Ільюшин Ігор (доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри міжнародних відносин Київського славістичного університету). Украї - polpoz.ru o_O
Главная
Поиск по ключевым словам:
страница 1
Похожие работы
Название работы Кол-во страниц Размер
У двох частинах 9 4389.43kb.
Українська інженерно-педагогічна академія, професор кафедри металорізального... 1 337.32kb.
Одна з країн постсоціалістичної Європи, сучасна територія якої сформувалася... 1 46.43kb.
Міністерство охорони здоров’я україни центральний методичний кабінет... 2 629.93kb.
Олександр Діхтяренко Українська література 11 клас Літературні диктанти... 4 1359.79kb.
Рішення Загальних зборів напрн україни від 24. 09. 2010 р 1 34.12kb.
Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України 1 243.35kb.
Методичні вказівки підготували викладачі кафедри фтизіатрії і пульмонології... 4 344.95kb.
Наука про вимірювання якості – кваліметрія Віталій Циба, доктор філософських... 1 233.08kb.
Кандидат історичних наук, професор, завкафед­рою методики навчання... 30 5558.39kb.
Національний університет „львівська політехніка” дученко юрій Миколайович... 1 344.88kb.
Між опором та пристосуванням: греко-католицьке релігійне підпілля... 2 503.49kb.
1. На доске выписаны n последовательных натуральных чисел 1 46.11kb.

Ільюшин Ігор (доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри міжнародних відносин - страница №1/1

Ільюшин Ігор (доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри міжнародних відносин Київського славістичного університету).
Українсько-польський міжнаціональний конфлікт часів Другої світової війни в суспільній свідомості і колективній пам’яті: людські стереотипи та історичні факти.

Не є таємницею, що українсько-польський міжнаціональний конфлікт часів Другої світової війни досі залишається найдискусійнішою темою української і польської історіографій та найболючішим місцем сучасних взаємин двох народів-сусідів 1. Незважаючи на те, що минуло вже майже сім десятиліть від тих подій, чимало українців і поляків не можуть вибачити образ і кривд, яких завдали їхні співвітчизники одне одному в те воєнне лихоліття.

Добре відомо про те, як переслідувалась польськими урядовцями руська/українська меншина в Першій і Другій Речіпосполитій. До сьогодні не загоїлися рани в тієї української людності, яка стала об'єктом депортації 1947 р., відомої під назвою “акція Вісла”. У свою чергу польська сторона, і, насамперед, представники старшого покоління, погоджуючись із тим, що українці у минулому насправді зазнали в Польщі невиправданих страждань, стверджує, що “останні несумірні зі злочинами, скоєними стосовно польського населення Західної України Українською повстанською армією”. На переконання польських наукових інституцій, суспільно-політичних та громадських організацій лише на Волині упродовж 1942-1944 рр. “українськими націоналістами було замордовано близько 40-50 тисяч чоловіків, жінок та дітей тільки за те, що вони були поляками і не бажали виїздити з цих земель” 2.

Такий стан речей підтвердив перебіг дискусій влітку 2003 р. довкола трагічних волинських подій, а також заходи по обидва боки українсько-польського кордону з вшанування пам'яті загиблих. Зроблені тоді офіційними Києвом і Варшавою безпрецедентно важливі для взаємного розуміння кроки не поставили крапку в дискусіях між науковцями, політиками, журналістами тощо, але дали серйозний поштовх процесу переосмислення історичних подій. В ході проведення заходів з відзначення 60-річчя волинської трагедії в Україні з'явився відкритий лист українських інтелектуалів, які просили “вибачення у тих поляків, долі яких були понівечені українською зброєю” 3. Втім, текст цього листа не задовільнив цілком тих, кому він був адресований в Польщі 4.

Нова хвиля взаємних звинувачень піднялася 2008 р. в зв'язку з відзначенням вже 65-ї річниці волинських подій, яка, втім, не викликала такої бурхливої дискусії в українському суспільстві, котрою супроводжувалися заходи з вшанування пам'яті про загиблих в тій трагедії в Польщі. Дійшло до того, що члени загальнопольського Комітету з організації заходів з нагоди 65-ї річниці тих подій на чолі з його керівником віце-маршалком Сейму Польської Республіки Ярославом Каліновським почали домагатися через польських євродепутатів внесення в порядок денний засідання Європарламенту питання про визнання “злочинів ОУН і УПА” та юридичної кваліфікації їхніх дій стосовно польської людності, що проживала в роки війни на Волині та в Східній Галичині, як “акту геноциду” 5.

В своїй доповіді хочемо зупинитися на лише деяких основних і досі найпоширеніших у суспільній свідомості і колективній пам’яті українців і поляків стереотипах, що мають відношення до тих подій, та дати авторські коментарі.



1. Тільки один з учасників українсько-польської територіальної суперечки за землі Волині, Східної Галичини, Холмщини, Підляшшя, Надсяння та Лемківщини, що відбулася в роки Другої світової війни, мав законне право на вказані території, тобто лише українці або лише поляки.

Втім, добре відомо, що як українці, так і поляки, вважали ці землі своїми родинними, придбаними завдяки важкій праці багатьох поколінь. До того ж, історичний досвід свідчить про те, що жодна країна чи народ ще ніколи добровільно не зрікалися територій, які вони з тієї чи іншої причини вважали власними. Саме в цьому, до речі, був весь драматизм українсько-польського територіального конфлікту.

Які ж підстави мали і продовжують мати на увазі, з одного боку, українська суспільна думка, з іншого – польська, котрі б давали їм право на обопільні претензії на вказані території, що мало місце в роки війни? Для української сторони такою підставою серед багатьох були статистичні дані загальнопольського перепису 1931 р., згідно з якими всі ці землі були населені переважно українцями 6. І навіть міжвоєнна військова і цивільна колонізація Волині і Східної Галичини суттєво не змінила цього становища.

Для польської суспільної думки такою підставою поміж інших був значний економічний і культурний внесок поляків у розвиток цих земель упродовж їх багатостолітнього перебування в складі Польщі, що породжувало у польської сторони уявлення, що цього внеску не заперечуватиме жодна з країн. Тому від моменту їх втрати у вересні 1939 р. ніхто на польських землях не хотів сумніватися в тому, що після переможної війни “західних альянтів” ці території з якихось причин могли бути не повернуті Польщі. Боротьба за “східні креси” вже в ході війни дала польській стороні новий аргумент, який коротко можна було б сформулювати таким чином: “На теренах, які поляки завоювали власною кров’ю, вони не були окупантами” 7.



2. Тільки один з учасників українсько-польської територіальної суперечки за вказані землі винен в тому, що в ході війни за умов німецької окупації ця суперечка набрала форм кривавої різанини, етнічних чисток, народовбивства тощо, тобто лише українці або лише поляки.

Аналіз оповідей українських респондентів-свідків тих подій, що містяться у фонді фонозаписів Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ, свідчить про те, що домінуючою причиною кривавого конфлікту була не якась споконвічна зоологічна ненависть одного народу-сусіда до іншого, а суперечності, привнесені у край польським політичним режимом 1920-1930-х рр. Фіксація інформації українських респондентів про тогочасні відносини на територіях спільного проживання обох народів здійснювалася за принципом, коли респондент розповідав про те, що “сам бачив” чи, в усякому разі, про що “говорили всі” в його населенному пункті. При цьому наголос при опитуванні робився на тому, що давало можливість на підставі аналізу поведінки конкретних людей прослідкувати за “логікою подій” і виявити витоки конфлікту. Зібрана таким чином інформація мала наблизити до з’ясування, що насправді визначалося внутрішньою мотивацією у діях учасників тодішніх подій, а що привносилося ззовні.

Аналіз оповідей українських респондентів дає підстави говорити про існування повсюдного конфлікту між бажаним – звичкою жити з сусідами в мирі – та вказівками, що приходили “згори”, і сприяли загостренню міжнаціональних відносин. Стає очевидним, як фактичне безладдя часу німецько-польської війни, встановлення радянської влади, гітлерівської окупації було живильним середовищем для проявів нецивілізованості, що мала місце з обох боків 8. Що ж стосується української сторони, то одностайно вимальовується значно більша її стихійність чи анархічність, яка, втім, “дозволяла” полякам протягом століть селитися на землях, де українці чисельно значно переважали т. зв. “ляхів”, і жити тут нерідко комфортніше, ніж на покинутій батьківщині. Очевидно, як кожна меншина у будь-якій державі, особливо в своїй основній сільській масі, хто через прив’язаність до землі, хто зі страху, вони (українці/поляки) первісно готові були бути лояльними щодо влади. Вони виявляли поступливість, терплячість, миролюбність щодо своїх сусідів, навіть коли зустрічалися з проявами ненависті і озвіріння, гоноровитості і зневаги (особливо з боку поселенців-осадників), крайнього шовінізму і націоналізму в поглядах і поведінці представників протилежної нації. Водночас вони були піддатливими на вплив “керівних ланок”, котрі, виправдовуючи все патріотичними гаслами, здебільшого дбали лише про свої корисливі інтереси і в своїх діях керувалися настановою, що на спірних теренах може бути виключно один господар, і цим господарем мають бути обов’язково вони, а не їх візаві. На жаль, тодішній підхід “керівних ланок” до державного будівництва за принципом “не якою буде країна, а чиєю вона буде” зберігся до сьогоднішнього дня, принаймні, в Україні.

Ці міркування не можна полишити без згадки про поширений в польській суспільній думці погляд про те, що першопричину кривавої різанини, етнічних чисток, народовбивства тощо слід шукати в “злочинній ідеології ОУН, яка зуміла збунтувати велику частину українців проти поляків, а як не збунтувати, то терором примусити до виступів проти них” 9. Продовженням цієї тези слід вважати твердження про те, що ОУН-Бандери “скористалася геополітичною ситуацією і німецькою окупацією спірних теренів, аби реалізувати (віддавна задуману – І. І. ) акцію етнічної чистки польської меншини в селах і малих містечках” 10.

При цьому не береться до уваги, що реалізувати таку масштабну антипольську акцію, якою вона насправді й виявилася, могла лише багаточисельна, добре організована і озброєна повстанська армія, яка, через свідому відмову ОУН аж до початку 1943 р. від широкої партизанської боротьби, власне і з’явилася тільки навесні-влітку 1943 р. Тому ні про яку віддавна задуману акцію етнічної чистки польської меншини мова не може йти. Як аналіз оунівської внутрішньої документації, так і знання тодішніх військових геополітичних реалій свідчить про те, що ОУН-Бандери і командування УПА скорше були зацікавлені в тому, щоб домовитися з поляками про спільну боротьбу проти СРСР або про їх нейтралітет у боротьбі ОУН проти радянської влади, ніж відкривати антипольський фронт.

Стосовно ж ідеології і багатьох практичних аспектів діяльності ОУН і УПА (терор, застосування принципу колективної відповідальності тощо) слід сказати, що вони мали вирішальне значення для остаточної дестабілізації українсько-польських взаємин, наклали негативний відбиток на характер боротьби українського самостійницького руху, заретушовуючи його національно-визвольний характер, і також значною мірою сприяли тому, що українсько-польська територіальна суперечка набрала форм “кривавої різанини”.



3. Сумнівний характер легітимності входження західноукраїнських земель до УРСР і СРСР в 1939 р. та відповідно законності встановлення українсько-польського повоєнного кордону.

В польській суспільній думці поширений погляд, що визнання офіційно впровадженої в УРСР і СРСР вже в жовтні-листопаді 1939 р. назви Західна Україна є, з одного боку, визнанням законності результатів “сфальсифікованих радянських плебісцитів”, а з іншого, має слугувати зміцненню погляду, що то власне українці мали більше прав на ці землі, ніж поляки. Так само, на думку значної частини польського загалу, зарахування таких заходів радянської влади як то: націоналізація банків і великої промисловості, конфіскація земель поміщиків, ліквідація безробіття, відкриття шкіл, дитячих садків, поліклінік та запровадження безкоштовного лікування, житлове будівництво тощо до “плюсів радянської окупації” є панегіриком сталінському політичному режиму. Тим більше, коли при цьому замовчується або недостатньо говориться про досягнення часів державного будівництва Другої Речіпосполитої, яких, на переконання польської сторони, було набагато більше 11.

В новітній українській суспільно-політичній думці (і навіть в навчальній літературі та наукових монографіях) також інколи доводиться зустрічатися з тим, що вже, відкинувши міфи радянської історіографії, вчені, політики, журналісти або просто пересічні громадяни замінюють їх новими міфами, які не тільки не відповідають історичним реаліям, але навіть далекі від здорового глузду. Яскравим свідченням кричущих відмінностей від загальноприйнятих оцінок багатьох аспектів української і польської історії є виданий в 2007 р. під грифом Міністерства освіти України навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів авторства Іванченко Р. П. На підтвердження вище зазначеного, процитуємо лише один фрагмент цієї праці, який, на наше переконання, не потребує коментарів: “Відомо, що польський еміграційний уряд мав намір, спираючись на допомогу гітлерівських збройних сил, відновити свою державу, безумовно, за рахунок українських територій…” 12.

На противагу щойно цитованим науково виваженими виглядають наступні міркування з цього приводу. Та обставина, що Україна в 1939 р. не виступала як суб’єкт міжнародної політики, знімає з неї відповідальність за дії як Радянського Союзу, так і Німеччини, зокрема у процесі виконання їх домовленостей щодо територіальних змін в Європі. Водночас возз’єднання Західної України з УРСР, попри специфічні міжнародні та внутрішні політичні обставини, в яких воно відбувалося, було реалізацією природного права українського народу до соборності своїх земель, за що він боровся протягом багатьох століть, і фактично означало відновлення акту злуки, одностайно схваленої у січні 1919 р., але проігнорованої тоді європейськими державами. Отже, український народ, будучи зовсім непричетним до виникнення драматичної ситуації передодня і початкового етапу Другої світової війни, тільки скористався цими обставинами для реалізації законного права на об’єднання своїх земель, тобто утвердження історичної справедливості, що аж ніяк не ставить під сумнів анексіоністський характер політики Радянського Союзу та Німеччини як щодо Польщі, так і щодо України зокрема 13.



Підсумовуючі вищесказане, зазначимо, що проблема подолання поширених в суспільній свідомості і закоренілих в колективній пам’яті стереотипів, що стосуються важкої українсько-польської історичної спадщини, ще дуже далека від свого остаточного вирішення. І напевно поки залишатимуться спогади про трагічні сторінки минулого в українсько-польських відносинах, зберігатимуться і ці стереотипи. Водночас існуватиме також надія в українських і польських науковців побудувати таку історичну концепцію цих взаємовідносин, котра жоден з народів не ображатиме та всіма сприйматиметься як компромісна. Подальші дослідження не повинні зводитися лише до пошуків вини або відповідальності тої чи іншої сторони за минулі події, а мусять йти у напряму встановлення і пояснення їх дійсних причин, представлення висновків для майбутнього.

Посилання:

1 Polska-Ukraina: trudne pytania. Materiały międzynarodowego seminarium historycznego „Stosunki polsko-ukraińskie w latach Drugiej wojny światowej”. – T. 1-10. – Warszawa, 1998-2005.

2 Mędrzecki W. Polskie relacje pamiętnikarskie i wspomnieniowe jako
źródło do badania stosunków polsko-ukraińskich w okresie II wojny światowej //
Przegląd Wschodni. – T. IV. – Z. 1 (13). – 1997. – S. 227-233.

3 Волинь 1943. Боротьба за землю. Відкритий лист з приводу 60-ї
річниці збройного українсько-польського конфлікту на Волині / Ї.
Незалежний культурологічний часопис. – 2003. – № 28. — С. 1.

4 Borkowicz J. Z nadzieją na pojednanie // Więż. – 2003. – № 4. – S. 119-125.

5 Інтерв’ю віце-маршалка Сейму Польської Республіки Я. Каліновського газеті “Myśl Polska”. – 2008. – № 3. – 20 stycznia.

6 Mały rocznik statystyczny 1939. – Warszawa: GUS, 1939. – S. 22-25.

7 Baranowska K. Інтерв’ю радника Голови Інституту національної пам’яті Польської Республіки проф. Я. Жариня газеті “Rzeczpospolita”. – 2009. – 14 lipca.

8 Пусько І. Фонд фонозаписів Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ як джерело інформації про трагедію міжнаціонального конфлікту на Холмщині, Підляшші й Берестейщині у 1938-1944 роках // Українці Холмщини і Підляшшя: історична доля, духовна і матеріальна культура впродовж віків: Зб. наук. праць / За заг. ред. М. М. Кучерепи. – Луцьк, 2008. – С. 137.

9 Поліщук В. Гірка правда: злочинність ОУН-УПА. – Торонто-Варшава-Київ, 1995. – С. 274. Див. також: Poliszczuk W. Ideologia nacjonalizmu ukraińskiego według Dmytra Doncowa. – Warszawa, 1995; Poliszczuk W. Did they die by ukrainian hands ( Czy zginęli z rąk ukraińskich?). – Warsaw and Toronto, 1997.

10 Baranowska K. Інтерв’ю радника Голови Інституту національної пам’яті Польської Республіки проф. Я. Жариня газеті “Rzeczpospolita”. – 2009. – 14 lipca.

11 Szycht A. W krzywym zwierciadle. – Gazeta Polska. – 2009. – № 20 (825). – 19 maja.

12 Див.: Іванченко Р. П. Історія без міфів. Бесіди з історії української державності: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів. – 2-ге видання. – Київ: МАУП, 2007. – С. 424.

13 Депортації. Західні землі України кінця 30-х – початку 50-х років. Документи, матеріали, спогади. У 3-х томах. Т. I. Під ред. Ю. Сливки. – Львів, 1996. – С. 7.
copyright © Ігор Ільюшин 2009






izumzum.ru