2. Генезис философии - polpoz.ru o_O
Главная
Поиск по ключевым словам:
Похожие работы
2. Генезис философии - страница №11/12

76.Тема абсурда А.Камю Абсурд у драматургії та прозі Камю.

“Міф про Сізіфа” та роман “Сторонній” були надруковані у 1942-1944рр. Вони були написані у часи, коли Франція була у відчаї. Тоді ці твори були сприйняті як екзистенціалістські. Для французів у роки катастрофи і відчаю виклик, який кидає абсурдові мисляча людина у Камю, був явищем на яке чекали і сподівалися. Вище ми уже розглянули основні положення есе “Міф про Сізіфа”. Сартр назвав “Міф про Сізіфа” теорією роману “Сторонній”. І хоча у “Сторонньому” немає жодних прямих роздумів про абсурд, але у ньому передається безпосереднє переживання абсурду окремою особистістю.Камю досліджує абсурд у двох романах - “Щаслива смерть” і “Сторонній”, але перший свій роман він не дозволив друкувати. “Щаслива смерть” досліджує “щоденний абсурд”, адже саме щоденне життя людини, приреченої померти, позбавлене сенсу, воно абсурдне.

Мерсо ( зі “Щасливої смерті”) відчуває монотонність і непотрібність своєї праці, а це і є причиною, грунтом для абсурду.Перший твір не реалізував задум Камю, алепродовження образу головного героя є Мерсо у романі “Сторонній”. Саме цей роман ми розглянемо детальніше.

Герой роману є реалізацією ідеї абсурдної людини в абсурдному світі. Головною характеристикою цього образу є відчуження, характерне для екзистенціалістів.

Таке відчуження переживають герої Ф.Кафки, Ж.П. Сартра та ін. У Камю- це відчуження від суспільства. Герой “наділений” відчуттям абсурду, він байдужий до усього і замкнений у собі. Формування такої особистості Камю нам не дає можливості простежити, а лише показує кінцевий результат –людину абсурду.

Відчуженість Мерсо має свої підстави. Він відчужений від суспільства, бо не може прийняти його законів і правил, він відмовляється говорити неправду, відмовляється поводитися згідно норм і моралі суспільства, бо усвідомив їх абсурдність. Мерсо ніби відкрилась вища істина (як і Калігулі), що людина смертна, а життя абсурдне, тому усвідомлення абсурду змінило Мерсо. З філософії абсурду випливає, що усі вибори, які б не зробила людина, по суті однакові. Мерсо відходить від суспільства, відчужується, його спілкування з людьми стає сухим, байдужим, він поводиться абсурдно в очах суспільства.

У І розділі ми уже згадували, що на думку Камю абсурд є фатумом не тільки вибраних людей, він може звалитися на будь-яку людину, навіть “рядового службовця”. Такими “маленькими ” людьми є герої Кафки, що потрапляють в абсурдні ситуації, таким “дрібним” чиновником є і Мерсо у повісті Камю. Найяскравіше абсурдність реалізується у поведінці героя, який не підкоряється абсурдним законам суспільства, він вільний від моральних норм цього суспільства. Головне, що визначає поведінку Мерсо, як вважав сам письменник, - це відмова від брехні. “Для молодого Камю жити правдою - означає жити абсурдом”.17

У своєму романі Камю свідомо підтримує враження “Розладу між людиною і її життям, між актором і дикораціями”, йому це послуговує для передачі відчуття абсурду. В основі правди Мерсо лежить факт смерті. Є.Кушкін приходить до висновку, що якщо у суспільному середовищі людина свідомо вдягає маску, яка врешті заважає їй жити і руйнує її природу, то у “Сторонньому” Камю, навпаки, іде шляхом “роздягання” особистості, щоб показати її природу.18

Герой Камю - природня людина. Хоча він відчужений від суспільства, але він близький до природи. Фокін зауважив, що “думка Камю сильно позначена настальгією за дохристиянською щасливою єдністю людини і світу в природі; ніколи не заперечуючи “природу”, вона тим самим зуміла зберегти поняття “природи людини”, його суті, знищене в екзистенціалізмі Сартра. Абсурд, як вихідне положення думки Камю означає переживання цього розладу між світом і людиною”.19

Найхарактернішою рисою героя Камю у його стосунках з суспільством є байдужість: йому байдуже де жити, з ким одружитися, йому байдуже до смерті

його матері, йому байдуже до моралі суспільства... Але йому не чужий і не байдужий світ природи, він обожнює сонце. Мерсо живе у світі елементарних почуттів Камю ставить свого героя в абсурдні ситуації, вбивство, суд, вирок, і хоча вони не схожі на ситуації Кафки, вони мають спільну мету - викриття абсурдного світу. Але це неодностороннє явище - ми маємо ще й абсурдну людину. Мерсо живе не за тими законами, які сповідує суспільство. Він усвідомлює, що його відмова грати за правилами “вилізе йому боком” (І,41), але не приймає її.Проте сам герой протягом дії роману прагне довести, що він такий як усі: “В мене було бажання переконати його, що я такий самий, як усі, зовсім такий самий,як усі. Але, власне, це було марно. І я махнув рукою - мені стало ліньки (І, 42). Не вживаючи слова “абсурд” Камю втягує читача в саму атмосферу насичену абсурдом, який усе згущається. Тут немає ні правих, ні винних, Камю не стає на жодну зі сторін, він нікого не звинувачує, але і нічого не пояснює.

Оскільки Камю вважає, що людина є першою і єдиною причиною своєї трагедії, то звісно випливає, що сторонній Камю не лише був, а й хотів бути стороннім суспільству, він не лише відчував абсурд, але й не підкорявся йому.

Ще одним героєм Камю який повстав проти безглуздя і абсурду є Калігула. Саме п’єсою “Калігула” відкривається у творчості Камю “коло Абсурду”. У драмі протест проти абсурдної долі концентрується у винятковій ситуації. Якщо у “Сторонньому” автор не дає нам причини перетворення Мерсо у людину абсурду ( адже у молоді роки він був звичайною людиною, то причини зміни у світогляді і поведінці Калігули Камю пояснює пізнанням істини.

Абсурд, який Калігулі відкрився “ першому”, втілився у насильство і вбивство задля щастя. Усі знущання, вбивства та ін. злочини Калігула робить лише для того, щоб люди зрозуміли абсурдність світобудови, щоб і їм відкрилась істинна, що вони смертні, приречені і нещасливі, що “життя не таке, яким має бути”, Калігула прагне зробити абсурд, який йому відкрився очевидним, адже це істина, яку мусять зрозуміти люди. Хаос, який Калігулі відкрився, панує скрізь - і на землі, і на небі, тому він прагне неможливого: “Я хочу небо розчинити в морі,змішати красу і потворність, і щоб горе пирхало реготом” (ІІІ,20). У Калігули раптом прокинулося бажання возвеличитися над усіма і усім, керувати всім на свій лад. Він прагне зруйнувати абсурдний світ у самій його основі. Калігула розігрує виставу, жорстоку і криваву, щоб вбити в тупі голови “ правду цього світу, яка полягає в тому, що її в ньому немає”.

Таким чином і герої Камю – літератора, і сама філософія Камю логічно виводять з абсурду ідею бунту як єдино можливу і правомірну.

77.Філософська концепція свободи Жана Поля Сартра.

Оригінальну концепцію свободи волі особи створив один з найві-доміших представників екзистенціального напрямку в філософії Жан Поль Сартр. На його думку, суть людини - це задум, проект, майбутнє. Людина є тим, ким намагається бути, сама визначає своє майбутнє, проектує долю. Речі, що оточують людину, в принципі не мають суттєвого значення для того, що станеться з людиною пізніше, бо її дії детермінуються не речами (суспільними відносинами, інститутами), а ставленням людини до речей. Людина - вільна істота. Все залежить від того, ким вона захоче бути. Немає такої умови, яка б завадила людині здійснити свій вибір. Скеля, яку я бачу перед собою, міркує Жан-Поль Сартр, буде моїм ворогом, чинитиме опір, якщо я захочу перенести її з місця на місце. Проте та сама скеля стане моїм співучасником, якщо я захочу використати її як підвищення для огляду ландшафту. Все залежить від того, який сенс, значення людина надає речам.


Свобода, за Сартром, єдиний фундамент суспільних цінностей. Люди посилаються на детермінізм, щоб виправдати свої вчинки, зняти свої гріхи, звільнитися від страху ризику за свій вибір, від тягаря відповідальності. У людини завжди є вибір, тому вона завжди вільна. Воля людини визначає її ставлення до ситуації. Людина - вільна істота, бо вона обдарована розумом. Проте свобода є не тільки благом для людини, але й важким знаменням долі. Людина не може позбавитися свободи, бо завжди мусить відповідати за свої дії і не може перекласти відповідальність на природу, на історію або на Бога. Людина приречена на свободу, робить висновок Сартр. «Буття в свободі» викликає тривогу й почуття самотності, залишеності. Людина хоче втекти від своєї свободи. Існує лише один шлях втечі - смерть.

2.1. Свобода та вибір.

Що таке свобода? Відповідь на дане питання формувалася з часом, аж поки не набула своїх нинішніх рис;

Сучасним розумінням свободи є відокремлення в ній кількох аспектів:

а) свобода дії – свобода реалізувати свої наміри, досягти власної мети, використовуючи для цього потрібні знаряддя та засоби;

б) свобода творчості – право людського суб’єкта втілювати свої мрії і задуми, створювати щось нове, підвладне лише власним законам;

в) свобода самореалізації – є синтезом 2-х попередніх, і дає можливість бути собою, реалізувати своє життєве призначення;

г) свобода вибору – йдеться про вибір особистістю тих або інших намірів, цілей, варіантів поведінки;

д) відповідальність – усвідомлення індивідом, свого обов’язку перед суспільством, людством, розуміння в світлі цього обов’язку суті і значення своїх вчинків, діяльності, узгодження їх з обов’язками і завданнями, що виникають у зв’язку з потребами суспільного розвитку.

Людина є єдиним джерелом цінностей, індивіду залишається творити чи вибирати власну шкалу цінностей, її власний ідеал. Тут, власне, Сартр впритул підходить до ядра своєї антропології,тобто поняття свободи.

Людське існування, на думку Сартра, є неперервне самозаперечення. В його концепції свободи ключ до всього його світогляду, як в його теоретичних побудовах,так і в практичних висновках. Навколо цієї концепції, як навколо своєї осі, обертається вся антропоцентрична, при цьому егоцентрична, філософія екзистенціалізму.

Утвердження свободи, як безумовлення принципу знаменує розрив з детермінізмом, раціоналізмом, об'єктивно науковим розумінням дійсності.

Свобода трактується Сартром в дусі закінченного індетермінізму. Свобода ставить людину поза закономірності і причинну залежність. Вона виражає метафізичний розрив з необхідністю як в її об'єктивно матеріалістичному розумінні, так і з логічною необхідністю. Свобода не терпить ні причинне, ні підстави. Свобода не визнаяається можливістю людини діяти у відповідності з тим, якою вона є, бо сама її свобода є вибір свого буття, людина така, якою вона свобідно себе вибирає .Свобода як її розуміє Сартр, є розрив каузальної залежності, причиною обумовленності, вона, за вираженням Сартра, утворював „дирку в бутті”.

Отже, свобода є своєрідним тягарем який повинна нести людина, якщо вона є особистістю. Людина може і відмовитись від свободи, перестати бути сама собою, але ця відмова відбувається разом з відмовою від себе як особистості. І людина вільна і в тому розумінні, що має можливість постійно проектувати, обирати. Саме в цьому плані Ж.-П.Сартр, не зважаючи на його погляди, що стосуються Бога тісно сходиться з М.О.Бердяєвим, оскільки і для нього основним атрибутом особистості є свобода, і свобода має для нього сенс тільки у творчості, що для Сартра є можливість людини проектувати, обирати.

2.2. Свобода та відповідальність.

В екзистенціальному своєму аспекті ідея свободи актуалізує два протинаправлені вектори, що визначають загальну скерованість існування людини: вектор визволення і вектор відповідальної причетності. Перший з них найбільшою мірою виявляється у свободі дії, свободі творчості: людина тут насамперед прагне здолати певне обмеження, вийти за грань пізнаного і освоєного нею, створити щось принципово нове, що змінило б дотеперішню ситуацію її існування. Свобода в такому її розумінні є, так би мовити, силою „відцентрованого”: вона веде людину вперед, розкриває перед нею нові можливості, нові обрії буття.

буттям, а й божественним началом, що до Сартра, то людина для нього відповідальна перед собою за власний вібір, за творення себе в цьому світі. І в цьому значенні Ж.-П.Сартр продовжує трактування відповідальності, пов’язуючи її з проблемою проекту і вибору.

Свобода, у Сартра, що протиставляється випадковості, задається як постійна необхідність для людини "давати собі неодмінне", тобто відновлювати його в просторі свого власного переживання, винаходячи тим самим свій власний спосіб бути людиною у світі. Хоча людина вибирає свій спосіб буття на фоні абсолютної випадковості свого "тут – буття", вона тримає в своїх руках всі нитки, що пов'язують її із світом. Не вибираючи свою епоху, вона вибирає себе в ній. Вона повинна бути одночасно фактичністю і трансцендуванням, повинна постійно винаходити, будувати себе "впритул до найдрібніших деталей".

Аналізуючи ситуацію як синтез даного і свідомості, фактичності і свободи, Сартр показує, що ситуація реалізовується тільки через людський вибір і дії, дане розкривається тільки у світлі цілі, авторство людини імпліковане в її ситуації. З проблемою вибору тісно пов'язана проблема відповідальності. Сартр вважає, що будучи засудженою до свободи, людина несе тягар світу на своїх плечах. Вона відповідальна за світ і за себе. Її відповідальність є всеохоплююча.

78.Ясперс. “Історична перспектива людського існування” - проаналізовані можливі шляхи історичного розвитку суспільства, запропоновані К.Ясперсом. Окрім того, акцентується увага на тому, що майбутнє є складником історичної концепції людського існування у його цілісності.

Прогнозування перспектив розвитку людського суспільства належить до надзвичайно актуальних тем. На сучасному етапі суспільного розвитку прогнозування та передбачення явищ, подій, наслідків прийнятих рішень набуває глобального характеру. Розглядом цих питань займаються багаточисленні установи та організації. Проблема майбутнього вимагає залучення представників різних галузей науки. Дослідженням майбутнього займаються Римський клуб, Коннектикутський інститут дослідження майбутнього, корпорація ”РЕНД”, „Ресурси для майбутнього”; Чикагський та Каліфорнійський університети (США); „Комітет наступних 30 років” (Англія); футурологічні інститути у Франції, Німеччині, Голландії. Існують також міжнародні асоціації: „Світове товариство футурологів”, „Людство 2000 р.”, „Світ майбутнього”.

Відомо, що визначенням майбутніх пріоритетних напрямків розвитку суспільства займається футурологія, основи якої сформувалися в 60 – 70 роках минулого століття. Швидкий розвиток науки та техніки протягом ХХ століття визначив принципи всеохоплюючого прогресу, що викликало питання про межі розвитку науки та техніки. Свідоме відношення до подій минулого, свідоме переосмислення його помилок є безумовним чинником, який впливає на майбутній вибір людини. Остановимся на книге К. Ясперса "Истоки истории и ее цель" (М., 1978. Издание ИНИОН АН СССР. 2 вып. Ротапринт). Это книга написанная профессиональным философом, но книга именно историософская, а не аилософская, в которой представлена цельная картина развития истории. Как и всякая подлинная философия, система Ясперса противоречива и можно было бы разделить ее на две антиноммчпые части, как это с удовольствием сделала П.П,Гайденко в предисловии к русскому переводу. Нас же интересует в системе Ясперса именно удивительное сочетание "старого и нового". Корабль исторического познания, команду которого взбунтовали гениальные одиночки XIX века, все увереннее меняет курс, и Ясперс еще на несколько румбов повернул штурвал.

Прежде всего, знаменательно само понимание Ясперсом истории как "некоего единства" (1, 25), утверждение, что история имеет смысл, начало и конец; Ясперс вплотную подходят к ж христианской историософии, используя богословскую терминологию как наиболее адекватную: "Все мы, люди, происходим от Адама, все мы связаны родством, созданы Богом по образу и подобию Его. Вначале, у истоков, откровенна бытия было непосредственной данностью. Грехопадение открыло перед нами путь, на котором познание и конечная практика направляются на временные цели, аозволяя нам достигнуть ясности.

На стадии завершения мы вступаем в сферу гармонического созвучия пути, в царство вечных духов, где мы созерцаем друг друга в любви и в безграничном понимании." (1, 27)

В истории Ясперс более определенно выделяет "осевое время" - конец I тыс. до н.э., имея в виду духовную эпоху, пев реаизавшуюся в Средиземноморье, Китае и Индии, определившую, по его мнению, всю доследующую историю человечества: "человек осознает бытие в целом, самого себя и свои границы. Перед ним открывается ужас мира и собственная беспомощность. Стоя над пропастью, он ставит радикальные вопросы, требует освобождения и ясности. Осознавая свои границы, он ставит перед собой высшие цели, познает абсолютность в глубинах самосознания и в ясности трансцендентного мира." (1, 122)

<< предыдущая страница   следующая страница >>


izumzum.ru