Конспект лекцій з дисципліни «Економіка та управління знаннями» - polpoz.ru o_O
Главная
Поиск по ключевым словам:
Похожие работы
Название работы Кол-во страниц Размер
Конспект лекцій Частина 3 Систематична мінералогія Оксисолі, галогеніди... 15 1282.48kb.
Конспект лекцій за модулем 4 «типологія будівель І споруд» 17 1233.86kb.
Конспект лекцій з курсу «Історія мистецтв, архітектури й містобудування» 11 1393.05kb.
Конспект лекцій з дисципліни «міжнародна інвестиційна діяльність» 9 1808.65kb.
Конспект лекцій з методичними рекомендаціями для самостійного вивчення... 3 699.64kb.
«Основи економічної теорії» Галузь: знань «0305 Економіка підприємства. 1 102.09kb.
М.Є. Жуковського «Харківський авіаційний інститут» Г. Ю. Каніщев, Ю. 10 3244.2kb.
Основні розділи Бюлетеня 3 686.35kb.
Опорний конспект лекцій 13 2887.76kb.
Реферат з дисципліни «Регіональна економіка» на тему: «Інноваційний... 1 104.01kb.
Методичні вказівки до практичних занять та самостійної роботи студентів... 7 857.28kb.
Форма затвердження проекту назва проекту 11 2144.52kb.
1. На доске выписаны n последовательных натуральных чисел 1 46.11kb.

Конспект лекцій з дисципліни «Економіка та управління знаннями» - страница №1/7

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ



Конспект лекцій
з дисципліни

«Економіка та управління знаннями»
для студентів спеціальності

8.000014 «Управління інноваційною діяльністю» усіх форми навчання

Суми


Видавництво СумДУ

2010
Конспект лекцій з дисципліни «Економіка та управління знаннями» для студентів спеціальності 8.000014 «Управління інноваційною діяльністю» усіх форми навчання / Укладач Ю.М. Мельник. – Суми : Видавництво СумДУ, 2010. – 148 с.

Кафедра маркетингу

ЗМІСТ
Вступ

ТЕМА 1Методологічні засади економіки знань…………………………….....4

ТЕМА 2 Знання як інформація…………………………………………………13

ТЕМА 3 Знання у сучасних організаціях………………………………………28

ТЕМА 4 Інтелектуальний капітал………………………………………………47

ТЕМА 5 Управління знаннями та інновації……………………..…………….59

ТЕМА 6 Менеджмент знань у практиці менеджменту організації…………..68

ТЕМА 7 Науково-технологічний розвиток як об’єкт дослідження

економіки знань………………………………………………………………....85

ТЕМА 8 Організація трансферу знань………………………………………..118

ТЕМА 9 Організація наукової роботи і освіти в Україні……………………131

Список використаної літератури ……………….………………….…………143


ТЕМА 1

МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ЕКОНОМІКИ ЗНАНЬ
1.1 Передумови розвитку економіки знань як нової парадигми третього тисячоліття
В умовах світової фінансової кризи, наслідки якої відчувались і в поширенні кризових процесів в Україні, виникла необхідність перегляду існуючих та формування нових стратегічних напрямів розвитку національної економіки, які б охоплювали не тільки продовження становлення інноваційної моделі розвитку, посилення взаємозв’язку наука-промисловість, але й підвищення значущості інтелектуальної складової інноваційного потенціалу.

Дослідженням знань як джерела розвитку займались такі зарубіжні вчені, як: У. Петі, Г. Беккер, М. Блауг, К. Гріффін, Э. Денісон, Р. Кроуфорд, Ф. Махлуп, Т. Стюарт, У. Хадсон, Т. Шульц, Л. Сміт, Д. Рікардо, Дж.С. Мілль, К. Маркс та інші, які у своїх роботах від розгляду окремих аспектів продуктивних чинників працівника, перейшли до цілісного дослідження та розроблення концепції людського капіталу, його інтелектуальної складової, а також виявлення соціально-економічних умов формування і використання робочої сили.

На сьогодні більшість країн зайняли стратегічну позицію розвитку економіки знань, основою якої є не матеріальна, а інтелектуальна складова. Вступ світової економіки в новий етап розвитку – економіку знань – істотно змінив умови конкуренції країн [28]. У наш час різниця в рівні економічного розвитку значно менше визначається наявністю природних ресурсів. На перший план виходить здатність нації підвищувати якість людського капіталу, створювати нові знання і втілювати їх у виробничих системах [65].

Сучасний аспект прояву кризи у світовому масштабі спрямовує розвинені країни до переусвідомлення не лише процесів і механізмів економічної діяльності, а й переходу до нового соціально-економічного устрою, який би ґрунтувався на задоволенні не локальних потреб держави, а на індивідуально-універсальних засадах господарсько-економічного розвитку реального сектору економіки. Реалізація цих засад можлива за умови поступової реорганізації управління економічними процесами та їх переорієнтації на використання інноваційно-інтелектуальних ресурсів.

Ефективність реалізації та результативність завершення інноваційних процесів залежать не тільки від економічних чинників, але й від інтелектуальних та перцепційних, яким і відводиться провідна роль. Впровадженню інновацій повинне передувати змістовне прогнозування наслідків їх впливу на економіку. І лише за умови виявлення подальшого позитивного ефекту з’являється можливість спрямування на їх створення іншого ресурсного забезпечення. Однак тільки знання залишаються умовно невичерпним ресурсом і набувають значення не як рівень інтелектуальних можливостей, а як економічний ресурс, що стає базисом, супровідною силою та аналітично-контрольним засобом створення і впровадження інновацій.

Умови сьогодення потребують удосконалення процесів, які відбуваються під час становлення економіки, заснованої на знаннях, та виявлення ключових чинників формування в Україні нового типу економіки, де основними пріоритетами були б нагромадження, розвиток і використання інтелектуального потенціалу в єдиному симбіозі – «когнітивної економіки».

В умовах суперечливої взаємодії функціонуючих в економіці ринкових інститутів та з урахуванням дисбалансу інтересів бізнесу і держави, необхідно зазначити, що категорія «інтелектуальний потенціал» виражає неоднозначний характер економічних відносин. Роль інтелектуального потенціалу в житті українського суспільства недооцінюється і неоднозначно сприймається як бізнес-структурами, так і державними інститутами, що проявляється у:

- відсутності чіткого законодавства, яке регламентує відношення інтелектуальної власності;

- недостатньому фінансуванні сфер науки та освіти;

- низькій мотивації працівників освітньої і наукової сфер, що проявляється у відсутності прагнення до наукових досліджень, розробок та впровадження інновацій.

У сучасних умовах трансформаційних змін національної економіки інтелектуальний потенціал використовується опосередковано. Економічне зростання і розвиток інтелектуального потенціалу суспільства нерідко мають протилежну спрямованість. Інтелектуальний потенціал не тільки не стає заділом економічного зростання, але і саме економічне зростання може призвести до збідніння і незатребуваності інтелектуального потенціалу. Однак слід зауважити, що саме наявність і застосування знань є джерелом створення інших засобів для економічного розвитку, а інвестиції в людину, як на приватному, так і на державному рівні, стають пріоритетними. Нові знання, що генеруються наукою, підготовка високоякісного людського капіталу на базі якісної освіти, створення додаткових цінностей виробничим сектором і бізнесом – невід’ємні компоненти сучасного суспільства, побудованого на знаннях [48]. У такому суспільстві відбувається поступове заміщення традиційних індустріальних засобів виробництва новими, які продукують прогресивні знання, за допомогою яких створюються додаткові цінності [48].

Стратегія розвитку економіки повинна ґрунтуватися на знаннях і не обмежуватись лише інвестиціями в людський капітал з метою підвищення рівня освіти. Вона повинна бути спрямована на забезпечення відкритості доступу до інновацій і знань та їх поширення і передбачати залучення інвестицій у ті процеси, які є рушійними важелями підвищення здатності акумулювати та використовувати знання з метою трансформації нематеріальних активів у матеріальні здобутки.

Запровадження механізмів активізації використання потенціалу знань потребує стратегії інформаційно-інноваційного розвитку, впровадження якої стане реальним лише за умов наявних стимуляційних заходів їх залучення та нагромадження.

Для переходу економічної системи на наступний етап розвитку необхідні нові напрями, які б базувалися на симбіозі гуманітарного і інженерного підходів, що потребує когнітивних технологій розвитку економіки. Це дозволить отримати синергетичний ефект від взаємодоповнюючого використання бізнес-технологій, а саме: концепцій систем якості, інформаційних бізнес-технологій та когнітивної складової.

Визначення «нова економіка» з часом трансформувалось в поняття «економіка знань», дослідження якої дозволило науковим колам світу відкрити шлях новому напряму, а саме – «когнітивній економіці», тобто системі управління базами знань. Головними особливостями такого типу економіки є:

- спрямованість не тільки на управління і застосування знань, а й забезпечення їх перетворення та зберігання;

- передбачає конгломеративність знань;

- створення цінностей ґрунтується на групуванні знань різних галузей;

- адаптація знань до нових сфер застосування.

Когнітологія як наука вивчає процеси сприйняття, пізнання, усвідомлення, мислення і навчання, моделюючи принципи організації і роботи звичайних і штучних інтелектуальних систем. Саме поєднання когнітивного напрямку із економічними, інформаційними та інженерно-технічними знаннями і визначає стратегічні орієнтири впровадження «когнітивної економіки», а саме:

- урахування важливості інтелектуального капіталу як інструменту і продукту із можливістю інтенсивного використання і швидкого реагування на процеси, які відбуваються в зовнішньому середовищі;

- реструктуризації дослідницької інфраструктури, зокрема покращання координації національної науково-дослідної діяльності;

- створення зони вільного переміщення знань, дослідників і технологій з метою посилення співробітництва та стимулювання конкуренції;

- перехід від «енергоємних» до «інформаційноємних» виробництв і процесів;

- визначення регіонами стратегічних позицій соціально-економічного розвитку;

- швидке реагування на зміни, які виникають в макросередовищі;

- використання симбіозу гуманітарного і інженерного підходів до розвитку економіки.

В умовах активізації процесів глобалізації науки особливої ваги набуває проблема розроблення та реалізації національних науково-технічних та інноваційних пріоритетів і взаємоузгодження з ними регіональних і галузевих програм [72]. Поступове переоснащення економіки на новій техніко-технологічній базі поряд із увпровадженням механізмів соціально орієнтованої ринкової економіки, удосконаленням всієї системи державного, регіонального і галузевого управління науковою сферою вимагають запровадження нових економічних важелів [72]. Головним завдання економічного розвитку України в розрізі «когнітивної економіки» має стати реорганізація розвитку регіонів, спрямована на збільшення продуктивності економічних ресурсів, а не їх перегрупування. Розвиток регіонів, безперечно, потребує фінансових вкладень, як державних, так і приватних, але за наявності науковообґрунтованих проектів, які були започатковані самостійно і мали б відчутні позитивні результати вже на первинних етапах реалізації. Доцільно зауважити, що застосуванню зазначених напрямів розвитку економіки приділяють увагу провідні вітчизняні та закордонні вчені, але акцентом вирішення питань цієї проблематики є саме встановлення ключової ролі науковців в управлінні реалізацією процесів становлення когнітивної економіки.

«Когнітивна економіка» як інженерно-гуманітарний симбіоз набуває змісту лише під керівництвом так званого «колективного розуму», а саме використання командного колегіального підходу до управління економічними процесами, який би базувався на створенні адміністративних інноваційних структур, до складу яких входили б науковці з різногалузевим професійним та науковим спрямуванням та виконували функції не лише дорадчих органів, що поширено сьогодні, але й мали владні повноваження.

Виведення економіки з кризового стану та її подальший розвиток потребують нових шляхів, одним з яких має стати не звичайне запровадження поетапних програм подолання проблем на основі короткострокових тактичних заходів, а створення нової системи суспільно-економічних відносин, яка б базувалась на засадах «когнітивної економіки» [28].



1.2. Сутність та основні риси економіки знань

В економічній теорії категорія «економіка знань» має багато значень. Насамперед вона містить у собі елементи, що належать до одного із секторів народного господарства, у якому відбуваєються виробництво, обробка знань і керування ними. Таким цей термін зародився в часи досліджень, що проводилися трьома випускниками Віденського університету, які заклали основи вивчення економіки знань, – Йозефа Шумпетера, Фрідріха Хайєка й Фріца Махлупа [3].

Засновником економіки знань як дисципліни вважається Ф. Махлуп, автор книги «Виробництво й поширення знань у США», що вийшла в 1962 р. (адаптована російською в 1966 р.) [3]. Однак із збільшенням «сектора знань» в умовах найбільшого економічного зростання, що досягається за рахунок наукових досліджень і інновацій, із зростанням освіченості населення, термін «економіка знань» набув другого значення, що стало згодом більш вживаним.

Під «економікою знань», або «економікою, заснованою на знаннях», стали розуміти такий тип економіки, у якому знання відіграють вирішальну роль. У такому значенні термін був популяризований, а не винайдений Пітером Друкером - ще одним американським ученим австрійського походження. Використання знань для виробництва економічних благ стало темою дванадцятої глави його книги The Age of Discontinuity (1968) [30].

У галузі макроекономіки, на стику політики й економічної науки, термін «економіка знань» застосовується в загальносвітовому масштабі для позначення суспільства майбутнього, до якого сьогодні прямує цивілізація розвинених країн. Дебора Амідон у роботі «Глобальний Імпульс Стратегії Знань» із цього приводу пише: «Сьогодні проводяться сотні конференцій, присвячених аспектам економіки, заснованої на знаннях, у всіх куточках Земної кулі. Те, що почалося в 1987 році як ініціатива, спрямована на використання інтелектуального капіталу нації, перетворилося в глобальний порядок денний міжнародного співробітництва. Технологія керування знаннями є універсальною й може застосовуватися в малих, середніх і великих підприємствах».

В умовах глобалізації, удосконалювання систем зв'язку й способів генерації нових технологій все частіше виникає потреба в перегляді старих методів управління й організації. У виробництві значно зростає значення таких інтелектуальних продуктів, як «ноу-хау», знання компанії.

Нові методи управління, які пропонуються теоретиками, і тестуються практиками, тісно пов'язані з поняттям «економіка знань». Вони називаються методами «управління знаннями», а також інструментами нової «економіки знань». Сьогодні у літературі й Інтернеті можна зустріти безліч праць з управління знаннями й іншими аспектами поводження керівника в новій економіці. Серед них роботи таких авторів, як Роберт Бакмен, Білл Гейтс, Бернд Шміт, Лаура Браун, Джеймс Брайен Куінн, Лендрі Чарлі, Ричард Флорида й багатьох, багатьох інших. Наприклад, ось цитата з 3-4-ї глав книги Роберта Бакмена (Robert H.Buckman «Building a Knowledge-Driven Organization». - McGraw-Hill, 2004): «Настала епоха компаній, орієнтованих на знання ( knowledge-driven). І в цій ситуації попереду виявляється той, хто зумів сконцентрувати в рамках своєї організації неформалізований інтелектуальний досвід і зрозумів, як передавати його від одного співробітника іншому».

Із проблем управління знаннями й економіки знань можна знайти безліч статей на таких інформаційних ресурсах російськомовного Інтернету: «Креативная экономика» (www.creativeconomy.ru), «Портал iTeam» (www.iteam.ru), «Сообщество менеджеров E-xecutive» (www.e-xecutive.ru), «Корпоративный менеджмент» (www.cfin.ru). Наприклад, цитата зі статті Тихомирової Е.В., Бовт В.В. «Технології для економіки знань»: «Економіка знань має на увазі, що країна й компанія (якщо дивитися більш локально) уміє працювати зі своїми знаннями, а точніше управляти ними. Під управлінням знаннями ми будемо розуміти вміння збирати, структурувати, зберігати, розвивати (у тому числі в заданому напрямку) і продавати знання».

Варто зазначити, що британська організація "The Work Foundation" розпочала у квітні 2006 року програму з вивчення терміна «knowledge economy» («економіка знань»), розраховану на 3 роки, ціною 1,5 мільйонів фунтів стерлінгів. Мета проекту - визначити суть терміна, зробити практичні висновки, які дозволили б зробити більш ефективною економіку як країн, так і окремо взятих підприємств [87].

З викладеного випливає, що сьогодні не існує чітко визнаного всіма визначення економіки знань. Тому необхідно уважно стежити за контекстом, у якому вживається цей термін.

У терміна «економіка знань» існують і альтернативи. У соціології частіше використовується термін «інформаційне суспільство», що відображає співтовариство людей, що живуть в економіці знань. «Економіка інформаційних технологій» - це теж спосіб визначення сучасної економіки. А в рамках перспективної економіки й відносин сучасності-майбутнього як альтернативу терміну «економіка знань» можна зустріти поняття «креативної економіки», що у такому розумінні розглядається, наприклад, у працях професора О.М. Мельникова й деяких інших російських учених.

1.3 Понятійний апарат економіки знань
Економіка знань:

1) соціально-економічна система, що ґрунтується на отриманні знань (поняття тотожне до інформаційної економіки);

2) економічні відносини, що виникають в галузі отримання знань [50].


1.4 Еволюція концепцій і моделей

Історичні етапи розвитку та формування інформаційного суспільства.

"Техніка як вміння застосовувати знаряддя праці існує з тих пір, як існують люди…". У стародавніх культурах, особливо у західній цивілізації, механічні засоби дозволяли полегшити діяльність людини.

Проте ця техніка залишалась у тих рамках, які були порівнянні з можливостями людини, не виходили за межі її світогляду. Все змінилося з кінця ХVIII століття. Саме тоді було здійснено стрибок, що охопив всю технічну сторону життя людини в цілому.

"…Було відкрито машини – машини, що автоматично виробляють продукти споживання. Те, що раніше робив ремісник, тепер робить машина".

Так на заході почався технічний та економічний бум підприємців, під час якого попереднє ремесло зникло за невеликим винятком. Таким чином, у виникненні сучасного технічного світу брали участь розвиток науки та винахідництва. Ні одне з них не могло б самостійно створити сучасну техніку. Ці фактори діяли об'єднано.

Головна причина, яка призвела до виникнення особливої "технологічної" цивілізації сучасності і такої різкої зміни цивілізацій, криється у виникненні машин як заключної ланки між людиною і природою.

Спочатку була "перша хвиля", яку Тоффлер називає "сільськогосподарчою". Земля всюди була основою економіки, життя, політики, родинної організації. Скрізь панував простий розподіл праці та існувало декілька каст та класів. Влада була авторитарною, соціальне походження людини визначало його місце у житті. Економіка була децентралізованою: кожна община виробляла більшу частину того , у чому відчувала необхідність.

Триста років тому назад відбувся "вибух, хвилі від якого обійшли всю землю, знищуючи стародавні суспільства та народжуючи якісно нову цивілізацію". Таким вибухом була промислова революція. До середини ХХ століття сили "першої хвилі" були знищені і на землі "запанувала індустріальна цивілізація". Однак влада її була не довгою, оскільки одночасно з нею на світ почала напливати нова хвиля , яка несла з собою нові інститути, відносини, цінності .

Цікаво, що Тоффлер бачить як рухливу силу історії науково-технічний прогрес, якому відповідає сьогодні психологія людей. Таким чином, плину історії він надає трохи механістичний відтінок, зображуючи його у вигляді постійної боротьби між наступною та теперішньою "хвилями" [71].

Довгостроковий прогноз розвитку людства, розрахований на підставі даних минулого та теперішнього розвитку світової економіки, охоплює два важливих історичних етапи. Перший етап - це сільськогосподарська революція, яка пройшла близько десяти тисяч років тому назад і фактично створила сучасну цивілізацію. Вона поширювалась по світу протягом 8 тисяч років, різко змінивши умови життя людини, але до стабільного зростання економіки не призвела.

Другим найважливішим етапом вважається "великий перехід", на якому ми перебуваємо сьогодні. Він розпочався 200 років тому, коли людей було не так багато, жили вони бідно та повністю залежали від сили природи. Цей період завершиться в наступні 200 років, коли на зміну "катастрофічному поєднанню невдач та невмілого керівництва" людство значно зросте чисельно, стане багатим та значною мірою навчиться керувати силами природи.

Цей період можна розподілити на такі 3 фази: фазу індустріальної революції, фазу суперіндустріальної (технологічної) світової економіки і фазу постіндустріальної світової економіки та світового співтовариства.

Зниження темпів економічного зростання призвело до того, що виникають нові, неекономічні типи діяльності та інтереси. Ця фаза розвитку суспільства називається "постіндустріальною", оскільки у суспільстві знижується інтерес до промислової та сільськогосподарської діяльності (але зовсім не до товарів), тому ця фаза означає кінцевий момент епохи Великого переходу, а ймовірно, вона буде викликати постійні зміни в умовах життя людини.

"Сільськогосподарський" перехід можна виділити в окремий етап розвитку людства. Однак його періодизація нової та найновішої історії інша. Явно прослідковується принцип опосередкованості взаємодії людини та природи (через техніку – через технологію – через інформацію) з метою виробництва продукту та споживання продуктів природи.

Жодна країна ніколи не обходилась та не могла обійтись без того, щоб в ній чогось не виготовлялось. Це твердження сьогодні настільки справедливо, як і 200 років назад. Однак деякі важливі акценти змінились. Точно так, як і раніше, центр тяжіння економіки став зміщуватись від сільського господарства до промисловості, так і сьогодні він зміщується від промисловості до інформації. І подібно до того як у кінці вісімнадцятого на початку дев'ятнадцятого століття склалась постаграрна економіка, так сьогодні технологічно передові сектори глобального суспільства переходять на стадію постіндустріальної економіки.

В аграрній економіці господарська діяльність була пов'язана переважно з виробництвом достатньої кількості продуктів харчування, а обмежуючим фактором, звичайно, була доступність гарної землі. В індустріальній економіці господарська діяльність була переважаючою у виробництві товарів, а обмежувальним фактором найчастіше був капітал. В інформаційній економіці господарська діяльність – це головним чином виробництво та застосування інформації з метою зробити всі інші форми виробництва більш ефективними, тим самим створюючи більше матеріальне багатство. Обмежувальним фактором тут є знання.

Розміщуючи економічний аспект розвитку людства, заслуговує на увагу той факт, що характеризує кожну суспільну формацію через сутність господарської діяльності та обмежувальний фактор. Можна помітити, що перехід до нової суспільної формації виникає при зміні основи господарювання чи подолання обмежувального фактору.

ХХ століття – це час, коли людство вперше за всю свою історію може серйозно подумати про добробут усіх людей. Якщо це так, то це в основному завдячуючи еволюції універсальної електронної інформаційної системи, здатної пов'язати всіх людей. Мова йде про настання інформаційного століття.

Технологія пропонує нам набагато більші інформаційні та комунікаційні ресурси, ніж коли-небудь мало людство. Ці ресурси настільки великі, що стає очевидним те, що ми входимо в нову еру – еру інформаційного століття. США – перша країна, яка здійснила перехід від аграрного суспільства до індустріального та від нього до такого суспільства, яке навіть важко однозначно визначити; зрозуміла лише одна його характеристика: головним видом його економічної діяльності стає виробництво, зберігання та поширення інформації.

Який можливий сценарій розвитку інформаційного суспільства в майбутньому? Можна помітити загальну модель змін – трикомпонентний прогресивний рух: становлення головних економічних галузей з виробництва та поширення інформації, розширення номенклатури інформаційних послуг для інших галузей промисловості та уряду, створення широкої системи інформаційних засобів на споживчому рівні.

О. Тоффлер констатує факт переходу до інформаційного суспільства у США. Він повністю погоджується з пропозицією Дайзарт та Белла про триступеневу концепцію та концентрує свою увагу на трансформаціях саме останньої, "інформаційної" стадії розвитку суспільства.

Думка про технічну революцію, яка ґрунтується на інформації, не є новою. Ще всередині шестидесятих років виявилося, що США стає постіндустріальним суспільством. Третя, промислова революція значною мірою базується на досягненнях у телекомунікаційних та інформаційних процесах. Зайнятість у сфері промисловості та будівництва залишається, як завжди, переважно без змін, у той час коли робоча сила зросла. Тенденції показують, що найбільш динамічними в минулому столітті були сфери, пов'язані з інформацією.

Автор підкреслює спільність точки зору всіх філософів, які розглядали "інформаційне суспільство" у поєднанні з сучасними змінами в суспільній ролі науково-технічної революції. Але на відміну від інших він не акцентує увагу виключно на виробничій сфері, не виключаючи з розгляду соціальний та культурний аспекти оновлення [27].


ТЕМА 2

ЗНАННЯ ЯК ІНФОРМАЦІЯ
2.1 Дані, інформація й знання: основні категорії та визначення
Сучасне суспільство визначають як «інформаційне», у результаті чого виникає питання про тлумачення й співвідношення таких категорій, як «знання» і «інформація» і пов'язаних із ними понять. Незважаючи на зовнішню ясність, названі категорії досить складні й неоднозначні, що знаходить висвітлення в тому, як вони формулюються та вживаються.

Дослідження різних сфер використання категорій «знання» і інформація» має досить довгу історію - з 60-х років минулого століття. Часто в дослідженнях ці поняття вживалися якщо не як тотожні, то, принаймні, досить близькі за своєю суттю.

У роботі [84] пропонується розподіл понять на «дані», «інформація» і «знання», які наведені в такій логічній послідовності:

вихідні дані - інформація (контекст, у якому використані дані) - знання (висновки на основі даних і інформації). Таким чином, основна відмінність знання від інформації - у ступені організованості й свідомості первинних даних.

Ф. Махлуп [49] вважає, що «інформувати - означає передавати знання, що може бути результатом інформації. Інформація провадиться з метою вкласти знання в розум іншого. Будь-яка інформація у звичайному значенні цього слова є знання, хоча не всяке знання можна назвати інформацією».

Приблизно те саме у роботах М. Пора [37]: «Інформація є дані, які були організовані й передані».

У наведених визначеннях акцентується комунікативний аспект. Цієї точки зору дотримується й Т.П. Миколаєва [55]: «Інформація завжди пов'язана з рухом, має «транспортний» відтінок, тобто означає передачу знань по мережах зв'язку».

Дещо інша інтерпретація цих категорій дана Дж. Ходжсоном: «Між поняттями «знання» і «інформація» не можна ставити знак рівності. Доступність інформації не означає широкого поширення знань. Інформація - сукупність даних, які вже інтерпретовані, котрим удалося додати якогось змісту. А знання - продукт використання інформації. Знання не віддільні від соціального або іншого контексту. Застосування й поширення знань істотно залежить не тільки від технології, але й від соціальних інститутів» [77].

Інтерпретація поняття «знання» за К. Вігом [89] досить близька до Д. Ходжсона: «Знання складаються з істин і уявлень, точок зору й концепцій, суджень і пропозицій, методологій і ноу-хау. Ми накопичуємо знання, організуємо їх, інтегруємо й зберігаємо протягом довгого часу для того, щоб застосувати їх до конкретних ситуацій або проблем. Інформація складається з фактів і даних, що описують окрему ситуацію або проблему. Ми послідовно застосовуємо знання для інтерпретації наявної інформації з окремої ситуації й для ухвалення рішення про те, як до неї підходити».

Ще один аспект, на який звертається увага при виявленні природи знання - його зв'язок з людиною, його пізнавальною, інтелектуальною діяльністю.

Ґрунтуючись на викладених підходах, Н.В. Казакова [36] пропонує класифікацію визначення знання й інформації, наведену в табл.1.1.


Таблиця 2.1 – Класифікація визначення знання й інформації


Автор

Знання й інформація акцентуються на комунікаційному аспекті

Знання й інформація визначаються за ступенем організованості й інтерпретації даних

Відзначається зв'язок знання з людською свідомістю, інтелектуальною діяльністю, відбиття й осмисленням навколишньої дійсності

Підкреслюється зв'язок знання з конкретним індивідом, особистістю

Виділяється невіддільність знання й інформації від соціального, технологічного й іншого контексту

М. Поланья (1958)







+

+




Ф. Махлуп (1962)




+










Дж. Белл (1977)




+

+







М. Пор (1977)




+










Російські філософи (1990-ті)













+

К. Віг (1993)




+

+







Р. Нельсон, П. Ромер (1996)







+







Т. Стюарт (1997)




+










Дж. Ходжсон (2001)




+










Т.П.Ніколаєва (2001)

+







+




Наведені дані показують, що дослідники природи й ролі знання й інформації не дотримуються якогось одного підходу, а використовують кілька, що здається цілком виправданим, тому що тільки комбінуючи різні підходи, можна виявити основні властивості знання й інформації, що впливають на процеси їхнього виробництва, поширення й застосування. Акцент же на одному аспекті обмежує розуміння цих феноменів і звужує можливість управління ними.

Сучасні закордонні економісти сутність знання аналізують із двох різних позицій.

Перша позиція, традиційна для стандартної мікроекономіки, розуміє знання як інформацію, необхідну економічним агентам або менеджерам для здійснення раціонального вибору. Тут знання розглядається через процес перетворення вихідних даних у власне знання, що може бути використане для аналізу реальної ситуації, що за змістом своїм мало відрізняється від інформації.

З іншої позиції, якій у період становлення економіки знань приділяється все більше уваги, знання розглядається як економічний актив, аналогічний іншим, давно відомим видам активів - фінансовим, матеріальним і т.п. У цьому випадку знання є ресурсом (сировина виробництва) і продуктом (інновація).

Слід зазначити, що ролі активу знання виконує порівняно недавно й специфіка цього процесу залишається багато в чому невизначена для економістів. Проте багато фахівців вважають, що за своєю природою й властивостями знання є суспільним товаром і володіє двома основними характеристиками:

- може використовуватися багатьма споживачами одночасно або послідовно, не зменшуючись при цьому в обсязі;

- для виробника вкрай складно й «витратно» враховувати всіх споживачів даного товару й виключити із процесу споживання осіб, що не оплатили його.

Т. Стюарт [84] цілком логічно визначав знання як «суспільне благо», з урахуванням того, що воно не зменшується в міру його використання. Набуття певного обсягу знань не зменшує здатності інших користуватися ним. При цьому мова йде не про тираж книги, а про закладені в неї знання. Це дозволяє продавати те саме знання або інформацію споживачам багаторазово.

Навіть стійкі знання про об'єктивні закони природи достовірні доти, поки в результаті досліджень не отримані нові знання (наприклад, закони І. Ньютона). Таким чином, темпи морального зношування знання набагато вищі, ніж інших видів ресурсів. Те саме можна сказати й про інформацію.

Зростання наукоємних галузей показав, що структура собівартості їхніх продуктів («матеріалізовані знання») помітно відрізняється від структури собівартості традиційних продуктів (матеріальні продукти). Більша частина витрат доводиться на підготовчий період - дослідження, розробки, дослідні зразки. Витрати поточного виробництва можуть бути досить низькими, що й дозволяє транснаціональним корпораціям переносити його в менш розвинені країни.

Таким чином, значущість розходження між знанням і інформацією визначається насамперед тим, що розходження обумовлюють різницю в методах і схемах управління. Управління знаннями й управлінння інформацією - аж ніяк не тотожні поняття. Управління знаннями - більш глибокий і комплексний процес, тісно пов'язаний з особистісними характеристиками людей, з рівнем і характером розвитку людського капіталу.




2.2 Класифікація знань

На думку експертів, до сьогоднішнього дня не існує загальновизнаної системи класифікації знань. Разом із цим можна виявити ряд сформованих підходів, які використовуються як у науковій літературі, так і в практиці менеджменту знань.

Знання з історичних часів було предметом наукового інтересу. Одна з найбільш ранніх класифікацій знань належить Аристотелю, що виділив такі види знань:

- знання як теоретичне універсальне (know - why, «знаю, чому»);

- знання як технологія діяльності, що базується на практиці й конкретному контексті (know - how, «знаю, як»);

- знання як норматив діяльності, що базується на життєвому досвіді й конкретному контексті («практична мудрість», здоровий глузд).

Сучасна класифікація знань багато в чому базується на підході Аристотеля:

- «знаю, що» (know - what) - знання про «факти» (наприклад, коли відбулася битва під Ватерлоо). У цьому розумінні знання дуже близьке до інформації, зберігається й передається як дані;

- «знаю, чому» (know - why) - ця категорія охоплює знання про принципи й закони функціонування й розвитку природи, суспільства й пізнання.

Саме цей тип знання важливий для технологічного розвитку багатьох наукоємних галузей,

- «знаю, як»(know - how) - дана категорія знання належить до навичок і вмінь і відіграє важливу роль у здійсненні практично всіх видів людської діяльності – від важкої фізичної праці до бізнесу;

- «знаю, хто» (know - who) - важливість даної категорії знання зростає із зростанням складності виробленої продукції й використовуваних технологій, поглибленням міждисциплінарного характеру наукових досліджень.

Концептуального підходу до знань дотримується Е. Брукінг [4,5]. У своєму дослідженні інтелектуального капіталу він виділяє чотири концептуальних рівні знань:

- знання про мету, або ідеалістичні знання. Це світогляд, цілі, система понять, в основному явні знання, частково - неявні, що підсвідомо використовуються. За допомогою цих знань можна визначити свої можливості, щоб поставити цілі й сформулювати цінності;

- систематичні знання. Систематичні знання - це знання систем, схем, методів. Знання про загальні принципи й стратегії прийняття рішень.

Ці знання використовуються для аналізу причин, для формулювання нових підходів.

- практичні знання. Це вміння приймати відомі рішення й фактичні знання. Використовуються для виконання повсякденної роботи;

- автоматичні знання. Це робочі знання, застосовувані для автоматичного виконання завдань, у яких не використовуються свідомі міркування. Міцно засвоєні знання.

Найчастіше використовується в літературі класифікація знань за формою їхнього прояву:

- явні знання (кодифіковані, експліцитні, документовані);

- неявні знання (приховані, імпліцитні, латентні, некодифіковані, недокументовані).

М. Поланья [58] ввів поняття знання, «що передбачені»: «Ми, можливо, знаємо більше, ніж можемо сказати. Передбачені знання мають особистий характер, вони прив'язані до контексту, і тому їх важко наділити в якусь явну форму, щоб передати іншим. Явні, або кодифіковані, знання позначають знання, які можуть бути трансформовані в офіційно визнану, систематичну мову».

У роботі І. Нонакі й Г. Такеучі «Компанія, що створює знання» [83], яка викликала великий інтерес на Заході, стверджується, що один із основних факторів підвищення конкурентоспроможності компанії – це здатність сприймати й генерувати знання, а для досягнення цієї мети західні менеджери повинні визнати важливість передбачених знань - знання усередині нас, що не виражається словами. Дуже багато гарних ідей загинуло тому, що їхні автори не змогли висловити свої думки.

Деякі закордонні дослідники прирівнюють кодифіковані знання до наукових (ідей), а некодифіковані - до навичок і вмінь. Відповідно до цієї ознаки можна виділити дві категорії знань:

- ідеї («м'який компонент», software) - знання кодифіковане, відбито в певній формі (письмовій, графічній та ін.) і зберігається поза людським мозком (у книгах, на касетах та ін.),

- навички й уміння («плинний компонент», wetware) - знання не відділене від індивідуума, зберігається в мозку, охоплює здатності, талант і т.д.

Проблема явного й неявного знання має не стільки теоретичний, скільки практичний характер, прямо впливаючи на можливості поширення й доступності знання. Відмічено, чим більш латентне знання, тим складніше поширити його на інші фірми, галузі, регіони. У цьому випадку суто ринкові способи бувають неефективними, і потрібне вироблення інших механізмів дифузії знання.

Необхідно враховувати, що неявні, приховані знання можуть мати різну природу. Існує неявне знання, що може бути виявлене, кодифіковане й залучене в економічні або виробничі процеси. Однак існує приховане знання, що є таким за своєю природою (наприклад, унікальні здатності окремої людини), що не може бути повністю виявлене й задокументоване. До такого знання відносять і ноу-хау.

Перед суспільством постає важлива проблема трансформації неявних знань у явні, задокументовані. Від цього залежить науково-технічний прогрес.

Яскравий приклад вирішення цієї проблеми продемонстрував Ф. Тейлор, пропонуючи наукову систему формування операцій процесу збирання. До появи цієї системи якість складання на конкретній операції визначалася вмінням і навичками працівників. Природно, що вміння й навички відображали неявне знання працівника, що залежало від його досвіду й кваліфікації.

З огляду на різний досвід працівників, синхронізація їхньої роботи на конвеєрі була вкрай низькою. Тейлор розбив кожну операцію на елементи (переходи й прийоми), викинув зайві, з'єднав потрібні й тим самим оптимізував такт операції, перевівши неявні знання в явні. Продуктивність праці збирачів різко зросла. Систему Тейлора підхопили підприємства всього світу.

Важливість кодифікації знання доповнюється тим фактом, що існує два різних типи кодів. Перший тип - експліцитний код, явний, загальнодоступний (у вигляді підручників, формул, діаграм, схем, креслень і т.д.).

Інший тип - коди, що розвиваються спонтанно як засоби комунікацій усередині або між організаціями. Це - знання, що накопичуються і не винесені на носії інформації. Чим раніше ці знання перевести в явні знання, тим швидше буде отриманий економічний або соціальний ефект.

Важливу роль для трансформації прихованих знань у явні мають інноваційні процеси. Інновації сьогодні є передумовою для виживання бізнесу.

Рушійної силою розвитку бази знань є або генерація інновацій і одержання за рахунок цього більш високих доходів, або розподіл доходів від інновацій, створених іншими фірмами. Це сприяє найшвидшому розвитку механізмів поширення й сприйняття знання, найкращих практичних навичок і ноу-хау.

Близькою до класифікації знань за формами його прояву є класифікація за способом формування знання. Відповідно до цієї ознаки виділяється два типи знань:

- рефлексивні знання (нові знання формуються на систематизованому великому обсязі минулих знань);

- інтуїтивні знання (знання беруться ніби «з голови», використовується незначний обсяг явного знання).

Неважко помітити, що до рефлексивних знань належать в першу чергу явні знання, які можуть бути отримані в результаті формальних процедур навчання або досліджень і поширені за допомогою аналогічних процедур.

У цілому описані вище класифікації можна навести в табличній формі (табл. 2.2).

Таблиця 2.2 – Класифікація знань


Класифікаційна ознака

Види знань

Автор

За змістом

- know - why, «знаю, чому»,

- know - how, «знаю, як»,

- «знаю, що» (know - what),

- «знаю, хто» (know - who),



Аристотель (3 ст.буд.е.)

За характером

- знання про мету,

- систематичні знання,

- практичні знання,

- автоматичні знання.



Е. Брукінг (2001)

За належністю

- особисте,

- колективне,



М. Поланья (1966)

За формою прояву

- явне,

- неявне,



І. Нонака, Г. Такеучі (1995)

За способом формування

- рефлексивне,

- інтуїтивне.



В.М. Гуні, В.П. Устинов, В.П. Баранчев, С.Ю. Ляпіна (2000)

Крім класифікації, за описаними ознаками, існує ще певна структура побудови наявного обсягу знань, або їхня ієрархія.



Структуризація знань

Накопичений досвід можна подати у вигляді теоретичних і практичних знань. Теоретичні знання складаються з фундаментальних концепцій, принципів, моделей і гіпотез, які були виведені й узагальнені провідними спеціалістами в результаті багаторічної роботи. Практичні знання складаються із прикладної теорії, емпіричних правил, досвіду й інших раціональних моделей, постійно використовуваних у поточній роботі. Наприклад, нормативні методики дають докладні інструкції з виконання завдання. Фахівці можуть створювати емпіричні правила, якими вони користуються для раціонального, швидкого й точного виконання завдань [51,52].

Ступінь структуризації знання розрізняються, як правило, за такими категоріями:

- добре структуровані знання (алгоритми, формули, теорії, схеми, процеси);

- напівструктуровані знання (судження, суб'єктивні оцінки, евристичні правила прийняття рішень);

- неструктуровані знання (без теоретичної основи, досвід у вигляді фактів).



Джерела знань

Знання можуть бути отримані з різних як зовнішніх, так і внутрішніх джерел.

Зовнішні джерела знань:

- публікації (книги, журнали, матеріали конференцій, галузеві звіти, інші періодичні видання);

- галузеві консультаційні послуги;

- спеціальні документи про галузеві знання;

- комерційні бази даних і системи експертних знань;

- галузеві й міжгалузеві конференції;

- курси, семінари, симпозіуми;

- інтелектуальний потенціал суміжних організацій;

- зворотний потік інформації від агентів ринку (про продукцію й послуги);

- зворотний потік інформації від споживача (скарги, рекламації, пропозиції, вимоги);

- потік інформації від постачальників;

- нові співробітники, менеджери-консультанти;

- наукові дослідження;

- вивчення передових методів роботи;

- співробітництво, партнерство, стратегічні альянси й спільні підприємства;

- моніторинг середовища й сканування подій і тенденцій;

- засоби масової інформації (телебачення, радіо).

Внутрішні джерела знань містять у собі цілий ряд позицій, таких, як:

- фахівці організації, внутрішні замовники й постачальники,

- організаційна оцінка;

- корпоративні експерти;

- моделювання процесів,

- політика, практика й методи;

- внутрішнє навчання й утворення;

- майбутнє бізнесу (завдання, цінності, принципи);

- стратегія бізнесу (плани, прогнози);

- заходи щодо вдосконалювання й ініціативи з розвитку (наприклад, модернізація бізнесу);

- операційне планування й бюджет;

- корпоративне керування (повноваження, функції, взаємовідносини, розміщення ресурсів, організаційні графіки);

- організаційна структура й види робіт;

- практичний досвід і аналіз робіт після впровадження нових розробок (проекти, ініціативи, заходи щодо підвищення якості);

- постійне документування процесів, роботи команд;

- пропозиції працівників;

- корпоративні інформаційні бюлетені.

Із всіх видів інтелектуального капіталу саме знання становлять найбільшу складність для управління.

2.3 Інформаційна економіка
Інформаційне суспільство – це соціологічна концепція, що визначає головним фактором розвитку суспільства виробництво та використання науково-технічної та іншої інформації. Концепція інформаційного суспільства є різновидом теорії постіндустріального суспільства, засновниками якої були З.Бжезинський, О.Белл, О.Тоффлер [71]. Прибічники теорії інформаційного суспільства пов’язують його становлення з домінуванням четвертого інформаційного сектору економіки, який іде після сільського господарства, промисловості та сфери послуг. При цьому стверджується, що капітал і праця, які є основою індустріального суспільства, поступаються місцем інформації та знанню у сучасному суспільстві. Революціонізуючі дії інформаційних технологій приводять до того, що в інформаційному суспільстві класи змінюються соціально недиференційованими “інформаційними спільнотами”.

Традиційним корпораціям протиставляються “малі” економічні форми – індивідуальна діяльність вдома, “електронний котедж”. Вони входять у майбутню структуру інформаційного суспільства з його “інфо-”, “техно-“ та іншими сферами людського буття. Було висунуто проект “глобальної електронної цивілізації”, що базується на синтезі телебачення, комп'ютерної та інших мереж. “Комп’ютерна революція” поступово приводить до зміни традиційного друку електронними книгами, змінює ідеологію, перетворює безробіття у цікаве проведення часу. Соціальні та політичні зміни розглядаються у теорії інформаційного суспільства як наслідок “мікроелектронної революції”. Перспектива розвитку демократії пов’язується з поширенням інформаційної техніки. Тоффлер відводить головну роль у цьому телекомунікаційній “кабельній мережі” , яка забезпечує двосторонній зв’язок громадян із урядом, дозволить враховувати їх думку при розробленні поличних рішень. Розробки у галузі “штучного інтелекту” розглядаються як можливість інформаційного трактування самої людини. Концепція інформаційного суспільства викликає критику з боку гуманістично орієнтованих філософів та науковців, які додержуються думки щодо негативних наслідків комп’ютеризації суспільства.

Поняття "інформаційного суспільства"

Тоффлер не дає новій цивілізації визначення, але доводить, що вона має принципово новий характер. "Багато чого у цій виникаючій цивілізації суперечить традиційній індустріальній цивілізації. Це водночас і технічно розвинута, і антиіндустріальна цивілізація. "Третя хвиля" несе із собою новий спосіб життя, що грунтується на відновних джерелах енергії, на методах виробництва, що роблять застарілими більшість фабричних технологій, на радикально перетворених школах та корпораціях майбутнього. Така цивілізація несе з собою новий кодекс поведінки та виводить нас за межі концентрації енергії, грошових коштів і влади".

Автор жодного разу не дав прямого визначення поняттю "інформаційного суспільства", яке сам ввів. Він дає визначення через перелік елементів, які є радикально новими для сьогодення та мають у корені змінити життя теперішнього та наступних поколінь.

На його думку, у наступному столітті вирішальне значення для економічного та соціального життя для способів виробництва, отримання знань, а також для характеру трудової діяльності людини набуває новий соціальний уклад, який базується на телекомунікаціях. Революція в організації та обробці інформації, в якій головну роль відіграє комп'ютер, розгортається водночас із розвитком індустріального суспільства. Три аспекти останнього особливо необхідні для розуміння телекомунікаційної революції:

1) перехід від індустріального до сервісного суспільства;

2) вирішальне значення теоретичних знань для здійснення технологічних інновацій;

3) перетворення нової "інтелектуальної технології" у ключовий засіб системного аналізу та теорії приймання рішень.

Як співзасновник концепції "інформаційного суспільства" Тоффлер один із перших виділив його характерні ознаки. Його визначення цього поняття зводиться до роз'яснення суттєвостей нового суспільства через зміни, що будуть відрізняти "післяреволюційне" суспільство від теперішнього [71].

Він вважав, що обладнання та машини є, між іншим, не тільки втіленням праці, а й втіленням інформації. Ця думка має сенс відносно капіталу, землі та будь-якого іншого фактора економіки, у якому втілено працю. Нема жодного засобу продуктивного застосування праці, який водночас не був би застосуванням інформації. Більш того, інформацію, як і капітал, можна накопичувати та зберігати для майбутнього використання. У постіндустріальному суспільстві національні інформаційні ресурси – це його основна економічна цінність, найдорожче джерело добробуту.

За визначенням Тоффлера існує три основних засоби, якими держава може збільшувати своє багатство [71]:

1) постійне накопичення капіталу;

2) військові завоювання та територіальні приборкування;

3) використання нових технологій, що перетворюють вторинну сировину у ресурси.

Завдяки високому рівню розвитку технологій у постіндустріальній економіці, перехід від "не ресурсів" до ресурсів стає основним принципом створення нового багатства.

Важливо розуміти, що інформація має деякі специфічні особливості. Якщо я матиму 1000 одиниць землі, а потім віддам кому-небудь 500 одиниць, то у мене залишиться лише половина. Але якщо у мене є деяка кількість інформації і половину віддам іншій людині, то я буду мати все, що мав. Якщо я дозволю користуватися моєю інформацією, то швидше за все і зі мною поділяться чим-небудь корисним. Таким чином, угоди з приводу матеріальних речей ведуть до конкуренції, у той час коли інформаційний обмін – до співробітництва. З цього можна зробити висновок, що інформація – це ресурс, яким можна ділитися без жалю. Другою специфічною рисою споживання інформації є те, що на відміну від споживання матеріалів чи енергії, яке веде до збільшення ентропії у Всесвіті, використання інформації веде до іншого ефекту – воно збільшує знання людини, підвищує організованість в навколишньому середовищі та зменшує ентропію.

У своїй праці автор дає розгорнуту характеристику поняттю інформації. При цьому він підкреслює відмінність останньої від інших видів економічних та соціальних цінностей. Цим він обґрунтовує ідею про виключність наступної нової стадії та неминучість перелому в історії з її наступом.

У постіндустріальному суспільстві інвестиції робляться в інший рівень, ніж в індустріальному суспільстві, тобто у виробництво засобів виробництва. Щодо індустріального виробництва, то воно діє більш глобально – на керівному рівні, тобто у механізмі виробництва в цілому. Тоффлер виділяє дві головні форми, яких набирає постіндустріальне суспільство під час дії. По-перше, це нововведення, тобто здатність виробляти нову продукцію внаслідок інвестування науки і техніки. По-друге, це керівництво, здатність використовувати складні системи інформації і комунікацій.

Необхідно відмітити, що постіндустріальне суспільство звертає на себе всі елементи економічної системи. Ці дії не завжди набирають форми свідомої волі, що втілена в особистість або навіть у групі людей. Ось чому таке суспільство повинно мати назву програмованого. Це визначення свідчить про здатність останнього створювати моделі керування виробництвом, розподілом та споживанням. Тому таке суспільство з'являється не внаслідок еволюційних законів або специфічних культурних характеристик, а швидше як результат виробництва завдяки дії суспільства самого на себе.

При визначенні поняття "інформаційного суспільства", на думку Тоффлера, найважливішим моментом є те, що робиться акцент на нових економічних стосунках. Він підкреслює "...особливу важливість перетворень інвестиційної та керівної політики під час телекомунікаційно-інформаційної революції..."

Різниця між поняттями "інформація" та "інтелект" є штучною, але достатньо важливою. "Інформація" намагається бути відносно формальною та легкодоступною. У цьому випадку "інтелект" вживається швидше у значенні "військового мислення", ніж "людського мислення". У такому разі поняття "інтелект" набуває набагато ширшого значення, ніж поняття "інформація". Поняття "інтелект" означає знання про події та людей, це знання може бути умовним, інтуїтивним, особистим, офіційним або таємним. "Інтелектуальні" дані зазвичай не підпадають під стандарти, а "інформація" є сукупністю шаблонів. Дуже важко відокремити чітко інтелект від інформації.

Дослідження особливостей розмежування понять "інтелект" та "інформація" є дуже важливим для розуміння сутності "інформаційного суспільства", оскільки воно дозволяє чітко відокремлювати духовну і матеріальну сфери нового суспільства. Адже інформація сама по собі, без людських емоцій не здатна змінювати людську культуру, сприяти прогресу духу.

Знайомлячись з працею Тоффлера, можна відмітити, що він робить спробу узагальнити визначення нового суспільства [71].

З цією метою він звертає увагу на всі назви, об'єднані префіксом "пост". У цьому префіксі відчувається деяка обмеженість людського пізнання, схильного відштовхуватися від досягнутого, не звертаючи уваги на те, що для нового суспільства, побудованого на нових принципах, бажано дати нову назву. Саме тому я вважаю, що назва "інформаційне суспільство" цілковито відображає суть майбутнього соціуму, і тому вирішив додержуватися цього формулювання.

2.4 Класифікація видів інформаційної діяльності

На кожному етапі розвитку людства ступінь розвитку суспільства визначається ступенем розвитку домінуючих технологій. Саме такі технології й визначають тип епохи (етап) розвит­ку людства.

За висловом Фукідзави Юкіті, наукові технології є інструментом цивілізації, розвиток яких забезпечуватиме добробут суспільства. Виходячи з цього, «інструментом» розвитку інформаційного суспільства або інформаційного етапу цивілізації є інфор­маційні технології.

Поняття «інформаційні технології» є багатоаспектним. Тому у визначенні його наголошується на тому аспекті, про який йде мова (операції, організація, складові тощо).

У даному випадку під інформаційними технологіями (ІТ) розуміють обчислювальну техніку, системи зв’язку, які використовують для створення, збирання, передавання, зберігання та оброблення інформації в усіх сферах суспільного життя.

Для порівняння розглянемо ще декілька поширених визначень.

Інформаційна технологія — це система методів і способів збирання, накопичення, зберігання, пошуку та оброблення інформації на основі використання засобів обчислювальної техніки.

Інформаційна технологія — процес, що використовує сукупність засобів і методів збирання, оброблення та передавання даних (первинної інформації) для отримання якісно нової інформації про стан об’єкта, процесу або явища.

Згідно з визначенням, прийнятим ЮНЕСКО, інформаційна технологія — це комплекс взаємопов’язаних наукових, технологічних, інженерних дисциплін, які вивчають методи ефективної організації праці людей, зайнятих обробленням і збереженням інформації, обчислювальну техніку і методи організації її взаємодії з людьми і виробничим обладнанням, їх практичні додатки, а також пов’язані з усім цим соціальні, економічні та культурні проблеми.

Нині саме інформаційні технології, ступінь їх розвитку та поширення визначають рівень розвитку тієї чи іншої держави. Всі провідні країни світу інтенсивно опрацьовують концептуальні засади формування інформаційного суспільства: розробляють багатомільярдні проекти, спрямовані на вдосконалення інформаційної інфраструктури, проекти інформаційно-правової підтримки праці, навчання та життя людини в такому суспільстві. Так, у США результатом розроблення національних програм «Стратегічна комп’ютерна ініціатива», «Удосконалена програмна технологія», «Мікроелектронно-комп’ютерна технологія», «Нова комп’ю­терна ініціатива», «Національна інформаційна інфраструктура: план дії» стали: розроблення комп’ютерів нового покоління, які мають спеціальні знання, вміють бачити, чути й говорити; створення інформаційної інфраструктури, яка забезпечує доступ до загальнонаціональних інформаційних ресурсів з будь-якої точки країни, на основі якої практично комп’ютеризовано всі сфери діяльності людини. Досягнення повної інформатизації в США прог­нозується на друге десятиріччя ХХІ ст. Упровадження таких високоінтелектуальних технологій, якими є інформаційні, породжує низку проблем, пов’язаних із підвищенням комп’ютерної грамотності населення. Одна з останніх програм — «Виклик технологічній грамотності» спрямована на поліпшення інформатизації навчальних закладів.

Канада також має значні здобутки у формуванні засад інформаційного суспільства через реалізацію проектів формування Канадської інформаційної магістралі.

Європейський союз (ЄС) інтенсивно працює над розробленням концепції інформаційного суспільства та програм, що її реалізують. Основні принципи і напрями, за якими розвиватимуться країни ЄС, викладено в Зеленій книзі «Життя та робота в інформаційному суспільстві: спочатку люди».

Докладніше особливості та результати здійснення зазначених та інших програм розглядатимуться у розділі 3.

Задача України полягає у тому, щоб не втратити шанс, який сьогодні вона має, щодо участі в міжнародних проектах і впровадження в життя цих концепцій. Проблем на цьому шляху надзвичайно багато. Тому важливим є правильно вибрати пріоритети та розробити ефективну стратегію дій щодо входження в інформаційне суспільство. Як показує світовий досвід, крім суто технологічних проблем, які, безумовно, є ядром, виникає ціла низка економіко-організаційних та управлінських питань, без вирішення яких сформувати це ядро неможливо.

Інформаційно-комунікаційні технології (ІКТ) впливають на всі сфери людської діяльності і на людину особисто. Науковці відмічають соціально-психологічний вплив на людину ІКТ, який проявляється у зміні ставлення людини до роботи та її змістовного наповнення. В основі змін, що відбуваються, лежить принципово інше ставлення до інформації та її ролі у суспільстві. Все більшого поширення набуває ставлення до неї як до товару. Отже, стає можливим говорити про становлення інформаційного ринку.

Останнім часом історія інформаційно-технологічних революцій та їх вплив на суспільні відносини висвітлювалися у численних джерелах, отже, немає потреби робити повний їх виклад. Тим паче, зважаючи на прискорення темпів життя і змін, що відбуваються, такий опис миттєво застаріває. Однак варто нагадати головні ознаки технологічної трансформації у сфері оброблення та передавання інформації. Наслідком цих перетворень було набуття людським суспільством нової якості, формування нової соціально-технічної парадигми — інформаційного суспільства.

Перша революція пов’язана із винаходом писемності, що привело до гігантського якісного і кількісного стрибка. З’явилася можливість передавання знань від покоління до покоління.

Друга революція (середина XVI ст.) спричинена винаходом книгодрукування, який радикально змінив індустріальне суспільство, культуру, організацію діяльності.

Третя революція (кінець XIX ст.) зумовлена винаходом електрики, завдяки якій з’явилися телеграф, телефон, радіо, які дають змогу оперативно передавати і нагромаджувати інформацію в будь-якому обсязі.

Четверта революція (70-ті рр. XX ст.) пов’язана з винаходом мікропроцесорної технології і появою персонального комп’ю­тера. На мікропроцесорах та інтегральних схемах створюються комп’ютери, комп’ютерні мережі, системи передавання даних (інформаційні комунікації). Цей період характеризують три фундаментальні інновації:

- перехід від механічних та електричних засобів перетворення інформації до електронних;

- мініатюризація всіх вузлів, пристроїв, приладів, машин;

- створення програмно-керованих пристроїв і процесів.

У Законі України «Про інформацію» інформаційну діяльність визначено як сукупність дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави.

Основними напрямами інформаційної діяльності є: політичний, економічний, соціальний, духовний, екологічний, науково-технічний, міжнародний тощо.

Основними видами інформаційної діяльності є одержання, використання, поширення та зберігання інформації.

Одержання інформації — це набуття, придбання, накопичення відповідно до чинного законодавства України документованої або публічно оголошуваної інформації громадянами, юридичними особами або державою.

Використання інформації — це задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави.

Поширення інформації — це розповсюдження, обнародування, реалізація в установленому законом порядку документованої або публічно оголошуваної інформації.

Зберігання інформації — це забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв.

Наведена загальна класифікація напрямів і видів інформаційної діяльності є важливою для вирішення перш за все організаційних питань. Для визначення місця та ваги інформаційної сфери в економіці загалом необхідно здійснити класифікацію за видами економічної діяльності.

Економічна діяльність — це процес поєднання дій, які приводять до отримання відповідного набору продукції чи послуг.

Вид діяльності має місце тоді, коли об’єднуються ресурси (устаткування, робоча сила, технологічні засоби, сировина та матеріали) для створення виробництва конкретної продукції та надання послуг. Отже, вид діяльності характеризується використанням ресурсів, виробничим процесом, випуском продукції та наданням послуг. Окремий вид діяльності може складатися з єдиного простого процесу (наприклад, ткацтва), а може охоплювати й кілька процесів, кожний із яких входить до відповідної категорії класифікації. Наприклад, виробництво автомобілів уважається окремим видом діяльності, хоча це комплексний вироб­ничий процес, який охоплює лиття, ковальські роботи, зварювання, складання, фарбування тощо. Якщо виробництво окремих елементів (двигунів, коробок передач, меблів, приладів) є складовою того самого процесу виробництва, то всі процеси разом розглядаються як єдиний вид діяльності.



Галузь — це сукупність усіх виробничих одиниць, які беруть учас­ть переважно в однакових або подібних видах виробничої діяльності.

В Україні у 1996 р. уведено в дію Державний класифікатор видів економічної діяльності (ДК 009-96). Для опису економіки Класифікацію видів економічної діяльності (КВЕД) побудовано так, що виділені об’єкти охоплюють усі або майже всі види діяльності, здійснювані у будь-якій галузі господарства.

КВЕД гармонізовано з Класифікацією видів економічної діяльності Статистичної Комісії Європейського Союзу (NACE) (Rev. l. модифікація 7) на рівні класів, що дає змогу використовувати її для порівняння національних статистичних даних з даними Статистичної Комісії Європейського Союзу без перехідних ключів. Для забезпечення можливості порівняння національних статистичних даних із даними Міжнародної стандартної галузевої класифікації видів економічної діяльності (ISIC) Організації Об’єд­наних Націй у структурі КВЕД наведено графу «Код ISIC».

У Державному класифікаторі видів економічної діяльності (ДК 009-96) виділено розділ К72 — Діяльність у сфері інформатизації, який охоплює такі групи діяльності:

72.1. Консультації з питань інформатизації;

72.2. Створення програмного забезпечення;

72.3. Оброблення даних;

72.4. Робота з базами даних;

72.5. Технічне обслуговування та ремонт офісної та комп’ю­терної техніки.

следующая страница >>


izumzum.ru