кількість різних порід риб, гинуть дельфіни.

Академік М.Г. Виноградов у 1989 р. керував експедицією на науковому судні «Дмитро Менделєєв» з метою вивчення Чорного моря. Вміст сірководню в морі коливається від кількох десятих міліграма до кількох міліграмів на 1 літр. Шар води (плівка)- пікноклін не дає перемішуватися верхньому шару з нижнім. У 1991 р. вченими гідрофізичного інституту проведено дослідження Чорного моря, які виявили, що сірководень хоч і піднімається, але він не може виходити вище пікнокліна. У 50 рр. у Чорному морі було 2,5 млн. дельфінів, у 1990 р. - 100 тис, а скільки тепер? Хворіють дельфіни від промислових стоків, особливо від забруднених хімічними елементами, міндобривами, гербіцидами, отрутохімікатами. Через забруднення води закриваються пляжі курортних міст, розмножуються ки­шкові хвороби. З'явився новий водяний звір - гребневик, заве­зений з Північної Америки (120 видів), він поїдає не лише планк­тон, а й ікру риб і розмножується по всьому Чорному морю. У 1989р. налічувалось 800 млн.т гребневика—по 1,5 кг на 1 м2. У 1990р. кількість планктону-корму зменшилася в 2-3 рази. Забруд­ нення води призвело до зменшення кількості риби. Виникла про блема порятунку Чорного моря.

Сьогодні вчені знайшли той шлях, завдяки якому людство зможе уникнути екологічної безвиході. Цей шлях пов'язаний з безвідходними і маловідходними технологіями, а також з переробленням відходів на корисні ресурси. Однак для цього потрібен час.


Лекція 2.

Літосфера

Літосфера — це зовнішня тверда оболонка Землі, що охоплює всю земну кору й частину верхньої мантії; вона складається з осадових, вивержених і метаморфічних порід.


Літосфера, як елемент глобальної екосистеми, виконує важливі функції:
– на її поверхні живе більшість рослинних і тваринних організмів, у тому числі й людина;
– верхня тонка оболонка літосфери на материках — це ґрунти, що забезпечують умови життя для рослин і є основним джерелом отримання продуктів харчування для людей;
– літосфера — це й «комора» корисних копалин — енергетичної сировини, руд металів, мінеральних добрив, будівельних матеріалів тощо.

У літосфері періодично відбувалися й відбуваються грізні процеси — виверження вулканів, землетруси, зсуви, селі, обвали, ерозія земної поверхні, які призводять до небезпечних екологічних ситуацій на певних ділянках планети. Іноді ці процеси спричинюють глобальні екологічні катастрофи.

Нижня межа літосфери нечітка й визначається за різким зменшенням в'язкості порід, збільшенням їхньої щільності та іншими геофізичними характеристиками. Товщина літосфери на континентах і під океанами різна й становить відповідно 25—200 та 5—100 км. Найглибші шахти, пройдені людиною, сягають З— 4 км, а найглибша в світі свердловина (пройдена на Кольському півострові) — трохи більше за 12 км. Про склад і будову глибших зон літосфери нам відомо лише на основі непрямих методів (сейсмо- та електророзвідка, гравіметрія тощо).
Літосфера - верхня тверда оболонка земної кулі. Найважливішими її частинами є:
• поверхневий родючий шар, або грунт,
• земні надра (корисні копалини).

Грунт - особливе природне тіло, що утворилось на мате¬ринській породі під виливом природних ґрунтоутворюючих факторів (клімат, рослинність, тваринний світ, рельєф місцевості, геологічний вік території) та діяльності людини.

Ґрунт - це основа виробництва продуктів харчування та кормів, органічної сировини, накопичувач поживних речовин для рослин та води з опадів. Він діє як фільтр, буфер ґрунтових вод, утворює та очищує їх.

Утворення ґрунту - складний і довготривалий процес. Спочатку гірська порода руйнується під виливом води, повітря, температури та живих організмів. Між часточками материнської породи поселяються мікроорганізми і лишайники, результатом їх життєдіяльності є утво¬рення органічної речовини. З часом гірська порода руйнується ще більше, а органічна речовина поступово накопичується. Дуже велику роль у ґрунтотворному процесі відіграють зелені рослини, а також мікроор¬ганізми і тварини, які живуть у ґрунті. Вони збагачують грунт на по¬живні речовини, поліпшують його структуру і водопроникність

Грунт формується дуже повільно. За даними дослідників для утворення шару ґрунту товщиною 2.5 см необхідно 25 років, для шару 17.5-25 см — 100 років, а чорноземи потужністю 90 см сягають віку до 16 тис. років.

Грунт має не тільки видатне економічне, а й біогеоцентричне значення. Ґрунтовий покрив поглинає і нейтралізує багато шкідливих речовин, що забруднюють навколишнє середовище.
Грунт постійно взаємодіє з іншими елементами природи і мас ве¬лике значеним в загальному кругообігу речовин. Через грунт здійснюється зв'язок літосфери з атмосферою. Під впливом води і вітру грунт переміщується у просторі, змінюючи рельєф.

Від хімічного складу ґрунту певною мірою може залежати здо¬ров'я людини. Адже нестача або надлишок у ґрунті елементів, важ¬ливих для обміну речовин в організмі, може призвести до тих чи інших захворювань. Наприклад, захворювання людей на ендемічний зоб може бути наслідком нестачі в місцевих ґрунтах рухомих форм йоду.




Охорона ґрунтів.

Ґрунти — органо-мінеральний продукт багаторічної спільної діяльності живих організмів, води, повітря, сонячного теша й світла. Це природні утворення, які характеризуються родючістю — здатністю забезпечувати рослини речовинами, необхідними для їхньої життєдіяльності.


Найродючіші й найпотужніші ґрунти — чорноземи — формувалися протягом багатьох тисячоліть у зонах лучних степів, де був сприятливий клімат (тепле літо, кількість опадів — 500— 600 мм/рік), оптимальні умови для розвитку багатої трав'янистої рослинності. Найбільші в світі запаси чорноземів зосереджені на території України. Про їхню цінність свідчить хоча б такий факт: у роки Другої світової війни німецькі окупанти вивозили український чорнозем залізничними ешелонами до Німеччини. Сьогодні, на жаль, запаси та якість цього неоціненного природного ресурсу в нашій державі істотно знизилися, що пояснюється варварською, непродуманою їх експлуатацією, ерозією, засоленням, відчуженням земель під кар'єри та промислові споруди тощо.
Дуже важливим компонентом ґрунту є гумус (перегній) — органічна речовина, що утворилася з решток відмерлих рослин під впливом діяльності мікроорганізмів, які переробляють їх, розкладають, збагачують вуглекислим газом, водою, сполуками азоту та іншими речовинами. Ґрунтоутворення — важлива частина біологічного кругообігу речовин та енергії. Ґрунт забезпечує рослини калієм і вуглецем, азотом і фосфором тощо. Родючість ґрунту залежить від кількості цих речовин у гумусі, гумусу в ґрунті й товщини шару ґрунту. Найкращі чорноземи містять до 9 % гумусу.

Ґрунти становлять величезну цінність не лише тому, що це основне джерело отримання продуктів харчування; крім того:

– вони беруть активну участь в очищенні природних і стічних вод, які фільтруються крізь них;
– ґрунтово-рослинний покрив планети — це регулятор водного балансу суші, оскільки він поглинає, втримує й перерозподіляє велику кількість атмосферної вологи;
– це й універсальний біологічний фактор, і нейтралізатор багатьох видів антропогенних забруднень.

Тому користуватися ґрунтом, землею слід розумно й бережно. В гонитві за врожаєм ґрунти розорюються дедалі глибше й частіше, в них у неймовірних кількостях вносяться мінеральні добрива й пестициди. В результаті на величезних площах степової і посушливої зон ґрунти втратили здатність убирати й пропускати воду, їхня структура деградувала, вони перенасичені шкідливими хімічними сполуками. Повсюдно родючість ґрунтів катастрофічно зменшується.

За останні 35—40 років уміст гумусу в ґрунтах України зменшився на 0,3—0,4 %. За розрахунками Української академії аграрних наук, щорічні втрати гумусу становлять від 0,6 до 1 т/га. Це наслідок використання недосконалих технологічних схем у сільському господарстві та істотного зменшення внесення органічних добрив, що пов'язане із занепадом тваринництва.
Потрібні термінові заходи для відтворення структури й родючості ґрунтів — їх нейтралізація, розсолення, збагачення гумусом тощо. Як наголошується в одній з останніх доповідей ООН, подальше існування нашої цивілізації поставлене під загрозу через широкомасштабну загибель родючих земель, що зростає.

Нині охорона й раціональне використання земельних ресурсів — одна з найактуальніших проблем.

Займаючи третину території усіх центральноєвропейських країн, Україна володіє 40 % світової площі чорноземів - найродючіших ґрунтів. Розораність земель тут найбільша у світі - 80 %, а в Тернопільській, Вінницькій, Кіровоградській — перевищує 90 %. Для порівняння: в Англії цей показник становить 29,6; у Франції — 32, Німеччині - 32,3 %. Високий рівень розораності угідь певною мірою зумовлює розвиток несприятливих процесів: ерозії, утворення кислих ґрунтів (збільшились на 1,8 млн. га), солонців та засолених земель (збільшились на 2,9 млн. га).

Якщо узагальнити всі зміни, то 22% території України можна характеризувати як сильно і дуже сильно уражені і непридатні до повного використання. Площа сільськогосподарських угідь в Україні за останні 30 років зменшилась на 2 млн. га, а орних - майже на 1 млн. Після Чорнобильської катастрофи з використання вилучено 3 млн. 700 тис. га.

следующая страница >>


izumzum.ru