«… Щось святе в душі лелію, … чистий, ясний образ твій.» Іван Франко Літературно – музична композиція - polpoz.ru o_O
Главная
Поиск по ключевым словам:
страница 1
Похожие работы
«… Щось святе в душі лелію, … чистий, ясний образ твій.» Іван Франко Літературно - страница №1/1

«… Щось святе в душі лелію, …

чистий, ясний образ твій.»

Іван Франко
Літературно – музична композиція

Ведучий. Важко знайти у світовій культурі людину такого безмежного творчого діапазону, як Іван Франко.

Ведуча. Поет, прозаїк, драматург, перекладач, літературний критик, літературознавець, журналіст, фольклорист, етнограф, публіцист, видавець, філософ, мовознавець, економіст, історик і теоретик літератури, театру, мистецтва, один з найвизначніших політиків Галичини кінця ХІХ – початку ХХ століття.

Ведучий. Франко залишив нам колосальну художню і наукову спадщину. Вона є не лише безсмертним історико-літературним фактом, золотим фондом культури й духовності, а й живим явищем нашого сьогодення, що впливає на формування громадсько-політичних і естетичних орієнтирів та ідеалів сучасності.

Ведуча. Завдяки надзвичайній працездатності в поєднанні з глибоким розумом і величезним талантом Франка називають академією в одній особі. Подумати тільки: за 40 років свідомого життя він написав близько 6 тисяч праць найрізноманітніших жанрів. Це в середньому 2-3 твори в день. Дивовижно! Адже скільки потрібно було затратити часу, щоб лише переписати їх, не те що створити!

Ведучий. 50-томне академічне видання творів Фран6ка – то лише частина із залишеного великим подвижником думки спадку своїм нащадкам. Мало хто у світовій літературі може зрівнятися з ним у творчих звершеннях. Люди такого масштабу діяльності репрезентують не лише свій народ і свою епоху, а й цілу світову культуру.

Ведуча. «Поезію творить любов, а не злоба»,- наголошує Дмитро Павличко. Любов стояла і стоїть біля витоків життя, стверджує в людині людське, вивищує нас перед злом. Любов робить людину кращою, зігріває її теплом, дає наснагу для діяльності, творчості.

Ведучий. Любов великих людей – завжди легенда. Згадаймо кантівську Беатріче, петрарківську Лауру, шопенівську Жорж Санд, пушкінську Наталію Гончарову. З цього роду – тичининська Лідія Папарук, друге Я Юрія Яновського Тамара Жевченко, вірна дружина Олеся Гончара Валентина Данилівна. Стали легендами Лесина найбільша любов Сергій Мержинський і головна героїня Франкового « Зів’ялого листя» Ольга Рошкевич.

Ведуча. Про особисте життя видатних людей треба говорити дуже делікатно й обережно. Бо це та сфера життя людини, яка часто не піддається логіці. Чи винен Франко, що втратив Ольгу Рошкевич? Чи хотів злого, коли вирішив поєднати своє життя з Ольгою Хоружинською вже не з любові,а з глибокої поваги до неї? Отже, сьогодні йтиметься про жінок у долі Франка.

Ведучий. «Тричі мені являлася любов,- зізнається поет,- тричі в руці від раю ключ держав», і тричі поет утрачав надію на щастя. Нерозділені кохання залишали по собі «невтишиму тоску», засипали зів’ялим листям сподівання: «Замерзли в серці мрії молодечі, ілюзії криниця пересохла».

Читець. Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі,

Розвійтесь, як тихе зітхання!

Незгоєні рани, невтишені жалі,

Завмерлеє в серці кохання.


В зів’ялих листочках хто може вгадати

Красу всю зеленого гаю?

Хто взнає, який я чуття скарб багатий

В ті благії вірші вкладаю?


Ті скарби найкращі душі молодої

Розтративши марно, без тями,

Жебрак одинокий, назустріч недолі

Піду я сумними стежками.



На сцені друга пара ведучих; у кріслах – Франко та Ольга Рошкевич.

Ведучий. У листі до Агатангела Кримського від 8 серпня1898 року Франко писав…

Франко. Майже всі мої писання пливуть з особистих імпульсів…усі вони напоєні, так сказати, кров’ю мого серця, моїми особистими враженнями і інтересами,усі вони…є частками моєї біографії…Значний вплив на моє життя, а, значить також на мою літературу мали зносини мої з жіноцтвом. Ще в гімназії я влюбився був у дочку одного руського попа, Ольгу Рошкевич…

Ведучий. Це була найбільша і взаємна любов у Івановому та Ольжиному житті.

Ведуча. Ольга Рошкевич була освіченою. Вона перекладала Золя і Гонкурів, роман Ланської «Обрусителі», оповідання шведської письменниці Марії-Софії Шварц «Сімнадцяті і двадцять перші уродини». Збирала весільні пісні (збірка «Наша любов тривала 10 літ») працювала у виданнях Франка, стежила за розвитком жіночого руху, була причетна до відкриття у Станіславі жіночої гімназії. Франко присвятив їй свою першу збірку «Баляди і розкази».

Франко. Скінчивши 7-й клас гімназії , я перший раз пустився під час вакації в дальню мандрівку. Перший раз не поїхав додому пасти худобу та допомагати при зборі сіна і збіжжя. Я поїхав залізницею до Стрия…зайшов до Лолина. Ця маленька мандрівка дала мені пізнати трохи більше світу і людей, ніж я знав досі…

Ведучий. То був 1874 рік. Від цього часу Франко залишить своє серце в Лолині…Сюди в Лолин, незабаром полинуть його листи Ользі.

Франко.(пише листа Ользі)Певне, покажусь Вам, може, нудним, нетовариським,поганим,але судіть самі: я не отримав майже жодного виховання, не зазнав жодної повної любові та дбайливого відношення батьків,- чужий і самітній між чужими людьми, так і виріс. Я не мав жодного товариства, окрім книг. Світ був мені незнайомий, велика школа товариства зачинена. Коли я познайомився з Вашим братом, відкрився широкий світ перед моїми очима, стало ясніше переді мною…Ось я побачив Вас…

Ольга.(читає листа від Франка). Пошліть мені відповідь… Вона може бути будь-якою. Я переніс у своєму житті дуже багато гіркого,- один удар більше або менше,- що це означає…

Франко. (пише листа). Вибачте, що користуюсь цією нагодою, щоб написати до Вас кілька слів, бо не маю жодної сміливості сказати Вам відкрито!Мій Боже,як я маю запевнити Вас, як маю присягтися, що ні на хвилину про Вас я не забув і не забуду?

Ольга.(читає листа).Будьте певні що… Ви завжди зостанетесь провідною зіркою моїх діл, метою, до якої простую працею, вірністю і честю. Однак інколи охоплює мою душу важка журба, від якої не можу звільнитися: сумніваюсь в своєму щасті! О, будьте ласкаві, визволіть мене з сумніву, влийте нову надію в моє серце,що завжди належить …вам, до нашої смерті!

Ведуча.8 лютого 1876 року у Львові, в приміщенні Народного дому було влаштовано студентський бал. Приїхав і Михайло Рошкевич з Ольгою. Франко чекав її.

Читець. В залі білій, пишній віна,

Гамір, гомін, вальси, жарт…

Перший бал - вона царівна,

Ось і юність дала старт…


Білі перли, темне плаття,

Біла тиша темних тем.

Білі руки – й мов закляття

В білім згустку хризантем…


Ох, чому квітки осінні

Такі сильні та сумні,

Він в безмежнім потрясінні

Їй вручив не навесні?


Сльози білі – очі темні,

Біле личко – темний стрій…

Але ж думи хризантемні –

Білість чиста тихих мрій!


Молода, цікава, гожа,

А в задумі - темна тінь…

Їй би сміху, їй би радість –

Ні! Лиш смуток поколінь.


Хризантеми – щем осінній,

Осені сумний політ…

Та весна Рошкевич Ользі

Великодньо стелить цвіт.



Ведуча. Він ділиться з нею кожною новиною, кожним своїм успіхом і розчаруванням, кожним літературним задумом. Вони мріяли одружитися. Для себе готували подарунок: збірку весільних пісень з Лолина, які збирала Ольга. Збірці судилося вийти тоді, коли Іван та Ольга вже були не разом.

Ведучий. Перешкодою до щастя став арешт Франка та його захоплення соціалізмом. Священик Рошкевич, батько нареченої, Іванові цього простити не міг, хоч дуже поважав його, пророчив хлопцеві велике майбутнє.

Ведуча. Ні, Франко здався не відразу. Що з того, що вигнав батько Ольги, що проти їхнього зв’язку весь світ?Ольга ж його кохає!

Ведучий. Франко знаходить найрізноманітніші способи, щоб листуватися з Ольгою. То він передає через Ярослава книжку, в якій наколоті букви. Ольга ховається від батьків і ночами виписує букви і складає слова від коханого. А то друзі привозять чистий аркуш паперу, який потрібно було потерти цибулиною, щоб проявився текст.

Ольга. Зближаєсь час, і з серцем, б’ющим в груди,

Я вернусь щоб побачити тебе,

Порвати пута фальші і облуди,

Що тисне нас і по душі скребе,

Пробить стіну, котрою людська злість

Нас друже мій сердечний, розділила,

Не знаючи, що в наших серцях сила,

Котрої ржа упідлення не з’їсть.


Франко. Зближаєсь час, і радісно тремтячи,

В твої обійми щирі кинусь я,

І скаже поцілуй мені гарячий,

Що будь-що-будь,а ти повік моя!

Моя і невідлучна! Бо сльозами

І горем ти звітована зі мнов!

Нема стіни, перегород між нами!

Не знає стін, перегород любов!


Ведуча. У хаті щодня сварки. Мама нарікає на свою долю, що нагородила її такою впертою донькою. Батько сердиться. Він розуміє, що тепер не так легко буде віддати Ольгу заміж.

Ведучий. Ольга, начитавшись роману Чернишевського « Що робити?», надумала фіктивно одружитися, щоб вийти з-під опіки батька. Але церковний шлюб з Владимиром Озаркевичем, теж священиком, ніжним, делікатним братом майбутньої української письменниці Наталії Кобринської, був довічним.

Ведучий. Перед одруженням Ольга пише до Франка: «Не кажи, що я за тебе забула!Ти мені ніколи з думки не зійдеш,- що буду робити,про що буду думати, все то буде тісно пов’язане з твоєю роботою, з твоїми думками. Мене не буде ніхто примушувати; буду працювати, о скільки лиш зможу, і буду з того рада».

Ведуча. Франко знав, що так станеться. Знав…Але не витримав. Лист Ольги про те, що вона виходить заміж, звалив його з ніг. У нього – крововилив.
Читець.

І ти прощай! Твого ім’я І не читай моїх пісень,

Не вимовлю ніколи я, І не воруш ні вніч, ні вдень

В лице твоє не гляну! Сю тінь мою не дужу.

Бодай не знала ти повік,

Куди се я від тебе втік, А як десь хтось мене згада,

Чим гою серця рану. Най тінь найменша не сіда

На вид твій, квітко зв’яла!

Мене забудь швиденько ти, І не блідній,і не дрожи,

Своїх діток люби, пести, А спокійнісінько скажи:

Будь вірна свому мужу! « Ні, я його не знала!»
Ведуча. У відповідь на Ольжин лист Франко написав слова, котрі вже стали класичними, хрестоматійними, їх наводить кожний біограф, коментуючи Франкову першу любов.

Франко. «Наші шанси не рівні. Ти щаслива вже тим, що можеш вибрати межи мужчинами чесними і розумними…Але мені нема вибору аніякого: втративши Тебе, я втратив надію на любов чесної і розумної жінки, а притім такої, котра б могла зв’язати свою долю з моєю…»

Ведучий. Ольга отримує ще один лист від Франка.

Ольга (читає листа).Люблю Тебе,тілько не так, як давніше,а сто раз глибше, щиріше, сердечніше,відколи знаю, що й Ти скомпрометована, як я, що й Ти терпиш…Я тепер себе і все кладу в Твою руку,- роби як знаєш, як думаєш. Рішайся і будь переконана, що я все буду Тебе любити і вічно буду Тобі вірний…

Ведуча. Чи не тоді з’явилася 4-та і 5-та пісні «Картки любові», датовані вони 1880 роком.
Франко. І ти лукавила зо мною!

Ах, ангельські слова твої

Були лиш облиском брехні!

І ти лукавила зо мною!


Ольга. Я не лукавила з тобою,

Кленуся правдою святою!

Я чесно думала й робила,

Та доля нас лиха слідила.

Що щирая любов ділала,

Вона на лихо повертала;

Що чиста щирість говорила,

Вона в брехню перетворила,

Аж поки нас не розлучила.
Франко. Та під пліною золотою

Ховались скази мідяні,

І цвіт, розцвілий навесні,

Під пишнотою золотою

Крив черв’яка! Ох, чи не в сні

Любились щиро ми з тобою?

І серце бідне рвесь у мні,

Що ти – злукавила зо мною!..


Ольга. Ти думаєш я не терпіла,

В новії зв’язки радо бігла?

Ти ж думаєш, я сліз не лила,

По ночах темних не тужила?

Не я лукавила з тобою,

А все лукавство в нашім строю,-

Дороги наші віддалило

І серця наші розлучило,

Та нашої любві не вбило.

Ведучий. Драма любові Ольги Рошкевич та Івана Франка – типова для минулого. Суспільство відкинуло його від себе, а її посадило біля домашнього вогнища. Він перелив свій біль у найкращі поезії – вона ж на сім замків закрила своє горе.

Читець.

Як на вулиці колись зустрінеш, А як щастя колись схоче

То мене обходиш ти. В мою хату загостить,

Добре робиш спільним шляхом Я його до тебе справлю,

Не судилось нам іти. Най голубочком летить.
Йди направо, я наліво Що мені без тебе щастя?

Шлях верстатиму в тумані, Звук порожній і мана!

І не здиблемось ніколи, Що мені без тебе горе?

Як дві краплі в океані. Щезла і йому ціна.


Як в дорозі здиблю горе, Наче крапля в океані,

Що тобі несе удар, Розпливусь я, потону;

Сам його до себе справлю Ти гуляй на сонці, пані,

І прийму його тягар. Я ж спадатиму ік дну.


Ведуча. Шлюб з Володимиром Озаркевичем Ольга Рошкевич узяла в Лолині 14 вересня 1879 року. Ні Ольга, ні Франко не знали, чому Озаркевич, син посла,громадського діяча, згодився одружитись на бідній дочці провінційного священника. Тільки потім усе стало ясно. Володимир свідомо, нехтуючи своєю кар’єрою, протягнув руку колишній Франковій нареченій. Протягнув з пошани і поваги до Франка. Він дав можливість Ользі працювати, займатися корисною роботою, перекладати, писати. Його дім завжди був відкритий для друзів Франка в найскрутніші хвилини.

Ведучий. Для Франка протягом усього життя було священним ім’я Ольги, а колишня наречена до самої смерті зберігала Іванові листи, сестрі ж Михайлині заповіла покласти їй у труну листи, з якими не хотіла розлучатися й після смерті і які тепер, звісно втрачені для читачів. Але осуджувати Ольгу за цей вчинок не можемо: кожна людина має право на своє, особисте, на свою таємницю.

Ведуча. Франко напрочуд точно й тонко подає образ коханої жінки, наче тонким різцем вирізьблює його з граніту. Для змалювання непорочної чистоти Ольги, її високої духовності використовує запозичений з Біблії символ – білу лілію.
Читець. Одна несміла,як лілея біла,

З зітхання й мрій уткана, з обснов

Сріблястих,мов метелик, підлетіла.

Купав її в рожевих блисках май,

На пурпуровій хмарі вранці,сіла

І бачила довкола рай і рай!

Вона була невинна, як дитина,

Пахуча,як розквітлий гай.


Ведуча. Коли чуття в ньому брали гору над холодними роздумами, всі його жіночі образи в чомусь ставали схожими на Ольгу. Франко буде писати про жіночу недолю в галицьких народних піснях, а єством відчуватиме присутність Ольги – то дівчиною, то заміжньою, такою, що запропастила свою долю. Для нього вона буде Анною в «Украденому щасті», еталоном, до якого рівнятиме інших жінок.

Ведучий. Франко, як Петрарка й Данте, своїм життям і творчістю ствердив, що генії і любов народжуються нечасто, щоб доповнювати одне одного.

Ведуча. У дні, коли втратив Ольгу, прийшов він у гості до Ольги Білинської. Сів у кутку кімнати й слухав, як у вечірніх сутінках журливо бринять пісні. «Пісеньки «Понад тими гороньками» та «Одна гора високая, а другая низька» полонили були наші душі, - згадує Білинська. – Ми задумалися. Ніхто не ворухнувсь. Франко у сумному настрої дивився на долівку. Швидко встав і, не оглядаючись ні на кого, вийшов з хати. Під опущеними повіками не вдержались сльози. Вони покотились по лиці…»

Він ішов надвечірнім Львовом. Ще десь останніми акордами завдавала жалю пісня:

Ой як тяжко на серденьку,

Як хто кого вірно любить.



Звучить пісня «Гиля, гиля, сірі гуси…». На сцену виходить перша пара ведучих.

Ведуча. У багатстві другого кохання

Першого завжди іскринка тліє.



Ведучий. Цими словами Дмитра Павличка ми відкриваємо другу сторінку життя Франка, пов’язану зі знайомством ще з однією жінкою,котра наповнила його душу «дивом золотим», незмірним щастям і невимовно пекучим горем.

Ведуча. Станіславські друзі Франка постійно згадують одне ім’я – Юзефа Дзвонковська. З їхніх розмов постає образ надзвичайно вродливої, розумної дівчини з досить-таки передовими й оригінальними поглядами. Хлопці не приховують перед Франком, що Юзефа була окрасою їхнього гуртка і що всі вони були закохані в неї. Однак Юзефа нікому не відповідала взаємністю, хоч з усіма була однаково привітна, добра…Може, це від того, гадали вони,що Юзефа «високого походження». А може, вона присвятила себе чомусь високому, їм не зрозумілому. Вона таки справжня загадка. Розмови про Юзефу інтригують Франка. Інтригують настільки, що він прагне побачити її.

Ведучий. Фелікс Дашинський, друг Івана, пише йому, що такої красуні, як Юзефа,він не бачив. «Перед цією красою потрібно впасти на коліна і молитись, молитись. Гляньте вона ж Дантова Беатріче! А чи знаєте, чим притягує?Величезним тактом – тримає людей на поводку – нічим не ділиться і нічого не говорить, і тим доводить людину до шалу. Вона – суцільне мовчання. Вона, як стіна, на котрій люди малюють ідеали, - найрізноманітніші взори дівочих чеснот, оскільки зовнішній вигляд не дозволяє закрадатися жодному сумніву, жодній критиці. Прекрасна мовчанка. Ангел доброти, розсудку, невинності».

Ведуча. На Франка Юзефа справила сильне враження. Він оцінив її критичний розум, зрозумів, що ця її позлітка « польськості» швидко злетить, опаде, а на верх зрине людина, одне слово, Франко покохав її. Мало того, він вирішує, що після Ольги Рошкевич Юзефа саме та жінка, яка може йти поруч, тобто може бути його дружиною. Між Ольгою та Юзефою було багато спільного – витонченість натури, шляхетність, делікатність, краса, самопожертва наче дублювала одну жінку в іншій.

Ведучий. Ще десь на початку 1883 року Франко написав вірш, котрий якнайточніше пояснює його тодішній душевний стан:

Любов єдиная моя,

Що нею жив я весь, –

Найтяжча рана се моя,

Болить іще й до днесь.

Ведуча. То був час, коли він усіх, і себе самого,переконував, що рана серця загоїлась, що між ним та Ольгою лишилася тільки ділові стосунки. Ольга сама просить, щоб він не мучився, щоб покохав якусь достойну його любові дівчину. Нехай він оглянеться по світу. Світ такий широкий… Вона наперед благословляє його на любов.

Франко сприймає ці слова Ольги як глум. Про яке щастя, про яку любов можна говорити, коли, втративши її, він утратив усяку надію на любов будь – якої жінки?

Він знає, що в « теперішніх часах» в питаннях любові потрібно бути практичним. А як із серцем, з почуттям? Як бути з ними?

Ведучий. І ось Станіслав, будинок за письменницькою рампою. Юзефа … Десь у вересні-жовтні 1883 року Франко написав, як цього вимагав етикет, листа до матері Юзефи з просьбою «о руку і серце» її дочки. Антоніна Дзвонковська відповіла Франку: «Прикро відповідати мені на Ваш лист негативно. Відомо пану, що вже саме положення моєї дочки противиться тому… Така коротка знайомість не могла у пана закріпити почуття, а те, що Вам здається щастям, при ближньому розгляді не є ним». Відмова Юзефи вразила його. Спочатку він думав, що аристократичне походження заважає їй порівнятися з ним, тому звинувачує її в цьому…
Читець. Я й забув, що осінь холодна!

Я й забув, що смерті пора,

Я й забув, що ти кров благородна,

Що між нами безодня стара.

Що між нами народнії сльози,

Що любиться нам зовсім не слід;

Я й забув, що столітні погрози

Відлучили від мого твій рід.

.

Ведуча. 1886 року Франко пише образок «Не спитавши броду» з сучасного галицького життя. Дослідники творчості письменника запевняють, що в основу твору покладено події, пов’язані з станіславським колом знайомих Франка, і що за образом Густі Трацької криється не хто-будь, як сама Юзефа Дзвонковська… «Бліде ніжне личко з буйними золото-жовтими косами, з синіми глибокими очима, з калиновими губами», «струнка, скромно, навіть дуже просто скроєний одяг». Це приблизний портрет Юзефи Дзвонковської, тої, якій поет присвятив і такі рядки:

Не схиляй своє личко прекрасне,

Не затулюй повіками віч,

Із котрих то мигоче, то гасне

Промінь світла в життя мого ніч.

Ведучий. Вона не відповіла взаємністю… Він страждав. Лиш потім довідався про справжню причину, чому так зробила,-і в його поезії зринули квіти непроминальної любові.
Читець. Квітко осінняя,

Бита сльотою,-

Чом так тяжкий мені

Жаль за тобою?

Стрітивши мельком тебе

На своїй путі,

Чом не можу я

Тебе забути?

----------------------------------

І пробила мене Гра – не до шлюбу!

Трепет таємний, - Рада б життя прожить,

Але втиша мене Друже,при тобі,-

Голос неземний: Та зима вже біжить,

«Ні, друже, ні, не нам Що може нас зложить

Снить про жизнь любу, В спільному гробі!»

Буря осіння нам


Ведуча. Юзефа була хвора на сухоти. Скоріше чи пізніше хвороба мала звести її в могилу. Тому не могла стати його дружиною. Відмовила, хто старався «о її руку».Інші не знали нічого, а Франкові вона сказала. Чесно і відверто. Кохання не для неї. Але ж так не можна! Нехай вона не могла його любити, але вбивати любов у собі взагалі - не можна. Вона, Юзефа, не має права відмовитися від любові, бо лише той, хто збагнув силу кохання, здатний глибше зрозуміти і велич любові до людей. Він бажає їй всього-на-всього…полюбити…

І знову ніби повіяв вітер із майбутнього «Зів’ялого листя». І знову ніби хтось шепнув: «Не надійся нічого…»



Читець. Явилась друга – гордая княгиня,

Бліда мов місяць тиха і сумна,

Таємна й недоступна,мов святиня.

Мене рукою зимною вона

Відсунула і шепнула таємно:

«Мені не жить,тож най умру одна!»

І мовчки щезла там, де вічно темно.

Ведуча. Саме їй, Юзефі Дзвонковській, присвячено ще один вірш із збірки «Зів’яле листя»- «Вона умерла!»,в якому автор передає біль утрати і розпач:

Лиш біль страшний,пекучий в серці там

Все заповнив, усю мою істоту.

Лиш біль і се страшенне: бам, бам, бам,

І сліз нема, ні крові, ані поту.

І меркне світ довкола, і я сам

Лечу кудись в бездонну стужу й сльоту.

Ридать! Кричать!- та горло біль запер.

Вона умерла!- Ні, се я умер.

Ведучий. Коли він сам, Іван Франко, відчув, що дні його лічені, зібрав колись написані про неї поезії і захотів видати їх окремою збіркою. Чому? Може, саме тоді до болю зрозумів її, Юзефу. Вона жила серед здорових людей, котрі любились, раділи життю. Вона мусила чекати смерті й тому не могла стати на його дорозі. Вона зреклася його заради нього. Він учинив би так само…

Читець. Поклін тобі, моя зів’яла квітко,

Моя розкішна, невідступна мріє,

Останній сей поклін!

Хоч у житті стрічав тебе я рідко,

Та все мені той спогад серце гріє,

Хоч як болючий він.

Тим, що мене ти к собі не пустила,

В моїх грудях зглушила і вгасила

Любовний, дикий шал,

Тим ти в душі, сумній і одинокій,

Навік вписала ясний і високий

Жіночий ідеал.

А як коли у сні тебе побачу,

То, бачиться, всю злість і гіркість трачу.

І викидаю, мов гадюк тих звій;

Весь день мов щось святе в душі лелію,

Хоч не любов, не віру, не надію,

А чистий, ясний образ твій.



На сцені – друга пара ведучих.

Ведуча. Жінка котра була поруч, - Франкова дружина Ольга Хоружинська. Родом із Слобожанщини, з маленького села Борки на Харківщині, де народилася 10 квітня 1864 року у сім’ї титулярного радника. Саме тоді, коли в Києві перебував Франко(1885 р.) з Харкова приїздить Ольга Хорунжинська. Позаду Інституту шляхетних дівчат. Тепер вона - слухачка Вищих жіночих курсів, які зробили зі слобожанської провінціалки розвинену й освітчену дівчину з демократичними поглядами. Ольга була привітна, дотепна і відразу впала в око Франкові. Він їй теж сподобався енергією, розмахом думки, культурою, розумом. Куди до нього тупеньким жінкам! Та й зовнішність – гарні очі, високий лоб… Ольга своїм товаришкам розповідає, що Франко – людина «передових поглядів», на жінку дивиться, як на товариша і друга, сподвижника в боротьбі. Перед Ольгою Франко не приховує, що йому такий друг і потрібен. Саме зараз… У вересні 1885 року Франко написав Ользі Хоружинській, в якому запитує: « Що б Ви сказали, якби якийсь-небудь галичанин, приміром я, приступив до Вас з просьбою: будьте моєю дружиною, будьте моєю жінкою? »

Ведучий. Пригадайте його листа, написані 10 років тому до Ольги Рошкевич, сповнені палкої пристрасті. Лист до Ольги Хоружинської холодний і розсудливий. Ольга приймає пропозицію Франка. Він радіє, що вона відважилася через кордон подати йому руку і розділити з ним важке самотнє життя. «За Ваш лист я мусив хоч крихітку полюбити Вас,- пише Франко Ользі.- Показалась мені Ваша щира і ясна душа в гарнім світлі».

Ведуча. Франко не кривить душею: «Я мусив хоч крихітку полюбити Вас». Так, Ольга знає, що він ніколи їй не скаже й не напише того, що колись писав першій Ользі, Рошкевич. Нехай та далека й загублена любов буде його зіркою. Нехай! Вона буде тою, хто піде з ним поруч, ділитиме з ним кусник черствого хліба, горе, біду, все. Буде його захисницею і при хистом. Зробить те, на що не відважилася ще жодна жінка. Ольга прийшла до нього в найтяжчі хвилини життя і врятувала.

Ведучий. Ольга Хоружинська вивчила українську мову, була вірною дружиною, доброю матір’ю(народила Франкові чотирьох дітей), допомагала чоловікові в літературній праці, видавала заснований ним журнал «Життє і слово», на свій кошт опублікувала книжку Франка «В поті чола» і вдруге збірку «З вершин і низин».

Разом з чоловіком збирала казки, легенди, писала статті. Хіба це не свідчення жертовності й любові?



Ведуча. Дочка Анна через багато років скаже: «Чи ж не вона була вірною помічницею – дружиною батька,чиж не допомагала йому в літературній праці? Скільки разів її ім’я містилось у виданнях, але і безіменна вона жила життям тата,була його порадницею».

Ведучий. Чи любив Франко свою дружину? Важко сказати. Франко був геній, а з геніальними людьми вжитися не так просто. Вони несуть факел свого таланту, часто обпікаючи вогнем не тільки себе, а й найрідніших, зате народові факел не пече, а світить.

Ведуча. На Личаківському кладовищі, недалеко від кам’яної брили – скелі, яку розбиває кайлом Каменяр, видніється скромний маленький надгробок. Ольга Хоружинська з Франком завжди…

Ведучий. З листа Франка до Агатангела Кримського: «Фатальне для мене було те, що вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалеку пізнав одну панночку – польку і закохався в неї. От ся любов перемучила мене дальших 10 літ.

Ім’я цієї панночки Целіна Журовська, пізніше за чоловіком Зигмунтовська. Народилася в Трускавці, мешкала в Дрогобичі та Львові, де працювала поштовим службовцем, - там її і побачив Франко. Ім’я Целіна знаходимо в повісті «Маніпулянтка». Пізніше жіночий образ у «Перехресних стежкаж», теж навіяний постаттю Целіни, має ім’я Регіна(цариця). Цариця, королева сонця, мрій і дум поета…Цей момент тонко відчув Микола Вороний. Він написав два вірші «Пам’яті Івана Франка»,перший з яких має назву «Ave,Regina!» («Радуйся, царице!» ).



Ведуча. Журовська була єдиною з коханих Франка, яка не любила поета, не розуміла його поривань, холодно реагувала на освідчення й вірші і тільки на схилі віку втямила, хто любив і обезсмертив її своєю любов’ю.

До образу Целіни Журовської – Зигмунтовської Франко добирає зовсім інші епітети й символи. Ця жінка була надзвичайно примхливою й гордою і не відповіла на любов поета. Ось чому в його уяві вона «женщина чи звір», «сфінкс».



Читець. Явилась третя – женщина чи звір?

Глядиш на неї і очам приємно,

Впивається її красою зір.

Та разом страх бере, душа холоне,

І сила розливається в простір…

--------------------------------------------

За саме серце вхопила мене,

Мов сфінкс, у душу кігтями вп’ялилась

І смокче кров, і геть спокій жене…

----------------------------------------------------

І дивні іскри починають грати

В її очах – такі яркі,страшні,

Жагою повні, що аж серце стине.

І разом щось таке в них там на дні

Ворушиться солодке, мелодійне,

Що забуваю рани, біль і страх,

В марі той бачу рай, добро єдине,

І дармо дух мій, мов у сіті птах,

Тріпочеться! Я чую, ясно чую,

І як я ним у пітьму помандрую.



Ведучий. Байдужість Целіни до Франка була вражаюча. Вона навіть не читала й не мала наміру читати «Зів’яле листя». Для чого? Їй прочитали, запитали, що її найбільше вразило в тій збірці, і вона преспокійно віповіла, що з усього їй найбільш сподобався опис квартири в одному вірші, бо подібну квартиру вона мала по вул. Вронських у Львові. І більше нічого.
Звучить пісня «Як почуєш вночі край свойого вікна…»
Як почуєш вночі край свойого вікна,

Що щось плаче і хлипає важко,

Не тривожся зовсім, не збавляй собі сна,

Не дивися в той бік, моя пташко!


Се не та сирота, що без мами блука,

Не голодний жебрак, моя зірко;

Се розлука моя, невтишима тоска,

Се любов моя плаче так гірко.


Ведуча. Коли потім Целіну запитають, чому вона не відповіла взаємністю Франкові, вона відверто, спокійно відповіла: він їй просто не подобався, не мав солідного становища, грошей і надій на них.

Тим часом Франко страждав.


Ведучий. Чого являєшся мені

У сні?


Чого звертаєш ти до мене

Чудові очі ті ясні,

Сумні,

Немов криниці дно студене?



Ведуча. Франко знесилився, відчув неймовірну втому і пекучий біль, з якого й постали оті «ридання голосні» - пісні. Вірші були для нього ліками, бо ж відомо, що озвучений біль послаблюється. Фатальне кохання, яке опалило серце поета в сорокарічному віці, не принесло нічого, крім страждання і мук. Душа просила спочинку. Можливо «зів’яле листя» поезії Франко прикладав до болючого серця, як колись мама прикладала подорожник до порізаного пальчика…Щоб рана загоїлась. Він виливав свій біль – і відокремлював його від себе, щоб мати сили для подальшої праці.

Читець. Не минай з погодою

І не смійсь, дитя!

Може втім осміянім

Суть твого життя.

Може в тім зневаженім

Твого щастя карб,

Може в тім погордженім

Є любові скарб.

Може сміх твій нинішній,

Срібний та дзвінкий,

Стане в моїй пам’яті

За докір гіркий.



Ведучий. Целіна Зигмунтовська була звичайна жінка, яка мала свої плани і свої розрахунки. Чи винна була в тому, що її обрав за об’єкт свого «невиплаканого серця» Франко? Ні. Але чому він говорив про свою любов до Ольги Рошкевич усім? Гордився цією своєю першою світлою любов’ю. Не приховува ні перед ким, чим він зобов’язаний цій жінці… Чому мовчав про Юзефу Дзвонковську і чому так боявся вимовити ім’я Целіни?

Ведуча. Гадаю, що знайти відповідь можна в «Зів’ялому листі». Розгорнімо попіл зотлілого листя, там знайдемо тиху скаргу:

Яне тебе люблю, о ні,

Люблю я власну мрію,

Що там у серденьку на дні

Відмалечку лелію.

«О ні», повторимо про себе, у збірці немає нічого зів’ялого…Тут кожен листочок береже красу давнього розквітлого гаю, що видався раєм на землі. Щоправда,контури цих листочків обпалені любов’ю. Чи оця пізня пристрасть не розгорілася від того, що колись давно, в дні юності, як писав в одному вірші, він побачив як йому здалося, щастя. Потім уперто шукав його знову і знову. А його не було. І здалося, що саме тепер воно промайнуло перед ним.

Він кинувся його наздогнати, але виявилося, що все це лише примара, ілюзія, котра ще більше загострила біль, нагадавши про «дні юності».

Ведучий. Франко навіть сам собі не зміг дати відповідь на питання, чи любов є добром, чи злом. Він просто любив. Його кохання, котре народилося в Лолині, віддзеркалилося холодною тінню в Юзефі Дзвонковській, щоб весь біль, муки, радість, горіння вселити в особу Целіни Зигмунтовської…

Ведуча. Любов Франка до жінки – велика, всеохопна, правдива. Він мав талант донести до людей свої почуття і створив неповторну пісню великої любові, яка лунатиме вічно.

Ведучий. Ольга Рошкевич, Юзефа Дзвонковська, Целіна Зигмунтовська принесли поетовому серцю щастя і горе, радість і муку. Бо той, хто раз у житті пізнав силу кохання, знає, як міцно переплетені в ньому ці почуття.

Читець. Які слова, дзвінкі й чудові,

Даруєш ти мені, Господь,

Що ми в цім світі без любові?

Лиш грішна плоть, нікчемна плоть.

Куди б не йшли, за що б не брались,

Все, виявляється, дарма.

Ніщо у цім житті не в радість,

Коли любові в нас нема.

Любов – це те, що буде вічно,

І ні початку, ні кінця.

Любов як Всесвіт, що магічно

Пульсує в грудях у Творця.

І я складаю в кожнім слові

Йому подяку і хвалу

За цілий океан любові

Й за кожну крапельку малу.







К. Брунько, завідуюча Делятинською бібліотекою-філією


izumzum.ru